3. Послідовники та побратими Олекси Довбуша – Павло Орфенюк, Василь Баюрак, Іван Бойчук.

Прикарпатська шляхта сподівалась, що після загибелі О. Довбуша опришківський рух занепаде. Проте, її надії не справдились. Антифеодальну боротьбу продовжували найближчі соратники і побратими Олекси: Павло Орфенюк, Василь Баюрак, Іван Бойчук.

Павло Орфенюк був сестринцем Довбуша, сином сестри. Орфенюк вже влітку 1744 р. брав участь у наступі на Богородчани і з того часу не розлучався з Довбушем до самого поранення. Вмираючи Довбуш, передав Павлу свою бойову рушницю, заповідаючи цим самим продовжувати антифеодальну боротьбу. Про діяльність Павла відомо небагато. Відомо, що він зібрав загін із кільканадцяти чоловік, убив якогось шляхтича. За ним кинулась погоня і “оточили його” в с. Довгополі. Опришки під проводом Орфенюка завзято боронились і мужньо загинули в нерівному бою. Сталося це десь у першій половині грудня 1745 р. Отже, Орфенюк не зміг розгорнути своєї діяльності, діяв лише декілька місяців після загибелі Довбуша [4,c.143].

Антифеодальна діяльність другого наступника Довбуша Василя Баюрака триває десять років (1744-1754). Активний учасник опришківського загону Довбуша, після його смерті Василь обирає стоянку в с. Довгопіллі на Буковині, організовує загін і робить напади на феодалів і орендарів у Коломийському повіті. Він, як і його попередник підбирає в загін розорених і покривджених селян Прикарпаття, Молдавії, налагоджує тісні зв’язки з довіреними жителями в селах. У 1749-1751 рр. виступи Баюрака носили яскраво виражений антифеодальний характер, ватажок мстився за гніт над селянами, за замучених шляхтою спійманих опришків. Баюрак карав панів, лихварів, палив боргові книги орендарів, погрожував гнобителям, створював нестерпне становище для шляхти в горах. Шляхта відкрито заявляла, що не може перебувати в горах, лякаючись Баюрака і його помсти. Загін Василя напав на м. Косів, погрожував наступом на м. Яблунів, розправився з орендарем в с. Рожневі, постійно “стрясав” панів [5,c.102].

У 1751 р. смоляцький загін Пшелуського перестрів на р. Черемоші загін Баюрака при переправі і розгромив його. Вдруге атакували загін в Довгопіллі. З Буковини ватажок переходить на Покуття, та в с. Ясенові його було підступно спіймано і видано шляхті. З 20 по 24 квітня 1754 р. у Станіславській фортеці відбувався судовий процес над Баюраком. Його піддавали тортурам, а потім засудили до жорстокої смерті. Польський поет Ф. Карпінський, очевидець цієї страти, записав у своїх мемуарах, що перед смертю ватажок Баюрак попросив гірську сопілку, на якій заграв востаннє сумні верховинські думки. Після цього його порубали і частини тіла розвішали на палях [7,c.167].

Після Баюрака антифеодальний рух опришків продовжував Іван Бойчук. У 1755-1758 рр. він на чолі новоорганізованого загону “стрясав” багатіїв на Гуцульщині. Найбільше піднесення опришківського руху під проводом Івана Бойчука припадає на 1759 р. Ватажок робить деякі походи на Прикарпаття і Наддніпрянщину. Відповідно його діяльність ділиться на два періоди – прикарпатський і наддніпрянський.

Влітку 1759 р. Іван зі своїми побратимами – опришками з Покуття пішов на м. Болехів – великий центр зосередження прикарпатських лихварів, орендарів прикарпатських солеварень – знищив багато шляхтичів, захопив їхнє майно. Здобуття Болехова належало до найбільш сміливих дій галицьких опришків у 50-х р. XVIII ст. і дуже налякало шляхту. Щоб підняти феодалів на боротьбу, коронний гетьман Ян Браніцький видав 2 жовтня 1759 року спеціальний універсал проти опришків Бойчука [10,c.182].

