28.Авентинський блок і остаточне встановлення диктатури в Італї

Встановлення фашистської диктатури

Зростання впливу лівих партій, селянський рух на півдні Італії, створення комуністичної партії викликали занепокоєння підприємців і дрібних власників. Вони почали щедро фінансувати й активно підтримувати фашистську партію Б. Муссоліні. Загони її бойовиків нападали на робітничі організації, провокували сутички під час страйків і демонстрацій. На фабриках і заводах створювалися профашистські профспілки, а прихильники фашистів захоплювали муніципалітети. Фашистські активісти знайшли підтримку в армії та поліції. Будучи гнучким «політиком і спритним демагогом, Б. Муссоліні розумів, що склалася сприятлива ситуація для захоплення влади. Б. Муссоліні (1883-1945) у молодості був соціалістом, але в роки світової війни сповідував крайні націоналістичні позиції. У 1919 р. Муссоліні створив фашистську партію з колишніх ветеранів першої світової війни. (Термін «фашизм» походить від латинського слова «фасцес», що означає в'язанку різок навколо сокири давньоримських лікторів). У Римській імперії це був символ авторитету і єдності. З давньоримської історії Муссоліні запозичив і гасло «Все – для держави, нічого поза державою і нічого проти держави», покликане об'єднати італійську націю. Фашистський дуче (вождь) правив Італією з 1922 по 1943 р. 28 квітня 1945 р. Б. Муссоліні був схоплений і за вироком військового трибуналу Фронту національного визволення страчений італійськими партизанами. На парламентських виборах, що відбулися у травні 1921 p., соціалісти і комуністи разом вибороли 148 мандатів, католики – 108, а партія Муссоліні – 35. Ліві партії організовували дружини самооборони, чинили опір фашистам, але протистояти Муссоліні не змогли. Фашисти відкидали демократію, вважаючи, що багатопартійна система веде до руйнації держави. У своїй програмі вони захищали приватну власність і приватне підприємництво. В зовнішній політиці виправдовували загарбницькі війни і підкорення слабших націй. У своїх промовах вождь італійських фашистів прославляв велич Римської імперії та необхідність її відродження. Ця ідея особливо імпонувала італійській молоді, викликала ентузіазм багатьох італійців. Восени 1922 р. фашисти захопили муніципалітети в Мілані та Болоньї. Згодом до їхніх рук перейшли органи міського самоврядування інших міст Італії. 27-28 жовтня того ж року вони організували «похід на Рим». Десятки тисяч прихильників дуче рушили в столицю, громлячи по дорозі профспілкові центри і відділення лівих партій. Уряд країни не насмілився застосувати проти фашистів військову силу. Муссоліні, заручившись підтримкою промислово-фінансових кіл та молоді, успішно йшов до влади. Король Італії Віктор-Еммануїл III під тиском Генеральної конфедерації промисловості прийняв відставку кабінету Факта і доручив Муссоліні сформувати новий уряд. Сталося це 31 жовтня 1922 р. Новий уряд був коаліційний, але всі провідні міністерства перебували під контролем фашистів.

Політична боротьба

Італія і надалі залишалася конституційною монархією. Проте Муссоліні дістав такі широкі повноваження, що міг видавати власні закони. Він відразу ж знизив заробітну плату, обмежив права профспілок, повернув власникам відібрану землю. Всі важливі посади в уряді, армії, поліції посіли фашисти або їх прихильники. Фашистська партія контролювала вибори 1924 р., поставивши поза законом всі інші політичні партії. Маючи вплив на засоби масової інформації, вона зібрала 4,5 млн. голосів виборців, інші партії разом узяті – 3,5 млн. Проти засилля фашизму мужньо виступив депутат-соціаліст Дж. Маттеотті, за що 10 червня 1924 р. був убитий. Смерть Маттеотті й натиск фашистів активізували всі опозиційні Муссоліні партії, які створили так званий Авентинський блок. Проте діяв він нерішуче, давши можливість Муссоліні розгромити парламентську опозицію. Після цього фашистський терор посилився ще більше. Поліція цілковито контролювала внутрішнє життя країни. У школах проповідували фашистські ідеї, які возвеличували італійську націю. Загони «чорносорочечників» розгулювали по всіх містах Італії. Та Муссоліні ненадовго вдалося оживити італійську економіку. Вже наприкінці 20-х років Італію знову охопила криза. Тисячі промислових і сільськогосподарських робітників втратили роботу. Почався різкий спад виробництва, мілітаризація «з'їдала» державний бюджет. Муссоліні вдався до рішучих дій. Скориставшись тим, що у листопаді 1926 р. на нього було вчинено кілька замахів, він остаточно розпустив всі партії, позакривав опозиційні газети, створив особливий трибунал, запровадив смертну кару. Після цього дуче зосередив всю увагу на проведенні агресивної зовнішньої політики. У лютому 1929 р. Муссоліні підписав із папою Латеранські угоди, згідно з якими на території Рима створювалася теократична держава Ватикан із усіма суверенними правами.

