2. 4. Особливості ментальності селян Північного Приазов’я

Потреба в терміні “менталітет” виникла через те, що сьогоднішнім дослідникам стало не вистачати суб’єктивної інформації та свідчень людей минулих часів про себе.

Ментальність – спільне “психологічне оснащення” представників певної культури, що дає змогу хаотичний потік різноманітних вражень інтегрувати свідомістю у певне світобачення. Воно й визначає поведінку людини, соціальної групи, суспільства, внаслідок чого суб’єктивний “зріз” суспільної динаміки органічно включається до об’єктивного історичного процесу. Отож ментальні настанови на всіх рівнях – від ідейно-теоретичного до буденно-емоційного та несвідомого – мають стати невід’ємним компонентом структури історичного пояснення. [27; с. 110]

Ментальність українського народу формувалася під впливом складних історичних обставин. Основну роль відіграло геополітичне розташування України на перехресті історичних шляхів зі Сходу на Захід і з Півночі на Південь. Ця обставина обумовила химерне поєднання у світогляді українця західної (активно-раціоналістичної, індивідуалістичної, матеріалістичної) та східної (пасивно-споглядальної, спрямованої на вищі істини) ментальності.

Українець дуже прив’язаний до своєї родини, в якій намагається будувати міцні і надзвичайно близькі стосунки. Для його ментальності характерно піклуватися. Українці, як правило, оточують своїх близьких турботою, своєрідною материнською опікою. Дітей підтримують до зрілого віку, і часто ще й у зрілому віці. Така щільність родинних стосунків певною мірою теж визначається історичним минулим: на території, що лежала на перехресті західного й східного світів, практично не припинялися війни і грабіжницькі напади. Жити тут було небезпечно, панування часто змінювалося, і зберегтися як єдине ціле можливо було лише замкнувшись у колі найближчих. [101]

Виключна перевага селянського класу в деякі періоди української історії мала також і позитивний вплив на українську ментальність: селянський побут, який більшою мірою узалежнює людину від природи, ніж від іншої людини, спричинює високе емоційне переживання природи, спокійну, витриману вдачу, елегійність, ніжність і схильність до рефлексії. Ці риси сприяли також збереженню родинних і родових груп, приятелювання й побратимств.

Джерелом анархічності українців є жіночий первень української психіки. Зовнішні прояви жіночого начала в українській психіці допомагають віднайти ключ до розуміння базових якостей національної ментальності. Визначальним чинником виступає матріархальний характер української родини. Як правило, в українській сім’ї функцію виховання здійснює головним чином матір, постійно піклується про дітей та опікає їх. Маючи переважно жіноче виховання, дитина набуває типово жіночих рис характеру, серед яких переважаючою є кордоцентрична емоційність. [28; с.13]

За свідченням селян Північного Приазов’я виховну фунцкцію у родині виконувала жінка, а чоловіки були лише сторонніми спостерігачами, які казали своє слово. Для прикладу наведемо наступні спогади: «мати, кругом мати» [18]; «мати обично ж…» [17]; «баба командувала трохи, мати… і недосипала, і недоїдала, клопоталася» [4]; «все лежало на маминих плечах, да, керівник мама була» [14]; «мати всім командувала, мати хазяйнувала… Мати встає і наряди дає» [7]; «мама була старшою» [6]; «мама всі справи вирішувала» [1]; «батько не трогав, не бив, він так сказав і все, і він займається своєю справою» [15].

Звідси й виникає в українській ментальності перевага почуттів над розумом, сентиментальність, надмірна вразливість, брак волі, впадання у крайнощі, непослідовність. Роль батька у виховному процесі обмежувалася в українців функцією покарання. Виступаючи дисциплінуючим вектором виховання, годувальник-батько сприймається дитиною відчужено. Дитина мусить, скорячись силі, слухатися, але внутрішньо протестує, прагне вирватися з-під батьківської влади. Постать батька асоціюється із владою. У дорослому віці людна на підсвідомому рівні репродукує негативні настанови, які сформувалися у дитинстві. За звичаєм усі діти мають рівні права на батьківську спадщину. Українській малій дитині важко здобути приязний, довірливий стосунок до батька, бо він частіше далекий для неї, служить особою, якої треба боятися. Як тільки дитина виростає, то прагне відлучитися від батьківського дому, тобто вирватися з-під його влади. Опісля в суспільному житті людина повторює цю саму настанову, тим більше, що влада чужа і деспотична». [101]

