Монетаризм

Початок 70-х років ХХ ст. ознаменувався одночасними сировинною, енергетичною, структурною, валютною кризами та циклічним спадом виробництва. Такі обставини привели до формування нового напрямку в межах неокласики, а саме неоконсерватизму. В межах даного напряму виділяють:

5. монетаризм, пов’язаний з регулюванням економіки через сферу грошово-кредитного обігу. Лише послідовна політика забезпечення господарства грошима, на думку монетаристів, може створити впевненість економічних агентів у неінфляційному розвитку економіки та сприяти рівномірному інвестуванню з мінімальним ризиком;

6. теорія економіки пропозиції, згідно з якою надмірне підвищення податків позбавляє підприємців стимулів до інвестування, призводить до падіння виробництва й підриву фінансової бази оподаткування, а зниження податкових ставок є достатньою умовою для стимулювання підприємницької активності й ініціативи;

7. теорія раціональних очікувань, згідно з якою економічні агенти здатні діяти раціонально, передбачувати і заздалегідь ураховувати наміри влади й нейтралізувати своїми діями політику уряду.

Монетаризм є однією із найвпливовіших течій сучасного неоконсерватизму, представники якої надають грошам та грошово-кредитній політиці першочергового значення.

Значний вплив на формування монетаризму справили теорії американських економістів 20—40-х рр. Герберта Саймона, Ірвінга Фішера, Френка Найта. Та особливого поширення монетаризм як варіант неолібералізму набув у США наприкінці 40-х—початку 50-х рр. Він став реакцією на тривале ігнорування економічною наукою грошових факторів і їхнього впливу на розвиток інфляційних процесів.

Цей період характеризувався виникненням низки монетарних теорій, що пояснювали природу циклічного розвитку та пропонували монетарні рецепти стабілізації. Але найбільш обгрунтованою та переконливою була теорія чиказької («нової монетаристської») школи М. Фрідмена.

Сучасний монетаризм розглядають як:

• цілісну теоретичну систему, що активно використовується на практиці;

• розвиток ідей класичного економічного лібералізму;

• антитеза кейнсіанській теорії та практиці господарювання;

• модифікація традиційної кількісної теорії грошей.

Безумовним лідером монетаризму, який рішуче виступив у 60-х рр. ХХ століття проти теорії і практики кейнсіанського регулювання економіки, є Мілтон Фрідмен (1912 - 2006) – професор Чиказького університету, представник Чиказької школи неолібералізму. Лауреат Нобелівської премії 1976 року. До основних його робіт можна віднести «Кількісна теорія грошей» (1956), «Теорія функції споживання» (1957), «Програма монетарної стабілізації» (1959), «Гроші й економічний розвиток» (1973), «Безробіття проти інфляції? Оцінка кривої Філліпса» (1975), «Теорія цін» (1978). Саме в цих та інших працях сформульовано основні теоретичні положення монетаризму.

Економічні погляди монетаристів:

1. Визнання необхідності економічної свободи, що зумовлює всі інші свободи в суспільстві. Економічна свобода, завдяки якій реалізується ідея суспільної рівноваги, є невід’ємною від ринкової системи, що перебуває в процесі постійного розвитку. Основною та визначальною рисою ринкової системи залишається вільна конкуренція, яка має забезпечувати умови автоматичного саморегулювання економіки.

Ідея економічної свободи реалізується, на думку Фрідмена, невтручанням держави в економіку та зменшенням тієї частки національного продукту, що становить доходи держави.

Державне втручання в економіку, підкреслює Фрідмен, блокує дію стихійних регуляторів, що сприяють встановленню рівноваги. Отже, основний принцип монетаризму полягає в тім, що альтернативи ринковому механізму не існує.

2. Фрідмен доводить, що циклічність економічного розвитку має грошову природу: саме зростання грошової маси в обігу провокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропозиція грошей мають бути основними об’єктами державного контролю.

