№ 1

Цивільне право - це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють на принципах юридичної рівності відносини власності в її різних формах, товарно-грошові відносини і деякі особисті немайнові відносини при участі громадян, організацій і інших соціальних утворень з метою більш повного задоволення матеріальних і духовних потреб громадян.

Цивільне право як самостійна галузь права регулює певну частину суспільних відносин, яка у своїй сукупності становить предмет Цивільного права. Предметом цивільно-правового регулювання є: майнові відносини; особисті немайнові відносини. Важливо встановити не лише що регулює цивільне право, а й як це здійснюється, якими засобами воно впливає на ці відносини, тобто який метод впливу закладається в цивільно-правове регулювання численних майнових та немайнових відносин.

Існує тісний взаємозв’язок між предметом правового регулювання і його методом.

Знання методу правового-регулювання має не лише теоретично-пізнавальне, а й практичне значення. У процесі законотворення послідовне застосування правового методу дає змогу уникати неадекватного врегулювання суспільних відносин, будувати струнку і послідовну законодавчу систему. Ігнорування методу призведе до розбалансування правового механізму того чи іншого законодавчого акта.

№ 2

Функції Цивільного права – це відповідні напрями впливу цивільно – правових норм на врегульовані ними майнові та особисті немайнові відносини. Цивільному праву притаманні регулятивна, охоронна та превентивна функції. Регулятивна полягає у врегулюванні цивільно-правових відносин. Охоронна покликана оберігати суб’єктивні майнові та особисті немайнові права особи від посягань усіх інших осіб та забезпечувати примусовий захист від їх порушення. Превентивна покликана стимулювати позитивні відносини і не допускати виникнення негативних відносин.

Принципи цивільного права: загально соціальні, обумовлені економічною системою, та юридичні, які в свою чергу поділяються на загальноправові і галузево-правові, які виражаються у правових нормах окремих галузей права та інших правових систем.

1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом;

3) свобода договору;

4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

5) судовий захист цивільного права та інтересу;

6) справедливість, добросовісність та розумність.

№ 5

Людина, як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. Для потенційної можливості брати участь у цивільних правовідносинах фізична особа повинна бути наділена цивільною правоздатністю (це здатність мати цивільні права й обов'язки), дієздатнісю (це здатність суб'єкта своїми діями набувати цивільні права і створювати для себе цивільні обов'язки), деліктоздатнісю та правочиноздатністю. Види дієздатності: повна (це здатність особи власними діями набувати і здійснювати будь-які майнові та особисті немайнові права), часткова (особи які мають невеликий обсяг дієздатності (малолітні, неповнолітні від 15-18р.)), неповна (громадяни мають право вчиняти не всі, а лише деякі дії передбачені законом (до 14р.)), обмежена і недієздатна. Суд може обмежити дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій (і) або кревати ними. Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати лими.

№ 3

Джерело цивільного права — це форма вираження цивільно-правових норм, що мають загальнообов'язковий характер. У цивільно-правовій системі України основним джерелом цивільного права є нормативно-правовий акт, а в окремих випадках — також звичай та договір. Найважливішими нормативними актами є закони: КУ, ЦКУ та інші закони. Джерелом є укази Президента Укр. Значну роль у регулюванні майнових відносин відіграють постанови і розпорядження Кабінету Міністрів Укр. Наступною частиною структури законодавства є відомчі нормативні акти. Основним актом ЦЗУ є ЦКУ, прийнятий у 2003 році. Цей Кодекс складається з 5 книг, які у своїй сукупності становлять цивільно-правову базу для подальшого розвитку цивільного права в Укр.

Цивільне законодавство - це сукупність цивільно-правових законів і інших цивільно-правових нормативних актів, розташованих у визначеному порядку відповідно до їхньої юридичної чинності. Дія ЦЗ поділяється на : дію ЦЗ у часі і дію ЦЗ у просторі і за колом осіб. Дія ЦЗ у часі. Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Норми ЦК застосовуються до тих прав і обов’язків, що виникли або продовжують існувати на основі цих відносин після набрання ним чинності. Нормативні акти набирають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності. Дія ЦЗ у просторі і за колом осіб. Укази Президента, постанови і розпорядження Кабміну, нормативні акти міністерств і відомств поширюють свою дію на всю територію Укр. Дія ЦЗ поширюється на всіх осіб, що перебувають на її території. ЦЗ відомий інститут аналогії. Права та обов’язки виникають із дії осіб, що передбачені актами ЦЗ, а також їз дій осіб, не передбачених цими актами, але за аналогією продовжують цивільні права та обов’язки. Засіб заповнення прогалин закону називається аналогією права. Поряд з тим застосовується і аналогія закону – поширення на відносини, які не врегульовані в законі. Аналогія права і закону в ЦП знаходить нове обґрунтування в принципі: дозволено все, що не заборонено законом.

