2. 3. Релігійно-міфологічні чинники у формуванні світобачення

В основі духовності будь-якого народу лежать світоглядні уявлення, котрі, зокрема, проявляються через систему вірувань та повір'їв. Народний світогляд українців має три основних історичних шари: демонологічний, міфологічний та християнський. Перший — більш глибинний, притаманний найдавнішим часам, коли люди персоніфікували як надзвичайні природні явища, так і конкретні предмети оточуючого світу, вбачаючи в них демонів. Другий шар зароджувався із появою владних суспільних структур, які потребували належного освячення. В основі цього шару лежало обожнювання природних, переважно небесних, стихій, уособлених в образах богів. Система уявлень про богів — міфологія — вже відтворює їх певну ієрархічність, виділяючи головних богів і богів другорядних. Християнська релігія абсолютизувала цю ієрархічність, разом із тим намагаючись якщо не зруйнувати стару світоглядну систему, то максимально пристосувати її до своїх потреб.

Сільська община була субстратом селянської культури, що істотно впливав на всі інші сторони і грані соціального повсякдення буття селян, марновірство в якій становило відтінок релігійно-світоглядного еліксиру, що надавав йому своєрідності. Церковні свята, що збігалися з ключовими моментами аграрного циклу, набували подвійного значення. Їх відзначали по-особливому врочисто, супроводжуючи найрізноманітнішими обрядами, нерідко – напівязичницькими.

Зрозуміло, що до цього насиченого різноманітними символічними фігурами конструкту мали потрапляти всі довколишні й задіяні у процесах життя предмети та явища, які селянство було спроможно охоплювати й образно опрацьовувати. На думку Я. Кунденко, «фольклорна свідомість і християнське вчення, інтенсивно взаємодіючи між собою, усе ж зберігали автономію щодо одне одного». [59; с.12]

Духовний світ українських селян позначався єднанням, переплетенням різних історичних типів самосвідомості. Перший такий тип, який заведено називати міфологічним (або демонологічним) існував і виявлявся у фракальних будовах ментальності, тобто у вигляді народних вірувань, повір’їв, демонології. Істотно втрачаючи початкову патріархально-магічну сутність, поганське світобачення зберігало разом з тим свою автономію і продовжувало приваблювати автохтонне землеробське населення України. [57; с. 187]

Дохристиянські уявлення не тільки передавалися від покоління до покоління, вони доповнювалися новими моментами. Його репрезентували такі «популярні» персонажі як домовики, дворовими, польовики, водяники, болотяники, очеретяники, криничними, лісовики, русалки, мавки, упирі, вовкулаки, біси. «Нижчі» міфологічні особи не тільки ритуалізували життєдіяльність сільського загалу, вони становили підвалину його самосвідомості. Схоже, тому мали пріоритет над «залишками вірувань» у головних богів дохристиянського світу. [54; с. 287]

«Ціль давньої української віри, як і в інших народів, була практична, а в основі давнього українського поганства був людський егоїзм» – зауважує І. Нечуй-Левицький. [23; c.6]

Міфологізація як спосіб сприйняття світу у сільських реаліях потребувала надприродних сил і зв’язку з ними. З такою місією цілком впоралися згадувані демонологічні істоти та духи-покровителі. Надто поширеною залишилася віра у відьом, чортів та домовиків. У більшості сіл останні жили серед людей. Відьми, зокрема, робили так, щоб у корів скисало молоко, приворожували чужих чоловіків, через димар літали на шабаш на Лису гору, а також робили інші дрібні капості. Відьми майже ніколи не ходили до церкви, бо вважалося, що вони служать дияволу і Бог їх прийняти не може. Дуже яскраво люди описують смерть відьом. Відьма не може вмерти, доки не проб’ють стелю. Перед смертю мусить обов’язково передати комусь свої знання – найстаршій або найменшій дочці. «Відьми, як потім побачимо, то напівміфічні істоти і певно колись були в давні часи богинями небесного молока-дощу». [23; с. 35]. Селяни Північного Приазов’я у переважній більшості вірисли у існування відьом і на підтвердження цього говорили наступне: відьма «… ніколи не дивиться сюда, а отакою опустить очі вниз і ото так шукає» [17]; «як хто корову веде з базаря, вона сидить за двором: «О, а ота багато молока давала», ото більше корова нічого не буде давать… Якщо щось не так, вже щось валяється – платочок новий-новісінький, у нас в саду. Взяла тьотка той платочок, так як понападали бородавки, уся усипана. Потом баба каже: «Шо побачите не беріть, вилками і спаліть його, або на лопату».»[4]; вони «… перекидались собаками там, кішками. Отаке робили. Крашанки підкидали» [7], «була така жінка, яка доїла корову ночами, яка, бачили її, що вона там в кішку превращалась чи в когось» [6]. Проте від відьом можна було захиститися. Селяни наводять такі способи: «шпильку носить при собі оцим угору… шоб сіль була, сіль од усього одводе» [4]; «прочитать тричі «Отче Наш» і все зникне» [18]; «ну оце ж іконка весить, а потом заходять, перехрестяться…» [10].

