ГКс Італії

1 Еволюція ГКС

Перші гроші Італії з’явились ще в V столітті до нашої ери. Це були злитки міді вагою 327,45 грам. А з IV століття до нашої ери в Римі почали карбувати срібну монету. Її поява була пов’язана зі зростаючими контактами між Римом і грецькими колоніями на півдні Італії, де гроші з благородних металів вже давно були в обігу.

Для грошової системи Італії були характерні періоди монометалізму і біметалізму, який вона разом із Францією, Бельгією та Швейцарією намагалася зберегти за допомогою міжнародної угоди – так званого Латинського монетного союзу в 1865 році.

Впродовж своєї історії гроші Італії мали різні назви. Найстаріші італійські гроші – це динаро, їх чеканили з 926 року. З 1284 року в обігу були дукати, які у 1471 році замінила ліра.

У роки Першої світової війни та в період аж до 1923 року Італія відмовилася від вільного розміну банкнот на золото. Золотий стандарт був поновлений лише у 1928 році. Але вже після Другої світової війни Італія перестала фіксувати золотий вміст ліри в МВФ, тому що висока інфляція спричинила зниження курсу по відношенню до долара. Курс ліри був встановлений по відношенню до долара в 1949 році і, залишався незмінним протягом 22 років аж до 1972 року.

Грошовою одиницею Італії до моменту введення євро була ліра, яка ділилася на 100 чентезимо. Реально ж у силу високого знецінення ліри такого розміну не відбувалося. Вже після Другої світової війни було вирішено випускати банкноти номіналом 1000 лір. Для Італії були характерні не тільки банкноти (кредитні гроші), але і паперові гроші, які випускалися казначейством.

Гроші Італії випускалися банкнотами в 100 000, 50 000, 20 000, 10 000, 5 000, 2 000 та 1 000 лір. Карбувались також монети номіналом 1 000, 500, 100, 50, 20, 10, 5, 2 і 1 ліру. Частина з цих монет, найдрібніші, мали більше сувенірну та нумізматичну, ніж реальну цінність.

А з 1 січня 2002 року в Італії було введено в обіг нові гроші – євро. Ліра знаходилась в спільному обігу з євро до 1 березня 2003 року, а потім припинила своє існування.

Тема 6. Грошово-кредитна система італії

6.1. Грошовий обіг Італії: минуле та сучасність

 Італія – країна із старовинною банківською традицією, яка зародилася ще в Стародавньому Римів ІІІ ст. до нашої ери. Першими банкірами були аргентарії (argentarius).Они представляли из себя частных , которым поручали торговые и денежные дела.Вони представляли із себе приватних міняйл, яким доручали торговельні та грошові справи. Также в Древнем Риме существовали общественные банкиры, занимавшиеся банковским делом под покровительством , их называли мензариями ( mensarius ) и нуммулариями ( nummularius ). Також у Стародавньому Римі існували громадські банкіри, які займалися банківською справою під заступництвом держави, їх називали мензаріями (mensarius) і нумуларіями (nummularius).В обязанности мензариев входили оценка качества монет и забота о размещении государственных денег. В обов’язки мензаріїв входили оцінка якості монет і турбота щодо розміщення державних грошей. В то же время мензарии также, как и аргентарии, занимались частными делами и комиссиями.У той же час мензарії також, як і аргентарії, займалися приватними справами і комісіями. Нуммуларии являлись нижестоящей должностью, в обязанности которой входили мена и выдача денег.були нижчестоящої посадою. В обов’язки нумуларіїв входила видача грошей. Они тоже могли заниматься частными делами . Вони теж могли займатися приватними справами.

Банківські доми здійснювали свої грошові операції на території від Македонії до Геркулесових Стовпів, але особливо банківська діяльність затвердилася в кінці середніх століть і в період Відродження: сім’я Медічи заклала перший фундамент банку, надавши позику князям. Перші фінансові установи за поданням кредитів приватним особам також зародилися в Італії [1, с. 246; 4, с. 123].

Коло обов’язків банкірів було різноманітним: обмін валют, зберігання  грошей, видача кредитів і т д. Багаті римські громадяни доручали банкірам навіть управління всім своїм майном. . Банкіри повинні були складати звіти про платежі, які вони виробляли від імені довірителів на підставі даного ним доручення чи повноваження.  Всі операції банкіри записували до книги поточних рахунків. Каждая страница в данной книге была разделена на две части: и , что позволяло в любое время свести счета.Також банкіри займалися торговими справами, брали участь в аукціонах. . Приватні банкіри, так само як і громадські, складали замкнуту корпорацію і мали свої бюро на форумі в храмі Кастора, в особливих крамницях, які влаштовували цензори.

.Найбільший розвиток банківська діяльність отримала в Італії в ХІІ ст.  .У цей час в Італії починають створюватися перші громадські банки. У Венеції в 1171 р. була заснована так звана «позикова камера» (camèra di imprestidi), яка, як вважають історики, поклала початок Венеціанському банку Monte Nuovo, заснованому згодом Декретом сенату 28 грудня 1584 р. .Позикова камера управляла державним боргом Венеції, вона вела книги, куди записувалися імена кредиторів держави і в яких зазначалася будь-яка передача з рук в руки облігацій державного боргу.

