Образотворче мистецтво

На Наддніпрянщині в цю добу образотворче мистецтво розвивалося в тісній взаємодії і взаємозбагаченні з передовим мистецтвом російського народу. Багато відомих російських художників (М. Іванов, О. Кунавін, В. Тропінін та ін.) часто працювали в Україні, використовуючи у своїх картинах українську тематику та вносячи в українське образотворче мистецтво нові прийоми зображення дійсності. Водночас чимало вихідців з України (В. Боровиковський, І. Сошенко,А. Мокрицький та ін.) працювали в Росії, розвиваючи там образотворче мистецтво. Значний вплив на український живопис справляла Петербурзька академія мистецтв, твори її випускників — Д. Безперечного, К. Павлова, Т. Шевченка та інших — сприяли утвердженню реалістичного напрямку в мистецтві.

Український живопис ХІХ століття

Уже в попередню добу класичності, в останнім її періоді, молодші українські майстри малярства, здебільшого учні Брюллова, як Тарас Шевченко, Дмитро Безперчий (1825 — 1913), навіть Іван Сошенко (1806 — 76), були типовими майстрами своєї доби, тобто були майстрами третього періоду класичності — т. зв. Бідермайєр Biedermaier. Тому вони вже не малювали великих академічних полотен, а їхня творчість мала більше інтимний характер, — це були невеличкі й непрезентативні, призначені для родинної інтимної обстановки портрети; ці майстри навіть охоче залишали олійні фарби для акварелей та олівців, що більше надавалися для дрібних оздоб обивателів того часу. Тоді увійшло до вжитку й розвинулося мистецтво силуетів. І все, що творилося найкращого в мистецтві того часу, мало інтимний характер. Консервативніші майстри, що продовжували триматися велетенських полотен з історичними та релігійними композиціями, талановитих індивідуальностей з-поміж себе не виділяли, і їхнє мистецтво видихалося; в той же час у талановитіших майстрів воно далі чарувало саме своєю інтимністю, а не імпозантністю. Це значило, що мистецтво менше обслуговувало пишні палати магнатів та вельмож, а більше пішло на послуги середніх верств населення, бюргерських кіл, середньозаможного міщанства. Цей соціальний здвиг мусив дійти свого органічного розвою та природного завершення, й це виявилося в мистецькому русі, що звалив остаточно класичність чи, як тоді висловлювалися — академізм.

Уже через два роки після смерті Шевченка в стінах Петербурзької академії, що була природним вогнищем для української мистецької молоді (бо в Україні Академії вже не існувало), вибухнула ціла революція: студенти Академії під проводом українця Івана Крамського з Острогорського на Слобожанщині (ті, що мали кінчати Академію) зреклися академічних конкурсів, покинули Академію й заложили мистецьку артіль вільної праці нового суспільства. Той соціальний здвиг, що вже раніше намітився в праці для середньозаможної верстви суспільства, скоро виявився в тому, що соціальна тенденція опанувала мистецькою творчістю, дала їй певний поступовий громадський напрямок (по-російськи — «направлєніє») й загніздила в малярському мистецтві т. зв. «направлєнчество». Ця течія полягала в тому, що майстри силкувалися по можливості точніше (фотографічніше) віддати дійсність, але сюжети для своїх образів при тому брали або з простонародного життя, або коли панського, то з метою показати вади того панства, вади тогочасної соціальної дійсності («облічітєльноє направлєніє»); проймалися соціальною проблемою або тенденцією і своєю малярською творчістю переслідували завдання більше тенденційно-громадські, ніж мистецько-малярські. Тоді майстри оголосили війну проти формули «мистецтво для мистецтва» (своєю дорогою формули беззмістовної й дурної) та висунули формулу мистецтва на службі громадським ідеалам. У 60-х роках ця течія мистецтва «з направлєнієм», поєднавшись з аналогічним рухом у тогочасній літературі, зміцнилася, а з початком 70-х років адепти цього нового тоді мистецтва зорганізувалися в товариство «передвижних виставок», яке тріумфувало і в Україні аж до кінця століття. За назвою цього товариства все малярство останньої третини XIX ст. часто так і називається «передвижництвом». Це товариство передвижних виставок поставило собі завданням щороку вряджувати велику виставку образів, переносячи («передвигаючи») цю виставку від одного до другого більшого міста. Відкривали виставку в Петербурзі, потім «передвигали» її до Москви, а далі до Києва, Харкова, Одеси, до всіх найбільших українських центрів. На Україні ці виставки в українській громаді викликали ентузіазм, бо молода тоді українська громада надихалася тими самими громадськими напрямками, які пропагували ці виставки.

Основоположниками товариства передвижників були українці — М’ясоєдов, Крамськой, Ге, найталановитішими співробітниками їх теж були українці — Рєпін, Кузнєцов, Бодаревський, Нілус, Пимоненко та інші; найяскравіші вияви тенденційності мистецтва передвижників спромігся дати українець Ярошенко, найвидатнішими пейзажистами передвижників теж були українці — Куїнджі, Лагоріо, Дубовськой, майстром історичного жанру був теж українець Литовченко. Ціла ця доба передвижницького мистецтва аж до кінця XIX ст. більше відноситься до українського мистецтва, ніж до російського, яке воно офіційно репрезентує, але для українського мистецтва ця доба не надто щаслива, бо в ній ми вже не зустрінемо таких геніїв малярського мистецтва, як хоч би Левицький та Боровиковський у попередній добі.

Оскільки центр ваги нового малярства полягав не в мистецьких досягненнях, а в заглибленні громадсько-публіцистичної тенденції, то й не дивно, що найталановитіша й набільша постать українського малярства того часу — Микола Ге (1831 — 94) був, власне, більше глибоким філософом, ніж артистом-малярем. Його творчість висунула глибоку філософську проблему «двох правд» і з широкою філософською ерудицією цю проблему опрацювала. Ця проблема захопила Ге ще змолоду, і він вилив її в образі «Тайної вечері». Головною постаттю в цім образі, зрозуміло, є Іуда, якого Ге представив як ідейного націоналіста.

Віртуознішим як майстер малярства, але далеко поверховішим, ніж Ге, був учень Крамського Ілля Рєпін із Чугуєва під Харковом (1844 — 1930), що в кінці XIX ст. вважався найбільшим майстром малярства на цілу Росію.

Т. Шевченко (1814 — 1861 pp.) був одним із найвидатніших майстрів українського образотворчого мистецтва. Його талант яскраво виявився у галузі станкового живопису, графіки, монументально-декоративного розпису та скульптури.