№ 4

Цивільні правовідносини – це форма, завдяки якій норми цивільного права реалізується в житті. Цивільне право є певна сфера вольових суспільних контактів між суб’єктами, які врегульовуються нормами. Особливості цивільно-правових відносин: 1)це майнові і особисті не майнові відносини, врегульовані нормами цивільного права; 2)Їхні учасники характеризуться майновою відокремленістю і юридичною рівністю; 3)Суб’єктивні права і обов’язки учасників цивільно-правових відносин виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів. Зміст цивільних правовідносин – це конкретизоване коло суб’єктивних прав та обов’зків, якими наділений кожен з учасників. Зміст може бути простим і складним. До елементів цивільного права належать: суб’єкти (особи, які є учасниками цивільно-правових відносин) і об’єкти (це те, на що спрямовано суб’єктивне право і суб’єктивний обов’язок з метою задоволення інтересів фізичних і юридичних осіб), суб’єктивне цивільне право (це вид і міра можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої особи, які забезпечується виконанням обов'язків іншими суб'єктами і можливістю застосування до них державного примусу) та суб’єктивний цивільний обов’язок (це міра необхідної поведінки зобов’язаної особи для задоволення інтересів уповноваженої особи). Види: 1)Залежно від економічного змісту: майнові та немайнові; 2)За юридичним змістом: абсолютні, відносні; 3)За характером здійснення: речеві та зобов’язальні; 4)За своїм призначенням: регулятивні, охоронні; 5)За іншими озанками: активні, пасивні, типові, не типові.

№ 6

Безвісна відсутність - це засвідчений у судовому порядку факт тривалої відсутності громадянина в місці його проживання, якщо не вдалося установити місце його перебування. Особа може бути визнана безвісно відсутнім, у судовому порядку, якщо протягом 1 року про громадянина в місці його постійного проживання немає відомостей про місце його перебування й установити його місце перебування всіма доступними способами не представляється можливим. Наслідки визнання громадянина безвісно відсутнім: 1)Шлюб розривається в спрощеному порядку; 2)Над майном безвісно відсутнього встановлюється опіка; 3)Якщо в цієї особи малися утриманці, то з його майна виплачуються аліменти; 4)Припиняється дія доручення, виданого на його ім'я чи ним самим. Наслідки явки громадянина, визнаного безвісно відсутнім: 1)Шлюб відновлюється по спільній заяві чоловіків; 2)Опіка над майном скасовується.

Особа може бути оголошена в судовому порядку померлим, якщо в місці його постійного проживання протягом 3 років про нього немає відомостей і ці відомості всіма доступними способами неможливо добути. Якщо особа пропала безвісті, при обставинах, що загрожували життю, то цей термін скорочується до 6 міс. Наслідки визнання громадянина померлим: 1)Шлюб припиняється; 2)Відкривається спадщина.

№ 7

Юридична особа як суб’єкт цивільних правовідосин є правоздатною та дієздатною організацією, що створена і зареєстрована відповідно до чинного законодавства, може бути позивачем і відповідачем у суді. Ознаки юридичної особи: 1)наявність установчих документів; 2)організаційно-структурна єдність; 3)така особа створена та зареєстрована в установленому порядку; 4)Наділена правосуб’єктністю, може бути відповідачем і позивачем у суді; 5)Індивідуалізуючи ознаки (повне чи скорочене найменування, наявність повної інформації про юридичну особу в установчих документах та внесення до єдиного реєстру); 6)наявність дієздатності та правоздатності. Види юридичних осіб: 1)Залежно від форми власності: приватні; колективні; державні. 2)Залежно від мети створення: комерційні; некомерційні. 4) Залежно від підстав фінансування: бюджетні, господарсько-розрахункові. 5)Залежно від відношення юридичної особи до майна: засновники-власники і засновники з корпоративними правами. Згідно ЦКУ юридичні особи утворюються в порядку встановленому законодавством.

№ 8

Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.

Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставою для відмови у державній реєстрації юридичної особи. Відмова у державній реєстрації з інших мотивів (недоцільність тощо) не допускається.

До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом.

Зміни до установчих документів юридичної особи набирають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації, а у випадках, встановлених законом, - з моменту повідомлення органу, що здійснює державну реєстрацію, про такі зміни.

Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.

Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.

Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення.

Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності.

Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до єдиного державного реєстру.

№ 9

Юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації.

Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства встановлюється законом.

Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, призначають комісію з припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора тощо) та встановлюють порядок і строки припинення юридичної особи відповідно до цього Кодексу.

Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи може бути покладено на орган управління юридичної особи.

З моменту призначення комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Комісія виступає в суді від імені юридичної особи, яка припиняється.

Припинення юридичної особи може відбуватись шляхом злиття, приєднання, поділу та перетворення.

Злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи здійснюються за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках, передбачених законом, - за рішенням суду або відповідних органів державної влади.

№ 10

У новому ЦКУ передбачається, що Д-ва бере участь у цивільних відносинах як суб’єкт публічного права. Вона може створювати як юридичні особи публічного права, так і на загальних підставах приватного права, якщо інше не передбачено законом. Створені д-вою юридичні особи діють у цивільному обороті як самостійні суб’єкти від свого імені, а не від імені д-ви. Укр. Д-ва як суб’єкт цивільного права несе самостійну відповідальність за своїми зобов’язаннями, має право дієздатність. Д-ва реалізує правосуб’єктність через с-му своїх органів (органи місцевого самоврядування), тому що поза їхньою діяльністю вона діяти не може. Від імені д-ви у відносинах, що регулюються ЦЗ беруть участь органи управління в областях, містах, районах, органи управління д-вним майном, фінансові та інші спеціально уповноважені д-вою органи. Два також виступає суб’єктом цивільного права і у разі, коли її організації беруть участьу правовідносинах, але самі не є юридичними особами.

№ 11

Під об'єктом цивільних прав прийнято розуміти те благо, на яке спрямоване суб'єктивне право, тобто все те, із приводу чого складається визначений правовий зв'язок між особами і з приводу чого виникають цивільні правовідносини. Об'єктами цивільних прав можуть бути матеріальні і нематеріальні блага. У залежності від цього вони звичайно підрозділяються на три основні групи: 1)речі (матеріальні явища, предмети природи, предмети побуту, гроші і цінні папери); 2)діяльність (робота, послуги, результати творчої діяльності); 3)особисті майнові блага. Оскільки і речі, і об'єкти інтелектуальної власності знаходяться в єдиному правовому режимі, то їх можливо умовно об'єднати в одну групу “речей” з підрозділами на дві підгрупи - речі матеріальні і “речі” нематеріальні.

№ 23

Право комунальної власності – це право територіальної громади володіти, користуватися, розпоряджатися майном, що належить їй, яке здійснюється безпосередньо або через органи місцевого самоврядування. Суб’єктом права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст тощо. Об’єктами права комунальної власності є майно, у тому числі грошові кошти, які належать територіальним громадам. Це може бути рухоме і не рухоме майно, прибутки місцевих бюджетів, земля, природні ресурси, підприємства, установи, організації тощо. Підставою виникнення права комунальної власності може бути передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб’єктами права власності.

№ 12

Правочин є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. Умови дійсності правочину: 1)Зміст правочину не може суперечити ЦКУ або іншим актам цивільного законодавства; 2)Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3)Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його волі; 4)Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5)Правочин, що вчиняється батьками (усиновл), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ЦКУ. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

№ 13

Підставою виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин є юридичні факти, тобто конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства пов'язують настання правових наслідків. Тому юридичні факти виступають як проміжна ланка між правовою нормою і цивільними правовідносинами. Юридичними фактами можуть бути різні життєві обставини, що належать як до сфери природи (народження і смерть особи), так і до соціальної сфери життя (дії і вчинки людей, адміністративні акти, рішення суду). Без юридичних фактів не встановлюються, не змінюються і не припиняються жодні цивільні правовідносини. Не кожна життєва обставина є юридичним фактом, а лише така, з якою норми цивільного законодавства пов'язують настання правових наслідків. Усі юридичні факти в цивільному праві класифіковано залежно від їх індивідуальних особливостей. Юридичні факти поділяються за ознаками залежності від волі суб’єктів на дії та події.

