3.2. Методичні рекомендації до вивчення теми

Важливе завдання педагога – навчити дітей бачити в певних явищах народної культури відображення конкретно-історичної дійсності. На грунті історизму стає особливо помітним зростання духовних багатств українського народу, його творчої еволюції.

В шкільному курсі історії України повсякденне життя селянства розглядається у контексті подій певного історичного періоду, підручники з історії рідного краю також не надають повної міри відомостей про селянське повсякдення. Курс народознавства розглядає вірування, їжу, побут, одяг, медицину, житло селянства, однак у 10 класах ця дисципліна більше зорієнтована на повторення та узагальнення вивченого.

Плануючи роботу з учнями 10 класів, учитель орієнтується на розвиток логічного мислення старшокласників, їхні вміння і навички самостійної роботи. Уроки різних типів – шкільні лекції, семінари, конференції, диспути, практикуми, міжпредметні уроки – повинні посісти в навчальному процесі пріоритетне місце.

Особливим видом систематизації навчального матеріалу є факультативна та краєзнавча робота. Готуючись до роботи з учнями на таких заняттях, вчитель повинен продумувати послідовність викладу навчального матеріалу.

Важливою ділянкою краєзнавчої роботи в школі є факультативні заняття. Вони хоча й належать до категорії навчальних, однак в основному передбачають широку позакласну і позашкільну діяльність. Головними особливостями факультативів є: поглиблене теоретичне вивчення матеріалу, різноманітність форм і методів роботи. В їх основі лежить добровільний та глибокий інтерес учнів до краєзнавства, а також самостійна діяльність. Краєзнавчі факультативи організовують тих школярів, які прагнуть самостійно отримати знання про рідний край, поглиблено вивчають документальні матеріали місцевих архівів, музеїв, наукову краєзнавчу літературу, беруть участь в експедиціях. [88; c.33]

Вибір факультативу з історії краю має бути обумовлений підготовкою вчителя до його проведення, інтересом учнів до вивчення свого краю, наявністю навчальної бази. Евристична спрямованість у роботі факультативу з історії краю є необхідною умовою його успішної діяльності. Тому в роботі краєзнавчого факультативу особлива увага приділяється самостійній дослідницькій діяльності його слухачів. Факультативні заняття вимагають диференційованого підходу до учнів, врахування їхніх інтересів, умінь і пізнавальних можливостей. [29; c.48]

Методичні рекомендації проведення факультативних занять з краєзнавства, наведені нами, зорієнтовані на поглиблене вивчення краєзнавчих об`єктів учнями. Серед них визначальними є: методичні схеми і рекомендації вивчення краєзнавчих об`єктів; екскурсії до краєзнавчого музею; тематичні розповіді екскурсовода і керівника факультативу; навчально-практичні роботи, лабораторні (з документами, архівними матеріалами з історії краю); зустрічі з ветеранами війни, національно-визвольного руху українського народу; практикуми в місцевому архіві; тематичні походи та експедиції; конференції з історії краю; організація книжкових тематичних виставок і занять з бібліографії краю; робота з краєзнавчими текстами; дидактичні ігри з краєзнавства; ярмарки народних пісень, приказок, предметів побуту. [88; c. 34]

Для вчителя, який організовує вивчення історії рідного села (міста) рекомендуємо таку послідовність цієї роботи:

Розповідь про першу історичну згадку про село (місто).

Розпочати збір матеріалів про історію села (міста) або якщо вони зібрані, то їх підготовку(або вивчення) здійснити у такій послідовності:

- історичні відомості про заснування і назву села (міста);

- як здійснювалась його забудова;

- перші поселенці і їхні заняття;

- як зростала чисельність жителів;

- умови життя, національний і соціальний склад населення;

- вулиці і площі населеного пункту, їх назви та історія;

- які визначні історичні місця знаходяться у вашому селі (місті);

- формування архітектурного обличчя села (міста);

- визначні особистості – вихідці з рідного села (міста).

В процесі виконання цієї роботи періодично з учнями проводяться бесіди на тему: ”Історія села (міста) – історія нашої Батьківщини”, “Роль і місце вивчення історії села(міста) в нашому житті”, “Історія села (міста) в народних піснях, переказах, легендах, віршах, оповіданнях”.

