XIII-XV століття

Татаро-монгольська навала середини XIII століття стала причиною затяжного економічного занепаду. На тривалий час було припинено будівництво. Центром духовної культури залишалися однак православна церква, яка залишалася недоторканою.

Із занепадом Київського і Чернігівського князівств головним осередком розвитку української культури було Галицько-Волинське князівство, що перебувало у більш сприятливому геополітичному становищі. Ситуація стала поступово змінюватися із входженням українських земель до складу Великого князівства Литовського. В культурі стає помітним західноєвропейський вплив. Його поєднання з місцевими традиціями визначило культурний зміст епохи. Значних висот досягли наукові знання в гуманітарних галузях: філософії, історії. Розвивалися світські мотиви в літературі. Архітектура храмів набуває рис готичного стилю, поширеного в міському будівництві Європи. Продовжувався розвиток різних жанрів народного мистецтва: декоративно-прикладного, музичного, театрального. Народна творчість збагачувалася героїчними, визвольними мотивами.

XVI-XVIII століття

У XVI столітті триває стабілізація і пожвавлення економічного життя, зростання міст. На Волині і в Галичині все ширше практикувалося будівництво світських споруд не з дерева, а з каменю і цегли, у XV столітті у Львові було побудовано водопровід.

Із заключенням Люблінської унії у 1569 році українські землі опинилися під володінням Речі Посполитої. Позиція соціальної еліти в нових умовах була неоднозначною. Своєю меценатською діяльністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна. Однак більшість українських феодалів, верхівка духовенства в умовах панування Речі Посполитої віддалялися від національної культури — мови, традицій, православної віри і сприймали польську.

У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво — самобутній суспільний стан, який сформувався в XV—XVI століттях. Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило захисником православної церкви, української мови. З’являються брацтва.

Друга половина XVIІ – перша половина XVIII ст. — період найвищого розвитку української культури. Гетьманську державу (1648-1764 рр.) очолюють високоосвічені, європейського рівня політичні й громадські діячі: П. Сагайдачний, Б. Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа. Вони докладають великих зусиль і коштів для розбудови культури, освіти, шкільництва.

Шкільна освіта в XVIІ – першій половині XVIII ст. охоплює всі верстви й соціальні групи населення, зокрема жінок. В Україні істотно збільшується кількість шкіл при братствах. Гетьман Сагайдачний заповів спеціальні кошти на утримання вчителів грецької мови у Львівській та Київській школах. Освітній рух охопив майже все населення України.

У Києві 1615 р. відбулася знаменна подія для культурно-освітнього життя. Галшка Гулечівна, "палаючи побожною ревністю до віри грецької", подарувала Київському братству земельну ділянку на Подолі під забудову монастиря та школи для дітей шляхетських і міських.Студенти вивчали граматику, риторику, філософію, мови грецьку, латинську, слов’янську, польську та українську (руську). Перші ректори — Іов Борецький. Мелетій Смотрицькнй, Касіян Сакович.

П. Могила 1631 р. заснував школу при Києво-Печерській Лаврі. Це викликало невдоволення у братчиків та козаків, які бачили в ній конкуренцію братській школі. Конфлікт закінчився злиттям обох шкіл, так було утворено Києво-Могилянську колегію.

За своєю суттю, на зразок західноєвропейських колегій, наукових центрів і вищих навчальних закладів, Києво-Могилянську колегію прирівнювали до академії. Її можна порівняти з Оксфордом, Сорбонною...

Навчання в Києво-Могилянському колегіумі тривало 12 років. Особливе значення надавалося вивченню й читанню лекцій латинською мовою, так як це давало можливість підтримувати духовні й практичні відносини з іншими країнами, мати доступ до багатої літературної класичної спадщини. Першоосновою всієї навчальної програми в колегіумі, крім вивчення мов, були також сім вільних наук.

В Академії крім наукових студій розвивалися мистецтва. Одними з найпопулярніших стали театральні вистави, авторами п’єс, режисерами та акторами були викладачі та студенти Академії. Вони відіграли важливу роль у зародженні українського театру. Обов’язковою дисципліною для всіх слухачів було вивчення поетики і музики, при Академії працювали великий зведений хор і оркестр. Києво-Могилянська Академія істотно вплинула на розвиток культури. За її типом відкривають колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові. Вона стала взірцем для навчальних закладів інших країн.

