6

Практичне заняття № 20

Тема: вивчення й використання великомасштабної ґрунтової карти й інших ґрунтових матеріалів для розробки заходів щодо підвищення родючості ґрунтів

1. Вивчення великомасштабної ґрунтової карти й картограм

Під час практичних занять з ґрунтознавства необхідно навчити студентів, майбутніх екологів, читати ґрунтову карту й картограми та користуватися картографічними матеріалами для розробки заходів щодо підвищення родючості ґрунтів. Ці заняття варто проводити на спеціально підібраному комплекті матеріалів, що складається з аркуша великомасштабної ґрунтової карти й серії картограм для будь-якої території певного господарства.

Вивчення ґрунтової карти. Вивчення великомасштабної ґрунтової карти починають із загального ознайомлення із цим документом. Насамперед відзначають масштаб карти й рік її складання. Після цього приступають до вивчення умовних позначок (систематичного списку), що показані на карті. Потрібно ретельно переглянути всі умовні позначки й усвідомити, які типи, підтипи й різновиди ґрунтів показані на карті і які способи їхнього зображення. Потім приступають до виконання основного завдання, за яким потрібно: 1) перерахувати всі ґрунти, показані на карті, і вказати місця їхнього розташування, прив'язавши ділянки з описуваними ґрунтами до яких-небудь орієнтирів на карті (населені пункти, озера, ріки і ін.), а також указати їхній механічний склад і материнські породи; 2) виділити ґрунти, що мають різний характер зволоження, і показати його зв'язок з механічним складом і строками стиглості ґрунту (у південних районах варто вивчити характер комплексів і встановити ділянки із солонцюватими й солончакуватими різновидами зональних ґрунтів); 3) виділити ділянки еродованих ґрунтів, визначити характер і ступінь ерозії (водна або вітрова ерозія) і описати райони їх поширення; 4) виділити кам'янисті ділянки, визначити ступінь їх кам’янистості й описати райони їхнього поширення; 5) виділити й визначити орієнтовно площі торфовищ, указавши їхній тип, а в південних районах виділити солонці й солончаки, встановивши їхній характер.

Вивчення картограм. Вивчення кожної картограми починають із з'ясування того агровиробничого показника ґрунту, за яким складена картограма (кислотність, запаси рухомих форм фосфору, калію, ступінь солонцюватості і ін.). Цей показник дається в назві картограми. Потім знайомляться із масштабом картограми й роком її складання, після чого переходять до вивчення тих умовних позначок, які показані на картограмі.

Основними завданнями при вивченні картограм є:

1) виявлення всіх контурів з різними групами ґрунтів за рівнем того або іншого агровиробничого показника за картограмами кислотності, запасів рухомих форм фосфору, калію і т. д.;

2) зіставлення картограми із ґрунтовою картою й виявлення тих типів, підтипів і різновидів ґрунтів, до яких відносяться різні за даним показником групи ґрунтів.

2. Використання ґрунтової карти й картограм для розробки заходів щодо раціонального використання ґрунтів у сільськогосподарському виробництві й підвищення їхньої родючості

Загальні вказівки. Ґрунтові карти й картограми використовуються для виділення ділянок, придатних під різні види сільськогосподарських угідь, і для розробки заходів щодо підвищення родючості й окультурення ґрунтів.

Для вирішення цих двох завдань необхідно за ґрунтовою картою скласти агровиробниче групування ґрунтів господарства (якщо воно не додане у вигляді картограми).

Складання агровиробничого групування ґрунтів. Під час занять із ґрунтовою картою й картограмами студент повинен за цими матеріалами розбити всі ґрунти на кілька груп за рівнем їхньої родючості й ступенем придатності для вирощування сільськогосподарських культур. Користуючись підручником з ґрунтознавства, розподіляють всі ґрунти на кілька груп. В одну агровиробничу групу об’єднують ґрунти, подібні за наступними ознаками: за генезисом і рівнем родючості (ступенем окультурення), за рельєфом, в умовах якого залягають ґрунти; за величиною ґрунтових контурів і ступенем їх однорідності; за придатністю для вирощування певних сільськогосподарських культур й особливостями рекомендованої агротехніки; за характером заходів щодо докорінного поліпшення ґрунтів.

При виділенні агровиробничих груп варто керуватися сукупністю найбільш істотних ознак ґрунту, показаних на карті й картограмах. До них відносять (для всіх типів ґрунтів) механічний склад, запаси рухомих форм елементів живлення, потужність гумусового горизонту і його гумусованість, ступінь окультурення, ступінь еродованості, характер рельєфу, глибину залягання і якість ґрунтових і поверхневих вод.

Крім того, у кожній ґрунтовій зоні потрібно враховувати низку істотних показників, властивих ґрунтам цієї зони. До таких ознак відносять ступінь опідзоленості й ступінь кислотності, характер і ступінь заболоченості, ступінь кам’янистості й розміри орних ділянок. Ці показники мають вирішальне значення при оцінці рівня родючості й визначають характер усього комплексу заходів щодо підвищення родючості підзолистих і дерново-підзолистих ґрунтів нормального та тимчасово надлишкового зволоження. Найбільш високим рівнем родючості володіють найменш опідзолені та найменш кислі ґрунти нормального зволоження. Ґрунти глеюваті та глеєві вимагають додаткових витрат на обробіток і агромеліоративні заходи, тому що на них вимокають посіви озимих і створюються несприятливі умови живлення для всіх культурних рослин.

У лісостеповій зоні істотне значення мають ступінь вилуговуваності та кислотності ґрунтів, а також характер водного режиму. Оглеєність ґрунтів у цій зоні несприятливо позначається на умовах поживного й водно-повітряного режиму. У степовій зоні варто враховувати ступінь карбонатності, солонцюватості й характер водного режиму, а також наявність комплексності і її характер. Чорноземи й каштанові ґрунти, карбонатні з поверхні або з підвищеною глибиною скипання, звичайно менш родючі внаслідок зниження рухливості сполук фосфору й більш напруженого водного режиму. Серед каштанових ґрунтів і часто серед чорноземів істотним показником родючості ґрунтів на тій або іншій території є характер ґрунтових комплексів - ступінь поширення в цих комплексах солонців. Задовільними для орних масивів варто вважати комплекси, що містять не більше 25% солонців. Всі площі, у складі яких солонці становлять більше 25 %, варто рекомендувати під лукопасовищні сівозміни. Серед орних масивів на ґрунтах найбільш посушливих південних зон (бурі й сіро-бурі ґрунти, сіроземи) найбільше значення мають ступінь їхньої засоленості й склад засолюючих ґрунт солей. Високий ступінь засоленості, содовий або хлоридний тип засолення найбільш згубні для більшості сільськогосподарських культур.