51. Проблеми внутрішньої політики урядів Л.Ерхарда (1963-1966 роки) та К. Кізінгера (1966-1968роки).

1963 року відбулася заміна на посаді канцлера. Аденауер подав у відстав­ку, йому виповнилося 87 років. Його спадкоємцем став Людвіг Ерхард. На парламентських виборах 1965 року ХДС/ХСС на чолі з Ерхардом знову перемогла. Передумовами її успіху були популярність ідей християнського соціалізму, що їх проповідували ХДС/ ХСС, та роль таких лідерів, як Аденауер, Ерхард, особливо в 1950-1960-х роках, коли відбувався швидкий економічний розвиток ФРН. Проте на сере­дину 1960-х років ці ресурси популярності ХДС/ХСС були вичерпані і тому в 1966 році виникла і на практиці була втілена ідея співпраці ХДС/ХСС з СДПН. Так було створено «велику коаліцію» на чолі з К. Кізінгером, а В.Брандт, лідер СДПН, обійняв посади віце-канцлера та міністра закордон­них справ.

Основу внутрішньої політики Л.Ерхарда - К.Кізінгера склало передовсім утвердження соціальної ринкової економіки. Високі темпи економіч­ного розвитку ФРН у 1960-і роки зберігалися, щоправда, «загальне зростан­ня» досягалося за рахунок окремих галузей, причому найновіших. Зате застій переживали традиційні галузі - вугледобувна, кораблебудування, деякі га­лузі легкої промисловості. В цілому частка ФРН у промисловому виробництві капіталістичного світу зростала: в 1961 році вона становила 9,9 відсотка; 1970 - 12,5 відсотка. У 1969 році понад 90 відсотків" західних німців мали рахунки в ощадних касах та банках.

Разом з тим, уперше за останні 12-13 років у ФРН з'явилося безробіт­тя: у 1965 році було зареєстровано 155 тисяч безробітних, 1967 року - 700 тисяч; 1988 року - 2.1 млн., тобто 8 відсотків працездатного населення. До 1960-х років існував у країні попит на робочу силу; наплив емігрантів (4,5 млн. осіб) ускладнив ситуацію.

У 1966-1967 роках ФРН пережила першу повоєнну кризу перевироб­ництва. Уряд вдався до антикризових заходів і запропонував концепцію «гло­бального регулювання. "Закон про сприяння стабільності і пожвавлення еко­номіки" 1967 року передбачав систему федерального і регіонального плану­вання та розвиток інвестиційної політики і фінансування відстаючих галу­зей. Таким чином пощастило стабілізувати економічну ситуацію.

Інша лінія внутрішньої політики уряду Л.Ерхарда- К.Кізінгера зводи­лася до боротьби лівих сил за легалізацію комуністичної партії. В програмі націонал-демократів перева­жали ідеї нацизму і шовінізму, звучали вимоги скасувати заборону ФРН на ядерну зброю, надати їй рівні права в озброєнні, відновити кордони ФРН за станом на 1937 рік. Націонал-соціалізм вони оголошували винятково як за­хист західної демократії від «східного дикунства», заперечували злочини на­цистів.

У вересні 1968 року був створений федеральний комітет з конститую­вання марксистсько-ленінської партії під назвою «Німецька комуністична партія».

На час урядування канцлерів Л.Ерхарда та К.Кізінгера припала актив­ізація студентського руху. Чисельність студентів у ФРН збільшилася у зв'яз­ку з НТР у 1950-1960-і роки в п'ять разів, чимало з них були вихідцями із середніх і нижчих верств (1952 року таких було 4. а 1972 го - вже 18 відсотків). П'яту частину студентства складали жінки. Разом з тим система вищої осві­ти не відповідала часові, її фінансування було загалом залишковим. Форми бо­ротьби студентської молоді були різні - мітинги, сутички з поліцією, захоп­лення університетських містечок, демонстрації, «походи миру» проти війни у В'єтнамі, поширювалося гасло:» Влада студентам!», проповідувалася так­тика «прямої демократії», виникали терористичні «червоні громади». Рух характеризувався ідеологічним еклектизмом (ідеї маоїзму, даосизму, анарх­ізму тощо). Наприкінці 1960-х років студентський рух пішов на спад: далися взнаки урядові репресії та застосування «надзвичайних законів», негативне ставлення до нього громадськості.

