ТЕМА: «80-річчя Дніпропетровської області»
МЕТА: ознайомити із видатними постатями у науці, мистецтві та політиці, котрі є гордістю Дніпропетровщини; виховувати почуття патріотизму, самоповаги, взаємоповаги, гідності, пошани до історії рідного краю; сприяти формуванню національної свідомості.
ОБЛАДНАННЯ: ТЗН, презентація.
Хід заходу
Вступне слово
Земле рідна! Мозок мій світліє,
І душа ніжнішою стає,
Як твої сподіванки і мрії,
У життя вливаються моє.
Я живу з тобою і для тебе,
Вийшов з тебе, в тебе перейду,
Під твоїм високочолим небом
Гартував я душу молоду.
Де степ широкий, наче море,
Де дише пахощами гай,
Де небо, зоряне, прозоре –
То мій святий, чудовий край!
Де житом ниви зеленіють,
Де пісня жалібно луна,
Де хати у садах біліють –
То мила рідна сторона!
Дніпро шумить історій повен,
Він Борисфеном був тоді,
Коли козацький вільний човен
Ходив вздовж його берегів!
Дніпре, прадіду віків!
Срібним плеском хвиль глибоких
Розкажи мені дідів
Казку добростей високих;
Між людиною та її життєвим простором в усі часи існували взаємозалежність і взаємовплив. Важливе значення для формування їх органічної єдності має знання минулого. Ти можеш любити свій рідний край, але по справжньому він стане для тебе близьким і рідним, коли ти почнеш серйозно цікавитися його історією. і тоді, подорожуючи рідним краєм, ти помітиш, що його вулиці, будинки та інші пам’ятки стануть для тебе ніби «одухотворенні істоти», ваші давні, добрі знайомі. Привітайтесь з ними подумки, бо вони свідки історії нашого краю. З ними можна погомоніти про «діла давно минулих днів…»
Вся наша Україна це ніби велика яскрава картина що складається з багатьох пазлів, областей, кожна з яких дуже важлива для нашої держави. Бо не уявляємо ми України, без безкрайніх степів, без галасу Дніпрових хвиль, без висот гірських, Карпат та Криму, без лісів півночі, морів півдня, промисловості сходу, та традицій заходу. Але, безперечно, всі погодяться з тим, що серце України – це наша Дніпропетровська область. І в цьому році нашій області виповнилось 80 років. Тож, увага на екран.
Перегляд презентації із супроводом розповіді
Дніпропетровська область знаходиться у південно-східній частині України. Дата утворення – 27.02.1932 року. За станом на 01 грудня 2011 року чисельність населення області складає 3 млн. 321тис. чоловік, що становить 7,5% населення України. Для порівняння: 1965р. – 3 млн 100 тис чоловік, 1991р. – 3 млн 900 тис чоловік. Область поділяється на 22 адміністративні райони. Вона включає в себе 20 міст, 115 селищ, 1369 сільських населених пунктів.
Адміністративний центр області - місто Дніпропетровськ. Це найбільше місто області, населення якого складає 1 млн 2 тис чоловік. У сучасній Україні, так само як і впродовж усієї своєї історії, Дніпропетровськ є одним з найвизначніших політичних, промислових, фінансових, наукових та культурних центрів.
Площа області становить 31,9 тис. км² (5,3% площі території України). Межує на півночі з Полтавською і Харківською, на сході з Донецькою, на півдні із Запорізькою і Херсонською, на заході з Миколаївською і Кіровоградською областями.
Герб області був утверджений 19 березня 2002 року. При створенні гербу та прапора Дніпропетровщини використано гаму фарб та металів, які відповідають кольорам, що традиційно притаманні класичній геральдиці (5 барв та 2 метали).
Кожна з барв має своє символічне значення.
Червона барва символізує мужність, любов, великодушність.
Малиновий колір, дуже популярний у запорожців, символізує щедрість, доброчесність, велич.
Синя барва - вірність і чесність.