Зростання грошової маси в обігу понад потреби ринку породжує невідповідність між попитом на гроші та їх пропозицією, і як наслідок, негативно впливає на цінову кон’юнктуру, заробітну плату й зайнятість. Держава не може вплинути на обсяги товарної пропозиції, а тому не може забезпечити рівноваги між попитом і пропозицією. Отже, на думку Фрідмена, першопричиною інфляції є форсована емісія грошей, яка ініціює процес її розгортання.

3. Фрідмен доводить, що між динамікою грошової маси і динамікою національного продукту існує стійкий кореляційний зв’язок. Тому грошова емісія має бути орієнтованою на приріст ВНП.

Фрідмен пропонує підтримувати темп приросту грошової маси не більшим за 4—5 % щорічно. Такий підхід забезпечуватиме стабільну грошову кон’юнктуру.

Монетаристський варіант кількісної теорії грошей зводиться до таких положень:

• кількісна теорія є передусім теорією попиту на гроші, вона не є теорією виробництва, грошового доходу або рівня цін;

• для економічних агентів — власників багатства гроші є одним із видів активів, формою володіння багатством;

• аналіз попиту на гроші з боку економічних агентів формально ідентичний аналізу попиту на споживчі товари;

• очікування зміни цін визнаються фактором, що діє на обсяг касових грошових резервів та інших фінансових активів, які знаходяться у розпорядженні економічних агентів.

4. Зростання інвестицій веде до підвищення зайнятості, збільшення ВНП та доходів, проте призводить до нового збільшення попиту на гроші, тобто проблема задоволення грошового попиту залишається невирішеною. Тому держава має контролювати пропозицію грошей, а не попит на них, і необхідність у регулюванні кредитної ставки відпаде.

Фрідмен уважав, що норма процента як ціна кредитних грошей визначається співвідношенням попиту на них і їхньою пропозицією. Якщо пропозиція грошей (а не попит на них) буде регулюватись державою і якщо вона також буде орієнтованою на основні економічні показники, то ставка процента встановлюватиметься ринком і сприятиме активізації механізмів саморегулювання економіки.

5. Фрідмен наголошує, що зайнятості, як і виробництву, притаманна циклічність. Її природа криється в недостатній пропозиції грошової маси. Зменшення грошової маси — ознака криз та застою, воно обов’язково супроводжується зміною кон’юнктури на ринку праці. Тобто безробіття він зв’язує з існуванням грошового попиту на робочу силу, розміри якого залежать від обсягів виробництва. Найкращим регулятором зайнятості є ринок. Фрідмен наголошує, що резерв робочої сили забезпечує рівновагу, дозволяє швидко збільшувати зайнятість за умов пожвавлення виробництва, повніше використовувати виробничі ресурси, швидко нарощувати товарну пропозицію і запобігати значному зростанню заробітної плати. Він уважає економічно виправданим 4—5 % рівень безробіття, оскільки соціальне забезпечення такої кількості безробітних не становить проблеми для держави.

6. На думку Фрідмена, рівень заробітної плати взагалі не підлягає державному регулюванню. Її розміри має встановлювати ринок залежно від кон’юнктури. Відтак необхідно скасувати закони про мінімальну заробітну плату і заборонити профспілкам втручатися в процес її формування.

7. Важливу причину інфляції Фрідмен убачає в політиці дефіцитного бюджетного фінансування. Він рекомендує утримуватись від неконтрольованої, спонтанної грошової емісії, яка є джерелом покриття бюджетного дефіциту та чинником інфляції.

8. Основним фактором економічної рівноваги в суспільстві, за Фрідменом, є стабільна, контрольована динаміка пропозиції грошей.

9. Соціальна сфера, за Фрідменом, не мусить бути пріоритетним напрямом діяльності держави. Він підкреслює, що стабільна економіка забезпечує високий рівень життя у суспільстві, але кожен громадянин повинен сам дбати про те, щоб одержати свою частку суспільного продукту.