47 Податки являють собою обов’язкові платежі юридичних і фізичних осіб до бюджету. Історично це найдавніша форма фінансових відносин між державою і членами суспільства. За економічним змістом податки відображають фінансові відносини між державою і платниками податків з метою створення загальнодержавних централізованих фондів грошових коштів, необхідних для виконання державою її функцій. На відміну від фінансів загалом ці взаємовідносини мають односторонній характер — від платників до державиПодатки виконують ряд функцій, які випливають з їх економічної природи і які у свою чергу є визначальними при формуванні податкової системи країни. Функції податків та податкової системи в цілому як фінансової категорії випливають із функцій фінансів - розподільчої і контрольної. Податки безпосередньо пов'язані з розподільчою функцією в частині перерозподілу вартості створеного ВВП між державою і юридичними та фізичними особами. Водночас вони виступають методом централізації ВВП у бюджеті на загальносуспільні потреби, виконуючи таким чином фіскальну функцію. До функцій податків можна віднести такі: - фіскальна - ця функція є визначальною для податків і полягає в тому, що податки виконують своє головне призначення - наповнення доходної частини бюджету, доходів держави для задоволення потреб суспільства, фіскальна функція є важливою у характеристиці сутності податкової системи, вона визначає її суспільне призначення. З огляду на цю функцію держава повинна отримувати не просто достатньо податків, але головне- надійних. Податкові надходження мають бути постійними і стабільними. Постійність означає, що податки мають надходити до бюджету не у вигляді разових платежів з невизначеними термінами, а рівномірно протягом бюджетного року в чітко встановлені строки. Оскільки призначення податків полягає у забезпеченні витрат держави, то терміни їх сплати мають бути узгоджені з термінами фінансування видатків бюджету. Стабільність надходжень визначається достатнім рівнем гарантій того, що доходи, передбачені Законом про Державний бюджет на поточний рік, будуть отримані у повному обсязі; - регулююча - через неї здійснюється регулювання державою виробництва та споживання, у першу чергу шляхом справляння непрямих податків, що є податками на споживання; - розподільча - її завданням є наповнення доходної частини бюджетної системи країни з метою подальшого розподілу отриманих коштів для здійснення завдань і функцій держави та муніципальних органів; - стимулююча - ця функція визначає орієнтири для розвитку та розгортання виробничої діяльності. Шляхом запровадження пільг окремим категоріям платників податків або пільгових режимів на певних територіях держава стимулює розвиток певних галузей національної економіки або здійснює політику підтримки певних верств населення; - контролююча - за її допомогою держава регламентує фінансово-господарську діяльність підприємств та організацій, отримання доходів громадянами, використання ними свого майна та коштів, додержання фінансової дисципліни тощо.

48 Податки являють собою обов’язкові платежі юридичних і фізичних осіб до бюджету. Історично це найдавніша форма фінансових відносин між державою і членами суспільства. За економічним змістом податки відображають фінансові відносини між державою і платниками податків з метою створення загальнодержавних централізованих фондів грошових коштів, необхідних для виконання державою її функцій. На відміну від фінансів загалом ці взаємовідносини мають односторонній характер — від платників до держави

Класифікація податків проводиться за кількома ознаками: за формою оподаткування, за економічним змістом об’єкта оподаткування, залежно від рівня державних структур, які їх установлюють, за способом стягнення.

За формою оподаткування всі податки поділяються на дві групи: прямі й непрямі.

Прямі податки встановлюються безпосередньо щодо платників і сплачуються за рахунок їхніх доходів, а сума податку безпосередньо залежить від розмірів об’єкта оподаткування. Прямі податки сприяють такому розподілу податкового тягаря, за якого більше платять ті члени суспільства, котрі мають вищі доходи. Такий принцип оподаткування більшістю економістів світу визнається найсправедливішим. Разом з тим форма прямого оподаткування потребує і складного механізму стягнення податків, бо виникають проблеми обліку об’єкта оподаткування й ухилення від сплати. Тому, незважаючи на «справедливість» (у лапках не тому, що це сумнівно, а тому, що не існує абсолютної справедливості) прямих податків, податкова система не може обмежуватися тільки ними. Це був би однобокий підхід, який згубний для будь-якої системи.