Коричнева та тілесна барви використовуються тільки в разі необхідності передати природний колір обличчя й рук людини.
Чорна барва втілює в геральдиці мудрість, обачність.
Особлива роль у геральдиці відведена благородним металам - золоту і сріблу.
Золото втілює знатність і багатство.
Срібло символізує доброту та невинність.
Металургія за всі роки існування Дніпропетровської області була найважливішою галуззю виробництва. Зараз область дає 32,5% загальної виплавки чавуну. Крім того, наша область виробляє 100 % української марганцевої й 80 % залізної руди, 20 % вугілля.
Дніпропетровщина дала безліч талановитих діячів мистецтва. Пригадаємо найвідоміших з них.
Найвідоміші учені
Дмитро Іванович Яворницький (1855-1940) - історик, археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф, письменник. Академік АН УРСР (1929), член Московського археологічного товариства, один з найзначніших дослідників історії Запорізького козацтва.
Біографія Закінчив Харківський університет (1881), викладав в Московському, Петербурзькому і Катеринославському (Дніпропетровському) університетах. У 1902-1932 роках був директором краєзнавчого музею в Катеринославі (нині Дніпропетровський національний історичний музей ім. Академіка Д. І. Яворницького). У 1929 році був обраний академіком Академії наук УРСР. У травні 1940 року Яворницький був заарештований за підозрою у виготовленні та зберіганні літератури буржуазно-націоналістичного змісту, а за тиждень до смерті випущений на свободу. У в'язниці академік захворів запаленням легенів і незабаром помер. У 2005 році була випущена пам'ятна монета України, присвячена Яворницькому. Також були випущені українські поштова марка і конверт, присвячені письменнику. Відкрито заклади освіти та культури ім. Д. І. Яворницького, встановлено пам’ятники.
Лев Володимирович Писаржевський
(1лютого [13 лютого] 1874, Кишинів – 23 березня 1938, Дніпропетровськ) - радянський хімік, академік АН СРСР.
Біографія Закінчив в 1896 Новоросійський університет в Одесі. У 1904-1908 роках працював професором Юр'ївського (нині Тартуського) університету; З 1908 року Л. В. Писаржевський працював професором Київського політехнічного інституту. У 1911 році він залишив посаду в знак протесту проти політики міністра народної освіти Л. А. Кассо. У 1911-1913 роках викладав на Бестужевських курсах і в психоневрологічному інституті в Петербурзі, а після 1913 року працював професором Гірничого інституту і університету в Катеринославі (Дніпропетровську).
Науковий внесок: Л. В. Писаржевський вивчав термодинаміку реакцій в розчинах. Він запропонував теорію рівноважних електродних процесів, а також виконав ряд робіт, що поклали початок електронній теорії гетерогенного каталізу. Л. В. Писаржевський - автор підручників «Введення в хімію» (1926) і «Неорганічна хімія» (1930, спільно з М. А. Розенберг). Нагороди: Премія ім. В. І. Леніна (1930); Орден Леніна.
Космонавтика
Михайло Янгель – перший генеральний конструктор КБ «Південе», один із бітьків радянської космонавтики та військової ядерної промисловості.
Олександр Макаров – легендарний директор «ПівденМаш»
Завойовники полюса
- Петро Ширшов – герой Радянського Союзу, Доктор географічних наук, міністр морського флоту СРСР, член АнСРСР, Голова Тихоокеанського наукового комітету, нагороджений 33 орденами.