Чорти мешкали «десь неподалік у лісі, полі, на болоті» та укладали угоду на продаж душі. Найчастіше він з'являється у людській подобі, але з цапиними чи собачими ногами, з ріжками на лобі та цапиною борідкою. Любить він і перевтілюватися у чорного пса, свиню або цапа. Розказують, як чорт скусив чоловіка, перекинувшись жидом і мировим посередником. [23; с. 29] В уявленнях селян чорта можна було обдурити: його дурили навіть молодиці й баби. Зачастіше він описувався добрим, жартовливим, танцюристом, реготуном, підводячи людину «під монастир», він ніколи не шкодив серйозно. «Чорт та один же. Я представляю, на мою думку, один» [8], – вірили селяни.

Домовик втілював собою характерні риси господаря помешкання – «батька», «селянина», українця. Підтвердження цьому знаходимо у науковому доробку Х. Вовка. «Українського домового, – писав він, – не можна й прирівнювати до великоруського; на великоруського домового треба зважати, бо він справжній хазяїн дому, і невгодній йому людині може зробити нещастя». [36; c.75] Тепер, під впливом християнства, народ має домовиків за нечисту силу, трохи шкодливу в хаті. Часто трапляється чути на Україні, як домовики роблять капость у хатах: одчиняють уночі двері, вікна, одтикають каглу, кидаються в хаті камінням, печиною, часом котами, б'ють сонних людей ломакою; часом у запертій хаті знаходять ряд свіжих товарячих кізяків… У давні часи домовик був богом хатнього огню й печі і був певно добрим богом, а не дідьком… [23; с. 66]

Також вірили у русалок та водяників. Русалками вважали дівчат та дітей, які втопилися нехрещеними. Вони могли залоскотати випадкового перехожого, який заблукав біля річки чи ставка. Вважалося, що людей русалки заманювали своїм співом, виявляючи найбільшу активність напередодні Трійці: «А під такий празник не ходили купатися. Бо, кажуть, русалки залоскочать і втоплять» [4].

Прийняття християнства супроводжувалось боротьбою проти поганства (руйнування ідолів і капищ, вирубування священних гаїв, знищення волхвів тощо). Незважаючи на це, сліди давніх родових культів не зникли до нашого часу. Це стосується насамперед образів так званої нижчої міфології. Йдеться, зокрема, про культ берегинь. Вони набули родинного або, в ширшому розумінні, – громадського характеру. Це засвідчують такі культові постаті, як діди, баби, праматері, рожениці, предки та ін. Очолює виконання пов'язаних з ними обрядів переважно батько родини.

Нерідко траплялося, що навіть під час вшановування святих існував ряд нехристиянських елементів. До святих зверталися за допомогою не лише у боротьбі із силами природи за гарний врожай, а й проти нечистої сили, котрій приписувалися численні нещастя, хвороби та інші проблеми. В народній демонології й уявленнях тих же селян про нечисту силу, і про її дію на людину зберігся ряд старовинних, язичеських елементів («святили воду і кропили… допустім, корова там занедужала, то дитина захворіла тоже. А, це хтось зглазив. Подивився там щось. Давали попить, умивали» [6]; «ну раньше було баба вчила нас: дівчатка, лягаєте спать – перехрестіть себе, перехрестіть подушку і вам ніяка нечиста сил не страшна, і нічого не присниться» [12]; «як будеш вірить ти у віру, у Бога, це од тебе всю нечисть буде защищать ця віра» [9]). Зокрема, прохання до нього нерідко містилися в найрізноманітніших замовляннях.