До ХІІІ ст. банківська справа в Італії не регулювалося законодавчо Перший закон був прийнятий у Венеціанській Республіці  в 1270 р., який зобов’язував банкірів вносити торговому консулу заставу сумою 3 000 лір. В залог увеличился до 5 тысяч лир.У 1318 р. застава зросла до 5 тисяч лір. .Закон 1374 р. забороняв торгівлю залізом, сталлю, міддю, сріблом і шафраном.  Цей Закон був відмінений в 1380 р., але і після його скасування банкірам заборонялося торгувати міддю і сріблом.

Подальший розвиток банків призвів до залучення держави до їх діяльності.  Так, у 1401 р. шляхом злиття кількох товариств (кредиторів уряду) в Генуї був cтворений знаменитий Банк Св. Георгія, який став кредитором Республіки і який користувався великими привілеями – Генуезький мер під час прий­няття посади повинен був присягати на те, що він зобов’язаний захищати самостійність банку і сприяти його процвітанню.

У 1403 р. новий закон давав банкірам право вести морську та сухопутну торгівлю на суму. Згідно цього банкіри віддавали більшу частину вкладів своїх клієнтів уряду Республіки. В залог для банков увеличился до 20 тысяч , а в — до 25 тысяч.У 1455 р. застава для банків зросла до 20 тис дукатів, а в 1523 р. – до 25 тис. .Прийняті постанови призвели до занепаду банківської справи у Венеції, оскільки банкіри часто проводили ризиковані операції в торгівлі і давали великі позики Венеціанському уряду.

Згодом в ІталіїЗЗ починають з’являтися перші кредитні установи.  У різних італійських містах з метою надання кредиту нужденним класам починають виникати так звані «monte di pietа», капітал яких утворювався з приватних або громадських пожертвувань.  Перша така установа виникла в Орвієто в 1463р. за згодою Папи Римського, друга – в Перуджі в 1467р.У 1472р. був заснований банк в Монте дей паски діСієна, що працює до цього часу і є одним із найстаріших існуючих у даний час банків тЦі установи стягували за позиками відсотки тільки для покриття своїхвитрат, але не мали права використовувати для себе які-небудь вигоди. У 1473 р. з’явилися перші ломбарди, що надавали кредити під заставу приватним особам.

У 1539 р. був заснований Банк Неаполя (один із найстаріших банків світу). .У 1584 р. у Венеції був заснований громадський банк «Banca della Piaza de Rialto

У цей час банківська справа було оголошена монополією Венеціанської Республіки і приватним особам заборонялося засновувати банки. Згодом цю заборону скасувалиУ 1619 р. Банк Ріальто отримав назву «Вanca del Giro», тобто банк, що здійснює безготівкові розрахунки.

Впоследствии развитие банковской системы происходило за счёт появления новых жиробанков и депозитных коммерческих банков, возникновения сберегательных касс, ипотечных и деловых банков, создания сети кредитно-финансовых учреждений.Згодом розпочали діяльність жиробанки і депозитні комерційні банки, ощадні каси, іпотечні і ділові банки та інші фінансово-кредитні установи. В появился , который получает право монопольной с и начинает выполнять функции страны .

У перші роки після створення в 1860 р. італійської держави в країні функціонувала біметалічна система з твердим співвідношенням між золотом і сріблом 1:15,5. Золотомонетний стандарт був введений у 1875р., причому золотий паритет ліри був встановлений у 0,290323 г, тобто нарівні з французьким франком. Карбу­валися монети номіналом 1, 2 і 5 чентезимо з міді, 50 чентезимо, 1, 2 і 5 лір зі срібла, 10 і 20 лір із золота, емітувалися банкноти [2, с. 345-346].

На початку 90-х років XIX ст. в Італії функціонувало п’ять емісійних інститутів: «Національний банк королів­ства», «Національний Тосканський банк», «Тосканський кредитний банк», «Банк Неаполя», «Банк Сицилії». У 1893 р. внаслідок злиття трьох перших з них в Римі був створе­ний Банк Італії. З моменту свого створення Банк Італії мав тісні відносини з державою, хоч юридично лишався приватним акціонерним товариством. У 1895 р. йому було надано право ведення операцій казначейства, а в 1926 р. на нього були покладені функції щодо контролю за кредитною системою. У цьому ж році Банк Італії отримав монопольне право на емісію банкнот. Таким чином, з 1926 р. Банк Італії розпочав виконувати функції центрального банку країни [2, с. 346].

Під час першої світової війни і в повоєнне десятиріччя розмін банкнот Банку Італіїна золото був заборонений. Золотий стандарт був відновле­ний лише в 1928 р. у формі золотодевізного стандарту. Монети у цей період в 50 чентезимо, 1 і 2 ліри карбувалися із нікелю.