29 – 30.Політика етатизму та автаркії в повоєнній Італії

Етатизм - активна участь держави у соціальному та економічному житті суспільства, що характеризується жорсткою централізацією, посиленням бюрократизації, монополізацією політичної влади.

Автаркія – політика економічного, політичного та культурного відокремлення країни, намагання створити замкнутого господарства, ізоляція від міжнародних зв’язків, ринку та кооперації.

29 жовтня король призначив 39-річного Б. Муссоліні 27-м прем’єром Італії.

Прийшовши до влади, фашисти певний час змушені були залишити в країні демократичні інститути. До 1928 р. уряд був коаліційним: ряд міністерських портфелів (юстиції, фінансів та ін.) Б. Муссоліні віддав іншим партіям, чимало представників яких обіймали посади заступників міністрів, керівників державних відомств. Але діставши владу в рамках формальної законності (склад уряду було затверджено 306-а голосами членів палати депутатів. Проти голосували 102-переважно соціалісти й комуністи), Б. Муссоліні відразу дав зрозуміти, що не збирається ні з ким її ділити.

До Б. Муссоліні новітня історія не знала таких масштабів культу особи правителя, який виник в Італії: повсюдно було вивішено його портрети, усі , навіть дріб’язкові, розпорядження чиновників віддавалися з посиланням на волю прим’єра, масове спорудження прижиттєвих пам’ятників, присвоєння титулів “ першого ”, “ найкращого ” тощо. У цей час він став кумиром радикалів усього світу. Б. Муссоліні, поступово обмежуючи повноваження короля, присвоїв собі титул “ дуче ” (вождь) і правив Італією майже одноосібно.

Використавши як привід чотири невдалі спроби замаху на своє життя, він домігся заборони усіх політичних партій, крім власної. Депутатів - нефашистів було вигнано з парламенту. Сміливців, які наважувалися протестувати проти тоталітарної системи, заарештовували, відправляли на віддалені острови або, як це сталося з популярним парламентарем Джакому Маттеоті, просто знищували. Створений Муссоліні Особливий фашистський трибунал запровадив у країні смертну кару.

Усупереч конституції найважливіші державні рішення фашисти приймали на масових мітингах, після чого парламенту та королю не залишалося ні чого іншого, як схвалювати їх. Підміняючи коституційні органи влади, режим створював свої власні. Зокрема, було скликано Велику фашистську раду, яка, по суті, стала вищим органом політичної влади в країні.

В основу економічної політики фашистів було покладено ідею створення “ корпоративної держави ” на засадах “ класового миру ”. Власне її автором був не Б. Муссоліні, а один з ідеологів фашизму поет Габріель д’Анунціо. Саме він створив перші корпорації в загарбаному в 1919 р. в місті Ф’юме.

На початку дуче досить розпливчато заявляв, що корпорації мусять взяти на себе функції парламенту з економічних питань. У цілому, суть задуму полягала в тому, що соціальний мир нібито настане тоді, коли в італійській економіці почнуть діяти фашистські картелі й синдикати, об’єднані в корпорації. Згодом він утворив спеціальне міністерство корпорацій для регулювання економічного життя країни. Для усунення конфліктів між робітниками і підприємцями 1927 р. було прийнято Хартію праці, за якою професійні спілки було підпорядковано державним органам під контролем фашистів і включено до галузевих корпорацій.

Офіційно же курс на створення “ корпоративної держави ” було проголошено в 1934 р. В економіці почали діяти фашистські синдикати й корпорації, об’єднані в конфедерації. До їхнього керівництва входили партійні чиновники, представники фашистських профспілок і підприємці. Загалом в основних галузях економіки було створено 22 національні корпорації, а на середину 30-х рр. Пратктично усі італійці стали їхніми членами. Як заявляв Б. Муссоліні, “ фашистська держава може бути лише корпоративною, або вона не буде фашистською ”.

Корпорації схвалили заборону страйків і 40-годинний робочий тиждень, контролювали укладення колективних трудових договорів, розглядали конфліктні ситуації, надавали фінонсову підтримку профспілкам. На середину 30-х рр. фашистські профспілки об’єднували 4 млн. чол. і завдяки численним пільгам та успіхам в організації дозвілля робітників набули великої популярності. До того ж фашистам вдалося зробити те, на що не спромоглися попередні уряди – скоротити безробіття (з 240 до 100 тис.).

У галузі економіки та соціальних відносин фашисти вжили заходів для залучення капіталовкладень у промисловість, провели широке роздержавлення, провели вдалу грошову реформу (цьому сприяли значні кредити із США, зокрема позика від банківського дому Моргана у 100 млн дол.). У 1929 р. рівень промислового виробництва перевищив довоєнний на 40%, виробництво сталі зросло на 84%, електроенергії – на 100%.

Проте корпорації не виконали покладених на них завдань. Так само провалилися проголошені Б. Муссоліні численні “ битви ”: “ битви за урожай ”, “ битва за народжуваність ” і навіть “ битви ” проти... горобців