3.Методи економічних досліджень. Загальні методи наукового пізнання та їх використання.

Методи політичної економії – це шлях пізнання економічних відносин, їх основних підсистем, їх взаємодії та мисленого відтворення цієї взаємодії. Вивчення системи прийомів, способів пізнання і перетворення світу вивчає наука методологія.

Спостереження — це упорядкована, систематизована, цілеспрямована система сприйнять досліджуваних явищ, його властивостей, зв'язків, відношень, яка дає вихідний емпіричний матеріал для пізнання, його властивостей, зв'язків, відношень, відповідні факти. застосовуються в багатьох природничих та суспільних науках

Експеримент використовують не лише для одержання емпіричних даних. Іноді до нього вдаються і тоді, коли виникає потреба підтвердити або спростувати певні наслідки, що випливають з існуючої теорії. Експеримент дає загалом багатшу і глибшу інформацію про досліджувані явища порівняно із спостереженням

Порівняння — метод емпіричного рівня наукового пізнання, з допомогою якого робиться висновок про подібність чи відмінність об'єктів пізнання. Цей метод дає можливість виявити кількісні й якісні характеристики предметів, класифікувати, упорядкувати і оцінити їх.

Вимірювання — метод емпіричного рівня пізнання, здопо-могоюякого визначається відношення однієї, вимірюваної величини, до іншої, що приймається за постійну стосовно вимірюваної

Абстрагування — це метод, за допомогою якого мислено відволікаються від неістотних властивостей явищ, що вивчаються

Узагальнення — це мислений перехід від окремих фактів, подій до їх ототожнення або від однієї думки до іншої, що є більш загальною

Аналіз — це мислене розчленування предмета (явища, процесу), властивості предмета або відношення між предметами на частини. Вона, як правило, становить початкову стадію вивчення об'єкта, на якій дослідник переходить від нерозчленованого опису цього об'єкта до виявлення його структури, складових, а також властивостей.

Синтез — мислене поєднання різноманітних елементів, сторін предмета в єдине ціле (систему). Синтез є наступним етапом пізнання після аналізу.

Індукція — метод пізнання, з допомогою якого на підставі знання властивостей, зв'язків чи відношень окремих предметів роблять висновок про наявність цих властивостей (зв'язків чи відношень) усіх предметів чи явищ відповідної предметної сфери.

Дедукція — метод наукового пізнання, з допомогою якого, виходячи з більш загальних положень, одержують менш загальні, часткові, а то й одиничні. Завдяки дедукції одержують достовірне знання, тому дедуктивними часто називають необхідні умовиводи

Аналогія — метод, відповідно до якого на підставі подібності предметів за одними ознаками робиться висновок про їх подібність за іншими ознаками.

Моделювання — метод дослідження об'єктів на їх моделях. Побудова моделей предметів і явиш здійснюється з метою їх досконалішого вивчення, раціоналізації способів їх побудови, впливу на них тощо.

Формалізація — метод, з допомогою якого змістове знання відображається у формалізованій мові.

49. Міжнародний поділ праці – це процес відособлення різних видів трудової діяльності на міжнародному рівні, які взаємодіють і взаємодоповнюють один одного, складаючи об’єктивну основу міжнародного обміну товарами, послугами та результатами інших видів діяльності

Під міжнародною спеціалізацією виробниц­тва (спеціалізація - це концентра­ція виробництва на випуску певної однорідної продукції) розуміють таку форму поділу праці між країнами, при якій зро­стання концентрації однорідного виробництва і усуспільнення праці в світі відбувається на основі прогресуючої диференціації національ­них виробництв, виділення їх в самостійні (відокремлені) техно­логічні процеси, в окремі галузі і підгалузі, виготовлення все більш однорідних продуктів праці понад внутрішні потреби, що спричиняє дедалі більш взаємне доповнення диференційованих національних комплексів.

Міжнародна спеціалізація виробництва розвивається в двох видах: виробничому і територіальному. У виробничому аспекті - це міжга­лузева, внутрішньогалузева спеціалізація та спеціалізація окремих підприємств. У територіальному - спеціалізація окремих країн, груп країн і регіонів на виробництві певних продуктів для світового ринку.

Відомі дві історичні форми міжнародної спеціалізації – міжгалузева і внутрішньогалузева . Міжгалузева спеціалізація передбачає зосередження в окремих країнах певних галузей виробництва при відсутності цілого ряду інших галузей. Внутрішньогалузева спеціалізація пов’язана з галузями, що засновані не стільки на використанні природних ресурсів, скільки на результатах науково-технічної діяльності і охоплюють переважно розвинуті країни. Ці країни мають приблизно однакову галузеву структуру виробництва і можливість окремої країни посісти певне місце у міжнародній спеціалізації шляхом випуску найпомітнішої продукції, що залежить від рівня витрат на галузеві науково-дослідні роботи.

