90. Доручення. Форма довіреності та її види.

Довіреністю є письмове уповноваження, яке видається однією особою іншій для представництва перед третіми особами. Найчастіше доручення видається для підтвердження повноважень добровільного представництва. Однак якщо саме добровільне представництво має в основі договір між представляють, і представником, то видача довіреності за своєю юридичною природою являє собою односторонню угоду, що здійснюються за одноосібним розсуд подається. Іншими словами, для видачі довіреності і набуття нею юридичної сили не потрібна згода представника.

На відміну від договору, що регулює внутрішні відносини між представником і представляють, доручення покликана забезпечити зовнішній ефект представництва, а саме встановити правовий зв'язок між представляють, і третьою особою за допомогою дій представника. Знайомлячись з дорученням, треті, яким вона власне і адресується, дізнаються, якими повноваженнями володіє представник.

Договір ж чи інший юридичний факт, що послужив основою для видачі довіреності, як такої третіх осіб не стосується. Будь-які угоди та інші юридичні дії, вчинені представником в рамках наданих йому повноважень, носять для подається обов'язковий характер. Зокрема, представлений не може відмовитися від виконання укладеного на підставі довіреності договору, пославшись на те, що представник порушив укладений між ними договір про представництво, наприклад, відступив від даних йому вказівок, якщо тільки вони не були чітко відображені в договорі, але і в довіреності. Іншими словами, у разі розбіжностей між договором, визначальним внутрішні відносини акредитуючої і представника, і виданої представнику довіреністю, права та обов'язки подається, що випливають угод, укладених представником з третіми особами, визначаються повноваженнями, зафіксованими в дорученні, а не у договорі про представництво (наприклад в договорі доручення).

Одне з основних вимог, що пред'являються до довіреності, - її форма. Довіреність повинна бути неодмінно письмовій. Мова йде про доручення, виданого на вчинення правочинів, що потребують нотаріальної форми (наприклад, угод з нерухомістю), то вона повинна бути нотаріально посвідчений. Виняток з цього правила може бути передбачене в законі. Довіреність на вчинення правочину, що вимагає нотаріального посвідчення, видається в нотаріальній формі, якщо інше не передбачено законом.

Однак бувають випадки, коли письмові довіреності, особливим чином оформлені, здатні замінити собою необхідну законом нотаріальне посвідчення. Такі випадки пов'язані з особливим положенням, в якому опинилися представлені. До цього переліку входять: 1.) Довіреності осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних установи. таку угоду повинен засвідчити начальник установи, його заступник з медичної частини або старший або черговий лікар.

2.) Довіреності військовослужбовців, посвідчені командиром (начальником) військової частини, з'єднання, установи чи військово-навчального закладу. У такому ж порядку можуть бути засвідчені тими ж особами довіреності робітників і службовців, членів їх сімей і членів сімей військовослужбовців за умови, якщо частина, з'єднання, установи або військово-навчальний заклад розташовані в місцевості, де відсутні нотаріальні контори (нотаріус та інші органи, у функції яких входить вчинення нотаріальних дій.

3.) Довіреності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі (маються на увазі ув'язнені), можуть бути посвідчені начальниками місць позбавлення волі.

4.) Довіреності повнолітніх дієздатних громадян, які перебувають у закладах соціального захисту населення - будинках для престарілих, інвалідів і т.д., ці довіреності повинні бути засвідчені адміністрацією установи або керівником або заступником відповідного органу.

У випадках отримання заробітної плати та інших платежів, пов'язаних з трудовими відносинами, виплати винагороди авторам і винахідникам, пенсій, допомог і стипендій, вкладів громадян в банках і на одержання грошової, посилкової чи іншої кореспонденції можуть бути представлені довіреності, які засвідчені або організацією, в якої представлений (довіритель) працює або навчається, або житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання, або адміністрацією стаціонарного лікувального закладу, в якому він перебуває на лікуванні.

До дорученнями пред'являються також і спеціальні вимоги щодо їх форми, наприклад скріплення їх печаткою організації, необхідно тільки тоді, коли на цей рахунок є вказівка ​​в законі або іншому правовому акті чи угоді сторін. Зокрема пунктом 5 статті 185 Цивільного кодексу передбачено, що при видачі довіреності від імені юридичної особи необхідна наявність, крім відповідного підпису, також печатки організації. Крім того, встановлено, що довіреність на одержання чи видачу грошей або інших майнових цінностей від імені юридичної особи, яка перебуває у державній або муніципальній власності, повинна бути скріплена другим підписом головного бухгалтера.

Довіреність за загальним правилом підписується керівником. Дійсною є, однак, довіреність, підписана і іншою особою, якщо воно наділене відповідними повноваженнями установчим документом організації.

За змістом та обсягом повноважень, якими наділяється представник, розрізняються три види довіреності: 1). Генеральні (загальні) доручення видаються для здійснення різноманітних угод та інших юридичних дій протягом певного періоду часу (наприклад, довіреність, що видається керівнику філії юридичної особи), 2).Спеціальні доручення видаються на здійснення ряду однорідних угод чи інших юридичних дій. До них відносяться доручення для представництва в суді, арбітражному суді, на одержання товарно-матеріальних цінностей від вантажоперевізника і т.д. , 3). Разові доручення видаються для здійснення строго визначеної угоди чи іншої юридичної дії.

2. Посвідчення довіреностей.

Нотаріус засвідчує довіреність від імені однієї або кількох осіб, на ім'я одного або кількох осіб.

Довіреність, що видається в порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню при представленні основної довіреності, в якій обумовлено право передоручення, або при представленні доказів того, що представник за основним дорученням примушений до цього силою обставин для охорони інтересів видала довіреність. Довіреність, видана в порядку передоручення, не повинна містити в собі більше прав, ніж надано по основному дорученню. Термін дії довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку дії довіреності, на підставі якої вона видана.

3. Строк довіреності.

Цивільний кодекс встановлює граничний термін доручення, який становить три роки. Довіреність, видана на більший термін, буде дійсна лише протягом трьох років. Відсутність строку у довіреності не тягне за собою втрати довіреністю юридичної сили. Таке доручення діє один рік. Проте з терміном пов'язана інша, вже абсолютно обов'язкова вимога, порушення якого тягне нікчемність доручення: наявність дати її видачі, однак існує виняток з правил для довіреностей, які видаються з метою вчинення дій за кордоном. Якщо таке доручення не містить вказівки на строк її дії, то будучи засвідчена нотаріусом, вона діє необмежений час аж до її скасування представляє.

4. Передоручення.

Загальне правило, що відноситься до всіх випадків видачі довіреності, полягає у визнанні необхідним особистого виконання представником передбачених у ній дій. Із зазначеної причини передати іншому вчинення відповідних дій на основі видається для цієї мети довіреності (передоручення) можливе тільки за наявності однієї з двох передумов: або в самій довіреності передбачено право передоручення, або представник змушений силою обставин передоручити виконання доручення для охорони інтересів подається.

Незалежно від того, чи отримав представник відповідні повноваження завчасно чи діяв з власної ініціативи, він зобов'язаний довести до відома про який відбувся передоручення подається, повідомити необхідні відомості про те, кому передано повноваження. Мається на увазі не тільки місце проживання та інші дані, необхідні для встановлення зв'язку між представляють, і новим представником, але такі відомості, які характеризують професійні та інші якості нового представника.

Передоручення здійснюється шляхом видачі довіреності початковим представником новому представнику. До такої довіреності пред'являються дві вимоги: по-перше, вона повинна бути нотаріально посвідчена у всіх випадках - навіть тоді, коли первісна довіреність була здійснена в простій письмовій формі (виняток становлять довіреності на отримання заробітної плати та ін), і, по-друге , оскільки повноваження особи, якій передовірене вчинення дій, похідні від повноважень початкового представника, доручення, видане при передоручення, не може виходити за рамки існуючих в початкової доручення обмежень, включаючи термін її дії. В даному випадку керуються загальним правилом для всього цивільного права принципом: "ніхто не може передати іншому більше прав, ніж він сам має".

Довіреність, видана на підтвердження передоручення, може охоплювати всі або тільки частину дій, доручених первісного представника.

5. Припинення довіреності та його наслідки.

В основі довіреності лежать особисті відносини сторін. З цієї причини доручення визнається автоматично припиненої у разі смерті, визнання недієздатною, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім представника чи подається. Припиняється доручення відповідно і в разі припинення юридичної особи - представника чи подається. З цієї причини правонаступники (спадкоємець або організація, до якої перейшли права та обов'язки подається - реорганізованого юридичної особи) повинні з згоди представника видати йому нову довіреність.

Особливий, довірчий характер складаються між представником і акредитуючою відносин проявляється в тому, що кожен з них має право в будь-який час скасувати довіреність або передоручення і відповідно відмовитися від них. Оскільки зазначене положення має конституирующее значення для довіреності, Цивільний кодекс передбачає, що угода про відмову від права припинення довіреності або передоручення визнається нікчемним.

Ще одна підстава припинення довіреності пов'язана з її терміновим характером. З закінченням терміну довіреності вона припиняється, а значить, при необхідності за згодою сторін повинна бути видана нова довіреність. Необхідно також мати на увазі, що припинення довіреності автоматично тягне за собою припинення передоручення.

Стаття 189 Цивільного кодексу містить певні гарантії для представника і третіх осіб на випадок скасування довіреності представляє. Ці гарантії полягають у тому, що представлений зобов'язаний повідомити представника і третю особу, для представництва перед якими видана довіреність, про що відбулася скасування. Цей обов'язок лежить і на правонаступників акредитуючої в разі його смерті (реорганізації юридичної особи).

Правові наслідки припинення довіреності наступають у момент, коли представник дізнався або повинен був дізнатися про припинення довіреності. Тому права та обов'язки, що виникли до відповідного моменту, зберігають значення для представника та правонаступників.

