Висновки

Отже, у період феодально-кріпосницького гніту українські землі стали ареною гострої класової боротьби. На посилення соціального та національного гніту селянство відповідало антифеодальними виступами. На західноукраїнських землях єдиними захисниками селян були опришки. Опришківський рух мав соціально-економічний та антифеодальний характер, це пов’язано з тим, що після розпаду Галицько-Волинського князівства, західноукраїнські землі було розділено між трьома феодальними державами – Польщею, Угорщиною і Молдавією. Отож поряд з соціальною селянство вело і національно-визвольну боротьбу.

У ХVI ст. опришківство зароджується в трьох центрах: Коломийщині (Покутті), Сяноччині і Поділлі. Тут з’являються партизанські загони повстанців. Найбільш яскраво виявили себе опришки в 1648 р. коли взяли активну участь у народно-визвольній боротьбі. Навіть шляхта змушена була визнати, що народна боротьба в Галичині набула великого розмаху.

Друга половина XVII – середина XVIII ст. – це період найбільшого піднесення карпатського опришківства. Причинами такого піднесення стало посилення феодально-кріпосницького гніту, захоплення селянських наділів, збільшення панщини, позбавлення селян будь-яких прав. Все частіше виникають загони опришків, які ведуть успішні бої із шляхтою на всьому Прикарпатті. Селяни були основною рушійною силою антикріпосницької боротьби. Найбільш цікавою сторінкою співпраці молдавських гайдуків і галицьких опришків є похід молдавського ватажка Бордюка в 1673 р. на Покуття. Значної шкоди шляхті завдав, також загін опришків під ватагуванням Нестора, що діяв поблизу Делятина.

Новим етапом у розвитку опришківського руху на Галицькій землі став початок XVIII ст. У цей час декілька вдалих походів проти феодалів Коломийського повіту здійснив загін опришків Галицької землі, Угорщини і Молдавії, під керівництвом Івана Пискливого. Що у 1704 р. об’єднався із закарпатським ватажком Пинтею, особливу увагу притягував Косів .

У 30-х роках XVIII ст. у Делятинському старостві діяв опришок Петро Сабат. В цей час виступає і ватажок Григорій Дранка. Шляхті вдалося розгромити загін, деякі опришки повтікали, а інші потрапили до Станіславської фортеці.

Рух галицьких опришків у 1700-1738 рр. був продовженням попереднього опришківського руху. Він мав антифеодальний народно-визвольний характер і значно сприяв виступу відомого народного героя Олекси Довбуша. Він сім років (1738-1745) боровся з кріпосниками. Караючи панів та захищаючи селян він здійснив тридцять походів.

Історична заслуга Довбуша в тому, що йому вдалося організувати групи селян на партизанську боротьбу проти експлуататорів Прикарпаття, Закарпаття і Буковини, що набула найбільш рішучого і небезпечного для шляхти характеру в 30-50-х роках XVIII століття.

Із смертю Олекси Довбуша опришківський рух не припинявся його продовжили найближчі соратники і побратими. Павло Орфенюк діяв в Довгопіллі. Другим наступником Довбуша був Василь Баюрак, його стоянкою було с. Довгопілля на Буковині. Після Баюрака опришківську справу продовжував Іван Бойчук.

Основним опорним центром опришків були Карпати, особливо хребет Чорногорки на сході і Лиса гора на заході. Це – своєрідне опришківське Запоріжжя. Опришки були виразниками стихійних прагнень народу до волі, соціальної рівності. Адже, основу опришківського руху становили убогі селяни, які мстили феодалам за кривди.

Доказом того, що карпатське опришківство – справді народний рух, є багатюща народна творчість. Пам’ять про своїх героїв народ любовно оспівує та зберігає в численних легендах, оповіданнях, переказах, піснях.

Збирачами опришківського фольклору є відомі прозаїки, поети В.Залеський, В. Тищенко, Ю. Федькович, І. Франко, Ю. Целевич, В.Шухевич, В. Гнатюк та багато інших.