49. Перша св. Війна і політичні сили Укр…………

У1914 р. загроза війни стала очевидною. 28 червня у Львові відбув­ся Шевченківський здвиг - огляд напіввійськових формувань «Січі», «Сокола», «Пласту». Цього ж дня у столиці Боснії - Сараєво сербсь­ким націоналістом було вбито наступника австрійського престолу. Австрія оголосила 19 липня Сербії війну, яка стала світовою. У ній взяли участь 33 країни. Було мобілізовано 65 млн. солдатів, з яких більше 10 млн. загинуло і понад 20 млн. поранено.

Причина війни: зіткнення геополітичних інтересів двох блоків імперіалістичних країн: Антанти, що об'єднувала Англію, Францію, Росію та їх союзників і Четверного Союзу (Німеччини, Австро-Угор­щини, Болгарії, Туреччини). У стратегічних планах воюючих сторін українські землі займали істотне місце. Росія планувала загарбати Галичину, Буковину й Закарпаття, вийти на Босфор і Дарданелли. Австро-Угорщина претендувала на Волинь і Поділля. Німеччина праг­нула взяти багату Україну під свій протекторат і переділити захоп­лені США та Англією іспанські колонії. Румунія претендувала на Бессарабію і частину Буковини.

Як у Росії, так і в Австро-Угорщині розпочалася кампанія з метою замаскувати імперський характер війни, надати їй вигляд оборонної. Це вело до розколу українського визвольного руху.

Москвофіли-емігранти утворили в Києві «Карпатсько-руський визвольний комітет», який закликав західних українців зустрічати наступаючу російську армію вітальними хресними ходами.

Емігранти ж із підросійської України Д.Донцов, В.Дорошенко, М.Меленевський та ін. заснували 1914 у Львові Спілку Визволення України (СВУ), метою якої було утворення самостійної Української держави у формі конституційної монархії. Для досягнення цієї мети встановлювалися відносини з урядовими колами Німеччини та Австрії аж до отримання матеріальної допомоги і дозволу культурно-освітньої роботи серед військовополонених українців. З цією допо­могою діячі СВУ сформували дві дивізії «синіх» і «сірих» гайдамаків, які мали скласти українсько-турецький десант на Північний Кавказ.

Для консолідації національних сил представники українських партій Галичини, Буковини та посли до сейму об'єдналися у Головну Українську Раду і через газету «Діло» звернулися до народу із маніфес­том. У ньому голова ГУР Кость Левицький та інші її члени закликали українців «стати однодушне проти царської імперії», на руїнах якої «зійде сонце вільної України». (Історія України. Ю.Заііцев та ін. - с. 215).

З іншого боку, соціал-демократ Симон Петлюра, щоб відвести від 30-мільйонного народу звинувачення в сепаратизмі, надрукував у редагованій ним газеті «Украинская жизнь» в Москві відозву «Війна і українці». У ній зазначалося, що, сподіваючись на взаємну довіру з російським урядом, наддніпрянські українці пристають на бік Росії у війні. ТУП на чолі з М.Грушевським зайняло очікувальну позицію, не підтримавши СВУ.

50. Формування та бойовий шлях Легіону січових стрільців в роки Першої світової війни. У серпневі дні 1914 р. Головна Українська Рада створила Центральну Бойову Раду, яка звернулась до уряду країни з проханням дозволити сформувати легіон Українських січових стрільців (УСС). Невдовзі згоду було отримано; правда, командування австро-угорської армії, як і уряд, без ентузіазму поставились до цієї ініціативи галичан. Перепони чинилися від перших днів створення легіону. На прохання Управи відкликати з військ для формування легіону сто українських старшин цісарське командування виділило лише 16 (серед них були Дмитро Вітовський, Михайло Баран, Григорій Коссак, Яків Струхманчук, Теодор Рожанковський). Для легіону УСС австрійці передали тисячу важких однозарядних крісів системи Верндля, які ще 1888 р. були зняті з озброєння.

Перший курінь УСС очолив підстаршина Дмитро Вітовський. Біографія цього 26-річного командира — типова для більшості старшин легіону. Народився у селі Медуха під Галичем у селянській сім'ї. Коли Дмитро закінчив сільську школу, батькові вдалося влаштувати його у Станіславську гімназію. Продовжив навчання у Львівському університеті, був одним з організаторів антиурядових студентських демонстрацій у Львові, в тому числі 1 липня 1910 р., коли від куль поліції загинув його товариш — студент Адам Коцко. За участь у цьому виступі Вітовського, як і інших учасників демонстрації, було виключено з університету. В листопаді 1911 р. він організував втечу зі Станіславської тюрми колишнього студента Львівського університету Мирослава Сочинського, який 1908 р. вбив австрійського намісника в Галичині графа Потоцького. Восени 1918 р. Д. Вітовський стане керівником українського повстання у Львові.

