Білі крила Танатоса.

— Доброго ранку.

— Доброго. Футбол учора дивилися?

— Виграли ті самі?

— Авжеж.

— Уночі дзвінків не було?

— Тихо.

Я проходжу повз охоронця у броньовані двері і відчуваю, як хтось дихає мені в карк. Я пересмикую плечима, і дихання зникає. Невидимі подихи ходять за мною вервечкою. Як комусь одному набридне дихати, на його місце стає інший. Подихи дуже різні — фіялками пахне дитячий, перегорілою слиною старечий, втручається чийсь зухвалий перегарисько...

Гухають важкі двері.

Я за досконале людство, і тому над моїм столом прикноплено постер із зіркою веселого кіно Кайлою Коул. На столі телефон, бльокнот і течка з паперами. Я знімаю з вішалки білий халат, пхаю в нього долоні, плечі, спину й застібуюся під горло.

— Алло, ви нам допоможете?

— Що у вас?

— Шийка стегнової кістки. Третій рік... Це моя мати. Якщо дружина проти... можна?

— Так, можна.

Невидимі вони нагадують про себе повсякчас. Ось нізвідки взявся протяг, пробіг по паперах і зник під шафою.

— У мене виклик. Бульвар Двадцяти Двох... Прокуратурський поїхав? А собєсівська?

Моя автівка не привертає уваги. Чорна „шістка” котить вулицями міста.

Кажани вже тут.

Жевжик із прокуратури вимірює очима висоту стелі — де б причепитися пазуристими лапками, повисіти, спочити. Курва з управління соціального захисту з фальшовано-гірко стуленими фарбованими губами стоїть над жовтою, висохлою на деревину старенькою, — ось стріпне парасолькою шкіряних крилець, почне хрестити повітря.

Квартира обшарпана. Меблі неживі. Благеньке все — і виглядає так, ніби щойно тут докрутилася заїжджена платівка з Утьосовим.

— Скільки така квартирка зараз?

— Тисяч сто.

— Папери в порядку?

— Ажур.

Замовк кажанячий шепіт. Замугикав прокуратурський якоїсь пісеньки. Курва склала крильця, зашурхотіла паперами.

Старенька чує — не чує, здається, спить.

І знову шепіт просто над моїм вухом:

— Дружина проти була. Категорично. Але це ж моя мати... За законом... Тепер вона у відпустці... маю на увазі, дружина...

Киваю й мовчу.

Зіщулилися кажани, перешіптуються.

— Пане лікарю, беріться до справи! Уже б їхати...

Мій чорний лікар-сет розсівся на столі, безсоромно розвалив нутрощі.

Я лаштую крапельницю. Прокуратурський комусь телефонує, потім йому телефонують. Курва дивиться у вікно, ворушить шарлатовими губами.

Висохлі губи старої розтуляються:

— Я хочу, щоб вони всі пішли.

— Але ж за законом...

— Павлику, Павлику!

— Так, мамо!

— Дай отим людям грошей — хай за дверима постоять…

Перезирнулися кажани й випурхнули за двері. Задурно.

— Добраніч! — пожартував на порозі прокуратурський.

— І ти, синочку, іди…

Засмикався молодик, пішов червоними плямами, витяг цигарку і не тим боком запхав у рота.

— Іди, сину. Я прошу...

Молодик припалив фільтр, розкашлявся й загасив цигарку у вазі з порохнявими засохлими квітами.

— Ви скажете… коли заходити?..

Витік за двері син-синашко, мов цівка розплавленого воску.

Хвилинне мовчання, присмачене пахом застарілого пилу.

— Лікарю, подивіться у вікно. Краєвид…

Крапельница готова. А краєвид, зізнатися, поганенький — усі ми, мешканці міст, бачимо одне й те саме. Клапті неба, знизу підперті кам’яницями, дроти, цегляні рури, далеко клубочиться рудий дим.

Лікар має бути делікатним, отже, я ніколи не поспішаю, на відміну від тих — законних свідків моєї законної медицини.

— Джгут затягую не сильно… Нормально?

…І знову крижаний протяг через усю кімнату.