Ув'язнена після скасування довіреності угода може бути оскаржена акредитуючою (його правонаступниками). Для цього їм потрібно довести, що третя особа у момент вчинення правочину знала або повинна була знати про що відбулася скасування довіреності.

На представника покладається обов'язок негайно повернути доручення пропонованого. Цей обов'язок виражається у вчиненні юридичних, а не фактичних дій. З даної причини знищення доручення представником прирівнюється до її повернення акредитуючій.

Довіреність повинна мати всі необхідні реквізити: місце і да­ту складання, строк дії (прописом), прізвище, ім´я, по батькові довірителя та довіреної особи (повну назву юридичної особи), місце проживання (місцезнаходження юридичної особи) пред­ставника та особи, яку представляють, а за необхідності - поса­ду, яку вони обіймають, коло повноважень.

Строк довіреності встановлюється у довіреності (ст. 247 ЦК). Строк дії довіреності зазначається літерами. Встановлення строку чинності довіреності є правом, а не обов´язком довірите­ля. Тому якщо вказівка на строк дії довіреності відсутня, така довіреність зберігає свою чинність до моменту її скасування або припинення за іншими передбаченими законом підставами (ст. 248 ЦК).

Довіреність без дати її посвідчення є нікчемною.

Довіреність підписується довірителем особисто. Якщо грома­дянин через фізичну ваду, хворобу або з інших поважних причин не може власноруч підписати довіреність, то за його проханням і в його присутності та в присутності нотаріуса чи іншої посадової особи, яка посвідчує довіреність, цей документ може бути підпи­саний іншим громадянином, особу якого встановлює нотаріус.

Видати довіреність без будь-яких обмежень можуть тільки повністю дієздатні особи. Якщо громадянин відповідно до чинного законодавства уклав шлюб до досягнення ним 18-річного віку, то він також має право видавати будь-яку довіреність.

Довіреності від імені неповнолітніх у віці від 14-ти до 18-ти років, а також від імені осіб, які в судовому порядку визнані обмежено дієздатними, можуть бути посвідчені лише за умови, що вони вчиняються за згодою батьків, усиновителів, піклу­вальників.

Неповнолітні у віці від 14-ти до 18-ти років самостійно вправі видавати довіреності лише на розпорядження їх заробітною пла­тою або стипендією, якщо орган опіки і піклування не обмежив їх у праві самостійно розпоряджатися ними, та на здійснення ав­торських або винахідницьких прав.

Довіреність від імені управителя майна, що передане за дого­вором управління, посвідчується нотаріусом, якщо видача такої довіреності передбачена умовами договору управління майном або цього вимагають інтереси установника управління або вигодонабувача у разі неможливості отримати в розумний строк від­повідні вказівки установника управління.

91. Залежно від змісту та обсягу повноважень, що надаються повіреному особою, яку він представляє, розрізняють три види довіреності:

1) загальна довіреність;

2) спеціальна довіреність;

3) разова довіреність.

Загальна, - ще її називають генеральною довіреністю, уповноважує представника на здійснення правочинів та інших юридичних дій різного характеру, тобто видається на вчинення широкого кола угод та юридичних дій (наприклад, генеральною є довіреність, яка видається керівникові філії юридичної особи). Спеціальна довіреність надає повноваження на здійснення юридичних дій або правочинів певного типу, тобто видається представникові на здійснення багатьох однорічних юридичних дій, наприклад, довіреність на представництво у суді, довіреність, яка видається експедиторові на отримання вантажів від залізниці. Якщо особа, яку представляють, уповноважує представника на здійснення якого-небудь одного правочину або юридичної дії, то довіреність у цьому випадку буде називатися разовою довіреністю. Такою може бути, наприклад, довіреність на отримання зарплати, на підписання певного договору тощо. Довіреність призначається для третіх осіб, які з її тексту дізнаються, якими повноваженнями наділений представник. Для самого повіреного довіреність ніяких самостійних прав на майно, отримане для здійснення угоди, не породжує. Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника, оскільки повноваження виникає незалежно від згоди останнього. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї.

Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинитися правочин. Загальні вимоги до змісту довіреності такі. По-перше, вона може бути вчинена лише у письмовій формі. По-друге, як кожен іменний документ, вона має містити необхідні реквізити: вказівку на суб'єкти, місце, дату видачі тощо. По-третє, у довіреності має бути зазначений обсяг повноважень, наданий представникові тим, кого представляють.

Строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії.

Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана.

Довіреність, у якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною.

1 .Строк дії довіреності, як правило, встановлюється в самій цій довіреності. Але встановлення строку чинності довіреності є правом, а не обов'язком особи, яка її видає. Тому вказівка на строк довіреності може бути в ній відсутньою. Якщо строк дії у довіреності не вказаний, вона зберігає чинність аж до її скасування або припинення за іншими підставами, встановленими ст. 248 ЦК. Якщо, за загальним правилом, встановлення строку чинності залежить від розсуду особи, яка її видає, то стосовно довіреності, яка видається в порядку передоручення, таке вільне волевиявлення неможливе: відповідно до положень ч. 2 ст. 247 ЦК така довіреність не може діяти довше, ніж основна довіреність, на підставі якої вона видана. У кожній довіреності обов'язково має бути вказана дата її видачі. Недотримання цієї вимоги закону тягне нікчемність довіреності. Вона втрачає якості документа, що підтверджує повноваження представника, і не має правового значення ні для учасників відносин добровільного представництва, ні для третіх осіб.

92.94. Представництво за довіреністю припиняється у разі:

закінчення строку довіреності;

скасування довіреності особою, яка її видала;

відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;

припинення юридичної особи, яка видала довіреність;

припинення юридичної особи, якій видана довіреність;

смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає свої повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків;

смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення.

У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов'язаний негайно повернути довіреність.

1. Припинення дії довіреності як документа, що підтверджує повноваження представника, за своєю сутністю є припиненням повноважень представника, які були встановлені цією довіреністю, а тому є підставою припинення відносин представництва за довіреністю. Підстави припинення представництва за довіреністю перелічені у статті, що коментується, та збігаються з усталеними в доктрині підставами припинення довіреності. Так, особистий характер правовідносин представництва веде до того, що усунення одного з учасників правовідношення(смерть, оголошення померлим, визнання недієздатним або безвісно відсутнім, недієздатним, обмежено дієздатним) тягне припинення представництва. У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає своє повноваження за довіре­ністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків, однак тільки тих повноважень, що передбачалися довіреністю. Повноваження представника припиняється також у випадках: закінчення строку довіреності (див. коментар до ст. 247); скасування довіреності особою, яка її видала (див. коментар до ст. 249); відмови представника від вчинення дій, що визначені довіреністю (див. коментар до ст. 250); припинення юридичної особи, яка видала довіреність; припинення юридичної особи, якій видана довіреність. Крім того, довіреність припиняється фактом здійснення представником дій, на які він уповноважений, якщо була видана разова довіреність. Оскільки передоручення засновується на первинній довіреності, має похідний від неї характер, то з припиненням її дії втрачає силу довіреність, що видана в порядку передоручення. Тобто довіреність, що видана в порядку передоручення, припиняється при настанні будь-якого факту з указаних у ч. 1 статті, що коментується. Крім того, заступник представника може в будь-який час відмовитися від довіреності. Після припинення довіреності представник (чи його правонаступник) зобов'язаний повернути довіреність особі, яку представляють, як тільки з'явиться така можливість.

93. Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою.

Повноваження представника — це те коло прав і обов'язків, які покладаються на нього. Без повноважень немає представництва. Як зазначалося вище, повноваження представника можуть визначатися самою особою, яку представляють, при договірному представництві, а при законному представництві повноваження визначаються законом.

Зовнішній ефект представництва, тобто здійснення представником дій у відносинах з третіми особами, базується на повноваженнях представника, які повинні бути виражені в об'єктивній формі, доступній сприйняттю заінтересованою особою.

Представник зобов'язаний діяти в межах наданих йому повноважень. Представництво без повноважень --це той випадок, коли одна особа виступає від імені іншої особи без повноважень або без належних повноважень. Наприклад, особа вважає, що вона представляє інтереси довірителя за довіреністю, але довіреність не має юридичної сили (закінчився строк її дії; довіреність нотаріально не посвідчена в тих випадках, коли за законом таке посвідчення обов'язкове; особу, яка видала довіреність, визнано обмежено дієздатною або безвісно відсутньою тощо).

За загальним правилом, правочини, здійснені особою без повноважень, юридичних наслідків для довірителя не породжують. Наприклад, буде вважатися представництвом без повноважень передача своїх повноважень представником іншій особі без повідомлення про це особи, яку він представляє. В результаті цих дій замісником було укладено правочин, що значно перевищує встановлену ціну. У цьому Разі правочин, вчинений замісником, не створює цивільних прав та обов'язків для особи, яку представляють. А невиконання представником обов'язку повідомити про замісника покладає на нього відповідальність за дії замісника як за власні.

Можливі випадки й перевищення повноважень при вчиненні правочинів самим представником. У цих випадках правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки для особи, яку представляють, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Тобто якщо довіритель довірив особі придбати мотоцикл, а представник купив не тільки мотоцикл, а й коляску до нього, то у довірителя виникає обов'язок прийняти як виконане тільки мотоцикл.

Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє для цієї особи цивільні права та обов'язки щодо цього правочину з моменту його вчинення.

Отже, правочини, вчинені без повноважень або з перевищенням повноважень, створюють, змінюють чи припиняють цивільні права та обов'язки лише в тих випадках, коли вони схвалені довірителем.

95. Під строком у цивільному праві розуміють певний період у часі, зі спливом якого пов´язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Так, якщо протягом трьох років громадянин відсутній за місцем постійного проживання і його місцезнаходження невідоме, то суд, за заявою зацікавленої особи, може оголосити такого громадянина померлим. Цей проміжок часу (три роки) і є строком.