Кризова ситуація в культурі України виникла в кінці XVIII століття після того, як внаслідок трьох поділів Польщі українська територія виявилася у складі двох імперій — Російської та Австрійської, в яких проводився антиукраїнський політичний курс. У Російській імперії по суті повторилася ситуація попереднього сторіччя, тільки тепер козацька старшина стала частиною дворянства, сприйняла російську культуру. Єдиними носіями і творцями української культури в цій ситуації залишилися низи суспільства, простий народ.

Українська культура в Російській імперії - періоду 18 - 19 ст. розвивалась в суперечливих умовах. З одного боку можна відмітити меценатську діяльність багатьох гетьманів України, що дала поштовх для розвитку багатьох галузей науки та культури. З іншого – руйнівна великодержавницька політика російського царизму - ліквідація посади гетьмана у 1764р., зруйнування Січі Катериною ІІ, ліквідація територіально - адміністративного устрою Гетьманщини у 1783 році., впровадження кріпосного права на Лівобережжі тощо. Але не дивлячись на це, 18 століття позначилося діяльністю таких відомих осіб як Г.Сковорода, відомого філософа України Культура 18 століття заклала початок для розвитку справжньо української національної культури. Для культури 19 століття характерний подальший наступ на українську культуру русифікації. Русифікація торкнулася всіх сфер культурного життя України - від літератури і театру (було заборонено вистави українською) до архітектури. Але, багато хто вважає, що саме 19 століття було найголовнішим періодом у розвитку української культури: саме в цей час відбувається формування української літературної мови (цьому поклав початок І.Котляревський), під впливом ідей товариств декабристів в Україні та програм "Кирило - Мифодїївського братства" відбувається формування національної ідеї українського народу, національної свідомості. Цьому сприяла діяльність та творчість видатного українського письменника, громадського та політичного діяча - Т.Г.Шевченка. Завдяки діяльності багатьох науковців відбувається становлення української науки. Театр набуває рис національного театру дякуючи діяльності таких митців як І.Карпенко-Карий, С.С. Гулака-Артемовського, М.Кропивницького та інших. В цей період були написані твори, які стали класикою української літератури.

Украї́нська культу́ра ХХ століття — початку ХХІ століття характеризується такими етапами^[1]:

Національне відродження (1917—1933) 

Під час I етапу національного відродження було проголошено національну суверенну державу при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що населяли Україну. З 1923 р. починається хвиля так званої «українізації». Закінчився цей період трагічно: у 1926 р. сталінський уряд почав в Україні наступ на українську культуру, переслідування, а далі й знищення творчої інтелігенції. Цей етап увійшов в історію національної культури як «розстріляне відродження».

Тоталітарне панування соцреалізму (1933—1956) 

Для II етапу характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до морального занепаду духовної культури у всіх її формах. Основний наслідок цієї доби — фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції (1934—38).

Стихійне піднесення духу національного опору (1956—1987) 

В III період відродження — політичної «відлиги» (1956—61) — відбулася відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур. Сталося деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий «Словник української мови» Б. Грінченка, зроблені перші кроки в українізації вищої та середньо спеціальної освіти.

Головним наслідком цієї доби було формування нового покоління митців, так званих «шестидесятників», які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися проти тоталітарної системи. «Відлига» закінчилася трагічно: більшість з «шестидесятників» були репресовані, а Василь Стус, В. Марченко, Олекса Тихий, Юрій Литвин загинули в ув'язненні.

Національно-духовне оновлення (з 1987) 

У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, зорієнтоване на загальнолюдські вартості світової культури. Розпочинається IV етап відродження як заперечення штучних догм соцреалізму і вартостей комерційної поп-культури.

Після здобуття Україною незалежності в 1991 р. почався новий етап розвитку українського суспільства. Одним з найважливіших для розвитку культури є питання про національну мову. За роки незалежності розширилися культурні контакти з різними країнами. Це сталося завдяки роботі різних міжнародних фондів, можливості поїздок, спільним проектам. З'явилося розділення культури на елітарну і масову. Україна зіткнулася з таким явищем, як американізація культури, що особливо відчувається в кінематографі (виробництво власних фільмів значно скорочене), популярної музики, літератури.

Для багатьох людей відвідування театрів, музеїв, бібліотек, тим паче які-небудь поїздки стали недоступними. У зв'язку зі значним скороченням життєвого рівня