Для поглибленого вивчення учнями усної народної творчості використовуються різні форми і методи діяльності: стаціонарну й експедиційну. До стаціонарної належить заняття в гуртку “Юний фольклорист”. До другої – експедиції по рідному краю.[29; c.48]

Поглибити знання з життя та побуту населення рідного краю можна, обираючи цікаву для учнів тематику занять. Вона може мати такий вигляд: «Особливості кухні рідного краю», «Традиційні народні ремесла краю», “Українське житло та його особливості”, “Особливості побуту селян Степової України”, “Особливості одягу селян нашого краю”, “Старовинні знаряддя праці селян на території краю”. Тут можна запропонувати учням підготовити повідомлення. З метою систематизації і закріплення знань з етнографії можна з учнями провести вікторини: “Чи знаєте ви народні ремесла краю?”, “Традиційний одяг етнічних груп краю та його елементи”. [29; c. 48]

Вивчаючи тему "Церква в житті українців", можна намалювати план церковної будівлі, розказати, де можна стояти в церкві, де її святі місця, де відбуваються церковні обряди хрещення, вінчання, розповісти історію виникнення церкви, вивчити порядок розміщення ікон у церковному іконостасі за допомогою намальованої схеми. Також можна навести спогади селян Північного Приазов’я про роль релігії у їхньому житті. Зокрема, спогади М. П. Ємченко (Див. Додаток А): «Бог один, а вірують хто як хоче. Ходили в церкву, празднували. Як празник який, так тоді не робили. Хай скільки роботи, ну не робили. Було баба не ляжуть спати, поки не помоляться, і на усіх становлять, щоб молилися і признавали Бога», В. М. Різник (Див. Додаток Б): «Є бог і янголи єсть, і ми віримо, що так єсть» та О. М. Бондаренко (Див. Додаток В): «Бог – це сама віруюча людина, що людям помогає, як викарапкаться, що робити»

Вивчаючи сімейні обряди, учні можуть "сватаютися", святкувати "родини", христини", "пострижини', "іменини", справляюти весільні обряди - печуть коровай, прикрашають гильце, розплітають косу. Але для цього потрібно написати сценарій свята чи обряду, зацікавити ним учнів. Також можна навести спогади селян Північного Приазов’я: Ємченко М. П. про сватання (Див. Додаток А): «Як посилають сватать, кого там гукнуть сватів, поперев’язують рушниками. Пішли ж договорилися раньше, шо на такий день, прийдуть свати. Там договорились коли свайба, коли шо. Відтіля їх ще перевяжуть. Ті шо посилають перевяжуть, а тоді як од їх ідуть перевяжуть рушниками. Поїли, а тоді договоряються на свайбу, як вона буде, а як не буде, так ото засватали та і все»; Келембет Н. Д. про весільні страви (Див. Додаток Д): «… і борщ готовили, тепер же ні, товченку, картоплю, солку всяку, сало, хліб, оце такі, помідори, огірки. Тепер уже тут начинають»; Калайтан А. В. про «родини», що бажали породіллі гості (Див. Додаток Е): «О, бажали, щоб дитина росла здоровою, щоб сама мала здоров’я, щоб дитина росла щасливою. Обично, перший раз, коли бачив дитину, немовля – то треба покласти під подушечку желізний рубль, - для того щоб дитина, уже будучи дорослою, була багата. Повір’я таке було, от. Ну, бажали, канєшно, шоб сім’я була кріпка, щоб любляча, щоб дитина виросла люблячою, здоровою, щирою»; її ж спогади про хрестини (Див. Додаток Е): «Хрестини – це ж в церкві проходили. Ну, немовля, якщо хлопчик, то по-моєму держала мама хрещена, якщо дівчинка була – батько хрещений. Батька й матір рідних не пускали туди, не можна було присутствовать. Даже якщо мати хрестить, от, допустім, в один день хрестини: вона хрестить свою дитину і її взяли хрещеною матір’ю, там подруга взяла, - і в одни день хрестять, то цій матері не можна присутствовать на хрестинах, - яка родила, якої дитину хрестять. От, то батьки ждали вже, ну, коло церкви. В ета, опускали дитину, роздівали, опускали в купіль, хрестик одівав батюшка, замотували така, забула як вона називається, не покришка, ні, не покришка. Як же вона називається? Ну, ткань там, ну, в основном, байку там, метра два – щоб дитину з купеля замотували в неї, і оцю, оцю ткань старалися зберегти, зберегти її до самого-самого і передавали. Дитина виросла – ось твоє, ось та ткань, що тебе замотували після купеля. Воно щиталося як таким, святим якимсь, свяченим таким. Добавляло, казали, що добавляло дитині здоров’я і так як зараз з пуповини отдають, і щоб держали, так тоді, от», про запросини на весілля (Див. Додаток Е): «Раньше було на весілля запрошували: собираються, єслі там, у неділю були свадьби там, весілля, в неділю. У суботу собирається кортеж, кортеж. Нєвєста наряжається, женіх приїжджає за нєвєстою і їдуть і дружки, і дружки там, дівчата-хлопці, гармошка і на машині. Їдемо по селу і уже знали, кого приглашать на свадьбу. І обязатєльно пекли шишки, робили. Шишки і оце, беруть шишки, скільки приглашонних на свадьбу – скільки і шишок у сумку. І ото вже там старша дружба, дружка із цими шишками, шишками заходять, ага. Заходять, остановилася, машина їде, танці, пєсні, на мішині – уже чуть, шо свадьба, щоб їдуть приглушать на свадьбу, на весілля. Під’їжджаємо до двору, всі виходимо з машини і жених, і нєвєста, представте, це на откритій машині, «Газон» машина і нєвєста та. І оце каждий раз виходять з машини, табуретку підставляють, заходять. Пішли, приходять, ну там ідуть тільки дружка і дружок, старші і жених, і нєвєста ідуть, і приглашають. Поклон, три рази поклоняться: «Приглашаємо вас на весілля» і дають шишку. То це вже не можуть отказать, там вже як такась причина, що ета. От, виходять відтіля молоді, опять на машину, опять їдуть. Єслі не далеко там шо там, шо пройти можна, - то йдуть по селу. Виходять люди, дивляться, вітаються, вітають. Це, значить, на завтра приглашають. Суботній день на неділю приглашають на свадьбу. Ну, потом вже кажуть на який час приходить, от».