Основними формами прояву міжнародної спеціалізації виробниц­тва є предметна (виробництво готових продуктів), подетальна (ви­робництво частин, компонентів продуктів), технологічна, або стадійна спеціалізація (здійснення окремих операцій або окремих технологіч­них процесів), наприклад, зварювання, термічна обробка, виробниц­тво заготовок тощо.

Зворотним ас­пектом міжнародної спеціалізації виробництва є міжнародна кооперація праці - заснований на міжнародному поділі праці процес усуспільнен­ня виробництва через формування стабільних виробничих зв’язків між са­мостійними підприємствами (фірмами) різних країн з метою досягнення найбільшого економічного ефекту.

Кожна країна, виходячи з принципу порівняльних переваг, намагається вивозити ті товари, витрати на виробництво яких у неї нижчі, ніж інтернаціональні, а завозити ті, виробництво яких у себе в країні обходиться дорожче, ніж в інших державах. На цьо­му принципі формується торговельна політика будь-якої країни.

Показник участі країни у міжнародному поділі праці:

Експортна квота = Обсяг експорту / Обсяг ВВП *100 %

50. Світова торгівля як форма міжнародних економічних відносин

Міжнародні економічні відносини - це система економічних зв'язків між країнами з приводу виробництва, розподілу, обміну та спожи­вання товарів (послуг), що вийшли за межі відповідних націо­нальних господарств

До основних форм МЕВ відносять: міжнародну торгівлю товарами і послугами; міжнародний рух капіталів і закордонних інвестицій; міжнародну міграцію робочої сили; науково-технічне співробітництво; валютно-кредитні відносини.

Міжнародна (світова) торгівля – форма МЕВ, що основується на глибокому міжнародному поділі праці, спеціалізації окремих країн на виробництві окремих товарів та послуг згідно з їхнім техніко-економічним рівнем, географічними та іншими умовами. На частку торгівлі припадає нині приблизно 80% всього обсягу міжнародних економічних відносин [3, c.109].

Світовий ринок – це розвинена сфера товарного обміну, що грунтується на міжнародному поділі праці. Характерною ознакою світового ринку є існування особливої системи – світових цін.

Для зовнішньої торгівлі важливе значення має конкурентоспроможність товарів, які продаються на світовому ринку. Зовнішня торгівля відбувається за світовими цінами, хоча на однаковий товар у межах світового ринку вони можуть бути різними.

Головними елементами зовнішньої торгівлі є експорт та імпорт. Експорт – продаж товарів та послуг зарубіжному контрагенту. Імпорт – придбання (купівля) в іноземного контрагента товарів та послуг. Сума експорту та імпорту становить зовнішньоторговельний оборот. Різниця між вартісними обсягами експорту та імпорту складає торговельне сальдо,

Особливості сучасного етапу розвитку світової торгівлі: перевищення темпів зростання світової торгівлі над темпами зростання ВВП; зміна структури товарообігу світової торгівлі за рахунок зростання питомої ваги продукції переробної промисловості; зниження частки сировинних товарів; щорічне оновлення більш ніж на третину асортименту продукції обробних галузей, насамперед електроніки; зростання частини взаємної торгівлі індустріально розвинених країн; зростання темпів торгівлі машинами та обладнанням на базі поглиблення міжнародного виробничого кооперування; розвиток ринку наукомісткої продукції, патентів, ліцензій, ноу-хау; множинність цін; зростання питомої ваги та значення світового ринку послуг [2, с. 489-490].

Основними суб’єктами міжнародної торгівлі є транснаціональні корпорації (ТНК), які контролюють понад 2/3 світової торгівлі.

51, Міжнародний рух капіталів: сутність, функції, форми

Міжнародний рух капіталу (міжнародна міграція капіталу) визначається як переміщення капіталів між країнами в пошуках вигіднішої сфери їх використання.

Причини вивозу капіталу: 1) відносний надлишок капіталу у країнах-експортерах; 2) неможливість вигідного застосування капіталу в межах власної національної економіки; 3) зростання попиту на вільний капітал з боку країн, що не мають в достатній кількості власних джерел його нагромадження; 4) можливість одержання за допомогою вивезеного капіталу додаткових прибутків за рахунок дешевої сировини, робочої сили, використання готової інфраструктури, проникнення на нові ринки збуту [1, с.413].