За своєю правовою природою строки належать до юридичних фактів, найчастіше - до подій, оскільки перебіг чи настання строку має об´єктивний характер і, як правило, не залежить від волі суб´єктів цивільних правовідносин.

Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов´язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Термін може визначатися або вказівкою на час, або подією, яка має відбутися.

Різноманітність строків, які регулюються нормами цивільного права, зумовлює потребу в їх класифікації.

Класифікувати строки можна за різними категоріями.

І. За правовими наслідками:

правовстановлюючі або правостворюючі. Це строки, з якими пов´язане виникнення правовідносин або окремих прав та обов´язків. Так, саме з досягненням громадянином повноліття (18-ти років) законодавець пов´язує виникнення цивільної дієздатності в повному обсязі, що дає можливість громадянинові самостійно набувати та здійснювати конкретні цивільні права;

правоприпиняючі. Це строки, з перебігом яких законодавець пов´язує припинення певних правовідносин, окремих прав та обов´язків. Так, по закінченню певного часу кредитор втрачає право звернутися з претензією до поручителя;

правозмінюючі. По закінченню цих строків припиняються одні права та обов´язки і виникають інші. Так, якщо особа загубила річ, і ця річ певний час зберігалася в органах внутрішніх справ, то по закінченню визначеного строку особа перестає бути власником речі і право власності на цю річ виникає у держави. 2. За підставами встановлення:

законні (тобто строки, встановлені законом чи підзаконним актом). Ці строки сторони не можуть змінювати за домовленістю. Так, при порушенні переважного права купівлі співвласник може звернутися до суду протягом строку, який визначений ЦК України;

судові. Це строки, тривалість яких визначається судом чи господарським судом залежно від обставин конкретної справи і з врахуванням змісту дій, які повинні виконати сторони. Скажімо, якщо в господарському засіданні сторони не можуть дійти згоди щодо кількості непоставленої за договором продукції, господарський суд може зобов´язати їх протягом тижня провести спільну звірку поставки;

договірні. Це строки, які визначаються за угодою сторін із врахуванням індивідуальних особливостей конкретних правовідносин.

3. За ступенем самостійності сторін у встановленні строків:

імперативні строки, тобто такі, що не можна змінити за домовленістю сторін (строки позовної давності, претензійні строки);

диспозитивні строки, тобто такі, які хоч і передбачені законом, але можуть бути змінені за погодженням сторін. Наприклад, боржник повинен виконати зобов´язання, визначене моментом витребування в 7-денний строк від дня пред´явлення вимоги кредитором, якщо сторони в договорі не передбачили негайного виконання цього зобов´язання.

4. За призначенням:

строки здійснення цивільних прав, тобто строк, протягом якого володар суб´єктивного права може реалізувати можливості, закладені в суб´єктивному праві. В основному такі строки встановлюються законом, але можуть бути визначені й сторонами. Це строки придатності, зберігання, гарантійні строки;

строки виконання зобов´язань (строки поставки, здачі робіт за договором підряду);

строки захисту цивільних прав, тобто строк, протягом якого сторона може розраховувати на захист свого права в разі порушення і отримати цей захист (строки позовної давності).

5. За способами визначення, тобто строки, які визначаються:

календарною датою (строк повернення боргу);

певним періодом часу (поставка продукції - поквартальна, щомісячна);

вказівкою на подію, яка неодмінно має настати (настання навігації - за договором перевезення водним транспортом: кожного року неможливо визначити конкретну дату настання цієї події).

6. За ступенем визначеності:

визначені строки, якщо відомо, коли саме строк настане;

невизначені строки, якщо це пов´язано з певною подією, яка обов´язково настане, або бажання кредитора (наприклад, строк повернення боргу «за першою вимогою»).

96.Строки можуть обчислюватись роками, місяцями, тижнями, днями, годинами. Наприклад, при розірванні договору найму, укладеного на невизначений строк, наймодавець зобов´язаний попередити про це наймача за три місяці. За конкретними договорами про охорону, супровід вантажів, виконання певних обчислювальних робіт строки можуть обчислюватися й погодинно.

Перебіг строку починається наступного дня після закінчення календарної дати чи події, якою визначено його початок. Так, 6-місячний строк для прийняття спадщини починається обчислюватися від наступного дня після смерті спадкодавця. Строк, який обчислюється роками, закінчується у відповідний місяць і число останнього року цього строку, а якщо строк обчислюється місяцями - то відповідного числа останнього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислювального місяцями, припадає на такий місяць, що не має відповідного числа, то строк закінчується в останній день цього місяця. Так, якщо 6-місячний строк, протягом якого за тимчасово відсутнім наймачем зберігається житлове приміщення, розпочався 31 березня, то закінчиться він відповідно ЗО вересня, оскільки у вересні останній день - 30 число.

Якщо останній день строку припадає на неробочий день, то днем закінчення строку вважається перший робочий день. Якщо строк встановлений для виконання певної дії, то він закінчується о 24 годині останнього дня строку. Але якщо така дія має бути вчинена в певній організації (у нотаріуса, суді), то строк закінчується в той час, коли в даній організації припиняється робота.

Проте строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, інші документи, грошові кошти були здані на пошту до 24 години. Виконання вказаних дій підтверджується поштовою чи телеграфною квитанцією, штемпелем на листі, випискою з реєстру поштових відправлень тощо.

97. Позовна давність - це період, протягом якого можна вимагати примусового здійснення і захисту порушеного права по позову через суд. Право на позов розуміється як: 1) право на позов у процесуальному змісті - це право на правосуддя, на звертання в суд. Це право існує з моменту народження до моменту смерті. Це елемент правоздатності; 2) право на позов у матеріальному змісті - це право жадати від суду винесення рішення про захист порушеного суб'єктивного цивільного права. Значення позовної давності: 1. Позовна давність служить засобом стабілізації цивільного обороту; 2. Стимулює активність учасників цивільного обороту; 3. Забезпечує зміцнення договірної дисципліни; 4. Сприяє об'єктивному розгляду цивільної справи. Види строків: 1) загальні – 3 роки (встановлюється, якщо інше не зазначене в законі) 2) спеціальні (скорочені): 1 рік – честь, гідність; приховані недоліки по договору підряду; 6 місяців – стягнення неустойки; недоліки проданих речей; явні недоліки підряду; що виникають при перевезенні у перевізника до клієнтів; 3 місяці – порушення прав привілейованої купівлі; у кредиторів до спадкоємців; про пред’явлення вимоги до поручителя; 2 місяці – у клієнтів до перевізника або до органів зв’язку після отримання чи неотримання протягом місяця відповіді на претензію.

Загальною підставою є звернення з позовом належного позивача до належного відповідача і в належний судовий орган. У відносинах, у яких стороною є громадянин, перебіг строку давності переривається вчиненням дій, що свідчать про визнання боргу (часткове виконання зобов’язання, письмове прохання про відстрочку...). Усне визнання зобов’язання не є підставою для перерви строку. Для юридичних осіб таке правило не діє. При перериванні строку – перебіг строку починається заново.

Якщо вказані в законі підстави виникли або продовжували існувати в останні 6 місяців строку давності, а якщо цей строк менше 6 місяців, то протягом строку позовної давності. З дня припинення обставини, що перешкоджала позову, перебіг давності продовжується, причому частина що залишилася продовжується до 6 місяців.

98. Види строків позовної давності. У цивільному праві застосовуються два види строків позовної давності:

а) загальні; б) спеціальні.

Загальні строки позовної давності поширюються на всі цивільні правовідносини, за винятком тих, щодо яких законом встановлений інший строк, або які взагалі виведені з-під дії строків позовної давності.

Загальний строк позовної давності встановлений у три роки і не залежить від суб´єктивного складу відносин (ст. 257 ЦК).

Спеціальні строки позовної давності встановлені для окремих вимог, визначених законом, і ці строки, порівняно із загальними, можуть бути або скороченими, або продовженими.

Скорочені строки позовної давності тривалістю в один рік поширюються на вимоги:

1) про стягнення неустойки (пені, штрафу);

2) про спростування недостовірної інформації, надрукованої у засобах масової інформації;

3) про недоліки проданих речей;

4) про переведення на співвласника прав та обов´язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності;

5) про розірвання договору дарування;

6) до позовів, що випливають з перевезення вантажу, пошти і багажу;

7) про оскарження дій виконавця заповіту.

Позовна давність у п´ять років застосовується до вимог про визнання недійсними правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину (ст. 258 ЦК).

За деякими вимогами скорочені строки позовної давності встановлені в транспортному законодавстві. Так, відповідно до ст. 388 Кодексу торговельного мореплавства (КТМ) України до вимог, що виникають із договору морського перевезення вантажу, незалежно від того, здійснюється перевезення у каботажному чи закордонному сполученні, застосовується річний строк позовної давності.

Дворічний строк позовної давності застосовується до вимог, що виникають з договорів перевезення пасажирів і багажу, фрахтування судна без екіпажу, фрахтування судна, буксирування, морського страхування, угод, укладених капітаном судна в силу наданих йому законом прав, здійснення рятувальних операцій (ст. 398 КТМ України).

У законодавстві передбачені й випадки, коли встановлено більш продовжений строк позовної давності порівняно із загальним строком. Так, ст. 76 Закону України «Про використання ядерної енергії і радіаційну безпеку» передбачає, що право на подання позову про відшкодування радіаційної шкоди, заподіяної майну чи навколишньому середовищу, діє протягом десяти років із моменту заподіяння шкоди.

99. Для обчислення строків позовної давності потрібно визначити їх початковий момент, оскільки від цього залежить не тільки правильне обчислення строку, а й можливість захисту порушеного матеріального права.

За загальним правилом перебіг строку позовної давності починається з того моменту, коли у особи виникає право на позов. Право на позов виникає, коли особа дізналась чи могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ст. 261 ЦК). Так, якщо за договором позики боржник мав повернути борг 1-го числа, але не повернув, то право на позов виникає у кредитора з 2-го числа, оскільки він знає, що боржник порушив строк виконання своїх обов´язків. Законодавець не випадково побудував диспозицію цієї норми так, що перебіг строку позовної давності починається не тільки з того моменту, коли особа дізналась про порушення свого права, а й з того моменту, коли вона повинна була дізнатися про це.