Також можна запропонувати виховну годину з теми: «Особливості одягу селян Степової України. Роль вишиванки» (див. Додаток Ж), яка спрямована на поглиблення знання про одяг селян рідного краю, роль у ньому вишиванки та продовження знайомства з народними традиціями та оберегами. Захід розраховано на одну годину (2 спарених уроки по 45 хв), ролі учні мають підготувати заздалегідь, рекомендуємо провести 1-2 репетиції заходу. У виховній годині беруть участь вчитель, 2 ведучих, учні, що виступають з повідомленнями. До вивчення народних традицій та особливостей одягу мають залучитися всі учні класу, що видно з типу запитань, які ставлять витель чи ведучий. Під час проведення заняття використовуються технічні засоби навчання (мультимедійний проектор, музичний центр) (Див. Додаток Ж): «Вчитель: Рушник - це символ людського щастя, і тому батьки дають його своїм дітям, коли вони вирушать у дорогу власного життя. Послухайте про це пісню.("Пісня про рушник" А. Малишка)», «Ведучий 1: А тепер давайте пограємо у народну гру «Рушничок дружби». Будемо малювати на білій тканині червоним і чорним орнаменти вишивки, передаючи тканину по колу.

Учні малюють під музику «Два кольори»

Гляньте який у вас вийшов «рушничок дружби» ».

Отже, історична освіта має активно сприяти формуванню гармонійно розвинутої і цілісної особистості, здатної до самостійного мислення, суспільного вибору і діяльності, спрямованої на процвітання України.

Під час факультативної роботи з курсу історії України історії важливо сформувати у старшокласників національні, міжнаціональні та загальнолюдські цінності. Розробляючи календарне і тематичне планування, учителю історії доцільно буде побудувати факультативні заняття, використовуюч між предметні зв’язки, творчість учнів, елементи театралізованого дійства, технічні засоби навчання. Залучати всіх учнів до роботи як у класі чи групі, так і до індивідуальної дослідницької.