Вдалі наступи на Болехів та інші міста – Яблунів, Долину, Косів, Пістинь, Баню, Рунгури, Нетелучі, сприяли активізації селянського руху. Шляхта Галицької землі відкрито заявила, що в 1759 р. “опришки стали особливо активними, бо не тільки робили сміливі наступи на шляхту в містах і селах, знімали у них контрибуцію, але почали піднімати гірське селянство до звичайного повстання”. У червні – липні 1759 р. Галицька шляхта почала активізувати свої каральні заходи проти опришків Бойчука. В народі поширилася чутка, що воскрес Довбуш і знову зійшов бити панів. Наростання селянсько-опришківського руху під проводом досвідченого ватажка не обіцяло для галицької шляхти нічого доброго. Ось чому опришківське питання стало в центрі нарад Галицького сеймику. Прикарпатська шляхта не розраховувала на свої власні можливості, тому вона просить у гетьмана “для утихомирення опришків і збунтованого селянства” військової сили. Центральний уряд Речі Посполитої, зваживши на обстановку на Прикарпатті, розробляє заходи по придушенню селянсько-опришківського руху. Великий коронний гетьман Ян Браніцький, який замінив Й. Потоцького, знімає з королівської армії частину війська і надсилає її на Прикарпаття. На чолі цих загонів гетьман ставить галицького хорунжого Дідущицького. Загони розходяться по селах і горах в пошуках опришків. Хорунжому вдалося завдати загону Бойчука деякої поразки [4,c.164].

Як показують зізнання опришків на суді, успіхи Бойчука ґрунтувалися на добрій організації його загону, випробуваній тактиці партизанської боротьби та міцних зв’язках з населенням. Гірське с. Ясенів стало головною стоянкою загону, як колись закарпатське с. Ясиня було свого роду столицею Довбуша, а буковинське Довгопілля – Баюрака. Звідси комплектувалися опришки, тут загін відпочивав. У загоні були свої писарі, які видавали “атестації” для вільного переходу опришків через міста і села, відозви з погрозами до панів.

Влітку 1759 р. перед загальним наступом шляхетських військ Бойчук переходить з Покуття на Україну, в Запорізьку Січ. До його загону приєдналися козаки. Прибувши на місце Бойчук зупинився у Переяславському курені отамана Кочубея. Звідси “Іван Бойчук з гір” та “Ігнат Марущак із-за Дніпра” спільними силами перейшли на Правобережжя, допомагаючи гайдамакам у боротьбі зі шляхтою [11,c.129].

Активна діяльність загону Бойчука піднесла галицьке опришківство в другій половині XVIII ст. до вищого рівня організації і військової могутності. В цьому самого заслуга самого Бойчука, який “підніс опришківство до значення якоїсь військової інституції”, зосереджував у руках більшу владу, як попередник ватаги він мав штаб “із добірних, найвидатніших легінів”. Вивчаючи кілька віковий рух карпатських опришків, не можна не звернути уваги на його помітне значення в історії західноукраїнського селянства.

Виникнення і розвиток карпатського опришківства, активної форми збройної боротьби поневолених мас проти нестерпного феодально-кріпосницького гніту – стало рішучою силою у відкритій боротьбі трудящих західноукраїнських земель, мало вирішальний вплив на розгортання селянських виступів Галичини, Буковини і Закарпаття, зокрема в період найбільших піднесень [4,c.178].

Великому піднесенню селянського руху на західноукраїнських землях в період народно-визвольної війни в 1648-1654 рр., яке переросло у відкрите повстання, сприяла саме успішна боротьба карпатських опришків XVI – першої половини XVII ст. Отже, особливістю селянського руху на західноукраїнських землях була участь у ньому найбільш рішучих елементів поневолених мас – опришків, які діяли у найтіснішому зв’язку і за безпосередньою підтримкою всього селянства.

Карпатські опришки поступово ставали авангардною силою, яка спроможна була підняти народні маси на відкриту народно-визвольну боротьбу. Це змушена була визнати тодішня шляхта. Так у грудні 1648 р. майже весь західноукраїнський народ піднявся на боротьбу з шляхтою.

