4.Етапи становлення економічної свободи.

Встановлення економічної свободи можна охарактеризувати кількома етапами:

- поляризація капіталу;

- становлення механізму самоврядування;

- деполяризація капіталу;

- свобода руху праці, капіталу, товару.

Перший етап історично відбувається переходом від рабовласницького до феодального способу мислення і виробництва і розвитку процесу первісного нагромадження капіталу. Це означало відокремлення значної частини споживачів і дрібних виробництв від засобів виробництва і перетворення їх на юридично вільних, але економічно залежних , найманих працівників і зосередження капіталу та інших видів багатств у руках незначної меншості.

На другому етапі з'являються ознаки економічного змагання між виробниками на ринках. Кожен сам регулює свою поведінку на ринку, маючи на меті зміцнити свої позиції на ньому, таким чином формується механізм саморегулювання економіки, який реалізується через міжгалузеву і внутрігалузеву види конкуренції. Проте значна частина найманої праці такою свободою не користується.

Надмірна поляризація капіталу викликає такі проблеми:

1. зниження зацікавленості найманих працівників до продуктивної і ефективної праці;

2. загострення соціальної нерівності між власниками капіталу і найманою працею, яка почувалася обділеною. Поділитися економічною свободою можна через поділ частини привласненого капіталу між найманими працівниками, шляхом продажу акцій, вартості частини реалізованого капіталу.

Такими чином працівники отримували частину капіталу у свою власність, а з ним і певну економічну свободу та партнерську співпрацю з іншими власниками капіталу.

Деполяризація капіталу дала імпульс до посилення процесу капіталізації виробництва, підвищення ефективності праці і капіталу.

Економічна свобода всіх суб’єктів ринку набуває високого рівня , що потребує ліквідації бар’єрів для її просторового розширення, запускаючи в обіг правові, економічні, фінансові норми відносин з приводу лібералізації руху праці, капіталу, робіт, послуг не лише між корпораціями однієї країни, а й між корпораціями різних країн.

5. Характеристика господарського комплексу України

Розвиток і фіксація зв’язків між різними галузями і виробництвами приводить до тісного поєднання суб. господарювання, тобто до створення господарського комплексу нац. ек-ки. До його складу входять:1) населення і кількість зайнятих в ек-ці; 2) основний і оборотний капітал; 3) кількість підприємств; 4) галузеві пропорції; 5) обсяг і структура нац. продукту.

Нац.-ек. система Укр. має галузеву структуру організації виробництва і управління.

Галузь економіки-це сукупн6ість підприємств і організацій, об’єднаних спільними функціями, які вони виконують у терит. поділі праці.

Сфери діяльності і галузі виробництва об’єднують у групи:

1. Сфера виробництва: *промисловість, СГ, буд-во, де створюються натуральні цінності; * транспорт і зв'язок; обслуговування натурал. виробництва, тобто забезпечення доставки матеріал. цінностей споживачам; * торгівля, матеріально-технічне постачання, господар. харчування, заготівля, тобто продовження процесу виробництва і ств. приросту доданої вартості.

2. Сфера послуг: * житлово-комунал. гос-во; *освіта, охорона здоров'я; * культура і мистецтво; *наука та наукове обслуговування; *органи управління і оборони; *кредитування; *страхування соц. забезпечення; *захист малозабезпечених.

Міжгалузевий регіональний комплекс ‒ це сформоване територ. поєднання взаємопов’язаних галузей і виробництв в ек. районах, вузлах, центрах, завдяки якому може бути забезпечений максимал. господарський ефект при найменших витратах.

Найбільш розвиненим міжгалузевим комплексом є паливно-енергетичний, машинобудівний, хім., агропромисловий, металургійний.

Для господар. комплексу України характерний є: 1) наявність потужної промислової і агропромислової ланки; 2) участь у міжнац. і територ. поділі праці; 3) надмірно високий рівень зосередження промисловості у промислових агломераціях; 4) паритетність (рівновага) промислових агропромислових виробництв у більшості областей; 5) екстенсивний розвиток с/г виробництва з недосконалими сист. землеробства; 6) розвиток рекреаційного комплексу не відповідає значному рекреаційному потенціалу країни; 7) наявність розгалуженої транспортної системи, що має міжнародне значення; 8) недостатній розвиток ринкової, виробничої, соціал., еколог. інфраструктури; 9) застарілість технологій, зношеність осн. виробничих фондів, слабкий розвиток інноваційної складової; 10) низька забезпеченість паливно-енергетичними, лісовими, водними ресурсами; 11) недостатнє використання потужностей сировинної бази.