"Втеча" українців від суспільного життя до природи (відомий український антеїзм - любов до природи) є в певному сенсі втратою частини свого "я", пораженством, рисою ментальності, яка так чи інакше притаманна багатьом генераціям бездержавного українства, багатомільйонної нації, що протягом всієї історії мала лише фрагментарну державність, а відтак не знаходила можливостей для самореалізації. Південна смуга безкрайого степу викликає бажання “нестриманого руху в безконечність”. Степ породжує тугу, сповнену ентузіазмом у шуканні недосяжного. [102]

Сучасний український етнограф Анатолій Пономарьов вважає, що в українстві є два типи ментальності – землеробський та козацький. Першому з ний притаманний пріоритет жінки перед чоловіком, другому – пріоритет чоловіка перед жінкою. Жінка в українстві – це символ стабільності й землеробської праці. Архаїчна культура українців розвивалася в основному як землеробська. Саме це визначало усю систему їхнього світосприймання, культурних пріоритетів та соціальної організації. Землеробська сутність ментальності українців проявляється, зокрема, в їхній космогонії (тільки в українців існує міф про «земне» походження людини: чоловіка Бог зліпив із землі, а жінку — з тіста), в легендах про божественне походження землеробських знарядь праці, в особливо розвиненому культі хліба, в обожнюванні селянської праці (показовим може бути такий колядковий сюжет: Бог зі святим Петром орють ниву, а Божа Матір носить їм їсти). Головне, що вирізняє українців з-поміж багатьох інших, у тому числі слов’янських, народів,— це пріоритет жінки перед чоловіком, що проявляється і у формах сватання та шлюбу, і в системі подружніх взаємин, і в міфології та демонології, і у фольклорі. [102]

Другий тип ментальності українців — козацький — формувався на протилежних позиціях: пріоритет чоловіка - сильної, мужньої людини, «лицаря»; на ідеї дороги, походу, мандрів — на відміну від прив’язаності до землі та рідної оселі; на приниженні статусу жінки — символу стабільності й землеробської праці. Зіткнення двох типів культури і двох типів ментальності породило між ними протиріччя, що виявлялися через опозиції: «оселя — дорога», «мир — війна», «жінка — чоловік», «стабільність — мобільність», сформувавши такі найтиповіші риси національного характеру українців, як надзвичайно високе почуття трагічного та співпереживання людським стражданням. [101]

Двоїстість менталітету позначалася й на своєрідності організації українського суспільства. Воно орієнтовано передусім на внутрішні механізми самоорганізації: саме тому тут набули певної викінченості системи спорідненості, свояцтва, кумівства, побратимства, посестринства, громади, цехи тощо. [40; c.12]

Для селян характерною рисою є пов’язаність із землею, яка була набута ще за часів трипільської культури. Трипільці не творили великих державних організацій і їхня експансія йшла у напрямі опанування природи, перемагаючи її змінність і суворість. Це дуже важливе твердження, бо воно багато значить і в сучасній психіці українця. Трипільська культура - культура хліборобів – вимагала для свого існування впертості, енергії. Хліборобство виплекує також передбачливість, розважливість, холодність. Мирні хліборобсткі заняття сприяли лагідністі селянства, бо вони мали більше можливостей розгадувати таємниці природи й людського життя.З цим також пов’язана певна глибина й багатство емоцій естетичних і емоцій кохання». [28; с.13]

По своїй природі селяни були чутливими, милосерднми, в них переважав внутрішній емоційно-почуттєвий світ людини,у якому панував не раціоналізм, а поклик серця.

М. Костомаров у “Книгах буття українського народу” наголошував на ролі релігії у житті селянства. Поняття Бога в селян характеризувалося почуттям божої всеприсутності, внутрішніми монологами з ним (молитвами), роздумами про божу волю у житті пересічного хлібороба. У «Книгах…» виразно підкреслений ідеал свободи, а якщо Господь карає, то гіршою карою від потопу, війни, мору є покарання неволею. І згідно з тим є похвала ладу, в якому “не буде ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа”. Тобто підставою нашого життя має бути лад, який давав би змогу кожному само виявитися по своїх здібностях і вартості. І навпаки, таки підкреслено брак протиставного прямування в українця – брак у нього чесноти підпорядкування. [102]