Криза 1930-х рр. серьезно затронул банковскую систему, что вынудило государство произвести значительной части банков и сформировать в качестве высших органов два института — и центральный эмиссионный банк — .серйозно зачепила банківську систему, що змусило державу здійснити націоналізацію значної частини банків і сформувати Міжвідомчий комітет з кредитів та заощаджень (1947 р.).

У 1936 р. був прийнятий Банківський закон, згідно якого Банк Італії був націоналізований урядом Мусоліні і став виконувати функції «банку банків», тобто кредитував інші банки. Він визнавався публічно-правовим закладом з капіталом в 300 млн. лір, що скла­дався з 300000 паїв по 1000 лір у кожному. Всі паї були розподілені між державними і напівдержавними закла­дами, причому ці паї були лише іменними. Згідно закону,  їх утримували ощадні каси, банки національного значення, страхові установи та інститути соціального забезпечення [2, с. 346].

У липні 1933 р. Італія приєдналася до «Золотого блоку» і зобов’язалася зберігати дію золотого стандарту. Однак у 1936 р. Італія відмовилась від золотого стандарту, а пари­тет ліри був знижений [2, с. 346].

У повоєнні роки курс ліри був ус­тановлений на рівні 1 долар = 625 лір. Цей курс існував з 1949 р. по 1971 p. Мінімальний номінал банкнот, які випус­калися Банком Італії, був установлений в 1000 лір. Більш дрібні гроші випускалися казначейством [2, с. 346]. Крім того, через сильну інфляцію чентезимо більше не випускали, і найдрібнішим номіналом стала монета в 1 ліру з нержавіючої сталі.

У 1979 р. Італія увійшла до Європейського валютного союзу (ЄВС) і встановила курс до екю (1 екю = 1148,5 лір) [9, с. 70].

З початку 1980-х рр. Італії розпочинається поступова приватизація комерційних банків, у результаті чого частка держави в таких банках у ході емісії цінних паперів та реалізації їх на біржі знизилася до 51%.

В 90-ті роки в Італії спостерігалася криза у кредитній системі. Так, у 1994 р. збитки 24 найбільших банків країни становили 518 млн доларів США.Одна з причин зростання збитків італійських банків у 1991–1994 роках полягала у збільшенні обсягів проблемних і безнадійних кредитів. На півд­ні країни близько 30% виданих банком кредитів не повертали­ся. Для скорочення ризиків у Італії були введені наступні обмеження у сфері кредитування: банки і банківські групи повинні були нада­вати одному позичальникові або групі пов’язаних між собою позичальників кредити в розмірі не більше 25% власних засобів банків. Сукупна величина великих кредитів (кожен з яких стано­вить не менше 10% власних засобів банків або банківської гру­пи) не могла перевищувати розмір власних засобів більше ніж на 80%. Крім того, було встановлено обмеження на видачу кредитів пов’язаним між собою особам у розмірі 20% власних засобів банків. Банки, що входили до складу банківської групи, не нале­жали до категорії пов’язаних між собою юридичних осіб [1, с. 258]. Крім того, у 1996 р. уряд країни розробив Закон «Про страхування вкладів». Під його дію потрапляли всі італійські і іноземні банки, що функціонували в Італії. Гарантована виплата на одного вкладника складала 130 тис. дол., з яких 24 тис. дол. мали бути виплачені протягом перших трьох місяців після банкрутства банку. З системи страхування виключалися вклади на пред’явника, депозити облігацій і векселів, операції інвесторів, банківські депозити, «відмиті» гроші. Нагляд за системою страхування вкладів було покладено на Банк Італії [3, с. 131].

Таким чином, прийняття в 1990 р. «Закона Амато» створило передумови для реформування архаїчного кредитного сектора країни, оскільки Закон дозволив держбанкам трансформуватися в акціонерні компанії і передавати свій акціонерний капітал фондам, які можуть потім продавати його. Проте він не захистив приватизований банк від посягань політичних партій, незрідка домінуючих у фондах.Тому позитивним передумовам не призначено було реалізуватися повністю, і італійські банки нині, як і раніше, відносяться до категорії найбільш неефективних в Західній Європі [2, с. 132].

В цей період курс ліри був установлений на рівні 1 долар = 1628 лір.

У 1992–1993 рр. в Італії ліра знецінилася і уряд змушений був провести дві девальвації ліри. У 1992 р. Італія змушена була вийти з ЄВС і тільки 29.11.1996 р. знову повернулася. До моменту переходу Італії на євро в обігу перебували такі номінали монет: 5, 10, 20, 50, 100, (монети номіналом в 50 і 100 лір виготовлялися з сталевого сплаву), 200, 500 і 1000 лір. Грошова маса в Італії перед введенням євро становила 850 трлн лір [9, с. 70–71].

1 січня 2002 р. в обіг входить євро і до 1 березня 2003 р. використовується нарівні з лірою до поки вона повністю не вилучилася з обігу. Курс обміну дорівнював 1936,27 лір до 1 євро.

Нині основною валютою Італії є європейська валюта євро.

Отже, пройшовши значний шлях свого розвитку, грошово-кредитна система Італії інтегрується у європейський фінансовий простір з його високими стандартами та вимогами.