Розвиток життя в кайнозойську єру, людина та її діяльність як фактор еволюції План

1. Розвиток життя в палеогеновий період.

2. Розвиток життя в неогеновий період.

3. Антропогеновий період.

Використана література: Підручник “Загальна біологія”10-11 клас,Кучеренко м.Є.

Пригадайте: які основні етапи антропогенезу вам відомі (з під­ручника для 8-9 класів «Біологія людини»

Кайнозойська ера розпочалась близько 65 млн років тому і три­ває донині. За цей період суходіл поступово набув сучасних обрисів, встановились кліматичні зони. Це ера бурхливої адаптивної радіа­ції покритонасінних, птахів і ссавців; у біосфері в цілому також до­мінують членистоногі, у водних екосистемах - водорості та молюс­ки. Приблизно 1-2 млн років тому з'явилася людина. Наслідки її господарської діяльності стають одним із основних факторів ево­люції. Кайнозойську еру поділяють на три періоди: палеогеновий, неогеновий та антропогеновий.

Розвиток життя в палеогеновий період. Палеогеновий пері­од тривав 40 млн років. Клімат загалом був теплий, хоча на межах епох відбувались значні похолодання, навіть часткові зледеніння ма­териків. За цей час виникали майже всі сучасні ряди птахів і ссав­ців, порядки покритонасінних, а також бурі водорості. Палеоге­новий період поділяють на кілька послідовних епох, кожна з яких досить різко відрізняється від інших: палеоценову (65-55 млн років), еоценову (55—38 млн років) та олігоценову (38-25 млн років тому).

Палеоценова епоха була найтеплішою і найвологішою. На су­ходолі домінували біоценози, в яких переважали дерев'янисті пок­ритонасінні (буки, дуби), голонасінні (кипарисові, соснові, гінкгові та ін.), скам'яніла смола яких відома під назвою «бурштин», та па­пороті. їхні залишки, потрапивши на дно водойм, перетворились на поклади бурого вугілля. В цей час, крім комахозапильних, ши­роко розповсюдилися і вітрозапильні квіткові рослини.

На початку палеогенового періоду вимерло багато груп древніх ссав­ців, які виникли в тріасовий чи юрський періоди мезозойської ери. З'яв­ляються представники рядів хижих, переважно дрібних розмірів, гри­зунів ізайцеподібних. У цей час існувала значна кількість різноманітних плацентарних ссавців, які належали до нині зник­лих рядів. Найпоширенішими були представники ряду Кондиларт- рів, який виник у другій половині крейдяного періоду. Це тварини переважно дрібних, інколи - середніх чи великих розмірів (до 2 м за­вдовжки разом із хвостом) з вираженою диференціацією зубів на кутні, ікла та різці. Серед них траплялись як хижі, так і травоїдні види. Вва­жають, що від останніх згодом виникли різні ряди копитних.

Цікаво, що в цей період найбільшими хижаками були представ­ники особливого ряду мезоніхій, які досягали розмірів вовка та мали розвинені копита. Відомі представники багатьох сучасних рядів птахів. У морях досягали розквіту радіолярії та велетенські бентосні форамініфери з діаметром черепашки до 5 см. З'явля­ються та широко розповсюджуються бурі водорості; в кінці палео­цену вимерли останні белемніти.

Еоценова епоха характеризувалася сухішим кліматом. Виник­ли степові простори, де відбувалась адаптивна радіація копитних, бігаючих птахів і деяких інших груп тварин. На африканському континенті з'явилися хоботні-, знайдено скам'янілі рештки непар­нокопитих із п'ятипалими кінцівками і значно вкороченими пер­шим та п'ятим пальцями. Серед них траплялись предки сучасних носорогів і коней. У цей час Південна Америка була відокремлена морями від інших континентів. У ній виникло кілька рядів копит­них тварин, які протягом наступних епох повністю вимерли. Зовні вони нагадували коней, верблюдів чи слонів; деякі мали тіло 3-5 м завдовжки. Існували також парнокопитні, які досягали значної різноманітності за формою та розмірами (від 50 см до 3—4 м завдов­жки) та належали до 20 родин. Серед них були предки сучасних жуйних, а також свиней і бегемотів. У Північній Америці розпов­сюдились предки сучасних верблюдів та лам.

Вважають, що в цей час частина хижих копитних - мезоніхій - перейшла до мешкання у морях та дала початок зубатим китам, деякі з яких досягали 25 м завдовжки. Тоді ж від зубатих відділила­ся спеціалізована група планктоноїдних форм, які втратили зуби і є предками сучасних вусатих китів. З еоцену відомо багато представників ряду хижих, деякі з них досягали значних розмірів.

В еоценову епоху існувало 80 родин птахів, які належали до 12 су­часних рядів. У Південній Америці знайдено рештки безкільових пта­хів, близьких до сучасних африканських страусів. В еоценових степах були поширені велетенські хижі безкільові птахи діатрими (мал. 177), які належали до особливого викопного ряду та досягали 2 м заввишки. Наприкінці епохи в Південній півкулі виникли пінгвіни.