Непрямі податки встановлюються в цінах товарів та послуг і сплачуються за рахунок цінової надбавки, а їх розмір для окремого платника прямо не залежить від його доходів. Наголошуємо на тому, що, тільки прямо, бо оскільки непрямі подат­ки включаються в ціни, то їх платить в абсолютному розмірі більше той, хто більше споживає, а більше споживає той, хто має вищі доходи.

За економічним змістом об’єкта оподаткування податки поділяються на три групи: податки на доходи, споживання і майно. Податки на доходи стягуються з доходів фізичних та юридичних осіб. Безпосередніми об’єктами оподаткування є заробітна плата та інші доходи громадян, прибуток або валовий дохід підприємств. Податки на споживання сплачуються не при отриманні доходів, а при їх використанні. Вони справляються у формі непрямих податків. Податки на майно встановлюються щодо рухомого чи нерухомого майна. На відміну від податків на споживання, які сплачуються тільки один раз — при купівлі, податки на майно стягуються постійно, доки майно перебуває у власності.Залежно від рівня державних структур, які встановлюють податки, вони поділяються на загальнодержавні та місцеві.За способом стягнення розрізняють два види податків — розкладні й окладні. Розкладні податки спочатку встановлюються в загальній сумі відповідно до потреб держави в доходах, потім цю суму розкладають на окремі частини за територіальними одиницями, а на низовому рівні — між платниками. Це історично перша форма стягнення податків. Окладні податки передбачають установлення спочатку ставок, а відтак і розміру податку для кожного платника окремо. Загальна величина податку формується як сума платежів окремих платників.

49 Кредит — це економічні відносини між суб'єктами ринку з приводу перерозподілу вартості на засадах поверненості, строковості та платності.необхідність кредиту зумовлена існуванням товарно-грошових відносин. Його передумовою є наявність вільних коштів у суб'єктів економічних відносин і поточних або майбутніх доходів — у позичальників. Конкретні причини, що зумовлюють необхідність кредиту, — невизначеність потреби в обігових коштах суб'єктів ринку, а також поява потреби у створенні та відтворенні основного капіталу.За допомогою кредиту як невід'ємного атрибута товарного виробництва усувається невідповідність між часом виробництва та часом обігу, вирішується відносне протиріччя між тимчасовим накопиченням коштів і необхідністю їх використання в народному господарстві.Об'єктом кредитних відносин є грошові чи матеріальні цінності, щодо яких укладається кредитна угода. Суб'єкти кредитних відносин: — кредитор — сторона, що передає вартість у грошовій або натуральній формі іншому суб'єктові ринку на засадах поверненості, строковості й платності; — позичальник — сторона, яка отримує позику.

Економічною основою функціонування кредитної системи є кредитні відносини, що виникають у господарському обігу в зв'язку з незбігом у часі витрат суб'єктів господарювання й отримання ними виручених від реалізації продукції коштів. Унаслідок цього в одних підприємств виникає потреба в додаткових коштах для фінансування процесу виробництва, а в інших з'являється значна сума тимчасово вільних коштів. Розв'язання цього протиріччя можливе за допомогою інститутів кредитної системи, в яких акумулюються тимчасово вільні кошти одних суб'єктів ринку і надаються в тимчасове користування іншим, що відповідає економічним і соціальним потребам суспільства загалом. Необхідність і передумови кредитної системи як центральної ланки економіки ґрунтуються: з одного боку — на розвитку виробництва та розширенні торгівлі, що зумовлюють зростання обсягів грошового обігу, а звідси — необхідність його організації; з іншого —- виникає необхідність у специфічній формі підприємницької діяльності, пов'язаної з накопиченням і розподілом тимчасово вільних коштів суб'єктів ринку. В зв'язку з цим і виникли інститути кредитної системи, котрі поділяються на три великі групи: центральні банки, комерційні банки і спеціалізовані кредитно-фінансові установи (парабанки).