Важливе місце у світорозумінні українців займали численні вірування, пов'язані із пересторогами, обмеженнями, табу – забобони. Зокрема, селяни Північного Приазов'я вірили, що недобрими є перші дев'ять днів березня. Тяжким днем вважався понеділок: у цей день не слід було впускати до хати сторонню жінку чи щось позичати, бо весь тиждень буде лихий. У середу та п'ятницю не можна було когось проклинати, бо прокляття збудеться. Вірили також, що лихі години бувають у лихі дні (з ранку і до обіду). Щоб убезпечити себе від лихої години, неодмінно слід було застерегтись: «В добрий час сказати, а в лихий промовчати»; чи: «В добру годину будь сказано». Часто народна уява пов'язувала успіх або невдачу в господарстві з місяцем-молодиком: якщо в новий місяць робота не вдається — то не вдаватиметься весь місяць. [77; c. 26-27]

Чимало забобонів було пов'язано з вирощуванням городніх рослин. Це й не дивно: городництво посідало значне місце в житті українських селян.

Великого значення надавали дотриманню численних засторог і табу, що стосуються християнських свят. Зокрема, на Благовіщення заборонялося торкатися насіння, бо не зійде; на Іллю не можна було іти в поле, бо Ілля спалить урожай, тощо. Цілий комплекс З. приурочувався до Свят-вечора, Великодня, Нового року, Зелених свят. Так, на Свят-вечір після заходу сонця намагалися не працювати, бо інакше добрі духи зникнуть із оселі.

Так, у середовищі селян склалася віра в Миколая-Чудотворця не лише як у святого, а й як особливого покровителя землеробської праці та захисника від кари грізного пророка Ілії, суворого до людських гріхів. Ця віра знайшла своє відбиття у ряді легенд про святителя. Серед них важливе місце займають легенди про те, як Миколай Милостивий урятував поле селянина від граду або ж допоміг йому витягнути віз, не злякавшись через це забруднити свого райського одягу. Існувало повір'я, що вовк знаходиться під покровительством цього святого. Розповідалися легенди про милосердя угодника Божого до цього звіра подібно до того, як святий Миколай вважався також покровителем коней. [96; c.75]

Важливу роль у менталітеті селянина відігравала віра в різного роду прикмети. Оскільки благополуччя його господарства істотно залежало від погодних умов, селянин уважно вдивлявся у життя природи, прагнучи по прикметам вгадати майбутні удачі та невдачі своєї сільськогосподарської діяльності.

Міфологічний характер певним чином викривляв адекватне сприйняття дійсності. Тому й виникали судження, які сучасна людина може вважати кумедною. Наприклад, з появою телеграфу, селяни почали говорити про те, що «не буде вже добра, коли світ залізом переплутано». [39; c.109]

Кончину когось від недуги сприймали як велике «невиправдане» для життя горе. Причому з погляду як страждань, так і з втратою робочих рук. «Призвичаєність до смерті породжувало усвідомлення неминучості цього лиха, перемноженого не лише на його масовість і маніакальну повторюваність, а й на тісний взаємозв’язок між «цим» і «тим» світами в межах все ще всесильного міфотворення», – зауважує С. Водотика [37; с. 74].

Тож селяни вдавалися до різних видів боротьби з хворобами – церковних молебнів, методів знахарів. З поширенням традиційної медицини вищезгадані способи зникали дуже повільно. Обстеження, постукування, вимірювання температури все ще сприймали як речі незрозумілі, містичні.

На підтвердження цього наведемо реакцію мешканців с. Михайлівка Мелітопольського повіту на смерть односельця від інфекційної хвороби. Випадок стався вдень, тому народу на подвір’ї, всупереч санітарним вимогам, зібралося багато. Майже ніхто не погоджувався з думкою лікаря щодо заходів безпеки. «Хай Бог милує, як Він не захоче, то нічого не буде», – казали присутні. Щирість їхніх переконань підтверджує факт продажу одягу померлого комусь із присутніх. [48; с. 93]

Молебні, ікони – речі для селян звичні та доступні – доволі часто також лишалися безсилими. Тож єдиною надією у більшості випадків залишалися чаклуни з народу. І коли хворий видужував в одному випадку з десяти завдяки народній медицині, цього було досить для підтримки віри в силу шептунів. Допомога ворожбитів була удаваною, проте потреба в цій допомозі – доволі реальною. Вона кликала до життя «наївну віру в силу заклинань, замовлянь», яку важко визнати такою ж безхитрісною для самих селян. [35; с. 105-106]

