
- •1. Закінчення Першої Світової Війни. Переговори в Бресті та наслідки
- •2. «14 Пунктів Вільсона».
- •3. Поразка Німеччини та держав Четверного союзу у війні. Комп'енське перемир'я.
- •5. Версальський мирний договір 1919 р. І його умови.
- •6. Мирні договори країн-переможниць з союзниками Німеччини у першій світовій війні.
- •7. Вашингтонська конференція 1912-1922 pp. Та її рішення.
- •8. Версальсько-вашингтонська система, її зміст, суперечності та історичні наслідки.
- •9. Початок листопадової революції в Німеччині. Загально-німецький з'їзд Рад і його рішення.
- •10. Завершення демократичної революції в Німеччині. Утворення Веймарської республіки та її Конституція.
- •11. Збройні виступи в Німеччині в першій половині 1919 р. Баварська Радянська республіка.
- •12. Німеччина в перші роки Веймарської республіки. Каппівський заколот.
- •13. Рурський конфлікт. План Дауеса. Локарнська конференція.
- •14. Генуезька та Лозанська конференції. Рапальський договір.
- •15. Зародження націонал-соціалізму в Німеччині: причини виникнення і соціальна база нсдап.
- •16. Ідеологія, політична програма та організаційна будова нсдап (1919-1923 pp.).
- •17. Пивний заколот - перша спроба приходу нацистів до влади у Німеччині.
- •18. Німеччина в роки світової економічної кризи. Поляризація політичних сил в країні.
- •19. Прихід нацистів до влади в Німеччині, причини перемоги і соціально-політична суть фашизму.
- •20. Перші кроки Гітлера при владі. Утвердження тоталітарної диктатури в країні.
- •22. Політичний портрет Адольфа Гітлера.
- •23. Підготовка Німеччини до другої світової війни. Порушення умов Версальського договору.
- •24. "Аншлюс" Австрії. Мюнхенська угода. Наростання загрози війни.
- •25. Зародження фашистського руху в Італії: причини виникнення, ідейні витоки, соціальна база та сутність фашизму.
- •26. Шляхи і методи досягнення фашистами влади в італії
- •27.Стосунки італійського фашизму з церквою. Латеранська угода
- •28.Авентинський блок і остаточне встановлення диктатури в Італї
- •31. Зовнішня політика фашистської Італії в 20-30-і рр.
- •32.Політичний портрет Беніто Мусоліні
- •33.Підсумки Першої Світової війни для сша. Внутрішня і зовнішня політика Вудро Вільсона
- •34. Політика Гардінга і Куліджа в сша (1921-1928)
- •35. Світова економічна криза 1929-1933рр. В сша. Президент Гувер.
- •36. «Новий курс» Рузвельта.
- •41.Зовнішня політика Рузвельта в 30-ті роки
- •42. Політичний портрет Рузвельта
- •43. Экономическое и политическое состояние Великобритании после первой мировой войны.
- •44. Парламентські вибори 1918р. В Англії. Ллойд Джордж і його політика.
- •45. Національна – визвольна війна в Ірландії 1919-1921 рр. Створення Ірландської республіки.
- •46. Первое лейбористское правительство Великобритании, его политика.
- •47. Правление консерваторов в Великобритании во второй половине 20-х годов. Страйк 1926г., его последствия.
- •48. Второе лейбористское правительство Великобритании, его политика.
- •49. Национальное правительство и его политика.
- •50. Внутреннее состояние и внешняя политика Великобритании перед второй мировой войной.
- •51. Політичний портрет Черчіля
- •52. Наслідки Першої світової війни для Франції. Окупація Рура та наслідки
- •53. «Національний блок» при владі. Окупація Рура і послаблення зовнішньополітичних позицій Франції в 1920-х роках.
- •54. Внутрішня і зовнішня політика уряду «лівого блоку» у Франція.
- •55. Створення «національного єднання» у Франції його склад та політика
- •56. Економічна криза у Франції
- •57. Зростання впливу та активізація ультраправих і фашистських сил у Франції.
- •58. Створення і перемога на парламентських виборах 1936р. Народного фронту Франції. Політика уряду Леона Блюма.
- •59.Проблеми укладення договорів колективної безпеки напередодні другої світової війни.
- •60. Радянсько-німецький пакт про ненапад. Військово-політичні наслідки радянсько-німецького зближення.
- •61.Походження Другої світової війни, її причини, характер та періодизація.
- •62. Початок другої світової війни. ”Дивна війна” на західному фронті.
- •64. Італійсько-німецька агресія в Північній Африці. Встановлення фашистського панування на Балканах.