Безпосередньо вчителі історії повинні зосередити свою увагу на забезпеченні виховання особистості, яка усвідомлює свою належність до українського народу, сучасної європейської цивілізації, сприяє розвитку і збагаченню українських культурно-історичних традицій, вихованню культури міжетнічних і міжособистісних відносин, формуванню навичок самостійного наукового пізнання, самоосвіти і самореалізації особистості

ВИСНОВКИ

Розкриваючи особливості повсякденного життя українського селянства, слід відзначити, що одним з важливих питань є вивчення їх соціального змісту. Наукова характеристика ролі повсякдення в людському суспільстві можлива лише в тому випадку, якщо вона враховує форми суспільної свідомості. При цьому необхідно мати на увазі, що повсякденність є творенням людського суспільства, особливою формою пізнання ним себе самого і оточуючого світу.

Ключовим регулятором сприйняття хронотопу селянства варто визначити повторюваність життєвих циклів. Вона була «умотивована» сезонністю робіт, господарською повторюваністю, ментальною центричністю хати. Водночас вічність часу «забезпечувала» релігійні уявлення. Саме ці чинники «пояснювали» дотримання усталених світоглядно-ціннісних орієнтирів. [81; c.121]

Отже, у процесі написання дипломної роботи ми дійшли наступних висновків.

З’ясовуючи стан розвитку проблеми, можемо сказати, що аналіз праць вітчизняних науковців з досліджуваної проблеми свідчить, що вони надавали великого значення розвитку науки про селянську повсякденність, її ціннісно-мисленєві устремління. Головним джерелом відомостей поступово ставали етнографічні студії. Дослідники під час написання своїх праць спілкувалися з селянами, розробляли спеціальні програми збору інформації про них. Вагомий внесок у дослідження життя і побуту селян зробили різні комітети і відділи наукових товариств, урядові комісії, а також етнографи-народознавці другої половини ХІХ — початку ХХ ст. (серед них — Х. Вовк, Д. Зеленін, П. Іванов, О. Кістяківський, М. Маркевич, М. Милорадович, О. Пипін, М. Сумцов). Особливу роль у зборі документальних даних із соціальної історії селянства відіграли етнографічно-статистичні експедиції Російського географічного товариства. Цінну інформацію містять праці істориків, економістів, статистів, громадських діячів. Виходячи із потреб суміжних наук у 20-ті роки етноментальні дослідження проводять багато інститутів. Зокрема Український Демографічний інститут, очолюваний М. Птухою, досліджував біосоціальні процеси в системі українського етносу. В історичній науці 1920-1930-х рр. окремі елементи повсякденного життя селян знаходимо у працях, присвячених вивченню селянських рухів В. Дубровського, А. Зекцера, В. Качинського, Н. Мірзи-Авак'янц, А. Флоровського та ін. У радянській історіографії 1950-1980-х рр. буття селянства як предмет "розчинилось" в історії капіталістичної формації, сільського господарства, аграрної політики держави, народних звичаїв. Ґрунтовно вивчено землеволодіння селян, їх соціально-класову структуру, диференціацію та виступи. Водночас питання селянської повсякденності, ментальності, поведінки залишилися "білими плямами" в історичній науці. Українські дослідники, починаючи з 1990-х рр., активізували увагу до вивчення соціального боку минулого селян, їх повсякденного життя. Сучасна українська історіографія звертається перш за все до історії повсякденного життя в переломних, кризових і трагічних сторінках вітчизняної історії: часів національно-визвольних змагань, революцій, воєн, модернізації економіки і реформування різних систем державного і суспільного устрою країни.