Важливу роль у становленні української ментальності зіграла також церква. Історично народний світогляд українців має три основні шари: демонологічний, міфологічний і християнський. Християнська релігія, яка прийшла на українські землі в кінці Х ст., абсолютизувала дохристиянську ієрархічність, намагаючись якщо не зруйнувати стару світоглядну систему, то максимально пристосувати її до своїх потреб. Результатом такого протиборства ідей став релігійний дуалізм (двовір’я), елементи якого донині збереглися у народних звичаях і обрядах. Із впровадженням християнства у віруваннях і повір’ях посилюється елемент надприродного. Разом з тим, фантастичне і надприродне, яке не пов’язувалося з офіційною релігією, витіснялося у сферу фольклорної традиції. [85; с.19]

Зовсім аналогічно до своєї пізнішої етнопсихологічної студії Костомаров у Книгах наголошує почуттєвість українського народу, перевагою його ендотимного тла, яка або те озує любов, що кульмінує у любові історичних ворогів, - і послідовно заперечення раціоналізму, а навіть схильність до пасивізму, що виявляється у нереальному мрійництві, яке призводить до творення утопій. Ці почування мають ще своє виразне відбиття у соціальному прямуванні несення допомоги й ідеалу гармонії у зразковій родині й суспільстві, але при занику інстинкту боротьби.[102]

Геополітичне становище України зародило в її населення героїчну підставу і стало основою лицарського духу, зокрема в козацьку добу. Якщо в інших народів національна вдача творилася під впливом домінуючих в житті суспільних верств, то в Україні нею було козацтво. [44; c.90]

Національні почуття як складова частина національної психології відіграють значну роль у визначенні поведінки окремого представника етносу, частини етносу і етносу в цілому. Етнічна самосвідомість включає два аспекти: усвідомлення генетичного зв’язку зі стародавньою Руссю і усвідомлення спільності з слов’янським світом. [27; с. 111]

Численні невдачі українців у спробах створення власної національної держави завдали певної психологічної травми, яка успадковується прийдешніми поколіннями від минулих у вигляді непевності у своїх силах, байдужому ставленні до суспільно-політичних справ. [67; с. 7]

Національні почуття істотно впливають на прояви національного характеру будучи основою формування установок і стереотипів. Вони створюють ніби емоціонально-психологічний фон прояву національного характеру. Національні почуття іманентно властиві народностям, вони характеризують їх поряд з іншим властивостями. Наявність національних почуттів свідчить про здоровий дух нації. Будучи важливим компонентом масової свідомості, національні почуття проявляються в економічній, політичній, духовній сфері. [34; с.55]

Офіційна влада для пересічного селянина часто була тотожна насильству, якому можна підкорятися лише зі страху і аж ніяк не добровільно. Коли влада занепадає, нерідко наступає анархія, оскільки після смерті батька (влади) сини матері (України), керуючись егалітаристськими традиціями, намагаються не допустити один одного на звільнене місце. [67; с.9] Певні риси таких переконань можемо вбачати у дяльності загонів Н. Махна.

Ментальність будь-якого етносу вкорінене у вихідні умови його життя і відповідну історичну долю. Вона випливає з граничних чинників самого буття як певного соціуму. Ментальність відбиває специфіку трансісторичних проблем етносу та їх розв’язання. Вона орієнтує людей на те, що треба любити, чого уникати, що є найвищою цінністю, в чому негативний зміст, вказує ставлення народу до світу та життя, має світоглядно-практичний характер. [85; с.18]

Ментальність – це дух народу, що не тотожний духу історичних культур, але який формується на їх основі і дозволяє говорити про культуру не тільки окремих історичних щаблів, а й етнічну, національну, яка оновлюється, розгортається у часі, але ніколи не зникає, поки існує народ. [97; с.31]

Отже, індивідуалізм української ментальності має під собою кордоцентричні настанови; ці прояви простежуються у веденні індивідуальног хліборобського господарства, панівної ролі жінки у родині, прив’язаності українця до природи – своєрідної втечі від ральності, часте покладання на волю Божу, і разом з тим – прояви лицарства у дусі козацтва, співчуття до ближнього, гостинність та щирість.

Нині, коли ми прагнемо осмислити минуле, розібратися в теперішньому, знайти орієнтири на майбутнє, потрібен узагальнюючий та проникливий погляд на душу народу, його психологію, що виявляється в національному характері, його іміджі, та менталітеті.

Тільки загальнодержавна реалізація потенцій українського менталітету, що втілює певний набір основних особистісних ознак, настанов, вірувань, цінностей, умонастроїв, здатна ушляхетнити життєдіяльність народу і повернути втрачені честь і гідність самостійної особистості, успішно вирішувати проблеми міжнаціональної напруги, економіки, державотворення, громадянської позиції.