- •65. «Битва за Англію»
- •66. Кінець «дивної війни» на заході. Розгром Франції та військово-політичні наслідки. (див. 62)
- •67. Напад Японії на Перл-Харбор і початок війни в Азіатсько-тихоокеанському регіоні 1941р.
- •68.Створення антигітлерівської коаліції в роки другої світової війни.
- •69.Німецький окупаційний режим в Європі , його характерні риси. Феномен колабораціонізму. Голокост.
- •70. Здійснення корінного перелому в ході Другої Світової війни. Московська і Тегеранська конференція 1943.
- •72. Конференція Бреттон-Вудсі. Кримська Ялтинська конференція.
- •73.Завершення розгрому держав фашистського блоку.
- •74.Постдамська конференція
- •75.Закінчення Другої світової війни. Уроки Другої світової війни.
72. Конференція Бреттон-Вудсі. Кримська Ялтинська конференція.
Бреттон-Вудская конференция, или официально — Валютно-финансовая конференция Организации Объединённых Наций (англ. The United Nations Monetary and Financial Conference) — конференция, состоявшаяся в июле 1944 года в США, штат Нью-Хемпшир, Бреттон-Вудс, отель Маунт-Вашингтон.
Участники конференции
Участники делегаций СССР и США на конференции в Бреттон-Вудсе, 1944 г.
Гарри Декстер Уайт, представлявший на конференции США (слева), и Джон Мейнард Кейнс, представлявший Великобританию (справа), на Бреттон-Вудской конференции
На конференции присутствовали 730 делегатов из 44 государств, участников антигитлеровской коалиции. Конференция проходила с 1 по 22 июля 1944 года. Целью конференции было урегулирование международных валютных и финансовых отношений по окончании Второй мировой войны.
Председательствовал на конференции министр финансов США Генри Моргентау. Делегацию США возглавлял Гарри Уайт. Делегацию СССР возглавлял заместитель министра внешней торговли М. С. Степанов. Делегацию Китая возглавлял Чан Кайши. Позитивным моментом было сотрудничество делегаций США и СССР.[1]
Представители СССР принимали активное участие в выработке итоговых документов конференции. Однако, после конференции правительство СССР приняло решение о неприсоединении к работе Всемирного банка и Международного валютного фонда.[2]
Перечень стран-участниц
В работе конференции приняли участие представители 44 государств:
Австралия, Бельгия, Боливия, Бразилия, Великобритания, Венесуэла, Гаити, Гватемала, Гондурас, Греция, Доминиканская республика, Египет, Индия, Иран, Ирак, Исландия, Канада, Китай, Колумбия, Коста-Рика, Куба, Либерия, Люксембург, Мексика, Нидерланды, Никарагуа, Норвегия, Новая Зеландия, Панама, Парагвай, Перу, Польша, Сальвадор, Соединённые Штаты Америки, Союз Советских Социалистических Республик, Уругвай, Филиппины, Франция, Чехословакия, Чили, Югославия, Южно-Африканский Союз, Эквадор, Эфиопия.[3]
Работа конференции
Конференция проходила в форме пленарных заседаний, работы в комиссиях и комитетах.[2]
Комиссию I по Международному валютному фонду (International Monetary Fund) возглавлял представитель США Гарри Декстер Уайт.
Комиссию II по Международному банку реконструкции и развития (Bank for Reconstruction and Development) возглавлял представитель Великобритании Джон Кейнс.
Комииссию III по вопросам международного финансового сотрудничества (International Financial Cooperation), возглавлял представитель Мексики Эдуард Суарес (Eduard Suárez).
Результаты конференции
Были подписаны соглашения:
о создании таких международных институтов как
Международный валютный фонд — МВФ;
Международный банк реконструкции и развития — МБРР,
о принципах формирования валютных обменных курсов.
Международный валютный фонд
Основной целью Международного валютного фонда должно было стать расширение международной торговли, а важнейшим условием достижения этой цели — поддержание стабильности курса валют стран-участников путём предоставления средств для выравнивания их платёжных балансов. Уставный капитал Международного валютного фонда был установлен в размере 8800 млн долл. Наибольшие квоты в млн. долларов США устанавливались: для США — 2750 (31,25 %), Великобритании- 1300 (14,8 %), СССР — 1200 (13,6 %), Китая — 550 (6,25 %), Франции — 450 (5,1 %), Индии — 400 (4,5 %), Канады — 300 (3,4 %), Голландии — 275 (3,1 %), Бельгии — 225 (2,5 %) и Австралии — 200 (2,3 %).[1]
Взносы должны были производиться в золоте и в собственной национальной валюте. Золотая часть взноса должна составлять либо 25 % суммы квоты данной страны, либо 10 % её запасов золота и конвертируемой в золото иностранной валюты в зависимости от того, какая из этих сумм меньше.[1]
Конференция отклонила поправку советской делегации о том, что взносы золотом стран, чья территория потерпела значительный ущерб от вражеских действии или оккупации, определяются в три четверти установленных норм.[1]
Международный банк реконструкции и развития
На конференции был также принят проект положения о Международном банке реконструкции и развития. Основная цель МБРР — оказание помощи государствам-членам в реконструкции и развитии их хозяйства. По настоянию советской делегации в устав банка было включено указание, что его целью является также финансовое содействие восстановлению разрушенного Второй мировой войной хозяйства. Необходимым предварительным условием для вступления в МБРР является участие соответствующей страны в Международном валютном фонде.