Так, наприклад, завод поставив підприємству 1-го числа браковану продукцію. Підприємство прийняло продукцію за якістю і склало акт про прийом лише 30-го числа. Право на позов виникає у покупця, однак, не 3-го числа, а з того моменту, коли він був зобов´язаний виявити дефекти. Відповідно до Інструкції про порядок прийому продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання, затвердженої 25 квітня 1966 р. (П-7), приймання продукції за якістю має бути здійснене: при міжміській поставці - протягом 20 днів, при міській поставці - протягом 10 днів, а швидкопсувної - протягом 24 годин. Тому в даному випадку строк позовної давності починає свій перебіг не з того числа, коли замовник виявив брак і склав акт, а від того дня, коли продукція мала бути прийнята за вимогами нормативного акта, тобто відповідно з 21 чи 11 числа.

У зобов´язаннях, строк виконання яких не визначений або визначений момент витребування, давність починають обчислювати з того часу, коли у кредитора виникає право вимагати виконання зобов´язання, а якщо при цьому боржникові надається пільговий 7-денний строк на виконання, то давність починають обчислювати з моменту його закінчення. Так, за загальним правилом, боржник зобов´язаний виконати зобов´язання, строк яких невизначений або визначений моментом вимоги кредитора, у 7-денний строк від дня пред´явлення вимоги, якщо обов´язок негайного виконання не передбачено законом, договором чи змістом зобов´язання.

Коли договір майнового найму укладено без зазначення строку, він вважається укладеним на невизначений строк, і кожна зі сторін має право відмовитися від договору в будь-який час, попередивши про це контрагента письмово за три місяці. У цьому разі перебіг строку позовної давності починається з моменту закінчення строку, вказаного в письмовому повідомленні, але не менше ніж за три місяці з моменту відправлення повідомлення.

У ЦК та деяких інших спеціальних нормативних актах містяться й інші правила початку обчислювання перебігу строків позовної давності.

Особливість застосування позовної давності з вимог, що випливають з перевезень і які пред´являються до перевізників, полягає у тому, що за загальним правилом строк позовної давності у цих випадках починається не з моменту, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права, а від дня одержання відповіді на претензію чи закінчення строку, встановленого для відповіді.

У КТМ України встановлено такі особливості обчислення строків позовної давності:

за вимогами щодо відшкодування збитків від втрати вантажу строк позовної давності починається після закінчення 30-ти днів від того дня, коли вантаж має бути виданий, а у змішаному перевезенні - по закінченні 4-х місяців від дня прийняття вантажу до перевезення (ст. 388);

за вимогами щодо відшкодування збитків від нестач або пошкодження вантажу - від дня видачі або того дня, коли вантаж має бути виданий, але не був виданий (ст. 389);

за вимогами, що виникають з договору перевезення пасажирів, - від дня, коли пасажир повинен був залишити чи залишив судно;

за вимогами, що випливають з проведення рятувальних операцій, - від дня закінчення рятувальної операції.

Свої особливості має порядок обчислення строків позовної давності з вимог, що випливають з поставки некомплектної продукції при відвантаженні її вузлами (окремими частинами комплекту). Якщо за договором постачальник відвантажує продукцію вузлами, то зобов´язання вважається виконаним після відвантаження останнього виробу в обумовлений договором строк.

Початок перебігу строків позовної давності по справах про стягнення неустойки визначається за загальними правилами, тобто від того дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення свого права. Але особливість обчислення строків позовної давності в цьому випадку полягає в тому, що коли відповідно до договору або чинного законодавства неустойка підлягає стягненню за кожний день прострочки зобов´язань, то строк позовної давності обчислюється щодо кожного дня окремо.

Так, договором підряду на капітальне будівництво (будівельний підряд) може бути передбачено стягнення неустойки за кожний день порушення строків здачі об´єкта чи за кожний день неусунення недоробок. За цих обставин строк позовної давності варто обчислювати щодо кожного дня прострочки виконання зобов´язання в межах шести місяців, що передують поданню позову.

Якщо після задоволення такого позову недоробки не будуть усунуті, то позивач має право звернутися з позовом про стягнення штрафу знову ж таки в межах 6-місячного строку, що передує зверненню з позовом.

У разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття

100. Позовна давність не поширюється:

• на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;

• на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;

• на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю;

• на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право;

• на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування);

• на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, стосовно виконання зобов'язань, що випливають із Закону України «Про державний матеріальний резерв».

• (Частину першу статті 268 доповнено пунктом 6 згідно із Законом № 1713-ІУ від 12.05.2004)

2. Законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

1. Коментована стаття перелічує вимоги, на які позовна давність не поширюється. За правилами, встановленими статтею, позовна давність не поширюється:

на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом. Перелік особистих немайнових прав містить Книга друга ЦК. Законодавством встановлені деякі виключення, так, позови про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації, підлягають задоволенню лише в ме­жах спеціальної позовної давності, а саме в межах одного року;

на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу. Відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» банком є юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. Зазначений Закон також визначає, що вклад (депозит) — це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору;

на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Зазначене положення є гарантією захисту порушених прав потерпілої особи;

на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право; на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування); на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, стосовно виконання зобов'язань, що випливають із Закону України «Про державний матеріальний резерв».

2. Встановлений у коментованій статті перелік вимог, на які не поширюється позовна давність, не є вичерпним, оскільки в ч. 2 статті вказано, що законом можуть бути встанов лені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

101. Сторона, права якої порушено, може звернутися в юрисдикційний орган протягом певного встановлено законом часу за захистом порушеного права. Але обставини можуть скластися так, що позивач через умови, які від нього не залежали, не зміг вчасно звернутися до суду. Законодавець враховує такі об´єктивні обставини і допускає в законі зупинення перебігу строків позовної давності.

Звичайно, таке зупинення означає, що в строк позовної давності не зараховується той проміжок часу, протягом якого особа не мала можливість звернутися з позовом.

Відповідно до ст. 263 ЦК України перебіг позовної давності зупиняється:

1) якщо пред´явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила).

Надзвичайність означає відсутність закономірностей у розвитку події. Наприклад, тривалий снігопад у Криму. Невідворотність означає, що саме за цих умов настання події неможливо було відвернути (тобто за звичайних умов її можна було б відвернути). Непереборною силою виступає саме подія, тобто такий юридичний факт, настання якого не залежить від волі людей.

Прикладами непереборної сили можуть бути руйнівні природні явища: повінь, шторм, буревій, землетрус та інші явища, що об´єктивно зробили неможливим подання позову (у зв´язку з проведенням аварійних, рятувальних робіт тощо).

Питання про те, чи можна до непереборної сили зарахувати й хворобу, якщо вона тривалий час перешкоджала особі звернутися до суду, є дискусійним. Зауважимо, що інститут добровільного представництва дає змогу особі захищати свої інтереси в тих випадках, коли вона захворіла; якщо ж вона визнана недієздатною, то її інтереси представляє законний представник. Якщо строк позовної давності пропущений саме через хворобу позивача, то суд може врахувати хворобу позивача як обставину, що дозволяє поновити пропущений строк позовної давності;

2) у разі відстрочення виконання зобов´язання (мораторій) на підставах, встановлених законом. Мораторій може бути оголошений у зв´язку з різними надзвичайними подіями, викликаними складним міжнародним становищем, неординарними складними громадськими явищами. Мораторій може мати як загальний, так і спеціальний характер, бути поширеним як на певну територію, так і на певний вид зобов´язань. Загальні мораторії в нашій країні не оголошувалися навіть за важких умов Великої Вітчизняної війни; часткові ж мораторії мали місце. Так, під час війни була встановлена відстрочка для стягнення заборгованості по грошових зобов´язаннях державних та кооперативних органі зацій, що перебували на тимчасово окупованій території.

Підставою для запровадження часткового мораторію щодо сільгосппідприємств була посуха 1963 р. На початку 80-х років постановою уряду від відповідальності за сплату штрафів були звільнені заводи, що не виконали зобов´язань з поставки продукції у зв´язку з тим, що не були забезпечені металом тощо;

3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини;

4) якщо позивач чи відповідач перебуває у складі Збройних Сил України, які переведені на військовий стан. Якщо ж громадянин у мирний час призваний до війська - це не є підставою зупинення строків позовної давності, оскільки він має можливість звернутися до суду через представника.

Окрім загальних підстав зупинення позовної давності, передбачених ст. 263 ЦК України, є й інші, що передбачені певними статтями Кодексу та деякими нормативними актами.

За позовами про відшкодування шкоди, пов´язаної з ушкодженням здоров´я або заподіянням смерті, перебіг строку позовної давності зупиняється зверненням потерпілого або непрацездатних осіб, які перебували на його утриманні чи мали на день смерті право на одержання від нього утримання, а також дитини, яка народилась після його смерті, до відповідного органу із заявою про призначення пенсії або допомоги - строк зупиняється до призначення або відмови в призначенні.

Ще одна підстава зупинення перебігу строку позовної давності передбачена ст. 392 КТМ України. При загальній аварії право на позов виникає у вантажоодержувача від дня видачі вантажу. В тих випадках, коли потрібно провести розрахунки по загальній аварії, тобто розподілити збитки між судном, фрахтом та вантажем відповідно до їх вартості, перебіг строку позовної давності зупиняється з моменту винесення постанови про наявність загальної аварії і до одержання диспаші (тобто, розрахунків по розподілу загальної аварії) зацікавленою особою.