Отже, вивіз, або міграція капіталів за межі національної економіки вигідна тоді, коли є можливість отримати в інших країнах більший прибуток, ніж у власній.

Функції міжнародного ринку капіталу: забезпечення економіки готівкою; надання можливостей корпораціям та окремим особам отримувати дохід від розміщення їхніх тимчасово вільних грошових коштів; перерозподіл ресурсів у глобальному масштабі. Є країни, які зацікавлені в залученні капіталу для вирішення своїх соціально-економічних проблем. З цією метою вони заохо­чують його надходження в країну шляхом підвищення банківського проценту і дивідендів, забезпечення правової захищеності закордонних інвесторів та гарантій одержання прибутку.

Міжнародну міграцію капіталу залежно від ознаки, покладеної в основу класифікації, традиційно поділяють на ряд форм. Основні форми міжнародного вивозу капіталу наведені в таблиці.

Позичковий капітал – це надання коштів у борг заради отримання прибутку у формі процента; це: 1) банківські депозити і кошти на рахунках інших фінансових установ; 2) позики і кредити. Вивіз позичкового капіталу здійснюється шляхом надання позик державам, споживачам, сфері бізнесу. Формою такого руху позичкового капіталу є міжнародний кредит. Власник позичкового капіталу зберігає тільки право власності на переданий у позику капітал. Право використання цієї форми капіталу переходить до імпортера

Вивіз підприємницького капіталу здійснюється шляхом зарубіжних інвестицій. Експорт підприємницького капіталу у вигляді цінних паперів - акцій - приносить дивіденд, а при вивозі позичкового капіталу у вигляді цінних паперів - облігацій – процент.

За способом застосування іноземні інвестиції здійснюються у двох формах: 1) прямі інвестиції; 2) портфельні інвестиції.

Прямі інвестиції забезпечують реалізацію довгострокових інтересів за рахунок отримання інвестором права бути власником підприємства або мати вирішальний голос в управлінні ним.

Портфельні інвестиції здійснюються шляхом придбання акцій іноземних підприємств у розмірах, які не забезпечують право власності або контроль над ними.

52, Міжнародна міграція робочої сили

Сучасні міжнародні економічні відносини нерозривно пов'язані з такими поняттями, як міграція, імміграція, емі­грація, рееміграція населення [1].

Міжнародна міграція робочої сили – це процес стихійного або організованого переміщення робочої сили в межах міжнародного ринку праці. Міграція робочої сили, коли населення переміщується між окремими регіонами в межах своєї країни, складає внутрішню міграцію. Зовнішню міграцію утворює переїзд робочої сили з однієї країни в іншу на тривалий строк, як правило, не менше року. Зовнішня міграція здійснюється як еміграція та як імміграція. В сучасних умовах у цей процес втягнута абсолютна більшість населення країн світу.

У результаті міграції робочої сили сформувався світо­вий ринок праці, пропозиція робочої сили, який залежить від ситуації на внутрішніх ринках праці країн-експортерів і країн-імпортерів робочої сили.

Причини, що породжують міграцію робочої сили: загальні (інтернаціоналізація господарського життя; нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн; структурні зрушення в національних економіках, пов’язані з НТР) і специфічні (відмінності у рівні соціально-економічного розвитку країн, що породжує відмінності в рівнях оплати праці, житлових умовах, розвитку соціальної сфери тощо; дефіцит певних спеціальностей; відмінності між країна в умовах професійного зростання працівників тощо).

45, Господарський механізм: сутність, функції, еволюція, структура

Господарський механізм (механізм господарювання) – органічна складова економічної системи.

Вирішальною методологічною основою дослідження господарського механізму є аналіз системи виробничих відносин, виділення в їх структурі соціально-економічних та організаційно-економічних відносин [1].

У сучасній науковій та навчально-методичній літературі категорія “господарський механізм” трактується неоднозначно [2]. Нерідко господарський механізм зводять лише до сукупності організаційно-економічних відносин. Але за такого підходу залишаються осторонь системи господарювання такі корінні відносини і категорії, як “власність”, “відносини розподілу, взаємного обміну діяльністю”, які в сукупності становлять соціально-економічні відносини і без яких не можна зрозуміти ні природи господарського механізму, ні тенденцій його розвитку.

Господарський механізм – це функціональна сторона виробничих відносин. Саме вона становить об’єктивну основу господарського механізму, визначає його природу, характер функціонування і розвитку.

У політико-економічній системі до основних функцій господарського механізму належать такі: реалізація відносин пануючого типу власності; поєднання і взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин в економічній струк­турі суспільства; узгодження й забезпечення руху економічних інтересів; розв’язання суперечностей; формування “поля” взаємодії між механізмом дії і механізмом використання економі­чних законів. Реалізація цих функцій в економічній практиці відбувається на основі таких основних принципів формування і функціону­вання господарського механізму, як: ефективність, збалансова­ність, системність, соціальна спрямованість[4].