50 Розрізняють такі основні форми сучасного кредиту, а отже і кредитних відносин: комерційний, банківський, споживчий, державний, іпотечний, міжнародний. Комерційний кредит — кредит, який надається одними підприємствами (фірмами, компаніями) іншим у формі продажу товару з відстрочкою платежу і оформляється векселем. Надається з метою прискорення реалізації товарів, ціна яких зростає на суму відсотка. Банківський кредит — кредит, який надається кредитно-фінансовими установами (насамперед банками) будь-яким господарюючим суб'єктам (підприємствам, державі, підприємцям, власникам домашніх господарств тощо) у формі грошових позик. При цьому він може збільшувати як обсяг платіжних засобів, так і розміри капіталу. Крім того, завдяки своїй масовості, регулярності, значним масштабам банківський кредит може надаватися за нижчу ціну (відсоток). Споживчий кредит — кредит, який надається банками, спеціалізованими фінансово-кредитними інститутами та торговими компаніями приватним особам для придбання товарів тривалого користування. Виступає у формі комерційного кредиту (у разі продажу товарів через роздрібні магазини) і банківського кредиту (у разі надання позик на придбання споживчих товарів) і надається, як правило, до трьох років. Ціна за користування споживчим кредитом досягає 30%, внаслідок чого населення витрачає на оплату цього кредиту до 20% своїх доходів (про що йшлося при розгляді реальної заробітної плати). Іпотечний кредит — кредит, який надається банками та спеціалізованими фінансово-кредитними інститутами у формі довготермінових позик під заставу нерухомості. Державний кредит — кредит, який надається державі (в тому числі місцевим органам влади) фізичними та юридичними особами. Існує у формі державних позик, про що йшлося у попередній темі. Міжнародний кредит — кредит, який надається у формі валютних та товарних цінностей підприємствами (в тому числі банками та державою) однієї країни підприємствам та урядам інших країн. Міжнародний кредит надають також міжнародні та регіональні фінансово-кредитні установи.

51 Банківська система - це сукупність різних видів банків та банківських об’єднань у їх взаємозв’язку і взаємодії. Основні види банків такі: комерційні, інвестиційні, ощадні, іпотечні, земельні та інші.

Головним елементом банківської системи є центральні емісійні банки. Вони здійснюють керівництво і контроль за функціонуванням та розвитком усієї банківської системи країни. В США таким банком є Федеральна резервна система (ФРС), у Німеччині - Бундесбанк, в Україні - Національний банк України. У США посаду голови ради керуючих ФРС нерідко називають другою за важливістю (після президента) державною посадою.

До структури ФРС входять 12 федеральних резервних банків, кожен з яких виконує функції центрального банку в своєму окрузі. На них припадає 75% усіх банківських депозитів країни. Державі належить Центральний банк, що має монопольне право на випуск банкнот і регулювання грошового обігу.

Взаємодія і взаємозв’язок різних видів банків та банківських об’єднань, в результаті яких формується банківська система, можливі лише тоді, коли Центральний банк виконує свої основні функції. У багатьох країнах світу такими функціями є проведення єдиної грошової-кредитної політики, досягнення стабільності грошової одиниці та цін, регулювання економіки та ін.

Комерційні банки є основою кредитної системи. Вони утворюються як акціонерні товариства або на пайових засадах і є кредитними установами універсального характеру. Їх часто називають «фінансовими універмагами» або «супермаркетами кредиту». Вони пов’язані з усіма сферами та фазами відтворення. Характерна риса комерційних банків - повна самостійність у сфері торгівлі позичковим капіталом. Вони не обмежені централізовано виданими інструкціями з кредитування та проведення інших операцій, проводять кредитну політику на свій страх і ризик, що сприяє оперативному впливу банків на економіку країни.

Із створенням Національного банку України у вересні 1991 р. почався процес формування дворівневої структури банківської системи нашої держави, представленої, з одного боку НБУ, з іншого - мережою комерційних банків і банківських інститутів, Останні, будучи економічно незалежними (не відповідають за зобов’язання держави), повинні на засадах здорової конкуренції задовольнити потреби населення та народного господарства у банківських послугах, створити умови для стабілізації та зростання економіки України.