- Сергій Гордиєнко
Служителі муз - в славу рідного краю
Література
Дніпропетровщина дала світові талановитих діячів літератури, поетів письменників, таких, як:
Григорій Епік - український письменник, перекладач і публіцист. Народився 17 січня 1901 року в селі Кам'янка під Катеринославом у сім'ї робітника. Закінчив сільську школу. Г. Епік — головний редактор видавництва “Червоний шлях” та ДВУ в Харкові. Навчався в інституті марксизму-ленінізму. З серпня 1933 року — на творчій роботі. Григорій Епік брав участь у діяльності культурно-просвітницьких товариств, входив до Спілки селянських письменників “Плуг”, згодом пристав до групи Хвильового ВАПЛІТЕ. У червні 1934 року під час партійної чистки Епіка виключили з КПУ з таким формулюванням: «Протягом довгих років і до останнього часу опирався лінії партії в літературі, підтримував націоналістичні елементи в їхній боротьбі проти партії». Заарештований 5 грудня 1934 року нібито за приналежність до контрреволюційної націоналістичної організації, що планувала терористичні акти проти керівників Компартії та уряду. У жовтні 1937 року справу Г. Епіка, як і інших українських письменників і митців, несподівано переглянула трійка УНКВС Ленінградської області й винесла новий вирок — розстріл. Вирок був виконаний 3 листопада того ж року в Сандармоху. Реабілітований Григорій Епік посмертно, в 1956 році «за відсутністю складу злочину» постановою Військової колегії Верховного суду СРСР.
Валер'ян Підмогильний – народився Валер'ян Підмогильний 2 лютого 1901 року в селі Писарівка Павлоградського повіту (зараз Синельниківський район) на Катеринославщині в бідній селянській родині. У стрімкому вирі нищівних 19—20-х років він закарбував чуттєву картину людського характеру революційної доби. Його творчість сповнена людськості, розгубленості душі в змаганні з машиною смертоносного часу. Валер'ян Підмогильний сам здійснив таку ж подорож, в пошуку свого я, розкривши нові грані свідомості на сторінках творів. Його роман «Місто» одна із знакових книг століття. Дослідники відносять роман до такої мистецької течії як екзистенціалізм, тому твір можна порівнювати з найкращими зразками літератури подібного змісту. 3 листопада 1937 року, до двадцятилітнього ювілею Жовтневої революції, Валеріана Підмогильного, згідно з постановою Особливої трійки УНКВД Ленінградської області було розстріляно разом із великою групою української інтелігенції, в лісі під Сандармохом (Карелія).
ВІРШ ДО ОПОВІДАННЯ В. ПІДМОГИЛЬНОГО «ТРЕТЯ РЕВОЛЮЦІЯ» Гей, батьку мій, степе широкий! А поговорю я ще з тобою... Бо молодії ж мої бідні роки Та пішли за водою... Ой ви, звізди, звізди блискучі! А вже й красота мені ваша зовсім не мила... Бо на темний мій кучир Та лягла пороша біла. Ой ночі, чорні та безокі! І не видно мені, куда йду... Ще змалку я одинокий, Та такий і пропаду. Де ж, брати ви мої любі? Ніхто сльози горькі мені не витер... І от стою я, мов дуб той, А кругом тільки хмари та вітер... (1923 — 1925)
Михайло Свєтлов - Народився в небагатій родині ремісника. Публікуватися почав з 1917 р. У 1919 був призначений завідувачем відділом друку Катеринославського губкому комсомолу. У 1920 році пішов добровольцем в Червону Армію, брав активну участь у громадянській війні. Недовгий час жив у Харкові, звідки в 1922 році переїхав до Москви. На слова популярного вірші Свєтлова «Гренада» (1926) близько 20 композиторів різних країн написали музику. У роки Великої Вітчизняної війни Свєтлов був кореспондентом газети «Червона зірка», потім працював у фронтовій пресі.
Олесь Гончар – народився 3 квітня 1918p. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із заводського селища на околиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Працьовита і щира в ставленні до людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір.
Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як громадянина й митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті.
1936р., коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п'ять літ він таки «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт.
Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців».
Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки. В цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці». На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з'явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Державними преміями СРСР, дали тоді Ю. Яновський, П. Тичина, О. Фадеев, Остап Вишня.
Після завершення роботи над трилогією «Прапороносці» героїка війни і далі хвилювала митця. В кінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносцями». У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена Полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк.
Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці.
Якісна новизна романів «Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970) полягала в тому, що акцент у них зроблено на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, на проблемах незнищенності її.
