7. Об’єкти соціального страхування.

Об'єктом загальнообов'язкового державного соціального страхування є страховий випадок, із настанням якого у застрахованої особи (члена її сім'ї, іншої особи) виникає право на отримання матеріального забезпечення та соціальних послуг.

Соціальний страховий випадок — це подія, з настанням якої виникає право застрахованої особи на отримання матеріального забезпечення або соціальних послуг, передбачених законами України з окремих видів загальнообов’язкового державного соціального страхування.

До страхових випадків, із настанням яких надаються матеріальне забезпечення та соціальні послуги, належать: тимчасова непрацездатність; вагітність і пологи, догляд за малолітньою дитиною; інвалідність; хвороба; досягнення пенсійного віку; смерть годувальника; безробіття; соціальні послуги та інші матеріальні витрати, пов’язані з певними обставинами;нещасний випадок на виробництві; професійне захворювання.

8. Міжнародні норми і принципи соціального страхування та їх еволюція.

Соціальне страхування у своєму розвитку пройшло ряд етапів. Перші елементи соціального страхування спостерігалися на по­чатку існування суспільства. У Стародавньому Римі різні органі­зації, корпорації, колегії об'єднували своїх членів на основі про­фесійних, матеріальних і особистих інтересів (підтримка у разі втрати працездатності, забезпечення поховання тощо). Наприклад, у положенні Статуту ланувімської колегії (м. Ланувім, 133 р.н.е.) передбачалося внесення початкового й щомісячного гро­шових платежів, призначенням яких було одержання нащадком певної суми на поховання у разі смерті члена колегії.

У XІІІ ст. вперше виникли організаційні засади соціального страхування у м. Дубровик на Балканах, де була визначена про­грама страхування здоров'я з відповідними внесками застрахо­ваних осіб.

Подальший розвиток соціального страхування спостерігав­ся у Середньовіччі, коли гірники Німеччини засновували спільні каси для підтримки потерпілих від нещасних випадків, нужден­них членів суспільства.

Найбільшого поширення соціальне страхування набуло на­прикінці XIX ст., чому сприяв швидкий індустріальний розви­ток. У Німеччині основи прогресивного соціального законодав­ства заклав рейхсканцлер Отто фон Бісмарк.

У багатьох європейських країнах на початку XX ст. були прийняті закони про страхування працюючих на випадок хво­роби, інвалідності, старості, безробіття. Страхові фонди форму­валися за рахунок внесків робітників, підприємців, власників фабрик чи мануфактур, субсидій та дотацій держави.

Перше десятиріччя XX ст. характеризувалося проведенням реформ у законодавстві про соціальне страхування в Швеції, Австрії, Бельгії, Швейцарії, Норвегії, Португалії. Ці країни удос­коналювали регламентацію суспільно-економічних відносин. З 1920 року промислово розвинені країни Європи, Північної Америки та Австралії створили розширену систему соціального страхування для різних професій, що мало б забезпечити фінан­сування страхових виплат.

На межі XIX—XX ст. солідарну пенсійну систему запровади­ли Німеччина, Англія, Франція, Швеція, а згодом Чехословаччина та Румунія. Такі самі пенсійні системи у 20-х роках XX ст. вве­ли у Чилі, Аргентині та Уругваї.

Міжнародні норми і стандарти націлюють на реалізацію системи соціального страхування, визначають основні кількісні параметри, мінімально необхідні для їх реалізації.

Найважливіший акт міжнародної Організації Праці у сфері соціального забезпечення – Конвенція про мінімальні норми соціального забезпечення. Даний документ розглядає державне соціальне страхування як частину системи соціального захисту працівників (застрахованих осіб), а також встановлює основні соціальні виплати за рахунок засобів соціального страхування що включають: Медичну допомогу (у зв’язку з хворобою та у випадку вагітності, пологів та їх наслідків);Допомогу у зв’язку з хворобою;Допомогу по старості;Допомогу у випадку трудового каліцтва або професійної хвороби;Сімейні допомоги;Допомогу у зв’язку з вагітності та пологами;Допомогу по інвалідності;Допомогу у випадку втрати годувальника.

