53. Логос. У давньогрецькій мові слово logos означало такі дві групи понять:

а) слово, мова, мовлення і б) поняття, думка, розум, а точніше — єдність цих понять обох груп як всезагальну закономірність. Етос. У давньогрецькій мові слово ethos означало звичай, звичка, характер, норов (від нього походить і сучасне слово етика) і в античній риториці спочатку вживалося як ознака до слова оратор, а потім закріпилося в риторичній науці як моральний принцип її. Етос є основою формування риторичного ідеалу.

Пафос (гр. pathos — пристрасть, почуття) — це інтелектуальне, вольове, емоційне устремління мовця (автора), яке виявляється і в процесі мовної комунікації, і в його продукті — тексті.

Пафос є фактом життя Топос (гр. topos — місце), топіки — це риторичне поняття, що означає загальні місця у промові. До них належать найтиповіші часо-просторові мовні ситуації та описи їх, які легко запам'ятати і які майже у всіх мовців однакові (Моя сім 'я; У магазині; У транспорті тощо).

54. Міфологія і грецька, і римська по-своєму практикувала поши­рення мовної інформації. Для цього в ній жила богиня Чутка, що мала сто очей і сто вух. Згадки про цю богиню є у Гомера, Софокла, Вергілія. Богиня вдень перебувала на дахах високих бу­динків, щоб усе бачити і чути, а вночі перебігала небом, щоб усе розповісти. Вона невтомна, ніколи не дрімає, все бачить, все чує, а розголошує і правду, і неправду. Чутками, а частіше — плітками живилися прості люди, задовольняли свій інтерес до суспільного життя.

У грецькій міфології риторику уособлювала одна з дев’яти мистецьких муз − прекрасноголоса богиня Калліопа, донька Зевса і богині пам’яті Мнемосіни.

СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ можна вважати другим основним періодом всесвітньої історії красномовства, що відображає рух суспільної думки в її протиріччях. Відомо, що найперші християнські тексти були написані грецькою мовою, а тому напевне їх автори зазнали впливу еллінської культури і риторики зокрема.

Однак традиції античної риторики значною мірою були забуті або втрачені.

ЕПОХА ВІДРОДЖЕННЯ стала новим етапом у розвитку риторичної галузі, оскільки в часи Ренесансу великим попитом і популярністю користувалася античність. Бурхливий розвиток культури та мистецтва, прагнення людей, які нарешті позбулися мороку і жахів інквізиції, до світлих образів, до краси природи, до наук сприяло і розвитку художнього слова. Цілу плеяду талановитих літераторів, поетів ораторів подарувала людству ця епоха.

Красномовство слов’ян базувалось як на класичній риторичній спадщині давнього світу, так і на досягненнях західноєвропейської естетико-літературної думки.

У Київській державі грецька міфологія й антична риторика стали відомими в XI ст. Сучасник князя Ярослава чернець Георгій Амартол („амартол” − грішник) уклав „Хроніку” на основі грецької міфології. Відтоді грецька міфологія і риторика широко входили у культуру наших предків, зокрема в поетику, художню прозу, прикладне мистецтво.

Першим великим хри

55 Конфуцій (551–479 до н. Е.) – китайський мислитель, у морально-політичній теорії концентрував увагу на вдосконаленні особистості, суспільному житті людей та способах управління.

Демосфен (384−322 рр. до н.е.) - грецький філософ, став вершинною постаттю — її символом у класичній давньогрецькій риториці

Марк Тулій Цицерон (106–43 до н. е.) – римський громадський діяч, філософ і письменник, теж був прекрасним оратором: він найбільш відомий численними судовими та політичними промовами.

Марк Фабій Квінтиліан (35–бл. 96) – римський оратор, учитель і теоретик красномовства, стверджував, що совість – тисяча свідків.

. Учень Сократа Платон (427−347 рр. до н. е.) продовжив ідеї свого вчителя і став відомим у риториці тим, що вимагав від неї знання об’єкта, який вона обслуговує. Видатним оратором був Гай Юлій Цезар (100−44 рр. до н. е.) − засновник Римської імперії, військовий полководець, політик, письменник. До найвизначніших проповідників-ораторів належить і єпископ із Турова Кирило Туровський (1130−1182 рр.) Він є автором численних повчань, послань, молитов.