3. Конституційні засади безпеки життєдіяльності людини (*дополнить)

Засади БЖД в Конституції України

Становлення суверенної України повинно супроводжуватися створенням безпечного стану довкілля, виробництва, побутових умов для життєдіяльності людини. Основне місце в цьому процесі посідає законодавство у галузі регулювання відносин з охорони здоров’я людини та навколишнього середовища і безпеки в надзвичайних ситуаціях й ситуаціях повсякденного життя, тобто безпеки життєдіяльності. Ці відносини регулюються нормативними актами різної юридичної сили – конституцією, законами, урядовими підзаконними актами, відомчими нормативними актами та нормативними актами місцевих органів влади.

Конституція України проголошує:

– “Кожна людина має невід’ємне право на життя... Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань” (ст. 27);

– “Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування... Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя” (ст. 49);

– “Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди” (ст. 50).

Законодавство щодо безпеки життєдіяльності включає законодавство України: про охорону здоров’я, про охорону праці, про дорожній рух, про цивільну оборону, про охорону навколишнього середовища тощо.

Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров’я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров’я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв’язання екологічних проблем, удосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

4. Ресурсне, інформаційне та правове забезпечення органів державної влади. (из лекеции)

Сьогодні в Україні встала необхідність побудови такого державного апарату, діяльність якого була б спрямована повністю на створення реальних умов для всебічного розвитку особистості, покращання добробуту, захисту прав, свобод громадян. Верховною Радою України вже прийнято ряд важливих нормативних актів, спрямованих на вирішення названих проблем. До них слід віднести Конституцію України, а також Закони України: "Про державну службу", "Про міліцію", "Про прокуратуру", "Про суддів" та інші.

Комунікаційні процеси займають важливе місце в житті людини, громадянина і держави, є в наявності у роботі всіх суспільних інститутів. На даний момент вивчення комунікації, її видів і елементів, представляє великий інтерес для науки про державне управління, адже комунікативна діяльність, посідає важливе місце, здійснює формуючий вплив на процеси суспільного розвитку для регулювання суспільних відносин, а також взаємовідносин держави та суспільства.

Комунікаційний процес — це обмін інформацією між двома або більшою кількістю людей. Основні функції комунікаційного процесу полягають у досягненні соціальної спільноти при збереженні індивідуальності кожного її елемента. В окремих актах комунікацій реалізуються управлінська, інформативна, емотивна (така, що викликає емоції) і фактична (пов’язана з установленням контактів) функції.¹

Класифікувати методи, форми і канали державної комунікації можна за різними ознаками. Відомий дослідник політико-комунікативних процесів Р.-Ж. Шварценберг виділяє наступні канали:

1) комунікація через неформальні канали;

2) комунікація через організації;

3) комунікація через засоби масової інформації.

Головним соціально-комунікативним завданням державної влади на сучасному етапі розвитку суспільства постає організація ефективного та якісного інформування громадськості про діяльність органів влади та налагодження ефективної взаємодії між органами державного управління і громадянами країни. Державне управління містить низку різноспрямованих соціальних комунікацій у своїй системі.

Важливим аспектом необхідно відзначити функції комунікації в системі державного управління, серед яких можна виділити наступне:

- Забезпечення ефективного обміну інформацією між суб'єктами і об'єктами управління.

- Удосконалення відносин між суб'єктами комунікації на різному рівні в процесі обміну інформацією.

- Створення інформаційних каналів для обміну інформацією між окремими працівниками та групами та координації їх завдань і дій.

- Регулювання та раціоналізація інформаційних потоків .

Інформаційна інтервенція - це комплекс цілеспрямованих, скоординованих у часі заходів, що забезпечують подання каналами розповсюдження та телекомунікацій масової тенденційної інформації у заздалегідь заданому режимі або її інтерпретацію в потрібному ракурсі з метою впливу на суспільну думку і прийняття рішень в іншій державі, а також інформаційні технології й інформаційна техніка та обладнання іноземного виробництва, споживачами якої є мешканці країни-об'єкта інформаційної інтервенції. Стрімка інформаційна атака різних ЗМІ, особливо як­що це відбувається на фоні офіційної підтримки, здійснює величезний вплив на психіку людини. Багаторазові пові­домлення „правдивого змісту" здатні визначити бачення світу, страхи і навіть прихильності.

Стрімке зростання інформаційних технологій призвело до початку перерозподілу в суспільстві реальної влади від традиційних структур до центрів управління інформаційними потоками. Інформаційні технології знаходять усе ширше застосування у таких сферах, як фінансовий обіг і ринок цінних паперів, зв'язок, транспорт, високотехнологічні виробництва (особливо атомні, хімічні тощо), державні системи управління тощо. Будь-яка диверсія у наведених сферах життєдіяльності держави й суспільства може призвести до тяжких наслідків, паралізувати як ординарні, так і складні, "високі" системи управління, збройні сили і спеціальні служби, спровокувати руйнівні аварії на екологонебезпечних об'єктах.