У вересні 1969 року прокотилися робітничі «дикі страйки». Під впли­вом усіх цих подій у західнонімецькому суспільстві стався певний злам, з'явилися сумніви щодо здатності ХДС/ХСС стабілізувати ситуацію в країні.

У зовнішній політиці уряди Л.Ерхарда та К.Кізінгера пом'якшили кон­сервативний курс К. Аденауера. Вони відмовилися від «доктрини Гальштейна». Упродовж 1967-1969 років ФРН встановила дипломатичні відносини з Румунією, відновила зв'язки з Югославією. Наприкінці 1960-х років запо­чатковується німецька «нова східна політика», яку було втілено в життя вже . за канцлерства В.Брандта. В той же час західнонімецькі урядовці продовжу­вали не визнавати НДР, не приєдналися до Договору про непоширення ядер­ної зброї, хоча у торгівлі з СРСР посіли перше місце серед західних держав.

52. В.Брандт - «канц­лер внутрішніх реформ» (1969-1974 роки). Рубіж 1960-1970-х років вия­вився для ФРН в цілому переломним і вимагав радикальних внутрі- і зовні­шньополітичних змін. Це засвідчили результати парламентських виборів у вересні 1969 року, на яких ХДС/ХСС отримала 46,1 відсотка голосів, СДПН - 42,7, ВлДП - 5,8 відсотка.

І хоча СДПН та ВлДП сходилися у поглядах «за мінімумом», як висло­вився пізніше В.Брандт, «малу коаліцію» було створено 21 жовтня 1969 року. В.Брандт став четвертим канцлером ФРН, а В.Шеель (лідер ВлДП) - віце-канцлером та міністром закордонних справ. Щоправда, «мала коаліція» мала у парламенті перевагу лише на 12 депутатських мандатів.

В.Брандт (його справжнє прізвище Герберт Ернст Карл Фром), наро­дився 1913 року в Любеку, виховувала його мати, яка працювала в магазині. Ще замолоду вступив до соціал-демократичної партії. Після приходу до вла­ди Птлера емігрував, закінчив університет в Осло, працював журналістом. В роки другої світової війни - учасник руху опору у Бельгії. З 1957 року по 1966 рік - бургомістр Західного Берліну. З 1976 року - голова Соціалістич­ного Інтернаціоналу. Помер 1992 року.

28 жовтня 1969 року В.Брандт виступив з урядовою заявою про все­бічне реформування суспільства шляхом глобального регулювання та фінан­сового планування, яке ХДС оголосила причиною криз. Реформи, на його думку, мали створити умови для утвердження в країні демократичного соц­іалізму, суть якого зводилася до двох проблем - участі трудящих в управлінні виробництвом та досягненні високої якості життя. Провідними завданнями зовнішньої політики В.Брандт вважав врегулювання відносин з СРСР і східноєвропейськими країнами та розв'язання «німецького питання», тобто об'єднання Німеччини через нормалізацію стосунків з НДР, відмову від те­риторіальних претензій тощо.

Відповідно до оголошеної В.Брандтом ідеї глобального регулювання та планування різко зріс як апарат канцлера - з 250 до 400 осіб, так і чи­сельність створеного у 1967 році штабу планування. Обидва відомства зай­малися перспективним плануванням. В кожному міністерстві був уповнова­жений з питань планування. У 1971 році підготовлено план розвитку на 1969-1975 роки, тобто на час дії «малої коаліції».

«Нова східна політика» В.Брандта. Окрім внутрішніх реформ, 4-й канцлер ФРН важливого значення надавав розв'язанню зовнішньополітич­них проблем. Принциповими залишилися ставлення західнонімецького уря­ду до територіальних змін у Європі, врегулювання відносин з НДР (у ФРН її називали «східною зоною», «режимом Ульбріхта», «так званою НДР», «дру­гою частиною Німеччини», «другою німецькою державою»).