— Увага, зараз введу голку у вену…

Жовте — зморшками, зморшками, а в жовте вкручено живі очі-тернини. Шепоче:

— Ще хвилиночку. Одну… Дайте косметичку.

Вони красиві — старі люде, але цю красу ніхто не вміє побачити. Вони красиві, як осіннє листя ясена, або — як вода, по якій пливе — не спливає — розпатлана вербова гілка…

— Так краще?

Вона підфарбувала губи — багряне пройшло по жовтому — і склепіла повіки.

— Коли будете готові, натисніть цей важельок. Я почну рахувати. Слухайте мій голос… тільки слухайте голос… Ще можна відмовитися…

— І стане тихо?..

— У будь-якому разі біль піде.

Невидимі вони скачуть від нетерпіння, хвицяються, безтямно танцюють, пускають низом холодні протяги. Я знаю, що побачу їх, якщо зараз обернуся, — і що буде тоді?..

— У вас, лікарю, піт на чолі…

— Тепло...

— Виходитимете — угорніть чим-небудь шию, тоді не застудитеся…

Важельок зробив півоберта. Виснажена рука впала на ковдру — стрепенулися м’язи, зрушилися суглоби, нервова іскра пробігла по сухій шкірі.

— Один…

— Я згадала одну подругу…

— Два…

— Ми відпочивали в Ялті…

— Три…

— Це було після війни… смалена цегла й побите залізяччя на набережній…

— Чотири…

— Ще голодні, а вже відпочиваємо… від війни… дівчатка… У неї була сукня… біла, аж світилася… А вона стидалася ту сукню носити… Розкладе на ліжку й плаче… усі три тижні, поки відпочивали… розумієте — дівчата… Чому… не рахуєте?.. Так… вона… плакала… після… війни…

Я пишу на синьому бланку, і ручка зісковзує з папера. Я ховаюся за словами, що вигадали за мене великомудрі державні люде.

«…Після в/в крап. введення евтаназійної суміші відзначено поступове послаблення серцевої та дихальної діяльності… Констатовано смерть… Дата… Підпис… Підпис… Підпис…».

Вони геть знахабніли — смикають мене за поли халату, хрипкувато хихотять і мугичуть собі під ніс, ніби хочуть і не вміють сказати погане слово. Я чую глухий стоногий тупіт, спина моя перетворилася на суцільний шматок криги, волосся коливається, як від вітру. Залишилося написати піврядка моєї правди.

Жовтнем 2008

Олег Зав’язкін - майстер дошкульних памфлетів, деякі з них стали широко відомими в Україні і в східній і західній діаспорах(”Меру-мур: Відповідь меру міста Моски Лужкову”і ”Мій зведений брат Москаль”).

Лауреат „Русской премии” за 2007 рік у жанрі поезії.

Олег Зав'язкін  Мій зведений брат Москаль  Оповідання  «Полюбила москаля – ще і зуби вишкіля!» Фольклор Завітайте, панове й пані! Буде карась у сметані, а як карася не буде, то вибачте, добрі - люде! Зате буде Москаль – за Чорта вищий на цаль. Із нечистим вони брати – сам не йдеш, так бабу пусти! Не жалкуй грошенят — хоч кирея з вітру та лат! Не шкодуй вертепникові ласки – гучніше в долоні ляскай!

Протагоністом української комедії (радше, кумедії) є Москаль. Без нього вітчизняне дійство втрачає сіль, стає прісним. 

Москаль – близький родич Чорта, теж комедійної машкари. Так само, як і Чорт, Москаль одягнений в однострій: (чорна вовна й хвіст, обшарпаний миколаївський мундир із циновими ґудзиками). Так само як і Чорт, він позбавлений будь-яких етичних засад. Так само як і Чорт, він веселий та нахабний, і навіть щире співчуття його відгонить глузуванням. Обидва вони вдаються до паскудних жартів, усе псують і плюндрують.

...Ще мить, і пролунає навіжене «геть!», намарне змахне у зворохобленому повітрі чийсь п’ястук – це останній парадоксальний крок до слинявого братання за чаркою без якого кумедія й шеляга не варта. Упізнавання відбулося: Есхіл та Расін палко аплодують з партеру. Хоча який, у біса, на майдані партер – натовп тлумище, що так і лізе, – рачими очима вперед – за діряві лаштунки.