Усі інші обставини не є підставою для зупинення перебігу строків позовної давності. Так, якщо складання розрахунку аварії на морі є підставою для зупинення перебігу строку позовної давності, то такі самі обставини, пов´язані з аварією наземного транспорту (наприклад, проведення розслідування за фактом зіткнення джерел підвищеної небезпеки), не є підставою зупинення перебігу строків позовної давності. Строк позовної давності в таких випадках починається не від дня винесення вироку суду чи постанови слідчих органів за фактом автотранспортної пригоди, а від дати завдання збитків, причому час, потрібний для встановлення остаточної суми збитків, не впливає на вирішення питання про початковий момент відліку строків позовної давності. Від зупинення строків позовної давності потрібно відрізняти зупинення провадження по справі в органах суду. Справа в тому, що інколи вже почате провадження в суді з об´єктивних причин не може бути закінченим. Так, ст. 79 ГПК України передбачає, що провадження по справі зупиняється, якщо вирішується спір, до розгляду якого неможливо прийняти рішення по справі.

Відповідно до ст. 201 ЦПК суд зобов´язаний зупинити провадження у справі у разі:

1) смерті або оголошення фізичної особи померлою, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво;

2) злиття, приєднання, поділу, перетворення юридичної особи, яка була стороною у справі;

3) перебування позивача або відповідача у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан та ін.

Провадження може бути зупинене судом у випадках: перебування сторони на військовій службі або альтернативній (невійськовій) службі не за місцем проживання; захворювання сторони, підтвердженого медичною довідкою, що виключає можливість явки до суду протягом тривалого часу; розшуку відповідача в разі неможливості розгляду справи за його відсутності; призначенням судом експертизи тощо.

Після усунення цих перешкод провадження по справі поновлюється.

Зупинення строку позовної давності може мати місце лише тоді, коли обставини, що є підставою для зупинення перебігу строків, виникли в останні шість місяців строку давності. Якщо строк позовної давності менший за шість місяців, то він зупиняється незалежно від того, коли ці обставини виникли чи тривають.

Після того, як обставина, що була підставою для зупинення перебігу строку позовної давності, зникла, перебіг строку позовної давності продовжується. Якщо для пред´явлення позову залишилось менше шести місяців, то строк продовжується до строку позовної давності за вимогою.

КТМ України (ст. 393) називає виняток з цього загального правила. У випадку, коли судно протягом позовної давності не могли застати у водах України, строк позовної давності продовжується до трьох років.

Переривання перебігу строків позовної давності

Перебіг позовної давності може бути не тільки зупинено, а й перервано. Переривання перебігу позовної давності відрізняється від її зупинення як за підставами, так і за юридичними наслідками. Загальною підставою для переривання строку позовної давності є звернення з позовом у встановленому порядку, тобто звернення з позовом належного позивача до належного відповідача і в належний судовий орган (ст. 264 ЦК).

Якщо позивач не виконав вимог щодо позовної заяви, то відповідно до ст. 63 ГПК України позовна заява повертається без розгляду і таке звернення не перериває перебігу строків позовної давності.

Перебіг строку давності переривається вчиненням дій, що свідчать про визнання боргу, часткове виконання зобов´язання, письмове прохання про відстрочку сплати боргу тощо.

Усне визнання зобов´язання чи усна обіцянка сплатити борг певного числа не є підставою для перерви строку. За спорами організацій, виконання зобов´язаною стороною дій, що свідчать про визнання боргу (наприклад, досилка комплектуючих частин при поставці некомплектної продукції, заміна неякісної продукції на якісну), є підставою для переривання строку позовної давності.

При зупиненні строку перебіг строку продовжується, а в разі переривання - перебіг строку починається спочатку.

Поновлення строків позовної давності

Якщо позивач пропустив строк позовної давності - це безумовна підстава для того, щоб залишити його позов без задоволення. Але пропуск строку може мати місце за обставин, що не залежали від позивача і які, проте, не є підставою для зупинення перебігу строків позовної давності. Тому було б несправедливим відмовляти позивачеві в захисті порушеного права з мотивів пропуску строків давності (ст. 267 ЦК).

За виняткових обставин суд може поновити пропущений строк позовної давності й захистити пропущене право.

У цивільному законодавстві України відсутній перелік таких поважних причин. Російський законодавець серед таких підстав називає тяжку хворобу позивача, безпорадний стан, неписьменність (ст. 205 ЦК Російської Федерації).

У судовій практиці такими обставинами, як правило, визнаються також неповноліття позивача за відсутності опікунів чи піклувальників, перебування в довготривалому закордонному відрядженні, у місцях позбавлення волі з наступною реабілітацією. За спорами з участю організацій - невстановлення відповідача у зв´язку з відсутністю маркування вантажу тощо.

Закінчення строку позовної давності позбавляє позивача права на позов у матеріальному розумінні, оскільки позивач втрачає право на примусове виконання зобов´язання порушником. Але боржник може виконати зобов´язання добровільно і після закінчення строку позовної давності.

Боржник, який виконав зобов´язання після закінчення строку позовної давності, навіть за умов, що він не знав про закінчення строку позовної давності, не має права вимагати повернення того, що він виконав.

102. Особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.

Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Коментована стаття встановлює наслідки спливу позовної давності. В частині 1 статті закріплено положення, згідно з яким особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Дане положення ще раз під­тверджує той факт, що сплив позовної давності не тягне за собою припинення суб'єктивного права.

Після спливу позовної давності особа не втрачає право на позов у процесуальному розумінні. Отже, незалежно від спливу позовної давності заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом.

Якщо сторона у спорі не зробила заяву про застосування позовної давності до винесення судом рішення, позовна давність судом не застосовується. Суд не має права застосувати позовну давність за власною ініціативою.

У випадку, коли особа зробила заяву про застосування позовної давності, яка вже минула, суд має підстави для відмови у позові.

Відповідно до коментованої статті, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту, хоча законодавство чітко не визначає, які саме причини є поважними. Суд на власний розсуд визначає, чи були причини пропущення позовної давності поважними.

103. Суд поновлює або продовжує строк, встановлений відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або іншої особи у разі його пропущений з поважних причин.

2. Питання про поновлення чи продовження пропущеного строку вирішує суд, у якому належало вчинити процесуальну дію або до якого потрібно було подати документ чи доказ. Про місце і час розгляду цього питання повідомляються особи, які беруть участь у справі. Присутність цих осіб не є обов'язковою.

3. Одночасно з клопотанням про поновлення чи продовження строку належить вчинити ту дію або подати той документ чи доказ, стосовно якого заявлено клопотання.

стаття визначає порядок продовження та по новлення процесуальних строків. Застосування правил про про довження або поновлення строку залежить від виду строку. Якщо пропущено строк, призначений суддею або судом, то за заявою сто рони або іншої особи, яка бере участь у справі, суд може продов жити цей строк. Продовження строку являє собою надання нового строку на вчинення тієї процесуальної дії, яка не була з поважної причини вчинена у заздалегідь встановлений строк. У разі, коли процесуальна дія не вчинена в межах строку, встановленого зако ном, суд може поновити строк, якщо він пропущений з причин, визнаних судом поважними.

Питання про поновлення строку вирішується за заявою особи, що бере участь у справі, як правило, тим судом, де має бути вчинена процесуальна дія. Оскільки поновлення пропущеного строку полягає у тому, що суд дозволяє особі за наявності поважних причин пропуску вчинити ту дію, на вчинення якої законом встановлено строк, то одночасно з заявою про поновлення стро-ку необхідно вчинити ту дію або подати той документ, відносно якого заявляється прохання. Але частина 3 коментованої статті у попередній редакції не зобов'язувала, а дозволяла вчинити дію або надати документ чи доказ. Тому автор у попередній редакції коментарю до неї указав на спірний характер цієї норми оскільки подання документів, наприклад, в інші строки буде означати, що суд не поновляв строк, який встановлений законом, а продовжував його, чого робити не можна. Сучасна редакція частини 3 цієї статті зазначає тепер, що тепер належить вчинити дію або подати документ. Це було б правильно, якби це відносилося лише до поновлення пропущеного строку. Але законодавець встановив це правило і відносно продовження пропущеного строку, що у реальному судочинстві здійснити, як правило, не можливо. Так, наприклад, суддя своєю ухвалою залишив позовну заяву без руху і надав позивачу строк на сплату судового збору. Якщо цей строк пропущено з поважних причин і позивач звертається із заявою про продовження строку, то як він може одночасно з цим здійснити дію, стосовно якої заявлено клопотання.

У судове засідання викликаються сторони та інші особи, які беруть участь у справі, однак їх неявка не перешкоджає вирішенню питання про поновлення чи продовження строку за умови, що у суду є достатні дані про належне повідомлення їх про час і місце розгляду заяви. Якщо суд задовольняє заяву про поновлення чи продовження строку, то така ухвала оскарженню не підлягає, оскільки вона не вирішує наперед головне питання справи, і навпаки, на ухвалу про відмову поновити чи продовжити пропущений строк може бути подано скаргу, оскільки такою ухвалою встановлюється перешкода у здійсненні права для осіб, які беруть участь у справі. Ухвали суду або судді з питань поновлення пропущених строків у тому і в іншому випадках мають бути мотивованими.

104. Особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом.

Особисті немайнові права фізичної особи не мають економічного змісту.

Особисті немайнові права тісно пов'язані з фізичною особою. Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена них прав.

Особистими немайновими правами фізична особа володіє довічно.