Перш за все боннська дипломатія засвоювала новий лексикон і відмо­вилася від попереднього принципу «застосування сили», що не означало відмову від територіальних претензій як таких. 1969 року ФРН приєдналася до договору про непоширення ядерної зброї, підтримала ідею скликання конференції з безпеки та співпраці у Європі.

В.Брандт усвідомлював нереальність возз'єднання Німеччини у найб­лижчому майбутньому. Він підкреслював, що воно може відбутися лише в результаті розрядки в Європі, послаблення військового протистояння у світі. Розроблена його однодумцем, одним із активних діячів СДПН, статс-секре­тарем Е.Баром концепція «змін через зближення» виходила, по суті, із розу­міння неминучості краху «ортодоксально-комуністичних структур» у дер­жавах Варшавського блоку. Розвал цього блоку Е.Бар також розглядав як передумову формування «європейського мирного порядку», в рамках якого планувалося розв'язання німецького питання.

Разом з тим, канцлерство В.Брандта залишило помітний слід в історії ФРН. Його пошуки нових шляхів і засобів керівництва державою суттєво збагатили інструментарій управління сучасним суспільством. «Нова східна політика» ФРН зіграла важливу роль у наближенні кінця «холодної війни», у послабленні конфронтації блокових систем і в кінцевому результаті - у фор­муванні європейської моделі сучасного світу.

53.Канцлерство Г.Шмідта (1974-1982 роки). Після відставки В.Брандта змін у правлячій коаліції не сталося. Новим канцлером ФРН було обрано Гельмута Шмідта, колишнього міністра фінансів та заступника В.Брандта по партії. Він попросив Брандта залишитися на посаді голови СДПН і до 1987 року екс-канцлер керував цією масовою партією, одночасно очолюю­чи з 1976 року і до кінця своїх днів - 1992 року, Соціалістичний Інтернаціо­нал. Віце-канцлером та міністром закордонних справ став лідер ВлДП Ганс-Дітріх Геншер. У наступні роки Г.Шмідт заслужив звання «залізний канцлер». Його твердий характер і раціональний стиль керівництва контрастував з м'якістю та романтизмом В.Брандта. У СДПН Г.Шмідт очолював консер­вативні, прагматичні кола.

Так само його внутрішньополітичний курс характеризується значним поправінням і запровадженням неоконсервативних методів у соціально-еко­номічній політиці. Приводом для згортання реформ стала енергетична й еко­номічна кризи 1973-1975 років, падіння промислового виробництва на 11 відсотків, безробіття (2 млн. осіб), страйковий рух. Уряд спробував запрова­дити антикризову програму. В квітні 1976 року було підписано погоджувальну угоду між підприємцями та профспілками, за якою уряд зобов'язувався вжи­ти заходів, спрямованих на стримування інфляції, збільшити представницт­во робітників у спостережницьких радах на підприємствах, запровадити дер­жавну програму професійної перепідготовки робітників. Профспілки на­томість погоджувалися на підвищення зарплати лише на 3,5-5,5 відсотка щорічно. Через два роки стало очевидним, що погоджувальна акція не дала бажаних наслідків. Розпочалася нова хвиля страйків. Ресурси кейнсіанської моделі вичерпували себе.

Зовнішньополітична діяльність уряду Г.Шмідта -Г.-Д. Геншера позна­чена двома тенденціями, з одного боку, акціями, спрямованими на зміцнен­ня міжнародної розрядки, з іншого - переходом до консерватизму та орієн­тацією на атлантичне співробітництво.

1975 року ФРН приєдналася до рішень Гельсінської наради з безпеки та співпраці у Європі. 1978 року до Бонну з офіційним візитом прибув Л.Брежнєв, а через два роки відбувся візит-відповідь урядової делегації ФРН до Москви, в ході якого вперше в історії двох країн було підписано довгост­роковий договір про співпрацю. Активну роль відіграв західнонімецький канцлер у розвитку європейського інтеграційного процесу, у формуванні європейської фінансової системи з уведенням в обіг особливої грошової одиниці - екю, у запровадженні прямих виборів до Європарламенту та роз­ширенні функцій структур ЄЕС тощо.