Після визвольної війни 1648-1654 рр., в період посилення феодально-кріпосницького гніту, галицьке опришківство залишалось домінуючою антифеодальною силою на західноукраїнських землях, впливало на розмах селянського руху, а інколи – і загрожувало пануванню шляхти. Сила і міць карпатського опришківства настільки зросла, що з його середовища були висунуті найбільші народні проводирі – Бордюк, Пискливий, Пиття, Довбуш та його наступники Баюрак, Бойчук, Орфенюк, які, ведучи яскраво виражену антифеодальну боротьбу, сприяли створенню в Галичині такого становища, яким було гайдамацтво на Правобережжі. Безперервні виступи опришківських загонів у різних місцях не лише завдали панічного страху експлуататорам, але й стримували надмірне збільшення феодальних повинностей, спричинювали зменшення доходів магнато-шляхетської верхівки в гірських околицях, змушували орендарсько-лихварські елементи залишати орендовані маєтки. Урядові власті змушені були збільшувати витрати на організацію заходів боротьби з селянсько-опришківськими загонами [15,c.54] .

Опришки спрямовували свої удари проти всієї монархічної феодально-кріпосницької системи. У XVII-XVIII ст. Карпати фактично були у розпорядженні опришків. Шляхта боялася проживати у гірських місцевостях. Поодинці шляхтичі, що жили в Карпатах, перебували у вічному страху перед нападами месників. Уряд і шляхта витрачали величезні кошти на охорону своїх маєтків.

Роль галицького опришківства досить помітна і щодо територіального розмаху. Якщо на початку опришки, в основному, діяли в гірських околицях, то поступово вони поширюють радіус своїх походів, сходять униз і роблять далекі походи на Поділля і в Молдавію та Угорщину. Опришківським рухом були охоплені не тільки Карпати, а й Прикарпаття та Закарпаття [4,c.239].

Спільна антифеодальна боротьба українських, польських, словацьких, угорських і молдавських опришків не визначалась лише національно-релігійними мотивами, як це намагались твердити буржуазні історики, а диктувалось, в першу чергу, соціальними умовами.

Антифеодальна боротьба опришків відіграла важливу і прогресивну роль у розвитку класової боротьби селян західноукраїнських земель в епоху феодалізму. Рух опришків був складовою частиною всієї антифеодальної боротьби трудящих України проти соціального і національного гноблення.

Весь рух опришків мав антифеодальний характер. Вони боролися насамперед проти жорстокого соціального та національного гніту.

Крім соціального характеру, боротьба карпатських опришків, набирала національно-визвольного спрямування. Адже влада у містах і селах перебувала в руках панівної іноземної верхівки. Вони намагалися не лише економічно пригноблювати українське населення, але робили спроби його насильно окатоличити, переслідували православні обряди. Карпатські опришки, борючись проти феодально-кріпосницького гніту, ставали в очах поневоленого селянства найбільш активними їх захисниками, борцями за волю і визволення з-під шляхетського ярма [21,c.141].

Опришківська тема простежується чи не у всіх жанрах усно-поетичної творчості. У народі існує безліч загадок про зброю. “Маленьке, кругленьке, хоч якого пана з коня зсадить”, ”Маленьке, кривеньке плюне пану в очі, пан із коня скочить”, “Ніс із заліза, а рука дерев’яна, кому він поклониться, той відразу в’яне” – це опришківські куля, пістоль та топірець. “Ой чи пан, чи пропав, раз мати родила” – крилатий вислів полонинських відчайдухів. Відомі казкові сюжети осучаснювалися приуроченням їх до конкретної особи народного месника (“Ватаг Білоголовий і турки”, “Як Пиття дістав силу і як її втратив”, “Дзвони Довбуша”, “Хто мене переверне – не пожаліє”). Реальне і легендарне тісно переплелося у народних переказах про опришків. Смерть народних заступників оплакують численні співанки хроніки. Опришківська епоха виплекала опришківський фольклор.