1. Особисті немайнові права є частиною загального переліку прав, які можуть належати фізичній особі — людині. З погляду цивільного права людина може бути носієм як особистих немайнових, так і майнових прав. Однак даний Кодекс не дає законодавчого визначення ні перших, ні других. Так, коментована стаття, що, виходячи з назви, повинна містити визначення поняття особистого немайнового права, такого нормативного визначення не містить, а лише вказує на основні ознаки цих прав. Основними ознаками особистих немайнових прав людини є:

а) приналежність цих прав кожній фізичній особі. Це означає, що вони належать всім і кожному незалежно від обсягу право- і дієздатності. І лише в деяких випадках можлива залежність права від обсягу дієздатності (так, наприклад, повністю дієздатна фізична особа не має права на опіку й піклування, тому що коло носіїв цього права чітко визначено у статті 292 ЦК). При цьому всі фізичні особи рівні в можливості реалізації, охорони й захисту цих прав. І якщо перелік майнових прав, які належать окремим фізичним особам, може істотно розрізнятися, то перелік особистих немайнових прав кожної особи досить схожий (зокрема, це стосується особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування людини);

б) приналежність даного права фізичній особі від народження або за законом. Дане положення визначає основне коло юридичних фактів — підстав виникнення особистих немайнових прав. Однією з таких обставин реальної дійсності є народження людини, тобто момент відокремлення від матері й початку самостійного дихання. Як правило, народження людини достатньо для того, щоб у неї виникли право на життя, здоров'я, свободу й інші, закріплені в чинному законодавстві. До юридичних фактів, що породжують особисті немайнові права, можуть також відноситися інші обставини реального життя, які мають місце в процесі життєдіяльності людини й визначаються законом. До них може відноситися досягнення віку (зі8 років виникає право на донорство, з 16 років право на зміну імені й т.д.), кіно-, відеозйомка, фотографування, наявність житла й інші. Безумовно, що переважна більшість особистих немайнових прав виникає у фізичної особи саме з моменту народження. При цьому потрібно враховувати те, що якщо, згідно зі ст. 270 ЦК, перелік особистих немайнових прав не є вичерпним, то факт приналежності особі даних прав з моменту народження презюмується;

в) відсутність у даних прав економічного змісту. Це означає, що щодо особистих немайнових прав у відмінність, наприклад, від майнових фактично неможливо визначити їх конкретну, чітку вартість у грошовому еквіваленті, для них не характерна оплатність, їхнє здійснення не супроводжується майновим наданням з боку інших осіб. Обсяг і склад немайнових прав людини не залежить від обсягу й складу приналежного їй майна. Більш того, кожна людина по-своєму оцінює свої нематеріальні блага, і ця оцінка може істотно відрізнятися, у той час як оцінка матеріальних благ, як правило, визначається об'єктивними обставинами;

г) тісний зв'язок особистих немайнових прав з фізичною особою. Виходячи з назви даної групи прав, можна дійти висновку, що ці права особисті, тобто пов'язані з конкретною особистістю. Це означає, що вони не можуть бути відчужені (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) фізичною особою — носієм цих прав й/або не можуть бути передані іншим особам (крім випадків, прямо зазначених у законі, наприклад, можна передати право на використання імені іншій особі). Крім того, на відміну від майнового права, від якого особа відповідно до ч.З ст.12 ЦК може відмовитися, у відношенні особистого немайнового права така відмова не припускається. А це означає, що особа може не реалізовувати особисте немайнове право і фактично може навіть відмовитися від нього, але така відмова не буде мати юридичної сили. Особлива увага звертається законодавцем на неможливість позбавлення особи цих прав іншими особами. Здебільшого це, безумовно, стосується органів державної влади й місцевого самоврядування, які, здійснюючи публічну владу, найбільш часто можуть втручатися у сферу особистих немайнових прав людини;

д) приналежність особистих немайнових прав особі довічно. Це означає, що таке право належить фізичній особі з моменту народження або іншого моменту, що прямо передбачений законом; й аж до моменту смерті. Більш того, відповідно до діючого законодавства можна погодитися з визнанням об'єктивно існуючих інтересів померлих, які переживають людину (інтереси автора, винахідника, спадкодавця, інтереси, що знайшли вираження в захисті честі, посмертній реабілітації й ін.). Як правило, можливість захисту цих інтересів переходить після смерті особи до родичів або спадкоємців.

Так, виділяються:

а) особисті немайнові права, які забезпечують природне існування фізичної особи (глава 21 ЦК). У відповідності із положеннями ЦК до них відносяться: право на життя; право на усунення небезпеки, що загрожує життю й здоров'ю; право на охорону здоров'я; право на медичну допомогу; право на інформацію про стан свого здоров'я; право на таємницю про стан свого здоров'я; право на свободу; право на особисту недоторканність; право на донорство; право на сім'ю; право на опіку й піклування; право на безпечне для життя й здоров'я навколишнє середовище;

б) особисті немайнові права, які забезпечують соціальне існування фізичної особи (глава 22 ЦК). У відповідності із положеннями ЦК до них відносяться: право на ім'я; право на зміну імені, право на використання імені; право на повагу честі й гідності; право на недоторканність ділової репутації; право на особисте життя і його таємницю; право на особисті папери й інші. Більш детально особисті немайнові права, які входять у той або інший класифікаційний розділ, будуть розглянуті нижче при коментуванні відповідних статей.

105. 1. Фізична особа здійснює особисті немайнові права самостійно. В інтересах малолітніх, неповнолітніх, а також повнолітніх фізичних осіб, які за віком або за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої особисті немайнові права, їхні права здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники.

2. Фізична особа має право вимагати від посадових і службових осіб вчинення відповідних дій, спрямованих на забезпечення здійснення нею особистих немайнових прав.

1. Здійснення особистих немайнових прав є однією із стадій їх реалізації, під час якої, фізична особа, вчиняючи юридичне значущі діяння (дії або бездіяльність) безпосередньо або через інших осіб, трансформує об'єктивно існуюче право у вигляді норми права в право суб'єктивне у вигляді створених для себе прав та обов'язків. Так, наприклад, для реалізації права на зміну імені (ст. 295 ЦК) фізична особа повинна досягнути віку 16 років та подати заяву про зміну свого імені до органів реєстрації актів громадянського стану.

2. З огляду на те, що особисті немайнові права фізичних осіб тісно пов'язані з особою носія, то і здійснюватися вони повинні фізичною особою самостійно. Це означає, що особа повинна сама вчиняти юридичне значимі дії, які спрямовані на реалізацію відповідних особистих немайнових прав.

Однак в окремих випадках фізична особа внаслідок тих чи інших обставин, які переважно пов'язані з недостатнім життєвим досвідом чи станом здоров'я, не здатна самостійно реалізовувати особисті немайнові права. І тому законодавець передбачає спеціальні випадки, коли можливе здійснення особистих немайнових прав фізичних осіб іншими особами. Так, зокрема, визначається, що в інтересах:

а) малолітніх осіб особисті немайнові права можуть здійснюватися їхніми батьками (усиновителями) та опікунами;

б) неповнолітніх осіб — їхніми батьками (усиновителями) та піклувальниками;

в) осіб, які визнані судом недієздатними, — їхніми опікунами;

г) повнолітніх осіб, які за віком чи станом здоров'я не можуть здійснювати свої особисті немайнові права та не визнані при цьому недієздатними, — їхніми піклувальниками.

При цьому не слід ототожнювати можливість реалізації особистих немайнових прав іншими особами з їх переданням іншим особам. Насамперед, передання особистих немайнових прав фізичних осіб заборонена, внаслідок того що особисті немайнові права тісно пов'язані з особою-носієм. А, по-друге, реалізуючи особисте немайнове право шляхом вчинення юридичне значимих діянь, зазначені особи створюють відповідні права та обов'язки не для себе, а для фізичних осіб-носіїв цих прав.

3. В ідеалі будь-яке здійснення особистих немайнових прав фізичних осіб повинне проходити безперешкодно, своєчасно та в повному обсязі. Принаймні відповідні гарантії повинні надаватись особі з боку держави та територіальних громад, які діють в особі відповідних органів. І саме через те, суттєвою гарантією безперешкодного здійснення фізичною особою особистих немайнових прав безпосередньо чи через інших осіб є право вимагати від посадових і службових осіб вчинення відповідних дій, спрямованих на забезпечення здійснення нею (ними) особистих немайнових прав. Більш детально забезпечення здійснення особистих немайнових прав фізичної особи передбачено в ст. 273 ЦК.

106. Фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою З ЦК.

Захист особистого немайнового права може здійснюватися також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення.

1. Фізична особа може зазнати певних перешкод у своєчасній та повній реалізації особистих немайнових прав, які можуть виражатись у вчиненні протиправних посягань з боку інших осіб. У цьому випадку фізична особа, на особисте немайнове право якої здійснено таке протиправне посягання наділена правом захисту.

Право на захист особистих немайнових прав — це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:

а) вимагати непорушення цих прав;

б) вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;

в) вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.

2. Законодавець наділяє особу можливістю застосувати для захисту свого особистого немайнового права від протиправного посягання з боку інших осіб:

а) загальні способи захисту, перелік та способи застосування яких встановлені главою З ЦК;

б) спеціальні способи захисту, які встановлюють конкретно для певної категорії прав у цілому та для конкретного права зокрема.

Аналіз загальних способів захисту цивільних прав більш детально викладений в коментарі до глави З ЦК. Однак і тут слід зауважити, що попри назву "Загальні способи захисту цивільних прав", що вказує на нібито їхню універсальність щодо всіх категорій прав, не всі їх можна застосувати до захисту особистих немайнових прав, а лише з урахуванням специфіки відповідного права, способу його порушення та наслідків, що спричинило це порушення. Так, наприклад, у випадку порушення права на таємницю особистого життя (ст. 301 ЦК) навряд чи можливим буде застосування такого загального способу захисту, як відновлення становища, що існувало до порушення (п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК).

Що ж стосується спеціальних способів захисту, то вони поділяються також на дві підгрупи:

а) ті, що можуть застосовуватися до всіх особистих немайнових прав відновлення порушеного особистого немайнового права (ст. 276 ЦК), спростування недостовірної інформації (ст. 277 ЦК) та заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст. 278 ЦК)];

б) ті, що можуть застосовуватися тільки до певного особистого немайнового права. До даної категорії способів захисту слід відносити, наприклад, можливість вимагати виправлення імені у випадку його порушення (ч. З ст. 294 ЦК).