Усього ж до УСС зголосилося 28 тис. юнаків та дівчат, яких вистачило б для формування двох повнокровних піхотних дивізій. Але уряд обмежив чисельність легіону двома тисячами. Це викликало велике обурення з боку стрілецтва. "Усі або ніхто!" — висунули вимогу добровольці. Та квоту було збільшено всього на 500 осіб. Погано озброєних і не вишколених січовиків австрійське командування вирішило кинути на фронт проти російських військ, що наступали під Радзивіловом. де на легіон чекала неминуча загибель. На щастя, тодішній тимчасовий командир Теодор Рожанковський проявив твердість і відмовився виконувати наказ, за що був одразу усунутий з посади. Рішенням Бойової Управи на цю посаду був призначений директор Рогатинської приватної української гімназії поручник запасу Михайло Галущинеький. син священика з Бучача на Тернопільщині. З вересня новобранці прийняли у Стрию (Львів був уже окуповний) присягу й відбули на докомплектування в закарпатські села Горонда та Страбичів під Мукачеве. Ядро легіону становили активісти довоєнного січового, сокільського і пластового руху.

У зв'язку з тяжким становищем на фронті вже наприкінці вересня стрілецькі сотні вступили в оборонні бої з кубанцями в районі Верецького та Ужоцького перевалів. І лише отримавши підкріплення з Балканського фронту, цісарська Південна армія у першій половині жовтня перейшла у наступ через Карпатські перевали і відбила у росіян міста Борислав. Дрогобич, Стрий. Тільки коли командарм О. Брусилов перекинув з-під Перемишля резерви, йому вдалося відновити становище. Австрійські війська, а з ними легіон УСС відійшли до Карпат. На початку березня 1915 р. стрілецькі сотні вийшли на схили гори Маківка.

У ті дні на Південно-Західний фронт прибув російський самодержець Микола II. Зі Львова він приїхав до штабу 8-ї армії генерала Брусилова у Самбір, потім побував у Хирові та недавно зайнятій Перемиській фортеці. Відтак командуючому фронтом генералу Іванову, мабуть, дуже хотілося порадувати імператора "побідною" реляцією з Карпат. Отож, підтягнувши важку артилерію, він кинув у наступ на Маківку кавалерійську дивізію генерала Олексія Каледіна (майбутнього отамана Донського козацтва, керівника антирадянських виступів 1918 р.) та добірні піхотні частини. Найбільшої напруги бої досягли 1 травня. У період травня-червня 1915 р. німецькі війська здійснили так звану Горлицьку операцію. Вісім армій під загальним командуванням генерала Макензена прорвали оборону російських військ, визволили Львів (22 червня) і змусили противника майже цілком залишити Галичину. Наприкінці серпня галицькі курені знову втягнулися в запеклі бої в подільських степах між Серетом і Стрипою. 2 листопада зусиллями січовиків було ліквідовано прорив росіян на Бережани. Тут, у боях на схилах Лисоні полк УСС втратив убитими, полоненими і пораненими більше тисячі старшин і стрільців.

При легіоні (згодом полку) УСС був Кіш — запасна частина, яка займалася набором новобранців. При ньому діяли бібліотека, стрілецький хор під керівництвом талановитого композитора Михайла Гайворонського. а також Пресова квартира, у складі якої плідно працювали Андрій Баб'юк (Мирослав Ірчан). Антін Лотоцький, Осип Назарук. Юрко Шкрумеляк. Лев Лепкий, Осип Курилас. Микола Угрин-Безгрішнии та інші талановиті письменники, жур­налісти, митці.

Улітку 1916 р. російське командування вирішило покінчити з позиційною війною і перейти до активних дій. Відтак 4 червня почався прорив, який увійшов в історію воєн під найменуванням Бр\ силовського. Цісарське командування прикрило січовикам найбільш важливий відтинок фронту — мурований шлях із Підгайців на Бережани в районі пагорба Лисоні. Цілих два місяці — серпень і вересень — майже безперервно на цьому рубежі точилися запеклі бої. Коли ж противник розгромив сусідні турецькі та угорські частини, полк УСС опинився в оточенні. Півтори сотні старшин і стрільців полягли у тих боях, близько тисячі потрапили у полон. їх відправили у табори військовополонених у Симбірськ і Царицин. Залишки полку було виведено в тил. Тієї осені стрілецькі старшини відкрили на Волині близько сотні українських шкіл і придбали для них підручники і необхідне приладдя.

На фронт, у знайомі місця під Бережани, полк повернувся 17 лютого 1917 р. Невдовзі в стрілецькі окопи дійшла звістка про революційні події в Росії, падіння монархії, формування Тимчасового уряду. На фронті наступило затишшя, відтак — братання стрілецтва із солдатами наддніпрянсь­ких і кубанських полків. А в цей час під тиском Антанти, а також з метою збити наростання антивоєнних настроїв у Росії та на фронті військовий міністр Керенський за згодою Тимчасового уряду готував новий наступ на Південно-Західному фронті. Він особисто прибув до Галичини, де зупинив на декілька днів свій бронепоїзд у прифронтовому містечку Козова, 15 червня приїхав до Тернополя. Перед десятитисячним строєм військ виголосив патетичну промову, агітуючи за війну до переможного кінця. Однак вона не справила на фронтовиків очікуваного враження, навпаки, йому було вручено антивоєнну резолюцію, яка була прийнята на мітингу корпусу. Переконавшись, що на заклики фронтовики не реагують, Тимчасовий уряд відновив військово-польові суди, запровадив на фронті смертну кару. Після цього 18 червня було віддано наказ про наступ. Але Гренадерський полк, роти Фінляндського і Павловського полків відмовились брати \ ньому участь. За це вони були негайно роззброєні, а "заколотники" кинуті за грати в'язниці Кам'янця-Подільського. Кровопролиття на галицькому фронті тривало.