Перша складова національних інтересів України в інформаційній сфері спонукає державу забезпечити конституційні права та свободи людини й громадянина вільно шукати, одержувати, передавати, робити й поширювати інформацію будь-яким законним способом, одержувати достовірну інформацію про стан навколишнього середовища, гарантувати свободу масової інформації й заборону цензури. Але держава також повинна зміцнювати механізми правового регулювання відносин у галузі охорони інтелектуальної власності, створити умови для дотримання установлених законодавством обмежень на доступ до інформації, яка не підлягає поширенню [3]:

• не допускати пропаганду й агітацію, що сприяють розпаленню соціальної, расової, національної чи релігійної ненависті і ворожнечі;

• забезпечити заборону на збирання, зберігання, використання й поширення інформації про приватне життя особи без її згоди та іншої інформації, доступ до якої обмежено законодавством;

• здійснювати захист особистої та сімейної таємниці, таємниці листування, телефонних переговорів, поштових, телеграфних та інших повідомлень, захист честі і свого доброго імені особи, а також захист комерційної таємниці [4].

Державна політика забезпечення інформаційної безпеки Ук­раїни полягає у:

• забезпеченні конституційних прав людини на доступ до ін­формації/використанні інформації в інтересах здійснення не забороненої чинним законодавством діяльності, фізичного, інтелектуального й духовного розвитку, а також у захисті ін­формації, яка стосується особистої безпеки громадянина;

• створенні умов для гармонійного розвитку інформаційної структури,дляреалізаціїконституційнихправісвободлюдини й громадянина у сфері отримання інформації та використання її з метою забезпечення непорушності конституційного ладу, суверенітету й територіальної цілісності України, політичної, економічної та соціальної стабільності, безумовного забезпе­чення законності й правопорядку, розвитку та взаємовигідно­го міжнародного співробітництва.

В3

1. Приватний сектор (из лекции)

Приватний сектор посідає важливе місце у структурі національної економіки будь-якої країни; його підвалинами є приватна власність та ринковий механізм.

Поняття „приватний сектор” доцільно тлумачити у вузькому розумінні як ту частину національної економіки, яка не є державною, а у широкому – як сукупність домогосподарств та ділових підприємств приватної форми власності.

При цьому підприємницький сектор та сектор домогосподарств розглядаються як складові частини приватного сектора економіки.

Підприємницький сектор – це сектор малих, середніх та великих приватних підприємств. У перехідних економіках приватний сектор формується у процесі приватизації та у результаті створення нових приватних підприємств.

Приватний сектор економіки - частина економіки країни, яка не перебуває під контролем держави. Приватний сектор утворюють домогосподарства та фірми, що належать приватному капіталу. Приватний сектор економіки підрозділяється на корпоративний, фінансовий та індивідуальний сектори економіки.

Критерії функціонування приватого секторру.

- стабільна національна кредитно-грошова система;

- пільгова система оподаткування, що сприяла б швидкому припливу фінансових коштів у сферу бізнесу;

- активно діюча система інфраструктурної підтримки підприємницької діяльності (комерційні банки, товарно-сировинні біржі, страхові компанії, науково-консультативні та навчальні центри загального розвитку підприємництва, менеджменту, маркетингу тощо);

- державна підтримка підприємництва в галузі фінансів і матеріально-технічного забезпечення (особливо під час започаткування та становлення);

- ефективний захист промислової та інтелектуальної власності;

- спрощена процедура регулювання підприємницької діяльності державними органами управління національним господарством;

- правова захищеність підприємництва;

- формування в суспільстві привабливого іміджу підприємництва, толерантного ставлення до його тимчасових невдач.

Критерії функціонування приватного сектору можна згрупувати наступним чином:

• вільний доступ до ресурсів;

• свобода вибора підприємницької діяльності;

• вільний доступ до ринків товарів (збуту) та послуг;

• гарантія привласнення заробленого доходу.

Функції держави у сфері підтримки приватного сектору є наступними:

Ø Створення загальних законодавчих і правових передумов, свого роду правил гри для осіб, що діють в ринковій економіці;

Ø Пряме державне володіння і управління основними елементами інфраструктури народного господарства, природними монополіями, особливо важливими в політичному, економічному та фінансовому відношенні виробництвами;

Ø Розробка і проведення активної промислової політики, участь у ключових інвестиційних, структурно - технологічних програмах шляхом повного або часткового їх фінансування, надання економічних гарантій, пільгових кредитів та інших видів фінансової допомоги приватного сектору економіки.

Партнерські відносини між приватним сектором і державою є основоположним елементом функціонування економіки країн. Ці відносини включають в себе широкий спектр видів діяльності та різних дійових осіб, що ускладнює чітке визначення поняття партнерства.

Одна з можливостей для держави більш активно налагоджувати партнерські відносини з приватним сектором - організація спеціальних органів, що займаються підтримкою приватних компаній.

Ці органи займаються двома потенційними партнерами у приватному секторі:

• Агентства сприяння інвестиціям займаються іноземними компаніями, які здійснюють прямі інвестиції,

- Агентства з підтримки малого бізнесу займаються дрібними компаніями.