При цьому особа має право застосувати як один із передбачених способів захисту, так і сукупність декількох способів захисту, не залежно від того, чи належать вони до загальних, чи до спеціальних. Головне, щоб застосування цього способу (способів) захисту відповідало змісту особистого немайнового права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення, а також забезпечувало ефективність даного захисту.

3. Строки позовної давності до вимог про захист особистих немайнових прав не застосовуються, окрім випадків, що прямо передбачені законом, наприклад, до вимог про спростування інформації, яка поширена в засобах масової інформації (п. 2 ч. 2 ст. 258 ЦК).

107. Особливістю особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, є те, що вони спрямовані на підтримання існування фізичної особи як біологічної (психосоматичної) істоти. До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, належать:

• право на життя;

• репродуктивні права;

• право на здоров'я;

• право на безпечне довкілля;

• право на свободу та особисту недоторканність;

• право на сім'ю, опіку та піклування.

Першим та найголовнішим видом особистих немайнових прав фізичної особи безперечно, є право на життя. Визначено, що кожна фізична особа має невід'ємне право на життя. Під поняттям "життя", на нашу думку, слід розуміти особисте немайнове благо, суть якого полягає в фізичному, психічному та соціальному функціонуванні людського організму як єдиного цілого.

За загальним правилом, фізичну особу не може бути свавільно позбавлено права на життя. Тобто право на життя як і будь-яке суб'єктивне цивільне право, має відповідні межі, наприклад, не може вважатися протиправним позбавлення особи життя у випадку необхідної оборони.

Окремо слід звернути свою увагу також і на часові (темпоральні) межі права на життя, що має відповідні моменти його виникнення та припинення.

Щодо виникнення права на життя то, на нашу думку, більш правильною є погляд, за яким право на життя як особисте немайнове право виникає в особи з моменту народження, тобто моменту відділення живонародженого та життєздатного плоду дитини від організму матері. До народження закон охороняє інтерес зачатої проте, ще не народженої дитини.

Моментом припинення права на життя є момент смерті. При цьому до уваги слід брати лише біологічну смерть, як момент, коли встановлено смерть мозку, тобто повну та незворотну втрату всіх його функцій.

Подібним до права на життя є репродуктивні права фізичної особи. Призначення цих прав полягає у виконанні людиною її священної місії — продовження людського роду. Безперечно, що основним повноваженням, яке становить зміст права давати життя іншим, є можливість виконання репродуктивної функції природним шляхом. Однак, окрім цього повноваження, репродуктивні права означають:

1) повноваження на стерилізацію, тобто юридично гарантовану можливість проведення медичної операції з метою позбавити біологічний організм здатності до репродуктивності (відтворення). Цим правом наділені повнолітні фізичні особи (як чоловік, так і жінка), які можуть реалізувати його лише за власним бажанням, а для недієздатних фізичних осіб — за згодою опікуна;

2) повноваження на штучне переривання вагітності (аборт), яким наділені лише жінки, за умови, що вагітність не перевищує 12 тижнів.

3) повноваження на штучне запліднення та перенесення зародку в організм жінки має повнолітня жінка за медичними показаннями.

Із зазначеними правами тісно пов'язане і право на здоров'я. Під особистим немайновим благом "здоров'я" слід розуміти наявний стан життєдіяльності організму, який визначається системою якісних та кількісних медичних показників.

1) надання медичної допомоги, тобто можливість вимагати надання кваліфікованої медичної допомоги, у випадках, що визначено законом;

2) звернення за наданням медичної послуги, що передбачає можливість вибору лікаря та його заміну, можливість вибору лікувального закладу та методів лікування відповідно до рекомендацій лікаря;

3) відмова від наданням медичної послуги, що означає можливість відмови повнолітньої дієздатної фізичної особи, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними від надання їй медичних послуг;

4) вимога про припинення надання медичної послуги, тобто можливість повнолітньої дієздатної фізичної особи, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, якій уже почали надавати медичні послуги, відмовитися від продовження здійснення цих послуг;

5) донорство крові та її компонентів і трансплантація органів та інших анатомічних матеріалів, тобто можливість передачі від однієї особи (донора) до іншої особи (реципієнта) крові та її компонентів, органів чи інших анатомічних клітин, а також репродуктивних клітин;

6) штучне переривання вагітності (аборт);

7) участь у медичному експерименті, яке забезпечується лише за вільною згодою повнолітньої дієздатної фізичної особи.

Отже, право на здоров'я — це суб'єктивне право фізичних осіб, що виникає щодо здоров'я як нематеріального блага та забезпечує володіння, користування, розпорядження цим благом, а також його правову охорону.

Доволі близьким до згаданих особистих немайнових прав є право на безпечне довкілля. Під поняттям "довкілля" слід розуміти все те, що оточує особу. Насамперед це навколишнє природне середовище. Однак у багатьох випадках нас оточують й інші предмети, які не пов'язані з природою, наприклад, предмети праці, навчання та побуту, харчові продукти тощо.

Зміст цього права становлять відповідні повноваження фізичних осіб, а саме:

1. право на безпечне для життя і здоров'я довкілля — це передбачена законом можливість особи вимагати безпечних, сприятливих умов проживання, праці, навчання, побуту тощо.

2. 2) право на достовірну інформацію про стан довкілля, тобто можливість безперешкодного отримання та поширення повної та достовірної інформації про якість харчових продуктів і предметів побуту, про умови проживання, праці, навчання тощо

3. Право на свободу — це юридично закріплена можливість особи діяти на власний розсуд, відповідно до своїх інтересів та мети.

Із правом на свободу поєднано право на особисту недоторканність, під яким слід розуміти передбачену законом заборону фізичного, психічного чи будь-якого іншого посягання на особу з боку інших осіб. До змісту права на особисту недоторканність слід віднести заборону катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання, а також фізичного покарання батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей і підопічних. Також правом на особисту недоторканність охоплюється право на розпорядження щодо передачі після смерті фізичної особи своїх органів та інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам (ч. 4 ст. 289 ЦК), а також право особи на донорство крові, її компонентів, органів, інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин (ст. 290 ЦК).

Досить важливим у системі особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на сім'ю, опіку, піклування. Під поняттям "сім'я", згідно з чинним законодавством розуміють осіб, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки (ст. 3 СК України).

До права на сім'ю належать:

1) право на створення сім'ї (ч. 1 ст. 4 СК) означає передбачену законом можливість фізичних осіб, які досягли шлюбного віку, а в передбачених законодавством випадках і фізичних осіб, що не досягли шлюбного віку, створювати сім'ю на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом, і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства;

2) право на вибір осіб, які утворюватимуть сім'ю, — це можливість як вільного вибору партнера за шлюбом, так і можливість батьків вибирати народжувати чи усиновлювати їм дітей і яку кількість тощо;

3) право на перебування в сім'ї, до якого належить передбачена законом можливість фізичних осіб, незалежно від віку, жити в сім'ї. З досягненням повноліття фізична особа сама вирішує, чи перебувати їй в сім'ї, чи ні. Що ж до дітей, то вони перебувають в сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживають;

4) право на повагу до сімейного життя, яке може бути забезпечено забороною втручання з боку інших у сімейне життя фізичної особи, окрім випадків, що прямо встановлено в законі;

5) право на підтримання зв'язків із членами своєї сім'ї, що означає заборону перешкоджати особі підтримувати моральні, духовні, матеріальні та інші зв'язки з членами своєї сім'ї незалежно від того, де особа перебуває (ч. 3 ст. 291 ЦК);

6) заборона розлучення з сім'єю, всупереч волі особи, що означає, що фізичну особу не може бути всупереч її волі розлучено з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, наприклад, позбавлення волі за вчинення злочину тощо.

Правом на опіку наділено фізичну особу, яка є малолітньою та позбавлена батьківського піклування, або фізичну особу, яку визнано недієздатною. Правом на піклування наділено фізичну особу, яка є неповнолітньою та позбавлена батьківського піклування, або фізичну особу, яку обмежено у дієздатності. Ці права передбачають повноваження:

• на встановлення опіки та піклування;

• на вибір опікуна та піклувальника;

• вимагати звільнення опікуна чи піклувальника;

• на припинення опіки чи піклування;

• вимагати оскарження дій опікуна чи піклувальника.

108. Ці особисті немайнові права, на відміну від викладених вище, мають на меті забезпечити фізичній особі не природне існування, а соціальне буття, тобто гарантувати повноцінну участь у соціальному житті. До особистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують їй соціальне буття, належать:

1) право на ім'я;

2) право на гідність, честь і ділову репутацію;

3) право на індивідуальність;

4) право на особисте життя;

5) право на інформацію;

6) право на свободу творчості та вибір роду занять;

7) право на місце проживання та недоторканність життя;

8) право на свободу пересування;

9) право на свободу об'єднань та мирні зібрання.

Право на ім'я є одним із найдавніших особистих немайнових прав, оскільки воно забезпечує особі можливість бути індивідуалізованою в суспільстві. За своїм змістом особисте ім'я складається з прізвища, імені та по батькові.

Особисте немайнове право на ім'я означає:

1. можливість володіти, користуватись та розпоряджатися іменем, тобто можливість бути носієм імені (володіння), використовувати (платно чи безоплатно) своє ім'я у всіх сферах суспільних відносин, рівно як і розголошувати своє ім'я, давати дозвіл розголошувати своє ім'я чи заборонити розголошувати своє ім'я (користування), а також вирішувати фактичну долю свого імені, наприклад, передавати його дітям, змінювати із досягненням повноліття, одруження, розлучення тощо (розпорядження).

2) можливість використовувати псевдонім, яка полягає у використанні для своєї індивідуалізації вигаданого імені;

3) можливість вимагати зупинити незаконне використання свого імені, під яким слід розуміти заборону будь-якого порушення права на ім'я.