Бабки лікували за допомогою трав, молитов, святої води та шептань: «А були жіночки, що дуже допомагали людям і як підорвишся, і жилушки якось вони те, шо людина встає і не хвора вже» [16]. Могли вилікувати навіть від сибірської язви, бешихи, зашептати зубний біль. Але лікували вони лише людей похрещених. Іноді бабок викликали до породіль. Повитухи могли передбачати майбутнє немовлят – вірили селяни. Бабка виходила з хати, дивилася у вікно і бачила усю долю народженої дитини. Якщо дитині випадала рання смерть, то вона попереджала про це батьків, але говорять, що це не допомагало, доля все одно знаходила дитину. [43; с. 223]. Шептуни лікували порчу, дитячі хвороби, причому вишіптували вони все це молитвами: «… дитина не спить, дитина хворіє, до бабки несли… то бабушка-шептуха, може вона молитвами вичитувала, вона-то не розказувала, вона-то шептала… син був беспокойний, так що носила до бабушки – шептала вона йому, вишіптувала. Я щітаю, шо як допомогла» [6].

З появою медичних послуг ворожіння у знахарок, варіння зілля і чарування ним суджених, інші магічні дії залишалися поширеними явищами і здавалося, нічого не могло позбавити їх сенсу. Кілька поколінь хліборобів, життя яких припадало на посткріпосні десятиліття, не спромоглися покінчити з цими «пережитками минулого». [51; с. 36]

Двовірство залишилось, набувши статусу національних вірувань і звичаїв. Шляхи до цього могли бути різними. По-перше, старі релігійні поняття наповнювались новим змістом, як цього вимагало християнство (Бог, Господь, молитва, рай, пекло, гріх, свято, храм тощо). Дохристиянські божества часто «переводились» у нову демонічну ієрархію (біси, дияволи і т. п.) або їхні якості переносились на християнських святих (наприклад, на Іллю, Юрія, Власія та ін.). По-друге, християнські свята хронологічно збіглися з дохристиянськими, що надавало їм нового забарвлення. Приміром, у Святий вечір господарі боронилися від злої сили магічними діями і «заліззям» (лемешем від плуга, істиком без держака, сокирою), яке клали під святковий стіл, а свято Трійці в народі називалося Зеленими святами, і люди квітчали свої хати й поля зеленими вітами клену, липи, ясеня, осоки та інших дерев. По-третє, переосмислювались стародавні обряди. Ще й зараз у деяких місцевостях до труни небіжчика кладуть мідні гроші – аби було чим заплатити за переїзд річки до раю. Від старих вірувань з певним переосмисленням дійшла до нас свічка, яка застосовується в різних обрядах. По-четверте, при виконанні деяких обрядів зберігається пошана до Сходу, звідки начебто починається життя (наприклад, орієнтація церковних вівтарів, обернення під час молитви, похорони мерців обличчям на Схід тощо) [96; с.190].

Однак ні тогочасна релігійність, ні раціоналізм, який поволі проникав у світобачення, нічого не змінювали. Панували міфологічні явлення про навколишню дійсність.

«Релігія виникла в свідомості людей під впливом умов суспільного буття, труднощів пізнавального процесу, емоційного відношення людини до дійсності. Ця сукупність причин і умов, які створюють необхідність і можливість виникнення та відтворення релігійного відображення дійсності, і складає джерело та корені релігії», – зауважує О. Любанська. [66; c. 175]

Наші предки прийняли християнство пізніше, ніж інші народи Європи. Не можна ігнорувати кілька тисячолітньої історії, впродовж якої формувався народний світогляд, що проявився насамперед у дохристиянських віруваннях. Проте пізніші нашарування залишили свій слід у ставленні до передхристиянського світогляду.

З прийняттям християнства передхристиянський світогляд наших предків не зник. Безумовно, з поглибленням християнізації усіх сфер життя його вплив постійно звужувався. Таким чином, у давньому народному світогляді взаємодіяли два світогляди – церковний і народно-двовірський. Якщо перший ґрунтувався на християнських засадах, то другий видозмінювався, еволюціонував у напрямі до першого. Двовірство пов'язане з поширенням на українських землях апокрифічної літератури. Апокрифічні твори були своєрідним мостом від поганства до християнства. Так християнський світогляд зливався з передхристиянськими уявленнями та віруваннями. [72; c. 207]

Вірили, що сам Бог ходить за плугом, апостоли помагають орати, а Мати Божа носить їсти плугатарям. Цікаво, що серед пісень, які нагадують наші колядки і щедрівки і були записані серед росіян сто років тому, нема жодної, в якій згадувався би Бог, Христос, Богородиця і святі.

В релігійному мисленні селян також були присутні два біблійні образи — блудного сина та Юди. Блудний син не може витримати розлуки з рідним краєм і після великих поневірянь повертається до батьківської домівки. На перший погляд, такий образ міг виникнути і поза євангельською притчею про блудного сина, бо він має глибоке коріння в історичній долі нашого народу. Проте уважне вивчення дозволяє проникнути в саму суть цього образу. Як уже згадувалось, для українця, приміром, турецька земля — не просто чужа сторона, а ще й "бусурменська віра", а рідний край — завжди християнський край.

Аналогічно слід сприймати й образ Юди. На українському ґрунті він трактується як Марко Проклятий. Згадаймо офіційне ставлення в дореволюційній і пореволюційній Росії до гетьмана Івана Мазепи, який зображався не інакше, як зрадник, і з волі царя щороку проклинався в православних церквах. [96; c.141]

Дуже часто він зустрічається в колядках і щедрівках можна зустріти архетип Трійці. Аби віддати поклін Ісусові, до вертепу приходять три царі і приносять три дари (ладан, миро, золото). У колядках з яскраво вираженим національним колоритом згадуються три свята, які приходять у гості (Різдво, Василія, Водохреща). Нерідко в колядках оспівуються три образи (красного сонця, ясного місяця і дрібних зірок), до яких прирівнюється пан господар, його дружина і дрібні дітки; згадуються три душі, яким судилось навіки "у пеклі горіти, у смолах кипіти", бо одна душа "зневажала батька та матір", друга душа "не прийняла бідного в хату", а третя душа "йшла фальшивим свідком свідчити". Трійця як етнічний архетип українця оригінально зображалась на побутовому рівні віруючими православної церкви. Побутовість українського православ'я виособлювала свою трійцю (Ісуса Христа, Богоматір та святого Миколая). Такий підхід відповідав світоглядові українського народу як народу хліборобського, що прагнув компенсації за земні негаразди, возвеличував роль жінки в родинному житті і жадав здобути покровительство Божих сил. Водночас наш народ не міг сприйняти насаджуваного московською церковною ієрархією прирівнювання Ісуса Христа і Божої Матері до земних царя і цариці, що вже само по собі було святотатством, адже нехтування звичаєвими приписами в царському дворі було звичайним явищем. [68; c.141-142]

Він згадується у народних легендах, переказах, казках. Такий дідусь милосердний, мудрий, справедливий. Найдосконалішою вербалізацією цього архетипу можна вважати святого Миколая, який особливо шанується українським народом. Цим не могли знехтувати навіть атеїстичні верховоди, які намагались замінити образ святого Миколая на Діда Мороза. Незважаючи на такі спроби, святий Миколай ніколи не полишав українських християнських родин. В українських родинах діти здавна з нетерпінням чекали його зимового свята, бо вірили, що він неодмінно принесе подарунки тим, хто чемно поводиться. За народними переказами, святий Миколай боронить людей від стихійного лиха, рятує на водах, опікується звіриною. У легенді, яка записана у Запоріжжі, розповідається, що він кайдани розбиває, козаків з неволі визволяє. Святий Миколай весь час перебуває не на небі, а на землі. На іконах його зображено білобородим дідусем з добрими очима. Святий Миколай згадується і в колядках. Саме образ святого Миколая зазнав значної фольклорної міфологізації, успадкувавши передхристиянські персоніфікації доброчинних сил.

Традиційно у селянській громаді виконувався релігійний обряд причастя – з'їдання хліба та вина, які сприймаються як тіло та кров Христа. Причащаючись, селяни «подячну жертву» і «прилучалися до божественного єства». Першоджерелами таїнства причастя є ті самі стародавні вірування та обряди. Вважали, що поїдання тотемної тварини надає їм її сили, властивостей. З появою землеробства хліб і вино почали вважатися кров'ю рослинницьких духів і божеств, до яких люди «причащалися». З стародавніх релігій християни запозичили таїнство причастя, пов'язавши його з вченням про спокусливу жертовну смерть Ісуса. Запозичивши з стародавніх релігій обряд миропомазання, християни оголосили його таїнством. Таїнство миропомазання виконували, як правило, над немовлям.

