Розділ III методичне забепечення вивчення повсякденного життя північного приазов’я у курсі історії україни

3.1. Навчально-методичне забезпечення сучасних уроків історії з викладання теми «Повсякденне життя селянства Північного Приазов’я»

З метою вивчення навчального апарату сучасних уроків історії ми проаналізували шкільні підручники, у яких змогли б відшукати відомості вивчення теми дослідження у сучасній школі.

У підручнику з історії рідного краю для 10 класу О. М. Ігнатуші, В. Г. Ткаченка повсякденне життя селянства розглянуто у контексті теми для вивчення. В уроці 1 «Запорізький край напередодні Першої світової війни» сказано, що тут переважало сільське населення. Тут були великі поміщицькі маєтки. Але разом з тим існувало розвинене фермерське господарство. [49; c.3], наводяться документи – клопотання селянина М. Я. Бородавченка до Олександрівського комітету допомоги біженцям від 22 січня 1916 року, де знаходимо відомості про насильницьке переселення біженців до хуторів.

Життя селянства кількома рядками також висвітлюється також у темі «Економічне становище краю», коли розглядається період зміни влади. Зокрема, в уроці 5 «Кінець 1918 – перша половина 1919: між Директорією, радянською владою, Денікіним та Махном» «махновщина» презентується як «Селянський повстанський рух». При цьому автори підручника наголошують на тому, що «селянство повірило у легкий вихід із складної політичного й економічного становища. [49; c. 59]

В уроці 6 «Від війни до миру: початок 20-х рр.» у підрозділі 3 «Встановлення політичного контролю над запорізьким селом» розглянуто умови «розкуркулення», голод 1922 р., наступ на сільські церкви

Періодові НЕПу у Запорізькому краї відводиться урок 5 «Відбудова економіки, нова економічна політика», де говориться про стан сільського господарства, наголошено на тому, що у 1925 р. заможні верстви села Канцерівки Хортицького району Запорізького округу, заручившись допомогою уповноваженої земельної громади та керівництва комнезаму, спробували повернути собі землі, конфісковані у них і передані іншим селянам. Це свідчить про те, що земля для селян була найголовнішим.

Отже, у даному підручнику повсякденне життя розглянуто в контексті соціально-економічного розвитку села у часи державних перетворень.

У підручнику «Історія рідного краю» А. В. Бойка, Ф. Г. Турченка для 9 класу представлено заселення нашого краю, початок його іноземної колонізації.

В уроці 3 «Населення Запорізького краю наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст.», підрозділ 1 «Селянство Запорізького краю» говориться, що в регіоні переважало вільне, непокріпачене населення, колоністи, однак їхньому повсякденню увага не приділяється. У підрозділі 3 «Ногайці» представлено малюнки чоловічого і жіночого одягу, розповідається про кочовий образ життя, землеробські культури, які вони вирощували, і знову – ані слова про повсякдення. В уроці 6 «Боротьба селян за волю наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст.» ведеться мова про переселення втікачів, у підрозділі 2 наголошується, що «селяни позбавлені свого господарства і мусили за харчі працювати у маєтку поміщика» [31; с.48]. Розповідаючи про економічний розвиток регіону автори підручника зауважують, що існувала проблема нестачі робочих рук, про основні господарські заняття – молотьбу хліба та жаття сіна: «зрізаний хліб молотили не відразу, а протягом року, у великих господарствах молотили возами – накладали у віз каміння для ваги і їздили по снопам та кам’яними катками – гарманом. У селянських господарствах молотили ціпами» [31; с.53].

В уроці 8 «Побут і освіта в Запорізькому краї» розповідається про те, що побут визначався сільськогосподарським календарем, польові роботи не залишали селянам багато часу для відпочинку. Вільний час з’являвся лише у святкові дні, перш за все на Пасху та Трійцю. Взимку вільного часу було значно більше. Але й тоді чоловіки займалися налагодженням інвентарю та реманенту до весняних робіт. Жінки пряли та ткали, тріпали льон і шили. [31; c.5]. Далі автори ведуть розповідь про відпочинок міського населення та побут міщанства, купецтва та дворянства.