№ 14

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) таких вимог: зміст правочину не може суперечити ЦКУ, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Ці правові наслідки застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

№ 15

Представництво - один зі способів здійснення цивільних прав і виконання обов'язків. Закон визначає представництво як угоду, вчинену однією особою (представником) від імені іншої особи (що представляється) у силу повноваження, заснованого на дорученні, законі або адміністративному акті, що безпосередньо створює, змінює і припиняє цивільні права й обов'язки представляємого. Потреба у представництві виникає тоді, коли особа, яку представляють, не має за законом можливості вчиняти юридичні дії, колиу у особи немає можливості здійснити такі дії, або бажання реалізовувати належні їй права та обов’язки. Види: 1)Обов'язкове представництво, засноване на законі чи адміністративному акті; різновидом обов’язкового є статутне представництво, представник виступає від імені організації і його повноваження визначаються статутом. 2)Добровільне представництво, засноване на договорі чи дорученні. У якості договору, що породжує відносини представництва, служить договір доручення, відповідно до якого одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені іншої сторони і за її рахунок (довірителя) визначені юридичні дії. У більшості випадків добровільного представництва повноваження представника фіксується в дорученні. Довіреністю визнається письмове повноваження, яке видає одна особа іншій для представництва перед третіми особами. Довіреність являє собою односторонню угуду, яка визначає повноваження представника.

№ 16

Строки (терміни) за своєю суттю виступають в ролі юридичних фактів у цивільних правовідносинах. Строком визнається певний періоду часі, зі спливом якого пов’язані дія чи подія, яка має юридичне значення. Перебіг строків починається з часу настання події, з якою пов’язаний строк, або з наступного дня після відповідної календарної дати. Закінчення строків визначається: 1)Строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку. 2)До строку, що визначений півроком або кварталом року, застосовуються правила про строки, які визначені місяцями. 3)Строк, що визначений місяцями, спливає у відповідне число останнього місяця строку. Строк, що визначений у півмісяця, дорівнює п'ятнадцяти дням. 4)Строк, що визначений тижнями, спливає у відповідний день останнього тижня строку. Види строків: 1)За підставами встановлюються строки: рішенням суду, договором, законом, адмін. Актом; 2)За ступенем самостійності учасників: імперативні (ні підлягають зміні), диспозитивні (визначаються учасниками правовідносин); 3)За розподілом обсягу прав та обов’язків: загальні і окремі

№ 17

Позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Строки позовної давності є загальні (3р.) і спеціальні. Після спливу строку позовної давності за наявності нормативних фактів строк може зупиняти свій перебіг, або поновлюватися. Перебіг позовної давності зупиняється: 1)якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна подія ; 2)у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій); 3)у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта; 4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України, що переведені на воєнний стан. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Позовна давність не поширюється: 1)на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав; 2)на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу; 3)на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю; 4)на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування); 6)на вимогу центрального органу виконавчої влади.

№ 18

Цивільно-правова відповідальність - це передбачений законом чи договором примусовий захід майнового характеру, застосовуваний за невиконання чи неналежне виконання зобов'язання, з метою відновлення порушеного стану і задоволення інтересів потерпілого за рахунок правопорушника. Відповідальність є майновою і носить компенсаційний характер. Застосування відповідальності стимулюючи належне виконання цивільно-правового обов'язку, є також способом попередження цивільних правопорушень у майбутньому. При цьому відновна, каральна (штрафна) і виховна (превентивна) функції виконуються не роздільно, а в сукупності.

Види цивільно-правової відповідальності: договірна (настає в зв'язку з заподіянням збитку, викликаного невиконанням зобов'язання, що існує між кредитором і боржником), позадоговірна (настає в результаті заподіяння збитку , що не є наслідком невиконання зобов'язання, що існує між кредитором і боржником); часткова і солідарна (при множинності боржників у зобов'язанні); субсидіарна (додаткова); змішана (при невиконанні або неналежному виконанні зобов'язання з вини обох сторін).

№ 19

Право власності - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює за своєю волею, незалежно від волі інших осіб, на свій розсуд, з додержанням вимог закону та моральних засад суспільства. Зміст права власності: 1)Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. 2)На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Здійснення права власності: 1)Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. 2)Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. 3)Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. 4)Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства тощо. 5)Д-ва не втручається у здійснення власником права власності. 6)Діяльність власника може бути обмежена чи припинена. 7)Особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом.

Різновиди власності: 1)приватна власность (Суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.); 2)Державна власність (У д-вній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить д-ві Україна. Від імені та в інтересах д-ви право власності здійснюють відповідно органи д-вної влади.); 3)Комунальна власність (У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування).