Хрестини у Північному Приазов’ї були цілим комплексом обрядових дій, спрямованих на прилучення дитини до сім'ї, общини і християнського світу. Найбільш поширеною була така послідовність спочатку дитину хрестять у церкві, а потім у родині влаштовують гостину. В обряді хрестин важливу роль відігравали куми, або другі батьки новонародженого. Відмова від кумівства вважалася за гріх. Але й відповідальність у кумів була великою: вони справляли для похресника усі хрестильні обряди, пострижини, весілля. У свою чергу батьки похресника несли кумам пироги, а підростаючі похресники щороку провідували своїх других батьків (й бабу-повитуху), несли їм "вечерю". [77; c.60]

Після хрестин у церкві куми й сусіди збиралися до хати новонародженого за святковий стіл. Обов'язковою стравою на гостинах була бабина каша.

«Коли хрестили дітей, то за кумів брали близьких – родичів чи сусідів. Брати кумів з однієї сім’ї не дозволялося. Як приходили до церкви, то кум платив за хрестик і сам обряд, а кума мала заздалегідь купити крижму, в яку замотували дитину після купелі. Справляння хрестин залежало від матеріального статку. Частіше збиралися в тісному колі – куми, батьки», –згадували селяни с. Єлизаветівки Приморського району Запорізької області. [43; с. 222]

Селяни Північного Приазов’я були глибоко віручими, вони бачили Бога як відповідальність, допомогу, віру: «Бог – це наша совість. І все.» [17]; «Бог один, а вірують хто як хоче. Ходили в церкву, празднували. Як празник який, так тоді нічого не робили. Хай стільки роботи, ну не робили…Було баба не ляжуть спати, поки не помоляться, і на усіх становлять, щоб молилися і признавали Бога» [4]; «… він, Бог, над нами як отець небесний, він дає нам все, і ось оце все Богом дадено» [14]; «… є бог і янголи єсть, і ми так віримо, що так єсть» [16]; «Бог – це сама віруюча людина, та, шо людям помогає, як викарапкаться, що робить» [1].

За часів тоталітарного режиму, коли атеїзм був частиною державної ідеології, світогляд українського народу зазнав значних деформацій. Намагаючись викорінити релігійність українського народу, компартійна влада вдавалась до двох основних методів — терору і пропаганди. За допомогою терору серед населення насаджувалось почуття страху, а молоде покоління виховувалось у дусі безбожництва. Такий вплив міг бути нейтралізований родинним вихованням, яке протидіяло атеїзмові на державному рівні.

Псевдорелігія комуністичного колективізму мала свою «священну» гробницю (мавзолей), свої ритуали (обрання; почесної президії урочистих зборів, покладання вінків до, пам'ятників тощо), свою інквізицію, систему покарання «єретиків» і покаяння «грішників». Ця віра панувала впродовж десятиліть, і вона не могла зникнути без сліду після падіння тоталітарного більшовицького режиму. [102]

На релігійності українського народу не могла не позначитися політика, спрямована на ліквідацію селянства як основної соціальної верстви нації й перетворення селян у найманих сільськогосподарських робітників, знелюднення українського села в часи тоталітаризму. Колективізація села спричинилась до жорстоких переслідувань та обмеження діяльності церков, що упродовж століть були втіленням національного руху, стійкості та самовідданості. Церкви перетворювались на атеїстичні осередки, кінотеатри, клуби, зерносховища, склади, майстерні тощо. Прихильники атеїстичної політики силкувались трактувати її як таку, що начебто відповідала антиклерикальним ставленням самого селянства до офіційного духовенства. Інші намагалися видати релігійні вірування за стародавні напівпоганські забобони, які не мають нічого спільного з християнською вірою. Та дійсність була далеко не такою, як її трактувала офіційна пропаганда. Селяни чинили опір закриттю церков і ставали на захист своїх храмів, свого способу життя та своєї віри. Адже впродовж століть життя селян було невіддільне від церкви. Йдеться не тільки про органічну єдність народних і церковних обрядів, а й про те, що різні обряди стали невід'ємною складовою способу життя нашого народу (різноманітні свячення, традиційні обходи полів тощо). [102]

Отже, у в уявленнях і переконаннях побожне від природи селянство поєднувало язичницьку спадщину з фрагментами канонічного віровчення. Синтез різних типів самосвідомості тісно поєднувався з традиційним землеробським способом життя. Переконливим аргументом патріархального стилю вірувань було знахарство. Тож не дивно, що власний релігійний ідеал селянство творило на архаїчній природній основі.

Таким чином, у пореформені десятиліття селяни засвідчували свою віру в потойбічний світ. Циклічність світосприйняття побутувала в поглядах на всі явища і процеси, проте найчастіше простежується в міркуваннях стосовно організації господарювання. Аналіз народного календаря засвідчує підпорядкованість виробничої активності сезонним роботам.