В

олігоценову епоху клімат став суворішим унаслідок знижен­ня рівня Світового океану; встановилася природна зональність, що загалом нагадувала сучасну. Виникло більшість сучасних рядів пта­хів, серед яких були велетенські нелітаючі форми, наприклад, пів­денноамериканський хижий журавель фороракос (мал. 177), який досягав триметрової висоти, мав велику голову (50 см завдовжки) з міцним гачкуватим дзьобом. Тривала адаптивна радіація різних рядів копитних та хоботних. Серед хижих з'явилися представники родин собачих, кунячих, єнотових, ведмедячих та котячих; у ба­гатьох з останніх ікла верхніх щелеп були настільки великі, що ви­ступали назовні. Такі види об'єднують під назвою «шаблезубі кішки», а великих за розмірами представників — «шаблезубі тигри» (мал. 178). Частина хижих опанувала водойми і так виник ряд ластоногих. З Африки відомі представники вузьконосих, а з Південної Америки - широконосих мавп. У цей час жив найбільший сухо­дільний ссавець - парацератеріум (мал. 179).

Наприкінці палеогенового періоду спостерігається підняття су­ходолу; утворилися Альпи, Піринеї, гори Греції, Криму, Кавказу, Гімалаї, Кордильєри, Анди тощо. Це спричинило біосферну кризу, внаслідок якої настав неогеновий період.

Період. Леогеновий період по­чався 25 млн та закінчився близько 2 млн років тому. Він склада­ється з двох епох - ранньої (міоцену), що продовжувалась понад 20 млн років, та пізньої (пліоцену), тривалістю близько 3 млн. ро­ків. Цей період загалом характеризується низьким рівнем Світово­го океану, завершенням утворення сучасних гірських масивів, досить суворим кліматом з чіткою зональністю та кількома зледеніннями в північній та південній півкулях.

Наприклад, близько 12 млн років тому під кригою перебувала частина Південної Америки (Патагонія), Антарктида (досьогодні), Нова Зеландія та майже вся Австралія. Все це спричинювало часті як місцеві, так і глобальні біоценотичні кризи, що супроводжува­лись руйнуванням екосистем, формуванням нових біот, вимиран­ням одних та виникненням інших систематичних груп.

У кінці періоду фауна і флора загалом нагадували сучасні, від­різняючись здебільшого на видовому та частково родовому рівнях.

Вимерла велика кількість груп, характерних для палеогенового періоду; в міоцені з'явилась більшість сучасних родин покрито­насінних, комах, молюсків, птахів і ссавців. Відомі залишки африканських страусів; подібні до фороракосів форми розселилися з Південної Америки в Північну, а звідти - в Європу через пере­шийок між Америкою та Європою через Гренландію та Ісландію. Існування цього перешийка забезпечило взаємообмін фаун між цими материками: в Північній Америці з'явилися хоботні, в Європі та Азії - предки верблюдів та особливий рід трипалих конячих - гіпаріон. Його представники були дуже поширені в кінці міоцену та пліоцені в Євразії, в тому числі на території сучасної України, і дали назву специфічній викопній фауні степів тих часів (гіпаріоно- ва фауна).

Початку міоцену в Східній Африці належали знайдені залишки перших людиноподібних мавп, які протягом епохи дали широку адаптивну радіацію та розповсюдились в Європу (дріопітеки) та Азію (рамапітеки); останні є предками сучасних орангутанів, а перші згодом повністю вимерли. Деякі химерні ссавці неогену зоб­ражені на мал.180.

З

пліоцену відомі найранніші викопні рештки таких безкільових птахів, як американські нанду та австралійські ему. Напри­кінці періоду Південна Америка з'єдналася з Північною через Па­намський перешийок, і між ними відбувся обмін частиною фаун. Північна Америка на той час мала усталені біоти, тому більшість пів­денноамериканських видів у ній не прижилась (лишилось тільки 5 з них). У Південній Америці, навпаки, відбувалась біоценотична криза внаслідок завершення утворення Анд. Тому близько 50% су­часних родів плацентарних ссавців цього континенту-нащадки пів­нічноамериканських мігрантів. ІДя подія дістала назву «великого обміну», який детально дослідив відомий американський зоолог Г.Сімпсон у 40 - 70-х роках XX сторіччя.

Викопні рештки примітивних істот з родини людей (гомінід) знай­дено в Східній Африці. їхній вік - 4-5 млн років. Це були австра­лопітеки, яких існувало водночас кілька видів на африканському континенті. Кінець неогенового періоду характеризувався горотвор­чою активністю, частковим зледенінням північної півкулі, змінами клімату, що призвело до вимирання багатьох груп організмів. Так, повністю зникла гіпаріонова фауна; значно зменшилось видове різ­номаніття хоботних тощо.