№ 20

Фізичні особи як суб’єкти приватної власності можуть користуватися будь-якими елементами: володінням, користуванням, розпорядженням. Фізичні особи здійснюють своє право власності та набувають майно у власність усіма можливими, не забороненими законом способами. Особливості фізичних осіб як суб’єктів права приватної власності існують лише тоді, коли перехід чи здійснення цього права безпосередньо пов’язані із фізичною природою людини – власника. Наприклад, припинення права власності у зв’язку із смертю власника, звичайно ж, можливе лише для приватних власників-фізичних осіб.

Для землі як об’єкта власності законодавство встановлює особливі умови набуття та здійснення прав володіння розпорядження та користування. Так для громадян України, Земельний Кодекс України у ст.121 встановлює можливість безоплатної передачі їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності. Розміри земельних ділянок, що надаються безоплатно, визначаються залежно від цілей їх використання. Кількісне обмеження права власності на землю встановлене у Перехідних положеннях ЗК, де зазначено, що на період до 1 січня 2015 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів.

№ 21

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом. Юридичні особи можуть можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності: 1)на підставі придбання за цивільно - правовими договорами. 2)в результаті внесення земельних ділянок засновниками юридичної особи до статутного фонду. 3)шляхом прийняття спадщини. 4)з інших підстав встановлених законом.. Спільна власність - майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).Суб’єктами спільної власності можуть бути і юридичні особи. Ще юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.

№ 22

Право державної власності. У д-вній власності є майно у тому числі грошові кошти, які належать державі Україна. Суб’єктами права державної власності є держава, яка представляє спільні інтереси народу. У КУ закріплено, що право державної власності здійснюють органи державної влади (Глава д-ви, ВРУ). Коло об’єктів права державної власності не обмежене. Держава може бути власником будь-яких речей, у тому числі вилучених з цивільного обігу і обмежених у обігу.

Підставами набуття права державної власності є такі загальні для всіх видів права власності підстави, як:

1. виготовлення нової речі;

2. переробка речі;

3. привласнення загальнодоступних дарів природи;

4. отримання продукції, плодів та доходів;

5. договір;

6. спадкування за заповітом.

В юридичній літературі часто наводиться такий спеціальний спосіб набуття права держаної власності як націоналізація - примусове безоплатне вилучення засобів виробництва, що перебувають у приватній власності, з наступною передачею їх у державну або іншу власність.

Право державної власності може виникати також внаслідок застосування реквізиції(примусове вилучення державою майна власника у державних або громадських інтересах з виплатою йому вартості майна) та конфіскації, стягнення штрафів за правопорушення.

№ 24

Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.

Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.

Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.

№ 25

Права на чужі речі-це самостійні (але похідні права від права власності) речові права, що надають особі, яка їх має, можливість безпосереднього користування певним майном для певної мети та у встановлених межах. Поняття «Речові права на чуже майно» охоплює такі видицих прав: право володіння; право обмеженого користування (сервітут); право забудови земельної ділянки (суперфіцій); право користування земельною ділянкою для с/г потреб.

Сервітут – право однієї особи користуватися річчю іншої в одному або декількох відношеннях (право проїзду чи проходу по чужій ділянці, користування водою з водоймища). Особливості: 1)речове право, а не договірне, носить абсолютний характер; 2)не обмежується часом; 3)сервітут обтяжує право власності; 4) зміна суб’єктів права власності не припиняє сервітутного права, крім особистих сервітутів; 5)не може бути самостійним об’єктом цивільного права; 6)обмеження права виражається не часом а обсягом; 7)суб’єкт сервітутного права має право лише користування.

Емфітевзисом є довгострокове, відчужуване та успадковуване речове право на чуже майно, яке полягає у наданні особі права володіння і користування чужою земельною ділянкою для с/г потреб з метою отримання плодів та доходів від неї. Об'єктом емфітевтичного права є користування земельною.

Суперфіцій — це довгострокове, відчужуване та успадковуване право користування земельною ділянкою, переданою відплатно чи безвідплатно особі для будівництва та експлуатації на ній будівель та споруд, на які в останньої виникає право власності.

№ 26

Право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений ЦКУ та іншими законами. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається ЦКУ та іншими законами. Право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.

№ 27

В об'єктивному розумінні авторське право — це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що виникають внаслідок створення і використання творів літератури, мистецтва й науки. У суб'єктивному розумінні це сукупність прав, які належать автору або його правонаступникам у зв'язку із створенням і використанням твору літератури, науки, мистецтва. Його основним принципом є поєднання інтересів автора та інтересів усього суспільства. Авторське право проголошує і забезпечує широкий захист особистих (немайнових) і майнових прав авторів.

Об'єктами авторського права є твори, а саме: