2.2. Праця як основа буття населення

Головними структурними елементами духовної сфери селянина були ідеї, уявлення і соціальні почуття, які виникали на ґрунті аграрних відносин. Саме духовні утворення, пов'язані із землею, визначали типологічні особливості суспільної свідомості селянина.

Праця – це і виробництво матеріальних благ, і виховання людини, і управління людьми в економічній та духовній сферах життя суспільства. Вона народжує світ культури, її цінностей і сама є феноменом культури. [83; с. 512-513]

Чи не єдино правильним та справедливим джерелом добробуту селяни традиційно вважали землеробську працю. Поширене в селах Північного Приазов’я прислів’я «Як віл та коса, так і грошей киса» загалом підтверджувало панування даної морально-звичаєвої норми.

Таке розуміння ролі землеробської праці спричинялося не просто збереженням, а домінуванням у світогляді тогочасного сільського простолюдина міфологічно-патріархальних уявлень.

Праця, відносини власності, розуміння їхньої суті – все це позначалося середньовічним традиціоналізмом. Хазяїн в українській селянській родині вважав за норму безконтрольно розпоряджатися власноруч нажитим майном. Тому «дідизну» (спадок) лише у крайньому випадку віддавав під заставу. Так само він не міг віддати під заставу «материзну» (посаг) без добровільної згоди дружини.

Під час розподілу землі, худоби та майна між синами, «дідизну» батько зазвичай ділив порівну, а власне майно – «батьківщину» – вільний був давати на власний розсуд, на що мав право як звичаєве, так і моральне.

Праця, безсумнівно, є ключовим елементом до розуміння суспільного ідеалу тогочасного селянина. Вона пов’язувала, наповнювала змістом решту компонентів його світогляду. Сільський простолюд шанував працю, вбачаючи у ній запоруку свого існування.

Саме через працю оцінювалося соціальне довкілля – своєрідна ієрархія зовнішнього світу: «чоловік» (абстрактне поняття селянина, людини), «християнин» (абстрактне поняття людини), «пан» (представник будь-якого над селянського стану), «жид» (єврей), «москаль» (росіянин), «кацап» (російський старовір).

Земля завжди вважалась святою, найвірнішим свідком: при найвищій клятві українці їли землю або цілували її, бо земля не дарує тому, хто не дотримує клятви. Крім того, землю називають праведною і Божою. Все, що вона дає, треба шанувати як дар Божий. У народній уяві земля була невіддільна від води. Широко відоме в народі побажання: "Будь багатий як земля, а здоровий як вода". Про значення освяченої води складено чимало прислів'їв; її найбільше боїться "нечиста сила". [96; c.127]

Альтернативні різновиди фізичної праці (комерція, підприємництво, торгівля, інтелектуальна праця) не розглядалися селянами на початку ХХ ст. як рівноцінні.

У їхньому середовищі продовжував жити усталений століттями стереотип національної свідомості, а саме пріоритетність фізичної роботи над здатністю творчо, економічно доцільно мислити, над інтелектуальною працею в життєзабезпечувальному циклі людини. [65; с. 46]

Своєрідним переміщенням характеризувався розвиток традиційних хліборобських занять на півдні України. Користуючись земльними угіддями та водопоєм для худоби за жеребом, хлібороби могли змінювати місце проживання та вид діяльності. [81; с. 147]

Хліборобські звичаї нашого народу бачимо в поясненні деяких позаземних явищ. Наприклад, у сузір'ї Оріона хлібороби знаходили плуга, котрий, ще за стародавнім скіфським повір'ям, упав з неба. Веселка – це сяйливе коромисло, яким цариця небесна (раніше Лада, Жива, а пізніше Мати істинного світла) зачерпує із всесвітнього джерела животворну воду та зрошує поля. Збереженню передхристиянських культових постатей і звичаїв сприяло те, що для українського народу праця ніколи не мала лише утилітарного значення. В свою чергу гра, що пов'язувалась з певними святковими днями, завжди набувала практично-утилітарного характеру. Таким чином вони з'єднувались та існували нероздільно серед народу, хоч і зазнавали переосмислення. [96; c. 98]

Відміна кріпосного права у Росії в певній мірі сприяла колонізації південних регіонів України. Сільське господарство Північного Приазов’я у другій половині ХІХ ст. змінило свої пріоритети. Традиційне для регіону скотарство поступалося землеробству. Збільшення робочих рук в регіоні надало можливість заорювати цілинні землі. Тож у середині XIX ст., коли в Наддніпрянській Україні соціальний порядок, вибудований на кріпосному праві, доживав свого віку, і в "освічених прошарках" суспільства міцніло відчуття його приреченості, українське селянство продовжувало відтворювати традиційний уклад. Наявна тоді виробнича практика і повсякденний побут слугували тим матеріальним "рельєфом", який водночас і формував і втілював притаманний цій верстві віковічний устрій.

Проте наївно було б уважати, що самі собою господарські заняття, як і породжені тривалою еволюцією на їхній основі соціальні структури ("історичні рамки") в, так би мовити, "чистому вигляді", визначали картину (—и) світу, стереотипні в її (їхніх) межах уявлення рішень, допомагали "творити" той ілюзорний простір, який продукував оригінальні способи соціалізації селян у суспільні реалії. [81; с. 185]

У пореформений період тваринництво зазнало істотних змін. Внаслідок скорочення кормової бази за період 1870-1900 рр. зменшилася кількість худоби, переважно овець і волів. У той же час зростало на 85 % поголів’я коней, найбільшу частку приросту яких давав південь.

Найбільші зміни відбулися у вівчарстві. Ще у 80-ті рр. воно було однією з найвигідніших галузей господарства, а на початку ХХ ст. опинилося у стані занепаду.

На початку ХХ ст. Росія, а з нею і Північне Приазов’я пережили цілий ряд потрясінь, які негативно вплинули на її розвиток. Як відомо, у 1904-1905 рр. Росія воювала з Японією, потім крайню прокотилася революція 1905-1907 рр. Після неї почалася столипінська аграрна реформа, яка розколола село. Початковим її етапом була робота в селах краю землемірів повітової землевпорядкувальної комісії по влаштовуванню відрубних господарств. В Білоцерківці першу часткову розверстку було зроблено в 1908 році – для 6 сімей було нарізано 106,75 десятин землі. [99; с.78]

Царський уряд заохочував вихід селян на хутори, намагався перетворити господарства селян на зразкові. З цією метою на багатьох хуторах при допомозі уряду та місцевої влади створювалися показові поля. За даними 1913 року, у Бердянському земстві їх було 13.

Олександрійський повіт був поділений на 5 агродільниць. В 1910 р. їх стало вже 8.

Багато уваги приділялося орієнтації відрубників та хуторян на тваринницьку спеціалізацію своїх господарств. З цією метою регулярно влаштовувались виставки тваринництва, як правило, у Гуляйполі. [99; с.79] Аналогічні виставки проходили й у Бердянському повіті. 1-2 травня 1913 року проходила виставка тваринництва у Ногайську (тепер – Приморськ). На неї було привезено 457 коней, для виставки ж відібрано 355. Селянин з Попівки Савва Шевченко отримав премію в 30 карбованців за кобилу Весела.

Цінним видається аналіз ставлення українських хліборобів до історично нового посткріпосницького періоду типу суспільної праці. Зі звітів та щоденників дізнаємося, що, користуючись прагненням тутешніх дідичів (Таврійська губернія) мати гарантію щодо робочих рук, хлібороби повіту мають отримувати грошову передоплату.

Селяни-скопичі (десятники, спольники) досить нейтрально, а подекуди позитивно ставилися до додаткових робіт. Звичайний господарський клопіт їх не соромив і не принижував. Поширеним у селах Північного Приазов’я було явище, яке селяни називали словом «послухати». Погодитися на прохання допомогти в хазяйстві було за честь для сироту, байстрюка, молодого подружжя, багатодітну сім’ю, людину похилого віку. Вислів представників «панства»: «Нехай дурний мужик на всіх робить, за всіх платить, хай отбуває отбучі» не дуже пригнічували схильних до інтенсивної роботи, що оплачувалася могоричами та «гостинцями», селян. "З порожніми руками якось совісно йти", — звично казали хлібороби, готуючись провідати кумів, приятелів чи сусідів. На гостини сходилися доволі часто, демонструючи тим самим і хвилинну втечу від "нестерпних реалій", і своє естетично-грайливе розуміння цих реалій. Окрім релігійних свят, відзначаючи родини, хрестини та заручини, гуляли весілля, за потреби відправляли похорони й поминки.

З наростанням літніх польових робіт, коли ціни на робочі руки зростають, селяни «з легкістю», навіть не відпрацювавши отриманої раніше суми, самовільно й односторонньо розривають домовленість і наймаються до тих поміщиків, які платять більше. [75; с.296]

Життя селян водночас було позбавлене нормальних умов, переважною була штучна бідність, тісно поєднана з потребою громадського клопоту. Загалом соціальне становище хліборобів можна схарактеризувати як тотальне сільське батрацтво з притаманним йому душевним станом поденників-заробітчан.

Господарська інфантильність добре проглядала в монотонному виконанні сільськогосподарських робіт. Селяни трудилися здебільшого ніби механічно, з якоюсь навіть показовою байдужістю. Мало цікавилися тим, що матимуть зі своєї роботи, а що отримує поміщик чи орендар. «Працюючи день у день, селяни поверталися ввечері додому, щоб з їсти вечерю і лягти де доведеться спати, якщо на цю ніч не припадала черга сторожити панське добро. Проте, усе ж не перетворювалися на волів, а залишалися людьми, продовжуючи свій вік тією ж працею та ще традицією». [81; с.228].

Фізична праця у ментально-світоглядній системі пересічного українського селянина другої половини ХІХ – початку ХХ ст. на перший погляд – звична повсякденність. Однак при уважнішому розгляді вона постає доволі складним соціально-психологічним явищем.

Часто в середовищі жінок-селянок можна було почути: «Якщо добрий чоловік, то в поміч жінці свиням їсти виносить, воду несе в хату, солому, картоплю з погреба, порається біля худоби надворі».

У нашого народу завше цінувались працьовитість, скромність, дбайливість, доброзичливість тощо. Про роль праці йдеться в багатьох народних казках, піснях, пареміях. Люди кажуть: "Хто сіє, той віє; хто не сіє, той скніє"; "Хто товче, той хліб пече"; "Не взявшись за сокиру, хати не зробиш" тощо. Такі позитивні якості протистоять негативним.

Акумуляція в хліборобській душі зазначених складників, пройшовши апробацію в «психологічному оснащенні» багатьох поколінь, виглядає настільки органічно узгодженою нормою, що в українських селян упродовж досліджуваного періоду навіть не виникає бажання піддавати її сумніву. Ймовірно тому характер і стан їхнього господарювання продовжують залежати від традиційних для них чинників, у тому числі від наявності в сім’ї достатньої кількості та «якості» робочих рук. [61; с. 182-183]

У Степовій Україні озимини було дуже мало, панувало рябопілля, коли рослини йдуть одна за однією без жодного порядку. За такої системи швидко виснажувався грунт. Беручи до уваги існування у селянських господарствах ще й багатосмужковості (розкиданості полів, що залишилася як спадщина від кріпацтва), можна з певністю стверджувати, що землеробство в Південній Україні мало екстенсивний характер. [47; с. 74]

«Настанет давно желаемая весна, приближается опять к крестьянину нужда. Семян не хватило. Нежданно это слуилось и не по его вине, а просто случай подвел. Случились в его семье крестины, свадьба или похороны и заставили взять зерно, оставленное на обсеменение», – така ситуація була дость поширеною як у Таврійській губернії, так і в усьому Північному Приазов’ї. [22; с.26]

Хоча, за свідченнями архівів, Бердянський повіт наприкінці ХІХ ст. був дуже розвинений в економічному плані. Земель, що перебували у приватній власності було 40260 десятин, у сільській або громадській власності – 700325 десятин, казенної – 30390 десятин. Худоби в повіті нараховувалося: коней – 80190, рогатої худоби – 99910, овець – 330000, свиней – 40000 голів. [74; с.46]

Наслідком розвитку хліборобства став перерозподіл земельних угідь в господарстві селян і поміщиків. Наприклад, у Бердянському повіті в середині 80-х рр. ХІХ ст. під зернові культури в господарстві селян відводилося 75 % усіх наявних земель, а в окремих середовищах були зорані навіть для худоби. Пшениця стала основною зерновою культурою. В Бердянському повіті посіви пшениці займали половину зораних земель.

Зростання попиту на зерно, підвищення ціни на внутрішньому і зовнішньому ринках не давало спокою землеробам. Як фіксують щоденникові записи заможних селян Запорізької області, з’явилися нові або вдосконалені знаряддя праці. Важким українським плугом-сабаном користувалися лише для зорювання цілинних земель. Поряд з ним почали використовувати буккер – багатокорпусний плуг. Він був значно легший за сабан, а тому тягловою силою могли бути коні. З його застосуванням подвоїлася продуктивність селянського господарства. За один і той же час селянин удвічі більше зорював землі.

Але дуже скоро, з появою вдосконаленого плугу Еккерта, тепер вже й буккер став для мешканців Запорізького краю незграбним. Плуг Еккерта можна було використовувати для глибокої оранки із застосуванням кінської тяги.

Поряд з плугом Еккерта популярністю користувався плуги Сакка, у яких замість корпусу плуга можна було поставити лущильник, кочкоріз, мотику і багато інших знарядь. Різновиди цих плугів і нові допоміжні знаряддя почали виробляти безпосередньо в Північному Приазов’ї.

Разом з тим, 35 % землеробського населення Мелітопольського та Бердянського повітів взагалі не мали знарядь для оранки, 10 % мали лише буккер, а 55 % мали повний інвентар. Створювалася основа для подальшого розшарування селянства.

Найбідніше селянство було змушене віддавати землю в оренду й йти в найми до більш заможних, які були пріоритетними у виробленні зернової продукції. [71; с.11]

Отже, життя українського селянства другої половини XIX — початку XX ст. до певних меж визначала, так би мовити, "попередня взаємодія з російським етнокультурним полем", передовсім державним апаратом, його політикою. На прикладі однієї з "безкінечних поодиноких рефлексій", яку більш-менш виразно зафіксували джерела, є можливість стверджувати: якщо самовладдя російського "мужика" в сім'ї "доповнював" самодержавний характер імперської влади, то "рівність, яка була помітна в південно-руській сім'ї", мала хіба що призвичаюватися до таких норм. Перебування ж на нижній сходини; соціальної драбини ще більше посилювало тяжкість і безперспектив¬ність становища. Селяни залишилися позбавленими інтелектуальної інтерпретації своєї тяглової спроможності. [81; c. 275]

Таким чином, у ментально-світоглядній системі українського селянського загалу другої половини ХІХ – початку ХХ ст. землеробська (фізична) праця продовжувала виступати джерелом існування, засобом накопичення статків, своєрідним критерієм визначення статусу та майнового становища членів родини.

«Ідеальними» для хліборобів були «хазяїни», що вели «свою справу» зусиллями власних родин (тобто, коли обидва види прагматики – матеріальна та символічна – збігалися). Поширені вислови «Хто дбає, той має», «Хто трудиться, той не чваниться», «Ледачий чоловік – поганий хазяїн» – тому підтвердження. Праця на полі (городі) зберігала в уявленнях селян статус «Божого дару». [54; с.96]

Отже, земля і хазяйнування на ній були одним з головних чинників свідомості селянства, що визначали їх мислення та поведінку. Земля була для селян «втіхою»: «годувальниця» «дозволяла» їм боронити попри зміст нормативних актів, договорі, а ще пропонувати хабар, неправдиво свідчити у суді, нехтувати приватною власністю тощо.

Земля формувала не тільки право, а й родинні відносини, стимулювала почуття самодостатності, радості в будні й свята. Відповідно, втрату «годувальниці», чи шкоду, заподіяну їй, селяни сприймали як найбільшу в житті трагедію.