На початку липня 1917 р. шість відновлених сотень полку УСС під командуванням Мирона Тарнавського знову\ вступили у бій на Бережаншині. Після дводенного штурму вони оволоділи Козовою і в час загального наступу австрійських військ попрямували до Збруча. Погляди стрілецтва були спрямовані на схід, де відроджувалась державність України.

52. Початок української революції. Утворення УЦР. М. Грушевський. Становлення нових форм української держави після двох попе­редніх - княжої та козацької - відбувалося в умовах революційних потрясінь у Російській і Австро-Угорській імперіях. Воно було підго­товлене попередніми етапами національно-визвольної боротьби та прискорене Першою світовою війною. Внаслідок перемоги Лютне­вої революції і відречення царя Миколи II (Романова) від престолу в Росії настало двовладдя. Хоча номінально управляв утворений депу­татами IV Думи Тимчасовий уряд (ТУ), на місцях істотний вплив мали контрольовані соціал-демократами та соціалістами-революціо-нерами Ради робітничих і солдатських депутатів (советьі).

В умовах російської анархії лідери українських партій 3 (16) бе­резня 1917 р. (далі - за новим стилем) на зборах ТУП у Києві утворили Українську Центральну Раду (УЦР) - національний політичний центр. Провідну роль в УЦР відіграли соціалістичні партії: утворена в червні на основі ТУП У ПСФ (лідери Д.Дорошенко, С.Єфремов.Є.Чи-каленко), УСДРП (В.Винниченко. С.Петлюра. М.Порш), УПСР (М.Ковалевський, П.Христюк. М.Шаповал). Головою Центральної Ради обрано історика, масона Михайла Грушевського.

6 квітня 1917 р. у Києві відкрився Український національний кон­грес, з участю 848 делегатів з усієї України Конгрес обрав 150 пред­ставників до УЦР. Легітимність УЦР як вищого органу влади в Ук­раїні підкріпило також включення до неї представників з'їздів військовиків, селянського та робітничого.

На літо 1917 р. до Ради входило 822 члени. З них понад 160 пред­ставляли неукраїнські партії, в тому числі 10 членів РСДРП(б). Більшовики мали вплив і в частині із 252 совєтов робітничих і сол­датських депутатів, утворених переважно в Донбасі. Російські партії УЦР не підтримати, хоч на словах вождь РСДРП(б) Володимир Ульянов-Ленін і висував гасло права націй на самовизначення.

Щоб запобігти розбіжностям між комісарами ТУ і представника­ми УЦР та добитися автономії, якої вимагали численні мітинги та маніфестації українців, до Петрограда було направлено українську делегацію. Проте посланці УЦР не знайшли відгуку ні в Тимчасового Уряду, очолюваного масоном, есером О. Керенським, ні в петроградської Ради.

53. Питання автономії України в діяльності Центральної Ради. І та ІІ Універсали. 23 червня 1917 р. УЦР заявила свій 1-й Універсал, яким вста­новлювалася автономія України у складі Росії. Заявлялося, що тільки Українські Установчі Збори (сейм) мають право ухвалювати в Ук­раїні закони. Невдовзі утворено Генеральний Секретаріат ЦР -уряд із восьми генеральних секретарів та генписаря. Очолив уряд пись­менник Володимир Винннченко (1880-1951).

Відтак вже О.Керенський з делегацією поїхав до Києва Перегово­ри закінчилися взаємним визнанням між УЦР і ТУ. Рада та її уряд ставали крайовими органами ТУ і обіцяли чекати вирішення питан­ня про автономію до Всеросійських Установчих Зборів (ВУЗ). До УЦР та Малої Ради вводилося 30% неукраїнців.

Ці рішення закріплено 2-м Універсалом 16 липня 1917 р. Навіть після того, як ТУ не затвердив ухвалений Радою Статут Вищого Уп­равління Україною, а прислав у серпні «Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату», яка значно обмежила права і територію (до 5 губерній) України. УЦР зберігав йому лояльність.

Показовою для провідників УЦР стала їх позиція у військовому будівництві. Сформований Миколою Міхновським та ін. самостійни­ками полк ім. гетьмана П.Полуботка роззброїв гарнізон ТУ в Києві і вимагав проголошення незалежності. Та українська влада сподівалася на перемогу світової соціалістичної революції. «Бунтівників» відправ­лено на фронт. Кілька полуботківців загинули вже у вагонах, обстріля­них російськими шовіністами. Відмовилася УЦР і від допомоги 40-тисячного українізованого корпусу генерала П.Скоропадського.