Період після кріпаччини – це оповідь про заселення краю, одяг робітників, який представлено на малюнках. «В Запорізькому краї основним контингентом робітників переважно були прийшлі на заробітки селяни. Такий робітник, відірваний від природного середовища,здебільшого втрачав традиційні мотиви праці. Той, хто повністю поривав з землею, дуже часто не находив місця на фабриці і намагався втопити своє горе у горілці». [31; c.71]

На с. 72 згаданого підручника представлено малюнок повсякденного одягу селян, а також наводяться свідчення Д. Дорошенка, у яких він звертає увагу на селянську ментальність: «… висока національна свідомість … Нічого подібного я досі не бачив.» [31; с.72]

Урок 11 «Економічний розвиток Запорізького краю у другій половині ХІХ ст.» говорить про розвиток сільського господарства та модернізацію знарядь праці.

На с. 85 можемо побачити особливості житла переселенців – українського, російського, німецького, які представлені на малюнках.

Урок 15 «Сільськогосподарські та поземельні відносини у Запорізькому краї 1900 – 1917 рр.» представляє увазі учнів розвиток сільського господарства, особливості столипінської реформи, після якої «більшість селян, які вийшли з общини, намагалися отримати землю без її згоди» [31; с.100]. Урок 17 «Побутова культура Запорізького краю на початку ХХ ст.» розповідає про появу нової техніки та предметів побуту: «З’явився станок, а з ним і вільний час – можна поміркувати, поговорити з розумними людьми, почитати газети. На селі з’являються і поширюються гасові лампи, буденними стали самовари та вдосконалені ручні прядки. Цим майже нікого не можна було здивувати. Молоді швачки та господині вже мріяли про швейні машинки «Зінгер», які завозили з Америки та Німеччини» [31; с.114].

Отже, повсякденне життя розглядається у даному підручнику у контексті культури та побуту, економіки та заселення нашого краю, представлені малюнки житла та одягу, наведено документи, але окремого розділу, де уся ця інформація була б систематизована, у підручнику нема.

У підручнику Ф. Г. Турченка «Новейшая история Украины. Часть первая (1917 - 1945)» (1995 р.) запропоновано систематичний виклад подій від лютого 1917 р. до кінця Другої світової війни. Сказано, що «Україна була переважно землеробською, селянською країною. Більшість населення займалося сільським господарством і мешкало у сільській місцевості» [89; с.9]. У підручнику приділено достатню увагу формуванню Центральної Ради, громадянській війні. У темі «Наростання політичної боротьби в липні – жовтні 1917 р.» (підрозділ «Наростання анархії в Україні») сказано, що «почав набирати масовий характер селянський рух, збільшилися випадки розгромів маєтків поміщиків та насилля над їх власниками» [89; с.32].

У темі «Політика більшовиків в Україні» (підрозділи «Аграрна революція», «Вивіз хліба в Росію») звернена увага на безграмотність населення та селянське «прагнення до індивідуального господарства» [89; с.57].

Підрозділ «Аграрна політика Скоропадського» теми «Брестський договір та гетьманат Скоропадського» робиться наголос на тому, що така політика викликала «різкий протест більшості селян», бо передбачала «розширення чисельності землевласників за рахунок наділення їх державною, а також конфіскованою у поміщиків землею» с. 70-71. Уряд Директорії приніс нові реформи для селян. Це було «збереження за землевласниками домів, де вони проживали до того, породистої худоби, виноградників» [89; с.79]

У темі «Політика радянської влади в Україні» Ф. Турченко підкреслює аграрну ментальність селянства, яка простежувалася при створенні колгоспів: «… воно [селянство] почувало себе зрадженим. Своє майбутнє селяни пов’язували не з колективним і радянським господарством, а з індивідуальним» [89; с.106].

Тема «Україна у другій половині 1919 р.» (підрозділ «Махновці») апелює до того, що «в умовах громадянської війни, коли кожен новий режим починав свою діяльність з експропріації селянства, в нього формувалася стійка недовіра до будь-якої влади» [89; с.119].

Таким чином, у даному підручнику розглянуто лише політичний аспект історії України, підкреслюється аграрна ментальність українського селянства, бо життя цієї верстви населення розглянуто тільки з сільськогосподарської сторони. Селянському повсякденню увага взагалі не приділяється.

У підручнику вищезгаданого автора «Новейшая история Украины. Часть 1. 1914 - 1939» (2003 р.) Ф. Г. Турченком систематизовано виклад подій історії України, що охоплюють період між двома світовими війнами.