Антропогеновий періодскладається з двох епох - плейстоце- нової (закінчилась 100 тис. років тому) та сучасної, або голоцено- вої. В плейстоценову епоху на Австралійському континенті виникли периіозвірі. Наприкінці періоду значне зледеніння відбулось в Пів­нічній Півкулі; в Північній Америці внаслідок цього вимерли всі ко­питні та багато інших груп тварин. Предки сучасних коней незадов­го до зледеніння мігрували з Північної Америки до Азії через перешийок на місці нинішньої Берінгової затоки, а згодом розсели­лись в Європу та Африку, де від них виникли коні, осли та зебри.

Близько 1,7 млн. років тому вимерли африканські австралопі­теки. У цей час у Східній Африці з'являється від невідомих пред­ків людина прямоходяча, яка вже застосовувала деякі знаряд­дя праці, користувалась вогнем тощо. Згодом цей вид розселився до Азії. Різні його географічні популяції дістали назви пітекан­тропів, синантропів та ін.; усі вони вимерли не пізніше, ніж 300 тис. років тому. Саме тоді з'являється вид людина розумна, що мав два підвиди, які чітко відрізнялись між собою особливостя­ми будови: неандертальці та кроманьйонці (останні близькі до сучасної людини).

У кінці плейстоценової епохи великі простори Північної Півкулі були зайняті тундрами, де розвинулась специфічна біота з перева­жанням трав'янистих покритонасінних, мохів та лишайників. Із ссавців для неї характерні гризуни - лемінги, північний олень і вівцебик (дожили до наших днів), а також нині вимерлі вкритий шерстю слон - мамут, шерстистий носоріг, великорогий олень, печерний ведмідь (мал.181).

Діяльність людини є провідним сучасним фактором еволюції. Вона проявляється в знищенні природних екосистем унаслідок ви­рубування лісів, створення водосховищ, поселень, промислових цент­рів, агроценозів, забруднення довкілля промисловими відходами, зміни газового складу атмосфери (підвищення вмісту вуглекислого газу, оксидів сірки, азоту тощо, порушення цілісності озонового ек­рану), виснаження грунтів.

Місце стабільних екосистем з високою видовою різноманітніс­тю займають лісові насадження та агроценози з незначною кіль­кістю видів. Це призводить до неспряженої еволюції екологічно пластичних видів фітофагів, які стають шкідниками культурних рослин, а також різноманітних бур'янів. Зростання популяцій свійських тварин і самої людини стимулювало еволюцію пов'яза­них із ними паразитичних, кровосисних та синантропних видів. Це призводить до дестабілізації біосфери та її кризи з непередба­ченими наслідками, безумовно, катастрофічними для сучасних біот, включаючи і антропогенізовані промислові та сільськогос­подарські ландшафти.

Різке зниження видового різноманіття, спричинене як результа­тами господарської діяльності людини, так і прямим винищенням нею багатьох видів рослин і тварин — один із чільних факторів, що призводять до порушення біогеоценозів та їхнього руйнування.

За останні 2-3 тисячі років унаслідок дії антропогенного факто­ра зникли сотні тисяч видів, більшість із яких так і не було відкрито науковцями. За останні 300 років людиною винищено багато видів найбільших за розмірами птахів і ссавців. Наприклад, у XVII- XIX сторіччях у Європі винищено дикого бика-тура, коня-тарпана, біля узбережжя Камчатки в XVIII сторіччі - великого морського ссав­ця стеллерову корову; на Мадагаскарі до початку XIX ст. - 7 видів великих (масою до 500 кг) нелітаючих птахів епіорнісів, а в Новій Зеландії - 13 видів безкільових птахів моа (до 3 м заввишки); у 60-х роках XX сторіччя в Монголії винищено останніх коней Пржевальсь- кого; європейський зубр та американський бізон збереглися лише завдяки відтворенню їх у зоопарках тощо. Приблизно 20% видів ко­мах, 80% плазунів, від 10 до 30% птахів і ссавців у наш час перебу­вають під загрозою повного знищення.Отже, лише негайний перехід до гармонійного включення госпо­дарської діяльності людини до біосфери, тобто створення ноосфери, може відвернути загрозу загальної екологічної катастрофи. Окремі природоохоронні заходи без докорінної зміни світогляду людини та принципів ведення її господарства можуть лише трохи відстрочити цю загрозу.

Висновок

Протягом кайнозойської ери панують і досягли найвищого ви­дового різноманіття покритонасінні рослини, птахи, ссавці та членистоногі. В антропогеновий період з'явилась людина, а в зв'язку з розвитком цивілізації та технологій її господарська дія­льність стала провідним еволюційним фактором, який призвів до біосферної кризи, яка може закінчитись екологічною катас­трофою.

Запобігти цьому може тільки розвиток ойкуменічного світо­гляду та гармонійне єднання господарської діяльності людини

та біосфери, яке В.І.Вернадський назвав ноосферою.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ:

1. Назвіть періоди та епохи кайнозойської ери. 2. Яка загальна характеристика фауни і флори Землі в кайнозойську еру? 3. Чому антропогенний вплив на природу став домінуючим фактором ево­люції живих організмів?

Подумайте: чому поява людини стала провідним фактором роз­витку життя на Землі в кайнозойську еру?

21