52 Банк (від іт. banco - лава) — кредитно-фінансова установа, яка зберігає кошти і капіталовкладення, надає кредити та здійснює послуги по фінансових операціях.     Банки є однією із важливих структур ринкової економіки. Банківська діяльність суттєво підвищує еффективність суспільного виробництва, сприяє росту продуктивності суспільної праці. Важлива економічна роль банків суттєво розширила сферу їх діяльності. Вони виконують наступні основні функції:    1) мобілізація тимчасово вільних грошових коштів і перетворення їх в капітал;    2) кредитування підприємств, держави та населення;    3) випуск кредитних засобів обігу (кредитних грошей);    4) здійснення розрахунків та платежів в господарстві;    5) емісійно-засновницька діяльність;    6) консультування, надання економічної та фінансової інформації

. На практиці в сучасних умовах функціонує велика кількість банків. В залежності від того або іншого критерію їх можна класифікувати наступним чином.    За формою власності розрізняють акціонерні, неакціонерні, кооперативні, муніципальні, комунальні, державні та змішані, міждержавні (міжнародні) банки.    За терміном надання кредитів – банки короткострокового, середньо- та довгострокового кредитування.    За національною належністю – національні та іноземні банки.    За функціями та характером діяльності виділяють депозитні, універсальні та спеціалізовані банківські установи.

53 . Суть аграрних відносин і їх місце в системі економічних відносин. Особливості аграрних відносин в умовах переходу до ринкової економіки.

У становленні, розвитку та ефективному функціонуванні всіх без винятку економічних систем і країн одне з визначальних місць займає аграрний сектор. Незалежно від обсягів виробництва у ньому, його частки у внутрішньому валовому продукті він являє собою ту серцевину, навколо або з безпосередньою участю якої вирішується переважна більшість соціально-економічних проблем країни. При добрій розвину тості аграрної сфери вона збагачує країну економічно, зміцнює її у військово-оборонному і політичному відношеннях, набуває значення одного із найважливіших чинників формування досить високого життєвого рівня громадян. І, навпаки, недостатній розвиток цього сектора обмежує можливість країни ставати багатшою або робить її бідною у всіх відношеннях. Крім того, від розвитку аграрного сектора, залежить суспільно-політичне становище безпосередньо, навколо або й в країні в цілому, а при великих складнощах з його розвитком стає однією з найважливіших передумов ускладнення політичної ситуації. Це особливо проявляється в країнах, де аграрний сектор посідає важливе місце в економіці країни. З цих причин аграрні відносини , рівень їх розвитку і соціально-економічної віддачі у всі часи посідали і будуть посідати одне із найбільших або й найбільше місце серед пріоритетів, які в кожній країні доводиться вирішувати постійно і, як правило, з наростаючими зусиллями.

54 Земельна рента є економічною формою реалізації власності на землю. Тому зі зміною відносин власності з'являються нові форми земельної ренти.

В умовах феодалізму рента як економічна форма реалізації власності феодала на землю виступала спочатку як панщина, пізніше — оброк, на зміну якому прийшла грошова форма.

Земельна рента за умов капіталізму виступає у формі орендної плати землевласнику за тимчасове користування землею орендарем.

У сільському господарстві розрізняють три види ренти: диференційну, абсолютну, монопольну. Причини, умови та джерела їх виникнення різні.

Диференційна земельна рента як економічна категорія відображає відносини між власником землі та користувачем з приводу розподілу і використання надлишкового додаткового продукту, що створюється внаслідок різниці в родючості та місці розташування земель. Є дві форми диференційної ренти.

Диференційна рента І — це додатковий дохід, обумовлений природною родючістю земель та кращим їх місцем розташування. Диференційна рента II — це додатковий дохід, обумовлений підвищенням економічної родючості землі за рахунок додаткових капітальних вкладень (засобів виробництва і праці) на основі науково-технічного прогресу.

Абсолютна рента є економічною формою реалізації монополії приватної власності на землю. Теоретичні проблеми абсолютної ренти є найбільш дискусійними в економічній літературі.

Монопольна рента — це особлива форма земельної ренти, її сплачують споживачі рідкісних за якістю сільськогосподарських товарів, що виробляються на землях з винятковими природними умовами. Тому ціни на такі товари (цитрусові, тютюн тощо) визначаються високим попитом і обмеженою пропозицією.