Де з’явився Москаль, там неодмінно почнуться чортівня і блазнювання, реальність зсунеться на волосину, але й цього задосить – палюча горілка потече в горлянки, а коли сліпи буде залито по вінця, почнеться розв’язання світових проблем. Китай?! Лазерами їх по косих очах! Америка? В океан поповзом! Молдавія?!. Тьху!.. Там звідки пішов Москаль, залишаються гіпсові янголи із сифілітичними носиками, биті зелені пляшки, презервативи, насаджені на цвинтарну огорожу, купи мілітаризованого металобрухту, дебільні байстрюки, налякані шолудиві пси та погані дороги. 

Москаль живе війною — саме для неї його нашвидку зліплено з рудого бородинського суглинку. Це вічний жовнір-безталанник. Його захоплюють військові паради, державні урочистості, виголошення ультиматумів і взагалі будь-яке нахабство в політиці. Москаль обожнює Сталіна, пишається Хрущовим і поплескує Брежнєва по плечі.

Москаля не можна залишати поблизу речі, що варта більше битої копійки, неодмінно вкраде. Проте вкрасти він може й те, що не має грошового еквіваленту наприклад, назву сусідньої держави, хизуватися нею впродовж століть, мов дурень червоною стрічкою. 

Що в Москаля не запитай – неодмінно збреше. Коли ж запитати про річ абсолютно певну – прибреше вдесятеро. Краще вже мовчати – цей добре випробуваний національний оберіг єдиний рятує, від мовленнєвої агресії, хоча й на мить не позбавляє москальського товариства.

Спирт то є кров Москаля. Коли горілка почне стугоніти йому в жилах, Москаль суворо прокаже: доля стукає у двері.

Москаль — мій зведений брат. Коли він уперше ввійшов до хати, голодний і переляканий, мене не питали — сказали лише: «Ось тобі братик! Поцілуй братика!» І я поцілував зайду у брудну щоку.

Спливав час. Москаль підріс і скоро виліз із закаляної сорочки. Тепер його часто можна було побачити за щедрим обіднім столом: братик сякався у філіжанку й замислено розвозив, шмарклі пальцем. Так він став філософом. Минуло,ще трохи зим та літ, і Москаль повісив у сінях кота – сардонічна посмішка покійного Нявка часто з’являється мені в кошмарах. Потім братик навчився пити гірку, і залунали попід тихими вербами широкі п’яні пісні. Далі – Москалеві забракло площаді...

Я добре пам’ятаю ранок, коли ми з матусею підхопили торби, що їх дбайливий братик кинув просто перед ґанком, і рушили через усе село на прощу, думав я, та виявилося — в жебри...

Років п’ятсот я мандрую світом — з людьми та сам. І знаєте, що я збагнув? Немає у світі країни, де не пробіг, не пройшов, не проповз, не прошкутильгав би Москаль, лишаючи за собою... (дивись вище). 

І тоді я запраг убивства. 

Зброю вибирав ретельно. Кинджал, пістолет, ґвер не підходили – куля Москаля не бере (до речі, баґнет-молодець його теж побоюється) Отрута? Пхе, що отрута людині, яка п’є квартами фальшовану оковиту. З тієї ж причини відпали іприт, зоман, зарин та ві-гази...

І раптом мене осінило. Папір! Я добре пам’ятаю: малим він страшенно боявся шурхотіння паперу, навіть сраку підтирав пальцем! Коли ж і на папері були літери, страх Москаля перетворювався просто-таки на жах! Братик навіжено мстився своїй фобії крав старі матусині книжки й палив їх за клунею або замазував слиною надруковане та малював зверху кумедних чортенят... Тоді я сів за стіл, написав листа і вкинув до поштової скриньки.  Агов, братику. Хіба до тебе ще не заходив листоноша? Доброго здоров’ячка! Якщо ти досі не навчився читати (а ти, певне, так і не навчився), то попроси Кацапку Люсю, що мешкає за котельною в коробці з-під холодильника — кажуть, вона ще трохи літер пам’ятає,— то прочитає. Разом і обмиєте це діло. Жду ответа, как соловейлета!  Липнем 2006, м. Донецьк