Згідно з міжнародними документами, витрати на допомогу і адміністративні витрати, пов’язані з виплатою таких допомог, повинні покриватися шляхом страхових внесків чи оподаткування (або іншим способом), крім цього, за умови, що загальна сума страхових внесків, що сплачують працюючі за наймом особи, які мають забезпечуватися, не повинна перевищувати 50% загальної суми фінансових ресурсів, призначених для забезпечення за наймом, їхніх дружин та дітей. У більшості розвинутих країн фінансові механізми соціального страхування використовують принцип автономності від державного бюджету, а також акуратні методи розрахунку для підтримання збалансованості фінансового забезпечення у довгостроковій перспективі. При цьому організація страхових фондів, як правило, зводиться до двох видів:

- Фінансові потоки соціального страхування здійснюються за допомогою спеціальних державних централізованих позабюджетних фондів (Бельгія, Греція, Іспанія, Фінляндія);

- Організація фінансових потоків фондів – це взаємне страхування під контролем держави (Австрія, Німеччина, Франція, Нідерланди, Японія).

Кожна з розвинутих країн за принципово – ідентичних рис має особливості в організації і функціонуванні страхових систем. Зокрема, для різних країн характерне значення має розмір обов’язкових платежів на соціальне, пенсійне і медичне страхування, спосіб стягнення таких платежів і розподіл податкового тягару між і роботодавцями.

Соціальне страхування в Україні не відрізняється від більшості країн ні за структурою, ні за організаційними принципами побудови. Проте, на відміну від системи страхування, що існує у розвинених країнах, вітчизняна система страхування перебуває у стані розробки і не охоплює основні види соціального захисту населення, зокрема медичне страхування.

9. Міжнародні вимоги до захисту соціально-трудових прав громадян.

У другій половині XX ст. поряд з поняттям "соціальне забезпечення" з'явилося поняття "соціальний захист", яке дедалі ширше стало застосовуватися в міжнародних правових актах і зарубіжній юридичній практиці.

У Хартії основних прав трудящих Співтовариств (Європейський Союз, 1989 р.) у ст. 10 право на соціальний захист сформульовано так: "Відповідно до національних нормативних положень кожний працівник в країнах ЄС має право на достатній соціальний захист і залежно від свого статусу і розміру підприємства, на якому він працює, користується відповідними соціальними благами. Особи, які не можуть увійти або знову вступити на ринок праці і не мають засобів до існування, повинні отримувати достатню соціальну допомогу з врахуванням особистих обставин". У Європейській соціальній хартії Ради Європи 1961 р., у Європейській соціальній хартії (переглянутій) (Рада Європи, 1996 р.) у 14 статтях конкретизуються різні аспекти соціального захисту.

Реалізація цього права передбачає здійснення матеріального забезпечення застрахованих осіб та членів їхніх сімей (у певних випадках) при настанні усіх страхових випадків за рахунок соціальних страхових фондів. При цьому має бути здійснено саме "забезпечення", тобто виплати повинні забезпечувати суб'єкту належний рівень життя, принаймні відповідати мінімальним стандартам, які передбачені вже іншим міжнародним актом Ради Європи, до якого відсилає Хартія, — Європейським кодексом соціального забезпечення 1964 p., переглянутим у 1990 р. Отже, соціальне забезпечення за стандартами Ради Європи і Європейського Союзу включено до більш широкої за змістом системи, яка включає крім соціального забезпечення (через соціальне страхування) також інші форми соціального захисту, зокрема державну соціальну допомогу, а також спеціальний і особливий (додатковий) соціальний захист для окремих категорій населення.

Вимоги: поєднання адресності із загальністю надання допомоги, необхідність прийняття Трудового кодексу, чітке визначення працездатного населення, створення мережі установ, що надають соціальні послуги, обов’язковість трудового контракту, системи нагляду за працедавцями, справедливі критерії визначення постраждалих.