55Диференційна земельна рента як економічна категорія відображає відносини між власником землі та користувачем з приводу розподілу і використання надлишкового додаткового продукту, що створюється внаслідок різниці в родючості та місці розташування земель Господарства, які використовують свою працю та інші виробничі ресурси на кращих земельних ділянках, мають більше продукції з одиниці земельної площі. Вони отримують додатковий продукт, який є матеріальною основою диференціальної ренти.    Необхідною економічною умовою перетворення додаткового продукту в диференціальну ренту є наявність товарно-грошових відносин і особливість дії закону вартості в сільському господарстві.    Ця особливість полягає в тому, що суспільна вартість сільськогосподарської продукції визначається середніми витратами суспільно необхідної праці в господарствах, що розташовані на гірших за родючістю та місцезнаходженням землях за середнього рівня досконалості організації виробництва. Отже, господарства, які розташовані на кращих і середніх землях, мають нижчу індивідуальну вартість сільськогосподарської продукції, але реалізують її за цінами, які визначаються вартістю продукції на гірших землях. Це дає можливість одержувати додатковий чистий дохід, який утворюється понад середній чистий дохід.    Форми диференціальної ренти. Слід розрізняти дві форми диференціальної ренти: першу і другу. Диференціальна рента І в свою чергу поділяється на: - диференціальну ренту за родючістю (І_р); - диференціальну ренту за місцезнаходженням (І_м).    Диференціальна рента І_р виникає із різної природної родючості окремих ділянок землі. Вона дорівнює різниці між суспільною вартістю сільськогосподарської продукції та її індивідуальною вартістю на більш родючих земельних ділянках.    Диференціальна рента І_м виникає через те, що земельні ділянки розташовані на різній відстані від ринків збуту. Тому транспортні витрати, що входять у виробничі витрати, і вартість товару з різновіддалених земель неодинакові. Для віддалених від ринку земель ці витрати будуть більші. Але кількість близьких до ринку збуту земель обмежена, вони не можуть задовольнити платіжний попит суспільства в сільськогосподарських продуктах, тому виникає необхідність в обробці віддалених від ринку земельних ділянок. Щоб ці землі вступили в обробіток, повинні бути покриті виробничі витрати і отриманий нормальний прибуток. Це можливо, коли суспільна вартість регулюватиметься умовами виробництва на гіршій за місцезнаходженням ділянці. На близько розташованих до ринку землях індивідуальна вартість буде нижчою від суспільної. Якщо реалізація товарів відбуватиметься за суспільною вартістю, то на кращих за місцезнаходженням ділянках виникатиме надприбуток, який перетворюється в диференціальну ренту І_м.

56. Підприємство як первинна ланка ринкового виробництва. Види підприємств

Суспільне виробництво - складна інтегрована система, яка включає різні організаційно-правові структурні ланки. Основною одиницею підприємницької діяльності в межах суспільного виробництва виступає підприємство. Кожна галузь народного господарства складається із сукупності окремих підприємств, які виробляють одну або споріднені види продукції, що необхідні для задоволення певних потреб населення та суспільства.

Традиційно під підприємством розуміють завод, фабрику та подібні об'єкти з відповідною системою виробничих відносин.

В умовах ринкової економіки підприємство - це товаровиробник, основна виробнича ланка економіки. Слід звернути увагу на те, що саме на підприємстві відбувається поєднання робочої с із засобами виробництва. Від рівня діяльності підприємства залежить процес виробництва матеріальних благ, задоволення потреб населення, життєвий рівень, результати використання виробничих фондів, впровадження досягнень науково-технічного прогресу, тобто ефективність господарювання.

Згідно з діючим в Українській державі законодавством, підприємство - це самостійний господарський суб'єкт, що має право юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність з метою одержання прибутку. Сутність підприємства найповніше виявляється в принципах його діяльності. Як самостійна одиниця, підприємство користується правами юридичної особи, тобто має право розпоряджатися майном, одержувати кредит, укладати господарські договори з іншими підприємствами. У філії банку підприємство має розрахунковий рахунок, на який надходять кошти за реалізовану продукцію та із якого оплачуються рахунки інших підприємств за постачання сировини, напівфабрикатів, виплачується заробітна плата працівникам підприємства, здійснюються інші платежі.