Структура господарського механізму зумовлена його об’єктивною природою і виробничими відносинами. Як елемент економічної системи господарський меха­нізм включає наступні структурно-функціональні підсистеми (табл.).

Структура господарського механізму

Під-системи Функції

Пла-нування----Прогнозування, довго-строкове, середньострокове і поточне планування, директивне й індикативне планування тощо

Сти-мулю-вання----Економічні важелі і сти-мули економічної діяльності, прискорення науково-технічного прогресу, кредитно-фінансову систему

Ор-ганіза-ції-----Форми організації й управління виробництвом з відповідною регламентацією прав і обов’язків економічних суб’єктів

Отже, у функціонуванні та розвитку економічних систем важлива роль належить господарському механізму. В загальній формі він є управляючою та регулюючою підсистемою.

.

42, Безробіття: причини, форми, наслідки

Сутність поняття “безробіття”:

1) це стан частки трудових ресурсів, яка не має можливості для існування і відтворення робочої сили завдяки праці;

2) це економічний стан, за якого ті, хто бажає працювати не можуть знайти роботу при звичайній зарплаті; стан незайнятості частки трудових ресурсів[1].

Відповідно до причин безробіття розрізняють:

1) природне безробіття – безробіття, яке пов’язане з пошуком роботи, переходом на іншу роботу. Може існувати за наявності робочих місць і небажання працювати;

2) економічне (вимушене) безробіття – людина бажає працювати, шукає роботу, але немає робочих місць; коли працівників звільняють із роботи з економічних причин (скорочення, закриття виробництва, переоснащення тощо). Сукупність природного й економічного безробіття становить фактичне (поточне) безробіття країни.

Показники безробіття:

- рівень безробіття (Рб) – обчислюється як відношення офіційно зареєстрованих повністю безробітних (Кб) до кількості працездатного населення (Пр): Рб = (Кб / Пр ) 100%. Коли норма безробіття перевищує 10%, то починається масове безробіття;

- тривалість безробіття – показує, скільки часу безробітні позбавлені роботи (місяць, рік). Якщо людина не знаходить роботу понад рік, безробіття вважається довгостроковим і може перейти в застійне (застійну форму безробіття.

Норма безробіття – важливий показник стану економіки та суспільства. У різних країнах коливається від 1,5 – 2 % до 10-15 %. Якщо фактично норма безробіття в країні перевищує природну, це призводить до негативних економічних і соціальних наслідків.

Форми безробіття:

1) фрикційне безробіття – пов’язане зі зміною професії, добровільною зміною місця роботи й пошуками іншої, переїздом в інший регіон. Це тимчасова незайнятість, пов’язана з переходом з однієї роботи на іншу;

2) добровільне безробіття – стан, коли частина трудових ресурсів не хоче працювати за нижчу заробітну плату або взагалі не хоче працювати. Сукупність фрикційного та добровільного безробіття становить так зване природне (або “нормальне”). У сучасній економічній теорії до природного безробіття відносять: фрикційне, фрикційне та добровільне, фрикційне і структурне безробіття. Під природним безробіттям розуміють такий рівень (норму) безробіття, який відповідає доцільному рівню повної зайнятості в економіці. Це раціональна ринкова зайнятість [2];

3) структурне безробіття – виникає внаслідок незбігу попиту і пропозиції робочої сили за структурних змін в економіці та невідповідності кваліфікації за зміни попиту;

4) технологічне безробіття – викликається зміною технології виробництва, його модернізацією, роботизацією тощо; є проявом структурного безробіття;

5) сезонне безробіття – пов’язане із сезонністю праці в деяких галузях (с/г, туризм, будівництво);

6) циклічне безробіття – визначається циклічним розвитком суспільного виробництва. Зумовлює відхилення фактичної норми безробіття від природної норми;

7) приховане безробіття – його причиною вважають низьку конкурентоспроможність дрібних виробників. Під прихованим безробіттям розуміють також стан, коли кількість робітників перевищує об’єктивну потребу в них (планомірна та перехідна економіки).

41, Зайнятість населення: форми та структура.

Зайнятість населення є важливим показником рівня розвитку формації, цивілізації – соціального прогресу суспільства.

Визначення поняття “зайнятість”[1]:

- зайнятість – це забезпечення робочими місцями як самостійно, так і за допомогою приватних роботодавців та держави; ступінь участі працездатного населення в суспільній праці.