Збирання опришківського фольклору почалося в першій половині XIX ст. Спершу було звернуто увагу на пісні. У “Русалці Дністровій” (1837) вперше обнародувано пісню “Ой попід гай зелененький ходить Довбуш молоденький”. Чотирма роками раніше Зеленський опублікував співанку про опришка Пилипка. У чотиритомному зібранні “Народные песни Галицкой и Угорской Руси” (1878) Я. Головацький такі твори подав окремою групою як “гайдамацькі” – і про Довбуша, і про Пилипка, і про Мару сяка , Штолюка, Пелеха та інших відомих і маловідомих народних месників. Публікування народної прози про опришків почав Іван Франко. У журналі “Житє і слово” (т.4, 1898) він видрукував чотири перекази про Довбуша. В “Етнографічному збірнику” (т.5, 1898) І. Франко опублікував не тільки пісню про Штолу, але й перекази про нього. На той час про цього опришка не було ніяких історичних документальних відомостей. В. Шухевич до п’ятитомного фольклорно-етнографічного дослідження Гуцульщини включив і народні перекази про опришків – Довбуша, Оженюка, Оршана, Марусяка, Бойчука, Кричука, Штолу. Але найбільше в цій справі зробив В. Гнатюк. Опубліковані ним у 1910 р. “Народні оповідання про опришків” є до цього часу найбільшою збіркою фольклорних творів із згаданої тематики, 258 фольклорних текстів – такий обсяг збірки [25,c.218].

З народними піснями, переказами, казками про опришків зустрічаємося в усьому регіоні Карпат. Фольклорні твори допомагають у відтворенні історії опришківського руху в різнобічних його проявах, побутових деталях, заповнюють прогалини там, де відсутні історичні документи. Не треба докопуватися, який переказ дає точнішу відповідь, чому Олекса Довбуш став опришком – всі вони правдиві у головному: причиною опришківства називають соціальну нерівність і несправедливість.

Усна традиція постійно підкреслює зв’язок і спадкоємність між видатними опришками. Ідучи за діамантами в Золоту Баню, Довбуш зустрічається зі своїм попередником Іваном Бойчуком, який дає поради молодому Олексі, як краще здійснити напад на місто. А Довбуш своєю барткою колисав у колисці малого Пігула-Попецуна і той, як виріс, став опришком. Микола Шугай напився води з Довбушевої криниці – і відчув у собі вільний опришківський дух, пройнявся співчуттям до народу[25,c.225].

Фольклорний образ Олекси Довбуша став мірилом справжнього опришка. Не кожен підходив під той образ. Один заслабий: на міг витягнути бартку, зарубану Довбушем у залізний хрест, інший забув опришківське правило: у багатих узяв – роздай бідним.

Усно-поетична традиція змальовує опришків надприродно сильними. Яремич орав плугом не гірше вола. Бойчук вбивав стовпи у землю, як звичайнісінькі кілочки. Пинтя одним ударом кулака убивав бика. Салей і Добош як зустрілися і поручкалися – обом із-під нігтів кров закапала. Худан як дубнув ногою – підлогу в’язниці проломив. Та розрізали очкур на штанях Пинті, висмикнули срібний волосок із Довбушевої голови – і пропала сила. Ще народна фантазія зробила опришків невразливими. Пинтя вимастився кров’ю убитого чорта – тому його куля не брала. Довбуш носив куленепробивну опанчу. Шугай відганяв кулі смерековою гілкою… Даючи їм право на безсмертя, народ враховував логіку життя і залишав лазівку до їх смерті: Пинтя не змастив тіло під лопатками, у Довбушевої опанчі була дірка, а галузку Шугая можна було вкрасти. А які вони кмітливі! Їм приписуються винаходи ручного млинка, годинника, сірників…І ким тільки не переодягалися, щоб їх не впізнали: відданицями і бабусями, священиками і жандармами. До того ж вони були неперевершеними співаками, танцюристами. Ще треба було вміти добре володіти зброєю. Шугай влучним пострілом запалив жандармові цигарку. Пинтя одним пострілом із дерев’яної гармати розрушив Хустський замок. Здебільшого це зброя незвичайна. Довбушів топірець був викуваний з одних голок. Карабін Шугая – заворожений: у приклад “було заверчено траву стрільчик”. Та й цього було замало. Потрібно було головне – ненависть до панів. Малого Пинтю пан ні з того ні з сього огрів нагайкою. Сестру Пилипка силою забрали у панський двір за покоївку, а його самого віддали у рекрути.