Свіжість погляду на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор «Прапороносців» у нових своїх творах, що з'явилися протягом 60 — 70-х років. Серед них — романи «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.
Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964р.), то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася драматично. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі вульгаризаторська критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.
Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднує з літературно-критичною творчістю. Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики М. Коцюбинського і В. Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах («Про наше письменство», 1972; «О тех, кто дорог», 1978; «Письменницькі роздуми», 1980) та входили частково до шеститомного зібрання творів письменника.
Твори О. Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.
Помер письменник 14 липня 1995р.
Павло Загребельний - народився 25 серпня 1824 р. у с Солошине на Полтавщині. У 1941 p., щойно закінчивши середню школу, пішов добровольцем на фронт, був курсантом 2-го Київського артучилища, в серпні цього ж року був поранений. Наступного року знову був тяжко поранений, потрапив у полон. У 1945 р. П. Загребельний працював у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. У 1946р. він вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету. Закінчивши університет у 1951 p., розпочав діяльність журналіста. У 1957р. видав збірку оповідань «Учитель», повість «Дума про невмирущого», наступного року — збірку «Новели морського узбережжя». У 1959 р. письменник розпочав пригодницько-політичну дилогію, видавши перший роман «Європа 45». У 1961 —1963 pp. Загребельний працював головним редактором «Літературної газети», видав другу книгу дилогії «Європа. Захід». Протягом 1960—1980 pp. письменник створив основну частину своїх романів, які принесли йому світове визнання: «День для прийдешнього» (1963), «Диво» (1968), «З погляду вічності» (1970), «Переходимо до любові» (1971), «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975), «Розгін» (1976), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан (Сповідь у славі)» (1983) та інші. Оцінки цих творів були далеко не однозначні: від схвальних до знищувальних, але саме це і засвідчувало, що з'явилися твори небуденні, автор здобув славу одного з найерудованіших письменників свого часу.
Павло Загребельний сьогодні є одним з найпопулярніших українських письменників, чия творча спадщина приваблює все більше нових читачів. Його твори відомі далеко за межами України, перекладалися багатьма мовами світу, неодноразово екранізувалися. Не всі з них стали непересічним художнім надбанням української прози, але всі активно сприймалися читачем, обговорювалися критикою, тою чи іншою мірою впливали на літературний процес. ОСНОВНІ ТВОРИ: «Диво», «Первомісn», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан» (Сповідь у славі), «Розгін», «Південний комфорт», «В-ван», «Гола душа», «Безсмертний Лукас», «Ангельська плоть», «Тисячолітній Миколай», «Юлія».
Олександр Стовба - Народився 9 липня 1957 р. - у м. Дніпропетровську. Народився Олександр у Дніпропетровську, згодом родина переїхала до Дніпродзержинська, де батьки працювали на коксохімічному заводі. Після закінчення школи № 20 і невдалої спроби вступити до військового училища працював пожежником, наступного року таки вступив до Київського вищого військового училища імені Фрунзе. Вчився з відзнаками, одержав погони лейтенанта, служив командиром мотострілкового взводу в одній з частин Радянської армії. А потім був Афганістан. Туди він потрапив наприкінці 1979 року в складі «обмеженого контингенту радянських військ». Звідти молодий офіцер не повернувся - 29 березня 1980 року. Він загинув. Додому повернулись його вірші, в яких яскравими світлинами відбилась юнацька бентежна душа. За цей час у Дніпродзержинську відкрито пам'ятник поетові, його іменем названо вулицю у Дніпродзержинську, школи та піонерські організації на Дніпропетровщині, йому присвячені вірші, про нього написані книги, знято документальний фільм, з'явилась обласна літературна премія імені О. Стовби. 1980 року загинув в Афганістані.
От боли и любви, От счастья и утрат, От ярости в крови Сердца у нас стучат. Но больше оттого, Что все-таки у нас Есть что-то от отцов: От их разреза глаз, От их надежных рук, От крутизны бровей, От мужества разлук И от кипучих дней.