Тема 2 Україна а період середньовічча Київська Русь
1 Походження слова русь
Русь – у давньоруських писемних пам’ятках має чотири значення: етнічне – народ, плем’я тощо; соціальне – суспільний прошарок або стан; географічний – як територія, земля; політичне – держава. Руси (роси) – назва етносу, відомості про який вперше трапляються у працях арабських та візантійських авторів з середини VI ст. Найпоширенішим є погляд, що руси походили з частини середньодніпровських слов’ян зарубенецької культури та слов’янізованих нащадків сарматів – роксоланів, відомих з IV ст. Під назвою росомонів і складали південно-схидний компонент антського союзу.
2 Теорії зародження державності східних слов’ян
У процесі формування давньоруської державності простежуються чотири етапи: племінні княжіння східних слов'ян; утворення первісного ядра давньоруської державності — «Руської землі»; формування південного й північного ранньодержавних утворень; об'єднання цих утворень у Давньоруську державу з центром у Києві.
3 Згідно з Норманською теорією походження східнослов'янської державності, саме
присутність варягів на землях східних слов'ян у першу чергу сприяла переходу протодержавних слов'янських утворень на рівень державності. Таким чином вважається, що варяги або безпосередньо створили у східних слов'ян готові державні утворення, або відігравали активну роль у її створенні.
Їхні опоненти, навпаки, вважають утворення східнослов'янської держави виключно результатом еволюції місцевих суспільних відносин, а вплив варягів на державотворчі процеси розглядається як незначний або взагалі ніякий.
Наразі обидві теорії продовжують активно конкурувати.
За часів Святослава Київська держава являла собою величезну країну з територією 800 тис. км².[27] До її складу входило до 20 об'єднань племен та земель — слов'янських та фінських. Весь цей конгломерат не був ще об'єднаний нічим, крім княжої влади, ослабленої Святославом та міжусобицями його синів у перші роки після його смерті. Ця боротьба за владу між князями Ярополком I, Олегом та Володимиром тяглася досить довго (972—979 рр.) і завершилася перемогою новгородського князя Володимира (980—1015 рр.). У перші роки правління в Києві Володимир продовжував політику свого батька, спрямовану на розширення меж держави. Уже у 979 році, прямуючи з дружиною з Новгорода на Київ, по дорозі князь завоював Полоцьке князівство і приєднав до Київської держави. У 981—993 рр. було здійснено кілька вдалих походів. Він остаточно підкорив непокірні племена в'ятичів і радимичів, відвоював у польських королів давньоруські червенські міста (Червен, Белз та ін.), оволодів частиною землі литовського племені ятвягів, де збудував місто Берестя (Брест), захопив Херсонес (Корсун) у Криму, що належав Візантії, зробив вдалий похід у Закарпаття та ін. В кінці X ст. в межах Київської Русі було об'єднано всі східнослов'янські племена.
5 Запровадження християнства на Русі Володимиром Великим було підготовлене попереднім історичним розвитком східнослов'янських земель. Візантійські джерела повідомляють, що власне Київська земля була хрещена князем Аскольдом у 860 р. Християнкою була бабка Володимира — Ольга. Серед дружинників його діда Ігоря також були християни. Реформа язичницьких культів — проголошення Перуна верховним богом Київській Русі — не сприяла державному будівництву, усталенню привілеїв панівної верстви суспільства, розвиткові писемності й культури, налагодженню зв'язків з іншими, в абсолютній більшості християнськими країнами. Тому в середині 80-х pp. X ст. київський князь помалу схиляється до думки щодо прийняття іншої, якісно нової релігії — християнства. Проте він виявляв інтерес і до інших релігій — ісламу, іудаїзму.
6 Причини роздробленості Київської Русі. Історики по-різному пояснюють причини роздробленості Київської Русі. Називають з-поміж них і великі розміри території держави та їх різний етнічний склад, і князівські усобиці, відсутність сталого порядку столонаслідування, напади степових кочовиків і занепад торговельного шляху «з варяг у греки».
Головною ж причиною більшість дослідників вважає розвиток феодального землеволодіння, зміцнення його вотчинної форми. Удільні князі не були зацікавлені у сильній владі великого київського князя. Більше того, вони прагнули для себе таких само повноважень. Недарма в XII ст. титул «великий князь» поряд з київським мали чернігівський, володимирівський та деякі інші князі. Володарі удільних князівств провадили власну внутрішню політику, на свій розсуд вирішували питання війни та миру, укладали угоди з сусідами. Таких удільних князівств на середину XII ст. було близько 15, з яких 5 сформувалися на українських теренах: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське й Галицьке.
Порівняння меж удільних земель із територіями племінних об'єднань східнослов'янських племен, що складалися впродовж доби розселення (V—VII ст.), наштовхнуло вчених на думку, що у роздробленості Київської Русі багато важив різний етнічний склад її територій. Пригальмовані на якийсь час сильною централізованою владою процеси визрівання трьох східнослов'янських народів — українців, білорусів і росіян — пожвавилися, тілько-но та влада ослабла і коли склалися сприятливі умови в господарському житті. На слушність цієї думки вказує той факт, що одними з перших перестали коритися Києву Полоцьке князівство (Білорусь), Новгород та Володимиро-Суздальська земля (на російських теренах).