Права на гідність — це особисте немайнове право фізичної особи на власну цінність як особистості, право на усвідомлення цієї цінності та усвідомлення значимості себе як особи, що відіграє певну соціальну роль у суспільному житті.

Право на честь — це особисте немайнове право фізичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її та її діянь (поведінки) з дотримання морально-етичних та правових норм, з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею.

Права на ділову репутацію — це право фізичної та юридичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її як фахівця та її діянь (поведінки) з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею.

Право на особисте життя відіграє надзвичайно важливу роль, оскільки дозволяє особі не стільки брати участь у суспільному житті, скільки захищати власне приватне життя від вторгнення із-зовні. Під поняттям особисте життя слід розуміти поведінку фізичних осіб поза межами виконання різноманітних суспільних обов'язків.

Ще одним особистим немайновим правом фізичної особи є право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, яке полягає в можливості вільно вибирати сфери, зміст та форми (способи, прийоми) творчості. Досить важливою гарантією цього права є передбачена законодавцем заборона проводити цензуру процесу творчості та результатів творчої діяльності.

109. У речовому праві право на річ здійснюється власником чи законним володільцем самостійно без посередництва іншої особи, тоді як у зобов´язальному праві для задоволення власником своїх потреб недостатньо лише його волі, потрібна також воля іншої особи (покупця, наймача та ін.). Але таке твердження занадто схематичне і може бути використане переважно для теоретичного обґрунтування тих чи інших цивільно-правових питань. Насправді в розвинутому суспільстві таких «чистих» відносин дуже мало. У будь-яких життєвих ситуаціях носій тих чи інших суб´єктивних цивільних прав змушений звертатися за допомогою до інших осіб. Так, наприклад, при будівництві будинку прохати дозволу в сусідів прокласти через їх територію телефонний кабель або користуватись криницею, що знаходиться на їх території. Власник корови повинен вирішувати питання, пов´язані з її випасом, заготівлею кормів на зиму тощо.

Ці питання можна вирішувати по-різному. Можна кожний раз звертатися за дозволом до тих чи інших осіб на проведення певних дій, але це викликає безліч незручностей. Можуть змінюватись сусіди, погіршуватись відносини з ними чи з іншими особами, від яких, в тій чи іншій мірі, залежить носій певного суб´єктивного права.

Для зменшення такої залежності законодавець змушений створювати певні юридичні засоби, за допомогою яких громадяни та юридичні особи могли б здійснювати деякі належні їм суб´єктивні права, не погоджуючи щоразово своєї поведінки з волею інших осіб. Саме такі правові засоби і складають систему речового права. Так, згідно з ч. З ст. 41 Конституції України громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об´єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Тобто, щоб користуватися об´єктами права державної або комунальної власності громадянинові не потрібно кожний раз звертатись за дозволом до посадових осіб компетентних державних чи комунальних органів. Йому, як правило, достатньо, наприклад при в´їзді в ліс чи в інші угіддя, дотримуватися встановлених законодавством правил поведінки в зазначених місцях.

Отже, речове право - це сукупність правових інститутів, норми яких забезпечують особі можливість здійснювати належні їй суб´єктивні цивільні права щодо впливу на річ, яка знаходиться в її господарюванні, за своєю волею або без щоразового погодження своєї волі з волеюінших, причетних до цієї речі, осіб.

ЦК УРСР 1963 р. не передбачав такого інституту як речове право. Хоча в дореволюційній Росії речовому праву відводилось значне місце. Крім того, у ЦК УРСР 1963 р. значне місце відводилось регулюванню відносин власності як одного з видів речового права.

Відродження речового права в законодавстві України почалося з розробки та прийняття ЦК України, книга третя якого має назву «Право власності та інші речові права», згідно з якою речове право поділяється на два інститути:

- повне речове право (право власності, ст. 316-394);

- обмежене речове право (право на чужі речі, ст. 395-417). Але саме в такому поділі приховується протиріччя, якого дуже важко позбутися. Зазначивши в законі, що власник має повне речове право, законодавець тим самим начебто забезпечив йому можливість здійснювати свої правомочності щодо цієї власності без погодження з будь-ким. Водночас законодавець визначив підстави і коло осіб, які можуть мати право на чужі речі. Таким чином, речове право має за мету не тільки забезпечувати недоторканість прав власника, а й обмежувати їх. Через це обмежене речове право є нічим іншим як засобом обмеження права власності. Саме ця властивість речового права може негативно вплинути на власність як суспільне і правове явище, принизити моральне значення власності, що є рушійною силою розвитку енергій власника, стати гальмом господарського процесу. «Істинною ціною, якою купується кожне подібне обмежене право на чужу річ, є урізане, морально і економічно підірване право власності»´.

Для того, щоб звести до мінімуму негативні наслідки обмеженого речового права для власника й необхідне його чітке правове регулювання. ЦК України передбачає, що підставами його виникнення можуть бути закон, договір, заповіт, рішення суду.

Носій речового права, залежно від того, яке речове право він набув, відокремлюється від інших осіб. Ступінь відокремленості визначається законом, договором чи іншими правовими актами. У разі привласнення майна власник втрачає цивільно-правові зв´язки з відчужувачем цього майна. Пасивні обов´язки між ними залишаються. Кожний з них зобов´язаний утримуватись від втручання у справи іншого. У набувача, таким чином, виникає повне речове право на придбані речі - абсолютне право.

Якщо особа набула обмежене речове право, то її активні зв´язки з власником не припиняються, але правовими актами встановлюються межі, яких власник не може переступити у відносинах з носієм цього права, що свідчить про відносний характер права на чужу річ. Залежно від виду обмеженого речового права ці межі можуть розширюватись або звужуватись. А інколи, за певних умов, власник взагалі може втратити право на річ. Таким чином, обмежене речове право поза волею власника може перерости з відносного в абсолютне. Прикладом цього є на-бувальна давність, передбачена ст. 344 ЦК України та ст. 119 ЗК України.

Згідно зі ст. 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є: право володіння; право обмеженого користування (сервітут); право забудови земельної ділянки (суперфіції); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Крім перелічених у названій статті ЦК України, види прав на чуже майно зазначені і в інших чинних законодавчих актах. Наприклад, ст. 39 Закону України «Про власність» передбачає право повного господарського відання, а ст. 39 право оперативного управління. Покладання на спадкоємця обов´язку надання права довічного користування житловим будинком, квартирою або іншим майном (ст. 1238 ЦК України). Можуть бути й інші види речових прав на чуже майно. Таким чином, виключного поділу речового права на види (крім права власності) не існує. Проблему систематизації обмежених речових прав можна пояснити тим, що в літературі і в законодавстві відсутні принципи відмежування права на чуже майно від зобов´язально-правових договорів, односторонніх правочинів та ін.

Саме ця невизначеність робить спірним питання необхідності виділення категорії речових прав у системі цивільного права. Можна погодитись з думкою про те, що майбутнє покаже чи приживеться ця категорія в нашому законодавстві.

110. Право власності є одним із видів речового права, а саме - повне речове право. Право власності саме по собі не існує. Воно породжене необхідністю регулювати відносини власності. Тому, насамперед, слід дещо сказати про власність як суспільне явище, проаналізувавши його у двох аспектах: економічному і соціальному.

Розглядаючи власність в економічному аспекті, слід базуватися на тому, що власність - це відношення суб´єкта (громадянина, юридичної особи, держави) до тієї чи іншої речі як до належної йому, як до своєї. Саме на розподілі «моє і не моє» заснована власність. Власність має місце тільки в суспільстві, поза суспільством немає осіб, які б, не будучи власниками конкретної речі, зобов´язані були ставитися до неї як до чужої.

Таким чином, власність - це відносини між людьми з приводу речі. З одного боку цих відносин - власник, який ставиться до певної речі як до своєї, з іншого - усі інші особи, які зобов´язані ставитися до цієї речі як до чужої. Привласнюючи конкретну річ, власник тим самим усуває від неї всіх інших осіб, вступаючи з ними у певні відносини.

Суспільство також неможливе без тих чи інших відносин власності: ці відносини визначають його економічну структуру, ідеологічне, моральне і політичне обличчя.

Відносинам власності як суспільним майновим відносинам притаманний вольовий характер, що проявляється в можливості власника своєю волею володіти, користуватися й розпоряджатися належним йому майном.

Соціальне значення власності полягає в тому, що за допомогою власності забезпечується самовираження особи, наповнюється реальним змістом її правоздатність. Про соціальний характер власності свідчить те, що держава, як власник, виплачує пенсії, допомоги непрацездатним та іншим громадянам.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

1. Згідно з частиною 1 коментованої статті зміст права власності охоплює три правомочності власника: 1) право володіння; 2) право користування; 3) право розпоряджання.

Право володіння — це юридична можливість фактичного впливу на річ. Володіння річчю може бути як законним — таким, що грунтується на законі, так і незаконним. Але «право володіння» завжди є тільки законним. Це випливає з того, що воно, як кожне «право», завжди ґрунтується на якійсь правовій підставі. Отже, вираз «незаконне володіння» може застосовуватись тільки для позначення фактичного володіння, котре не має під собою правової підстави (див. коментар до глави 29 ЦК).

Право користування — це юридична можливість видобування власником споживчих властивостей речі. Користування може здійснюватися шляхом вчинення фактичних дій (проживання в будинку, користання автомашиною тощо), а також шляхом вчинення юридичних дій (надання речі в оренду і одержання від такої діяльності прибутків).

Право розпоряджання полягає у юридичній можливості власника визначати фактичну і юридичну долю речі. Визначення фактичної долі речі полягає в зміні її фізичної сутності аж до повного знищення (наприклад, споживання речі самим власником). Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або шляхом відмови від права на річ. Наприклад, власник може продати або подарувати річ іншій особі. Він може також просто викинути непотрібну йому річ і таким чином припинити своє право власності на неї. Однак в останньому випадку необхідно, щоб було ясно виражене бажання власника відмовитися від права власності на річ і щоб про це стало відомо іншим особам.