2.6. Процес детермінації зовнішньоекономічної поведінки суб'єктів міжнародних відносин.

Детермінація та причинність, або причини та умови тінізації суспільно-економічних відносин, об’єднані родовими поняттями “детермінанти”, “фактори”, “причини”, що зумовлюють тінізацію суспільно-економічних відносин. Їх можна поділити на “детермінанти, що зумовлюють прояви криміногенного характеру”, “детермінанти що зумовлюють прояви перемінного характеру” та “детермінанти, що зумовлюють некриміногенні прояви”. Усі зазначені детермінанти є сукупністю соціально-політичних, правових, економічних, ідеологічних, психологічних і організаційно-управлінських факторів, які певною мірою є взаємозалежними й зумовлюють ту чи іншу форму проявів тінізації суспільно-економічних відносин.

Детермінованість (від лат. determinia – визначаю, зумовлюю, опосередковую) включає будь-які зв’язки (жорсткі, розпливчасті, імовірнісні), що зумовлюють залежність об’єктів, явищ, подій, станів у їх визначенні та зміні.

Економічна детермінованість міжнародних відносин розуміється як їхня залежність від стосунків, що складаються в економічній сфері діяльності суспільства, як практично повна їх симетричність до її явищ та процесів. Таку тезу висували, передусім, теорії марксизму та неомарксизму, і вона була логічним продовженням їхньої позиції у питаннях про суспільний розвиток.

Класичний марксизм виводив економічну залежність із внутрішніх економічних інтересів панівних класів і розглядав міжнародні відносини як їхній прояв щодо інших народів та держав.

Економічне виробництво і будова суспільства будь-якої історичної епохи, яка неминуче випливає із нього, створює основу його політичної і інтелектуальної історії.

Ідея визначального впливу економіки на міжнародні відносини і світову політику була характерною не лише для марксистів, але й для окремих наукових концепцій неореалізму та неолібералізму.

Багато вчених взаємопов'язують такі сфери як політика та економіка, оскільки економічна діяльність не може успішно розвиватись без політичної підтримки та правових гарантій з боку держави, тоді як держава не може бути могутньою, а, отже, й політично впливовою, без розвинутої економіки.

2.7. Проблема "сили" теорії міжнародних відносин.

Незважаючи на те, що 1) сила здавна активно використовується як засіб у міжнародних відносинах і 2) з силою пов'язана проблема війни і миру як одна з центральних проблем міжнародних відносин, немає повної ясності відносно змісту поняття сили. Найчастіше під силою мають на увазі здатність міжнародного актора нав'язати свою волю і тим самим вплинути на характер міжнародних відносин у власних інтересах.

З кінця 40-х рр. у ТMB набули поширення два підходи до розуміння сили -- атрибутивний і біхевіоріальний (біхевіористський), до яких пізніше додався третій -- структуралістський.

Атрибутивний підхід характерний для представників політичного реалізму. Вони розглядають силу міжнародного актора, насамперед держави, як щось властиве йому з самого початку, як його невід'ємну властивість. Другий підхід -- біхевіористський -- пов'язує силу з поведінкою міжнародного актора, його взаємодіями на, світовій арені. Однак останнім часом великою популярністю користується структуралістський підхід до розуміння сили, його предтечею можна вважати відомого французького соціолога Р. Арона. Він розглядав силу лише як один із елементів державної могутності. В цьому випадку могутність ґрунтується на використанні сили, в тому числі й для здійснення ефективної зовнішньої політики. Могутність міжнародного актора - це здатність нав'язати свою волю іншим, вона виражає соціальні відносини Теоретики взаємозалежності (наприклад, Р. Коохейн і Дж. Най) звернули увагу на перерозподіл сили у взаємодії міжнародних акторів, на переміщення основного суперництва між ними з воєнної сфери у сфери економіки, фінансів тощо та на збільшення у зв'язку з цим можливостей малих держав і недержавних суб'єктів міжнародних відносин. Отже, великий внесок школи взаємозалежності полягає в тому, що вона показала неправомочність зведення феномену сили тільки до її воєнного компоненту.