Та, попри незворотність розпаду і зростаючу самостійність земель-князівств, Київська Русь до середини XIII ст. була єдиною державою — з єдиною територією, спільними законами і єдиною церквою. Київ лишався, хоча дедалі більшою мірою формально, стольним містом, і за право покняжити в ньому змагалися руські князі з різних князівств. Як і за часів Мономаха, князі (коли частіше, коли рідше) збиралися на з'їзди, де й намагалися розв'язати суперечливі проблеми — головним чином, пов'язані з організацією спільних походів проти половців. Кожен удільний князь, тілько-но здобував київський стіл, намагався скористатися своїм становищем для посилення великокнязівської влади й відновлення централізації держави.
7 Завоювання і поневолення Давньої Русі полчищами Батия стало можливим насамперед завдяки багаторазовій чисельній перевазі ворога над руськими дружинами і народним ополченням. Князі діяли розрізнено, не бажали допомагати один одному (великий князь Владимиро-суздальський Юрій Всеволодич відмовив у допомозі рязанському князю Юрію Ігоровичу), сперечались за командування об’єднаним військом.
Більшість міст Русі була погано укріплена, фортифікації навіть головних з них: Києва, Чернігова, Владимира на Клязьмі застаріли і не витримали ударів облогової техніки загарбників. Під час штурмів, заволодівши селами безжальні кочовики винищували тисячі людей, залишаючи часом серед живих лише ремісників і міцних молодих людей, яких перетворювали на рабів.
Щодо цивілізаційних наслідків Батиєвої навали, то більшість істориків поділяють думку про те, що вона принесла смерть і неймовірні нещастя давньоруську землю, загальмувала його політичний, економічний і етнокультурний розвиток, відкинувши Русь на кілька століть назад. Ординське іго законсервувало удільну роздробленість, перешкоджало централізації земель і князівств, завадило відродженню державності.
Іншої позиції дотримуються дослідники, які вважають, що Монголо-татарська навала завдала мало шкоди Русі, натомість стимулювала боротьбу руського народу за незалежність і створення держави.
8 Га́лицько-Воли́нське князі́вство або Королі́вство Ру́сі (лат. Regnum Rusiae; 1199—1349) — південно-західне руське князівство династії Рюриковичів, утворене у результаті об'єднання Галицького і Волинського князівств Романом Мстиславичем. З другої половини 13 століття стало королівством, головним законним спадкоємцем Київської династії та продовжувачем руських політичних і культурних традицій.
Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицькі, Перемишльські, Звенигородські, Теребовльські, Володимирські, Луцькі, Белзькі і Холмські землі, а також Поділля і Бессарабія.
Князівство проводило активну зовнішню політику у Східній і Центральній Європі. Його головними ворогами були Польща, Угорщина та половці, а з середини 13 століття — також Золота Орда і Литва. Для протидії агресивним сусідам Галицько-Волинське князівство неодноразово укладало союзи із католицьким Римом і Тевтонським Орденом.
8 Дании́л Рома́нович Га́лицкий (1201, по др. данным 1204[1] —1264) — князь галицкий (1205—1206, 1211—1212, 1229—1231, 1233—1235, 1238—1264), волынский (1215—1231), великий князь киевский (1240), 1-й король Руси (1254—1264), политический деятель, дипломат и полководец, сын Романа Мстиславича (из старшей ветви Мономаховичей).
Внутрішня політика
Данило вів боротьбу з феодальною міжусобицею, викликаною прагненнями галицької боярської верхівки, а також чернігово-сіверського і київського князів не допустити зміцнення влади Данила і його брата Василька Романовича в Галицько-Волинському князівстві. Спирався на підтримку малих і середніх служивих феодалів і городян, зацікавлених у зміцненні княжої влади.
Виключно здатний правитель, Данило Галицький об'єднав на якийсь час западнорусские землі. Реформував військо, приборкав боярство. Він побудував ряд нових міст (Холм, Львів та ін), використовував в якості своєї резиденції не Галич - місто боярських заколотів - а Холм, де і був похований після смерті в 1264. Данило зумів придушити боярські заколоти, один з яких міг закінчитися для князя смертю, але його вірний воєвода Іван Михалкович (Михайлович) зумів викрити змову і схопити 28 осіб, більшість з яких було пізніше прощено. Кілька разів проти Данила вставали владні бояри Доброслав і Судислав (судич), який володів галицькими соляними копальнями. Згідно фільму Данило, князь Галицький, після одного з таких заколотів боярин судич був убитий, а бояри були змушені підкоритися.
Однак зміцнення великокнязівської влади в Галицько-Волинському князівстві при Данилі було тимчасовим явищем. При правлінні його наступників відновилися тенденції до феодальної роздробленості, які провокувала боярська верхівка. Його синові Леву та онукові Юрію вдалося зберігати відносну стабільність у князівстві, проте потім князівство перейшло в епоху територіального розпаду.
5ст
10 988р
11 Володимир
12 1240р