Автор говорить, що «за національним складом село було переважно українським» [90; с.7]; у повторювально-узагальнюючому уроці «Україна в Першій світовій війні» (підрозділ «Ставлення українців до новітніх технічних досягнень») сказано наступне: «… військова техніка… значно розширювала кругозір патріархального, малоосвіченого чи неосвіченого взагалі селянства». [90; c.79].

У наведеному документі «Из выступлений крестьян – членов Центральной Рады по поводу 40-десятинной нормы земельного надела» наведені думки селянина Манька («приїхати з таким законом додому – значить дрючка одержати») та селянина Гуленка («та коли з фронту повернуться наші вояки, то вони багнетами своїми переміряють ці 40 десятин») з приводу даного закону [90; с.83].

У темі «Початок встановлення більшовицької владу в УНР» розповідається про Всеукраїнський З’їзд рад та селянські настрої на ньому: «селянська більшість з’їзду реальніше відображала панівні в Україні того часу настрої» [90; с.85]. Аграрна ж реформа Директорії «відповідала вимогам селянства» [90; с.131].

У темі «Військовий комунізм в Україні у 1920 р.» на с. 184 вміено малюнок, на якому частково можна побачити селянське подвір’я: хатина і копиця сіна неподалік, а також основний засіб пересування – бричку, запряжену кіньми. Тема «Освіта і наука України в 1917-1920 рр.» розповідає про те, що «навчившись читати та писати, селяни дуже рідко ставав постійним відвідувачем бібліотеки, музею чи театру. Він не міг однозначно і критично оцінювати культурну спадщину, сучасні події, залишаюсь, як і раніше, об’єктом політичних маніпуляцій зі сторони носіїв різноманітних, часто ворожих йому класових інтересів та сил» [90; с.207]. У темі «Відновлення сільського господарства» розглядається село у період «кризи збуту»: «Ніяких гарантій, ніякого правового механізму, що міг би захистити село від намагань використати його ресурси, від фінансування амбіційних планів прихильників форсованого розвитку промисловості не було створено. Дамоклів меч продрозкладки висів над селянами» [90; с.250]. У темі «Село напередодні колективізації» Ф. Турченко наголошує на наступному: «У всіх без виключення господарствах перероблювалося м'ясо. У кожному третьому селі працювали скорняжні майстерні, перероблювалася вовна; в половині сіл вичинювали шкіру, ткали рядно, вишивали рушники, шили чоловічі та жіночі запаски, пояса; в будь-якому селі чоботарі шили взуття» [90; с. 251].

Отже, знову повсякденному життю селян не відведено належної уваги, якщо воно розглядається, то лише з боку тогочасного політичного курсу країни, лише на одному малюнку можна побачити сільський двір, зрідка, між рядків, можна дізнатися про ментальність селянства.

У підручнику Ф. Г. Турченка, В. Н. Марока «История Украины. Конец ХVIII – начало ХХ века», де систематизовано виклад подій в Україні з кінця ХVIII до початку у 1914 р. Першої світової війни. Автори говорять, що «у ХІХ ст. стрімко зросло населення Південної чи Степової України (офіційна назва – Новоросія)» [91; с.12-13]. Зокрема, наведений документ – записки військового чиновника Е. фон Брадке характеризує життя херсонських поселень: «У цій степовій місцевості, де 90 тисяч душ, приписаних до військових поселень, займалися землеробством та скотарством, господарювання здійснювалося повністю екстенсивно та неправильно» [91; с.31]

Тема 4 «Україна у другій половині ХІХ ст.» (параграф «Наддніпрянська Україна напередодні реформи 1861 р.») розкриває особливості економічного розвитку країни, зокрема селянських господарств, рекрутчину, посилення антикріпосницького руху (акцентовано увагу на такому факті, що у певних регіонах були чутки, «ніби-то у степу під палаткою сидить цар і роздає селянам свободу… Цей рух називали «В Таврію за волею» [91; с.135]), однак повсякденне життя не згадується, хоча наведена достатня кількість малюнків, з яких можна зробити висновки (доволі узагальнюючі) по одяг та житло селянства.