Капитал банка определён в 10 млрд долл., разделённых на 100 тысяч акций по 100 тысяч долларов каждая. Доля крупнейших стран в капитале банка составляла: США — 3175 млн долл., Англия — 1300, СССР — 1200, Китай — 600, Франция — 450. Из общей суммы квоты в капитале банка лишь 20 % подлежат оплате в начале операций, а остальные 80 % могли быть потребованы банком в случае необходимости. Из этих 20 % одна десятая часть, то есть 2 % суммы подписки, должна быть внесена золотом или долларами США. По предложению советской делегации странам, пострадавшим от вражеской оккупации или военных действий, предоставлена пятилетняя отсрочка в оплате 25 % причитающегося с них взноса в золоте.[1]
Не менее половины золота, вносимого в качестве вклада в капитал МВФ и МБРР, должно было храниться в США, не менее 40 % золота должно было храниться в остальных четырёх странах, составляющих пятёрку крупнейших акционеров: Великобритании, СССР, Китае, Франции.[1]
Реализация принятых решений
Большинство стран — участников конференции в Бреттон-Вудсе ратифицировали соглашение о создании Международного валютного фонда и Международного банка реконструкции и развития, и эти соглашения вошли в силу. Советский Союз указанные соглашения не ратифицировал.
По результатам конференции выработана Бреттон-Вудская валютная система, основанная на фиксированном золотом паритете доллара США (35 долл. = 1 тройской унции золота). Эта система действовала до начала 1970-х годов, когда 15 августа 1971 года Ричард Никсон отказал Франции в обмене долларов на золото, — что означало односторонний отказ США от своих обязательств.
Я́лтинська конфере́нція 1945 (також Кримська) — вершинна дипломатична зустріч лідерів США, Великобританії й СРСР 4-11 лютого 1945 з метою вирішення питань закінчення Другої світової війни та повоєнного ладу.
Президент США Ф. Д. Рузвельт, прем'єр міністр Великобританії Вінстон Черчілль та глава уряду СРСР Йосип Сталін зійшлися зі своїми делегаціями у колишньому царському палаці в Лівадії (поблизу міста Ялта у Криму) й ухвалили далекосяжні рішення про подальше ведення війни й повоєнний уклад міжнародних взаємин.
Серед важливіших рішень були: участь СРСР у війні проти Японії (таємний протокол), кордони Польщі на сході по лінії Керзона з незначними відхиленнями на користь Польщі, відшкодування Польщі за рахунок німецьких східних територій і утворення в цій країні так званого «уряду національної єдності». Щодо Німеччини схвалено принципи її розчленування, окупаційного режиму та репарацій. У справі створення ООН ухвалено скликати конференцію на квітень 1945 у США, запросити як членів-засновників радянської республіки Україну (УРСР) та Білорусь (БРСР) (західні делегації відкинули первісну пропозицію СРСР про участь усіх 16 союзних республік), затверджено принцип одноголосності постійних членів Ради Безпеки ООН у засадничих справах (право «вето» великих держав).
Так звана «Декларація про визволену Європу» як частина рішень Ялтинської конференції залишила радянській стороні вільні руки в інтерпретації «допомоги» визволеним народам. Внаслідок цього СРСР забезпечив собі політичний контроль над окупованими ним країнами, що довело до радянизації Східної Європи й спричинило «холодну війну».
Багата література про Ялтинську конференцію засвідчує, що Сталін та його дорадники максимально використали воєнні успіхи СРСР і завершили окупацію Східної Європи, чому сприяла податливість президента Рузвельта. Радянські історики й досі оцінюють Ялтинську конференцію як найбільший успіх радянської дипломатії й особисто Сталіна. З українського погляду, Ялтинська конференція мала найважливіше значення тим, що визнала принцип етнічного кордону між Польщею й Україною. Вона на довгий час визначила долю Центрально-Східної Європи й зміцнила роль СРСР у світовій політиці.