Розкриваючи особливості джерельної бази дослідження, зупиняємося на наступному. Кожен тип чи вид джерела має певні особливості і перед дослідником постає завдання відбору і раціонального компонування джерельної бази дослідження. Вивчення наративу як історичного джерела розпочалося в середині ХІХ ст. Зокрема, в журналі «Киевская старина» публікувалися праці з історії, археології, літературознавства таких відомих діячів науки і культури як М. П. Драгоманова, І. Я. Франка, Д. І. Багалія, М. С. Грушевського, П. Мирного та ін. Територія Північного Приазов’я довгий час майже оминалася у дослідженнях науковців. Однак, проблемами історії колонізації Півдня України активно займався академік Д. І. Багалій. У 1920 році він доповнив і перевидав українською мовою монографію «Заселення Південної України (Запоріжжя і Новоросійський край)». Для краєзнавчих робіт його послідовників характерною рисою є увага до українського фактору і прагнення пов’язати історію південних земель з українською історією. Особливу увагу наративним джерелам при вивченні соціально-економічної історії Півдня країни приділяє у своїх роботах А. В. Бойко. До групи наративних джерел щодо вивчення південноукраїнських земель він відносить мемуари, подорожні записки, щоденники, приватне листування. Важливим різновидом джерел особового походження є щоденники. Їх цінність полягає в тому, що вони створюються за гарячими слідами подій, нерідко у той самий день коли вони відбулися. Це підвищує достовірність свідчень і дає можливість історику, спираючись на них, визначити ставлення населення до тих чи інших подій. Спогади (мемуари) є найчисленнішим різновидом джерел особового походження. їх цінність, як джерела, залежить від багатьох чинників: від того, яку роль відігравав автор у подіях, що їх він описує, від гостроти сприйняття ним дійсності, від його здатності запам'ятати перебіг подій, від часу написання мемуарів та ін. Спогади, створені за живими слідами подій, як правило, точніше передають їх характер і зміст.

Характеризуючи домашній побут селян, можемо зробити наголос на тому, що характерною особливістю Північного Приазов’я є те, що населення цієї місцевості складалося в основному з переселенців, і заселення почалося тільки з часів Катерини ІІ. Першими спорудами, у яких спочатку мешкали переселенці, були землянки або напівземлянки. На всій території Приазов’я зводилися каркасні (турлучні), глинобитні, саманні та кам’яні будівлі. Житлові приміщення селяни опалювали кізяками (у середньому сім'я з Таврійського повіту спалювала за опалювальний період 3 кубічних сажня кізяка), соломою та хмизом. Ще наприкінці ХІХ ст. у багатьох селах переважали великі сім’ї, що складалися з 3-4 поколінь, чисельність яких іноді досягала тридцяти та більше осіб. Їжа селян була однаковою як влітку так і взимку. Хліб був переважно з жита, іноді до нього додавали ячмінне борошно. Споживали борщ, вареники, кашу (частіше варили пшоняну, кукурудзяну та пшеничну), юшку, галушки, локшину. Селяни пили багато горілки, особливо на свята і в неділю на весіллях, хрестинах та похоронах. Внутрішнє впорядкування кожної хати було майже однакове. В усіх помешканнях в кутку кімнати напроти дверей – грубо намальовані образи святих. Переважна більшість селян носила чоботи, і лише у період польових робіт вони взували сандалі, селяни носили високі шапки круглої форми з чорної або сірої овчини, волосся підстригалось досить коротко, майже всі мали вуса, дехто, особливо старі, мали бороду. Одяг населення в більшості виготовлявся з домотканого полотна і сукна.

Визначаючи роль праці у житті селянина, приходимо до наступних узагальнень. Хазяїн в українській селянській родині вважав за норму безконтрольно розпоряджатися власноруч нажитим майном. Праця, безсумнівно, є ключовим елементом до розуміння суспільного ідеалу тогочасного селянина. Вона пов’язувала, наповнювала змістом решту компонентів його світогляду. Сільський простолюд шанував працю, вбачаючи у ній запоруку свого існування. Альтернативні різновиди фізичної праці (комерція, підприємництво, торгівля, інтелектуальна праця) не розглядалися селянами на початку ХХ ст. як рівноцінні. Цінним видається аналіз ставлення українських хліборобів до історично нового посткріпосницького періоду типу суспільної праці. Зі звітів та щоденників дізнаємося, що, користуючись прагненням тутешніх дідичів (Таврійська губернія) мати гарантію щодо робочих рук, хлібороби повіту мають отримувати грошову передоплату. Господарська інфантильність добре проглядала в монотонному виконанні сільськогосподарських робіт. Селяни трудилися здебільшого ніби механічно, з якоюсь навіть показовою байдужістю. «Ідеальними» для хліборобів були «хазяїни», що вели «свою справу» зусиллями власних родин. Земля формувала не тільки право, а й родинні відносини, стимулювала почуття самодостатності, радості в будні й свята.