Відповідно до господарського обсягу і кількості його працівників - незалежно від форм власності - підприємства можуть поділятись на: великі, середні та малі.

57 Виробниче підприємство не може діяти, не маючи засобів виробництва. Саме вони є матеріальною основою фондів. Термін «фонди» походить від латині і дослівно означає основа. Це дійсно основа продуктивної діяльності підприємства. Без неї немає основ­ної ланки національного господарства. Без неї немає і власності, тому що спочатку потрібний об'єкт привласнення.

Деякі економісти замість поняття «фонди» вживають поняття «капітал». Обидві категорії мають право на існування, тим більше, що вони не є тотожними.

Слід зазначити, що не кожний капітал набуває форми фондів. Де­які економісти до поняття «капітал» включають не тільки матеріальні предмети, а й нематеріальні елементи, такі як людські здібності, ос­віту. Іноді капітал пов'язують лише з грошовою формою існування, з сумою грошей.

Можна погодитись з тими вченими, котрі розглядають капітал у матеріалізованому вигляді, тобто у вигляді будівель, споруд, верстатів, машин, устаткування, сировини, комплектуючих деталей, що функ­ціонують у процесі виробництва (А. Сміт, Дж. С. Мілль та ін.). При цьому такому капіталу дають назви «основний капітал» (засоби праці) і «оборотний капітал» (предмети праці).

В умовах змішаної економіки і визнання багатоукладності не можна всі засоби виробництва вважати капіталом. Виходить, що дрібного виробника (кустаря або селянина, шевця або кравця), який використовує власну працю, має капітал, можна віднести до капі­талістів. Так можна дійти висновку, що всі, хто має засоби вироб­ництва, є капіталістами. Тоді виникає питання, що таке змішана еко­номіка? Чи існує вона? Насправді ж засоби виробництва стають капіталом тоді, коли використання їх пов'язане з залученням найманої праці. Це основна риса капіталістичного укладу.

Отже, не всі засоби виробництва є капіталом. Однак усі засоби виробництва можна розглядати як фонди підприємства.

Фонди підприємства не обмежуються засобами виробництва. Вони містять і грошові ресурси, які потрібні для відновлення спо­житих засобів і предметів праці, виплати заробітної плати тощо.

Фонди підприємства — це матеріальні та грошові ресурси, потрібні для розвитку виробництва, створення продукції (послуг)

58 Основні фонди включають виробничі й невиробничі. Виробничі основні фонди - це засоби праці, які функціонують у виробничому процесі (будівлі та споруди виробничого призначення, передавальне обладнання, силові та робочі машини й устаткування, транспортні засоби тощо). Вони поділяються на активну частину - силові машини, робочі машини й устаткування, прилади, інструменти й пасивну частину - будівлі, споруди, інвентар, які впливають на виробничий процес опосередковано. Невиробничі основні фонди - засоби праці, які безпосередньо не беруть участі у виробничому процесі, а задовольняють побутові й культурні потреби (житлові будинки, об'єкти охорони здоров'я, дитсадки, клуби і т.д.). Оборотні фонди - це предмети праці, які використовуються у виробництві. Вони являють собою частину продуктивних фондів, які використовуються у кожному циклі виробництва, і їхня вартість повністю переноситься на виготовлений продукт. На практиці оборотні фонди складають три групи: 1) виробничі запаси; 2) незавершене виробництво (предмети праці у виробництві, півфабрикати); 3) витрати майбутніх періодів. Фонди обігу - це сукупність усіх засобів, які обслуговують сферу обігу. Вони включають: готову продукцію на складах підприємства, товари відвантажені, грошові кошти у касі, банку, на рахунках, а також ресурси, які необхідні для реалізації готової продукції, її зберігання, доведення до якості, яка відповідає вимогам споживачів, інші ресурси, які використовуються для обслуговування постачання і продажу готової продукції. Оборотні фонди і фонди обігу, виражені у грошах, - це оборотні засоби. За джерелами формування їх розрізняють таким чином: власні оборотні засоби - формуються за рахунок власних коштів підприємства, його прибутку, а також коштів міністерств, відомств, в особливих випадках - із бюджету (готова продукція, гроші у банку, товари, відвантажені зі складів підприємства, зарплата); позичкові (залучені) оборотні засоби - створюються за рахунок кредитів банків та інших кредиторів, вони покривають додаткові потреби підприємства. За принципами організації оборотні засоби діляться на: нормовані - всі оборотні фонди й готова продукція, що є на складі підприємства (виробничі запаси, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів, готова продукція та інші товарно-матеріальні цінності). ненормовані - всі інші засоби у сфері обігу (відвантажена продукція, грошові кошти і кошти на рахунках). Слід зазначити, що обґрунтоване визначення нормативів запасів готової продукції, грошових ресурсів є необхідною умовою безперервності кругообороту фондів підприємства, підвищує їхню ефективність. Основні фонди й оборотні засоби утворюють статутний фонд . підприємства, рух якого знаходить відображення у самостійному балансі.