Реформу 1861 р. розглянуто у параграфі «Відміна кріпосного права в Наддніпрянській Україні» (підрозділ «Особисте визволення селян»), де автори підручника зазначають наступне: «Традиції рабської душі настільки глибоко в’їлися в людські душі, що … відчай і голосіння: «На кого ж нас залишаєш, барин!» Цих селян лякала свобода, яка не тільки відкривала перед ними нові можливості, але й вимагала ініціативи та відповідальності за кожен крок» [91; с.144].

У параграфі «Аграрні відношення у Наддніпрянській Україні у 60 –90 рр. ХІХ ст. Залишки кріпосництва» сказано наступне: «До активного господарчого життя піднімалися працьовиті і підприємничі селяни» [91; с.171]. Параграф «Розвиток товарних відносин у сільському господарстві у 60 – 90 рр. ХІХ ст.» присвячено розвитку землеробства, соціальному розподілу селян, явищу вільнонайманої праці. Автори зауважують, що «наявність чи відсутність у господарстві коня чи вола, основної (і практично єдиної тоді) тяглової сили, визначала чи 100 % його долю: не тільки спроможність до конкуренції, але й виживання селянина взагалі» [91; с.177].

Тема 5 «Україна на початку ХХ ст.» (параграф «Промисловість українських земель у складі Російської імперії на початку ХХ ст.») представляє до уваги учнів часи економічної кризи, в результаті якої «селяни, і так не зовсім-то заможні, не могли нічого придбати» [91; с.289]. Параграф «Сільське господарство Наддніпрянської України» розглядає розвиток сільського господарства (вирощування зернових, цукрового буряку), створення кооперативів: «Ведення господарства потребувало від селянина не тільки тяжкої щоденної праці від зорі до зорі, але й господарчого хист. Мало було щось виростити чи викормити. Необхідно було ще й вигодно продати, щоб закупити сільськогосподарський інвентар чи високоякісне елітне зерно, тканину, гас, цвяхи, сірники і багато іншого, що є необхідним для життя на селі». [91; c. 296]

Таким чином, можемо зробити висновки про те, що у даному підручнику представлена невелика кількість документів, що характеризують становище селянства в означений період; також можна знайти відомості про їх ментальність, побут та умонастрої, але все це представлено в контексті аграрного сектору економіки, і знаходимо ми ці відомості буквально «між рядків».

У підручнику О. Реєнта «Історія України для 10 класу. Рівень стандарту, академічний рівень» (2010 р.) висвітлено історію України початку ХХ ст. Ця доба розпочинається переходом до політичного етапу національного відродження в українських землях і завершується входженням УСРР до складу СРСР.

У темі «Розвиток аграрного сектору» на основі лише двох малюнків – житла селян та фотографії селянської родини учням пропонується відповісти на питання «Які специфічні риси були притаманні побуту селян на відміну від інших верств тогочасного українського суспільства?» [84; с.11]. Зазначимо, що у попередніх аналізованих підручниках, якими користуються у школах, повсякденню та побуту селян увага майже не приділяється.

Параграф «Економічне становище України на початку ХХ ст. (1900 – 1904 рр.)» говорить: «Голод змусив селян брати харчові запаси в поміщицькому господарстві» с. 15. Параграф 5 «Передумови економічного піднесення після революції 1905 – 1907 рр.» розглядає «прилив населення з Центральної Росії до Донецько-Криворізького басейну» [84; с. 28].

Більше жодної інформації про селянське життя.

Отже, за методичними принципами підручник побудовано досить вдало: присутні велика кількість запитань та логічних завдань, малюнків, але взагалі майже не згадується про життя селянства, увага зосереджена на політичному, культурному аспектах, а економіка розглядається лише з боку промисловості.

Таким чином, сучасні підручники з історії України лише частково дають уявлення про повсякдення життя селянства. Ми знаходимо відомості про житло, умови праці, одяг, умонастрої селян, але їх недостатньо для створення панорамної картини побуту українського села.

Підручники з історії рідного краю розглядають повсякденність більш глибоко, але не зовсім достатньо. Ми дізнаємося про позитивні зрушення, які приніс розвиток техніки, про період після реформи 1861 р. та НЕПу у нашом краї. На нашу думку, автори цих підручників мали б приділяти більшу увагу побуту,їжі, одягу, віруванням.

Ми вважаємо, що сучасні історики і методисти мають віддавати належне значенню вивчення повсякдення у сучасній школі.