При висвітленні міфологічно-релігійних чинників у формуванні селянського світогляду, акцентуємо увагу на тому, що дослідники доводять, що релігійність селянства хоча й була загальною, але й не була глибокою. Вона мала швидше обрядовий чи формальний характер; своєрідністю народного православ’я було збереження забобонів, дохристиянських звичаїв та обрядів. Для відображення стану релігійності селян О. Михайлюк застосував термін «двовір’я», який вдало характеризує поєднання язичницьких традицій та християнського віровчення, панування обрядовості й релігійних канонів. Дохристиянські уявлення не тільки передавалися від покоління до покоління, вони доповнювалися новими моментами. Його репрезентували такі «популярні» персонажі як домовики, дворовими, польовики, водяники, болотяники, очеретяники, криничними, лісовики, русалки, мавки, упирі, вовкулаки, біси. Нерідко траплялося, що навіть під час вшановування святих існував ряд нехристиянських елементів. До святих зверталися за допомогою не лише у боротьбі із силами природи за гарний врожай, а й проти нечистої сили, котрій приписувалися численні нещастя, хвороби та інші проблеми. Важливе місце у світорозумінні українців займали численні вірування, пов'язані із пересторогами, обмеженнями, табу – забобони. Традиційно у селянській громаді виконувався релігійний обряди причастя, хрестин, вінчання.

З’ясовуючи особливості ментальності українського селянства, ми дійшли наступних висновків. Ментальність українського народу формувалася під впливом складних історичних обставин. Основну роль відіграло геополітичне розташування України на перехресті історичних шляхів зі Сходу на Захід і з Півночі на Південь. Українець дуже прив’язаний до своєї родини, в якій намагається будувати міцні і надзвичайно близькі стосунки. Для його ментальності характерно піклуватися. Визначальним чинником виступає матріархальний характер української родини. Звідси й виникає в українській ментальності перевага почуттів над розумом, сентиментальність, надмірна вразливість, брак волі, впадання у крайнощі, непослідовність. Сучасний український етнограф Анатолій Пономарьов вважає, що в українстві є два типи ментальності – землеробський та козацький. Першому з ний притаманний пріоритет жінки перед чоловіком, другому – пріоритет чоловіка перед жінкою. Для селян характерною рисою є пов’язаність із землею, яка була набута ще за часів трипільської культури. Важливу роль у становленні української ментальності зіграла також церква. Офіційна влада для пересічного селянина часто була тотожна насильству, якому можна підкорятися лише зі страху і аж ніяк не добровільно.

Надаючи методичні рекомендації до факультативних занять з історії України, можемо зупинитися на наступних ключових моментах. В шкільному курсі історії України повсякденне життя селянства розглядається у контексті подій певного історичного періоду, підручники з історії рідного краю також не надають повної міри відомостей про селянське повсякдення. Курс народознавства розглядає вірування, їжу, побут, одяг, медицину, житло селянства, однак у 10 класах ця дисципліна більше зорієнтована на повторення та узагальнення вивченого. Важливою ділянкою краєзнавчої роботи в школі є факультативні заняття. Вони хоча й належать до категорії навчальних, однак в основному передбачають широку позакласну і позашкільну діяльність. Головними особливостями факультативів є: поглиблене теоретичне вивчення матеріалу, різноманітність форм і методів роботи. Методичні рекомендації проведення факультативних занять з краєзнавства, наведені нами, зорієнтовані на поглиблене вивчення краєзнавчих об`єктів учнями. Виховну годину «Особливості одягу селян Степової України. Роль вишиваники» запропоновану нами, можна втілити під час вивчення особливостей одягу селян степової України, підкреслюючи при цьому роль вишиванки.

Отже, особливого значення набуває історія повсякдення у наш час, коли відбувається перехід до нових норм і стандартів життя аюо формується культура опору/конформізму нав’язуванням цінностей, відповідно вдосконалюється/дисгармонізується вже усталені структури повсякденності. Саме на цьому етапі найчастіше змішуються акценти зі стандартного, поширеного, пересічного до особливого, одиничного, унікального, що теж є чинником історичного процесу.