59 Головною метою виробничої діяльності сільськогосподарських підприємств є виробництво продукції для задоволення суспільних потреб і отримання максимально можливого прибутку. У процесі виробництва  аграрні підприємства використовують матеріальні, грошові і трудові ресурси, виробниче споживання яких формує витрати виробництва.

Розрізняють суспільні і індивідуальні витрати виробництва. Суспільні витрати виробництва за своїм економічним змістом співпадають із вартістю продукту. До складу суспільних витрат входять: матеріальні затрати (с), заробітна плата (v) і прибуток (m), тобто їх можна виразити формулою с+v+m.

Індивідуальні витрати - це витрати кожного конкретного підприємства на виробництво продукції. Вони включають в себе вартість спожитих у процесі виробництва матеріальних витрат (с)  і витрат на оплату праці (v). Індивідуальні витрати кожного підприємства знаходять свій вираз у формі собівартості продукції. Таким чином, собівартість продукції - це частина її вартості (с+v),  грошовий вираз матеріальних і трудових затрат.

Собівартість продукції  (робіт,  послуг)  -  це витрати підприємства, пов'язані з виробництвом продукції, виконанням робіт та наданням послуг (собівартість валової продукції). Собівартість одиниці продукції - це відношення суми витрат, понесених на виробництво, до обсягів валового виробництва конкретного виду продукції.

Собівартість продукції виступає одним з найважливіших показників ефективності функціонування аграрного підприємства, що відображає рівень господарювання: організацію і технологію виробництва, ефективність  використання земельних угідь, трудових ресурсів, основних і оборотних засобів, здійснення режиму економії. Визначення собівартості сільськогосподарської продукції необхідне для планування, аналізу та управління господарською діяльністю сільськогосподарських підприємств; обчислення рентабельності виробництва; раціонального розміщення та спеціалізації сільськогосподарського виробництва  за районами та зонами; обґрунтування цінової політики.

Види собівартості. Залежно від часу обчислення і джерела інформації визначають планову (нормативну), очікувану (провізорну) та фактичну собівартість.

Планова собівартість продукції визначається до початку планового періоду, виходячи з нормативів затрат праці та засобів виробництва згідно з прийнятою технологією і запланованого виходу продукції.Очікувана собівартість розраховується станом на 1 жовтня на основі фактичних даних про затрати і вихід продукції за три квартали та очікуваних даних за четвертий квартал.Фактична собівартість визначається в кінці звітного періоду на основі фактичних, підтверджених документально, даних бухгалтерського обліку про витрати і отриману продукцію.За видами витрат, що включаються до собівартості продукції розрізняють виробничу собівартість і собівартість реалізованої продукції.Виробнича собівартість включає прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці, інші прямі витрати та загальновиробничі витрати.Собівартість реалізованої продукції - складається  з виробничої собівартості продукції (робіт,  послуг), яка  була  реалізована  протягом  звітного  періоду,  розподілених загальновиробничих та наднормативних виробничих витрат.