Найменша несправедливість пана ставала поштовхом до рішучих дій скривдженого, адже ненависть до експлуататорів нагромаджувалася століттями. Обманом запроваджено панщину. Насильно від селян захоплювалися землі, на яких пани поселяли своїх приспішників. Стіни панських палаців, замків щедро зрошувалися не тільки потом кріпаків, але й сльозами. Від панщини селяни змушені тікати високо в гори [23,c.64].

Народ наділяє Олексу надзвичайною красою, блискучим розумом. Він одчайдушний, але водночас обережний, сміливий, винахідливий, щирий, простий з товаришами. Місце народження Довбуша – с. Печеніжин – не згадує жодний народний переказ, але вказуються інші села Покуття: Микуличин , Космач, Заріччя. Адже більшість творців народних переказів про Довбуша, написаних у певній місцевості, вважали Олексу земляком і мали за велику честь називати рідне село батьківщиною героя [11,c.137].

Окрему групу становлять народні оповідання де йдеться про те, як Олекса карав орендарів, лихварів, корчмарів. Часто зустрічаємо оповідання де докладно розказується, що робив Довбуш із забраними у панів грошима. “Якраз в наше село Ослави, - розповідають жителі Чорних Ослав, - прийшов Довбуш та таку з пів-хлопа скриню грошей узяв у пана. А потім ідуть усі селом, він та й 30 хлопців, як військо яке, та всі гроші між челядь сіють”. Інший переказ стверджує: одного разу люди пішли до церкви, а Довбуш взяв решето, насипав туди грошей і розсіяв по дорозі, аби люди потім позбирали їх собі. У фольклорі про Довбуша і його подвиги чимало анахронізму і навіть містицизму, що деколи заслоняє справжні історичні факти [ 8,c.139].

Привертає до себе увагу і поетична народна творчість, яку почали записувати й публікувати фольклористи та письменники в XIX ст. В.Залеський перші зібрані ним народні пісні про опришків опублікував 1833р. у збірнику галицьких пісень про опришків. У збірнику вперше була опублікована пісня про Довбуша “Ой попід гай зелененький”. Ці публікації опришківських пісень, в тому числі й про Довбуша, складені в романтичному плані, загалом правильно відбивають нелегкі будні опришків, повністю відповідають тим історичним фактам, про які ми довідуємося з судових протоколів. Коли в судових актах шляхта не записувала вислови опришків, де йшлося про справедливу боротьбу, то в пісні це чітко відбито [11,c.141].

Пісні про Довбуша, про його вірних побратимів – опришків співають при ватрі на полонинах пастухи, робітники на лісорозробках, молоді хлопці і поважні газди на весіллях. Можна сказати, що жодне весілля на Прикарпатті не обходиться без балади про “Довбуша молодого, що на ніжку налягає, топірцем ся підпирає…” Незважаючи на те, що за своїм складом це трагічна балада, є в ній героїчне, ліро-епічне начало. Водночас є в ній і осторога, і докір за легку довіру ватажка до улюбленої жінки. Пісня донесла до наших днів далекий відгомін історичних подій, розкрила особисту трагедію героя.

Коли виникли перші пісні, легенди, перекази про Довбуша, точно важко сказати. Вони побутували в усному виконанні . Згодом почали потрапляти до фольклорних збірників. 1965 р. вийшов упорядкований В. Тищенком збірник пісень, легенд, переказів “Народ про Довбуша”, що охоплює зразки усно-поетичної творчості про народного ватажка. Значним поштовхом до народження багатьох пісень про Довбуша стала його підступна смерть, яка сумною звісткою сколихнула серця верховинців до глибини душі [9,c.96].

Неперевершеним переспівом по праву вважається поема “Довбуш” Ю.Федьковича, для якого народна поезія була джерелом творчого натхнення, мірилом естетичної цінності власних творів. У поемі Федьковича, як і в народній баладі, відчувається могутній дух Карпат, велич природи [11,c.146].

У другій половині XIX ст. історики почали працювати над виданням окремого збірника, присвяченого Довбушеві. Юліан Целевич одним із перших закликав дослідників вивчати народну творчість про опришків і Довбуша та публікувати в збірнику. Передбачливий дослідник звертав увагу на те, що “при оцінці тих традицій треба бути обережним” і точно проаналізувати Довбушеву фольклористику, оскільки народ, що складав оповідання, легенди, пісні про нього, підміняв його іншими ватажками, вводив надумані особи, пригоди [8,c.159].

Найбільш плідну роботу у збиранні та публікуванні народної творчості про опришків виконали наприкінці XIX – початку XX ст. видатні діячі галицької культури І. Франко, В. Шухевич, В. Гнатюк.

Франко, вивчаючи історію опришківства, звертався до багатющих джерел народної творчості і на їх основі будував деякі свої твори, а частину зібраного матеріалу публікував. Галицький етнограф В. Шухевич у своєму відомому п’ятитомному виданні “Гуцульщина” опублікував сім оповідань, записаних ним у селах Коломийського повіту про опришків і Довбуша. Але найбільше народних творів про опришків виявив відомий галицький етнограф В. Гнатюк. Він опублікував окремою книгою 258 пісень та оповідань про опришків. Український філолог В. Тищенко видав два збірники фольклорних творів у 1959 та 1965 рр. Особливу цінність має пісня “Послухайте, люди добрі, що хочу сказати”. У 1983 р. Ужгородське видавництво “Карпати” видало новий збірник “Ходили опришки”. Його упорядник – закарпатський фольклорист І. Сенько. Він зібрав 358 оповідань, серед яких 198 текстів подається вперше [11,c.163].

Опришківська тематика знайшла своє відображення також в літературі, музиці, образотворчому мистецтві, кіно. Іменем Довбуша названо пам’ятні місця: гори у Карпатах, печера на горі Говерлі, скеля поблизу Яремчі. Образ народного героя відтворений у романі В. Гужицького “Опришки”, в балеті А.Кос-Анатольського “Хустка Довбуша”, в гравюрі О. Кульчицької “Довбуш”, у кінофільмі “Олекса Довбуш” за сценарієм Л. Дмитренка.

Отже, можна зробити такі висновки. Із смертю Олекси Довбуша опришківський рух продовжував розвиватися. Його наступниками стали П.Орфенюк, що героїчно загинув біля Довгопілля. В. Баюрак – його діяльність тривала десять років на Буковині та в Коломийському повіті, був підступно спійманий і засуджений до жорстокої смерті. І. Бойчук робив далекі походи на Прикарпаття і Наддніпрянщину, мав добре організований загін, у 1759 р. перейшов в Запорізьку Січ і допомагав гайдамакам.

Опришки залишили глибокий слід в історії боротьби трудящих проти соціального гніту. Опришківська тема продовжує хвилювати прозаїків та поетів. Опришківський фольклор, наче та життєдайна криниця, не маліє від того, що з неї напилися В. Залеський, В. Тищенко, Ю. Федькович, І. Франко, Ю. Целевич, В. Шухевич, В. Гнатюк. Опришківський фольклор – частка багатої усної народної творчості українського народу – підтверджує невмирущість доброї слави про тих, хто розхитував кріпосницькі устої, боровся за соціальну справедливість.

Опришківський рух мав антифеодальний, національно-визвольний та побутовий характер. Опришки боролися проти шляхти котра водночас була і панівною верхівкою і іноземною експлуататорською силою, котра постійно знущалася над українським народом, забороняла віру, мову, традиції, звичаї, обряди, бажаючи викорінити з народної пам’яті навіть згадку про славне минуле українців.