54.-55 НДР (Німецька Демократична Республіка)

Інакше склалася доля східних земель Німеччини. Опинившись в радянській зоні окупації, вони стали невід'ємною частиною радянської зони впливу. Провідну роль у політичному житті цих земель відігравали комуністи, які у 1946 р. об'єдналися з соціал-демократами у Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН). У період 1945-1949 pp. радянська військова адміністрація (РВАН), діючи згідно з принципами демілітаризації та денацифікації, провела низку заходів:

— ліквідацію фашистського державного апарату, партій та організацій;

— покарання військових злочинців;

— аграрну реформу — ліквідовувалось поміщицьке землеволодіння, земля передавалась малоземельним селянам, сільськогосподарським робітникам і переселенцям;

— ліквідацію монополістичних об'єднань;

— націоналізацію власності фашистів і воєнних злочинців;

— передачу місцевої влади структурам, утвореним СЄПН;

— реформу освіти.

7 жовтня 1949 р. в радянській зоні окупації було проголошено Німецьку Демократичну Республіку (НДР). На відміну від ФРН, вона виявилася унітарною державою. Колишні земельні органи самоврядування було ліквідовано. СЄПН стала правлячою партією, яка відразу почала будувати соціалізм. Рішення про це було прийнято на партійній конференції СЄПН у липні 1952 р.

Як промислово розвинута держава, НДР не потребувала індустріалізації. Зусилля були спрямовані на створення в країні власної металургійної та паливно-енергетичної бази.

28 травня 1953 р. уряд НДР прийняв вкрай непопулярне рішення про підвищення норм виробітку на 10%.

2 червня 1953 р. керівники НДР Вальтер Ульбріхт та Отто Ґротеволь були викликані у Москву, де їм вказали на помилки у побудові соціалізму (Берія, Молотов, Маленков прагнули певної лібералізації режиму).

Ці дві події підштовхнули населення до виступу. Першими піднялися берлінські будівельники, які штурмом оволоділи міською ратушею і звільнили політв'язнів. Виступи поширились на всю країну. Почалося руйнування прикордонних споруд на кордоні з ФРН.

17 червня о 13.00 військовий комендант Східного Берліна генерал-майор Діброва оголосив про введення надзвичайного стану. На вулицях міста з'явились радянські танки. Виступи робітників було придушено. Інтелігенція НДР залишилася лояльною до існуючого режиму.

Після придушення виступу робітників відбулась певна лібералізація режиму: було закріплено права приватного сектора і підвищено заробітну плату; надано свободу церкві, молодіжним організаціям, створювались нові партії; у сільському господарстві проводилась обережніша політика; скасовувалася цензура та надзвичайні податки; СРСР оголосив про припинення вилучення репарацій.

Завдяки таким заходам вдалося досягти відносної стабілізації режиму, але рівень життя у НДР був значно нижчим, ніж у ФРН. Карткову систему було ліквідовано лише 1958 р. (у ФРН — в 1949 p.).

Серйозною проблемою для НДР стала проблема Західного Берліна. Він був відкритим анклавом ринкової економіки та місцем дії майже 60 розвідувальних служб різних країн світу. Питання берлінської проблеми почало активно обговорюватися, починаючи з 1958 р. Не домігшись свого шляхом переговорів, радянське керівництво вдалося до рішучих дій.

У ніч з 12 на 13 серпня 1961р. навколо Західного Берліна було споруджено мур завдовжки 46 км і заввишки 4 м. "Берлінський мур" складався з двох стін, між якими пролягла прикордонна смуга від 150 м до 8 м завширшки. Було збудовано 25 патрульно-пропускних пунктів та обладнано 245 вогневих позицій. "Берлінський мур" став символом "холодної війни", розколу Німеччини та Європи.

У 60-х роках економічний розвиток НДР прискорився. Значною мірою це пояснюється проведенням економічних реформ 1963 р. На початку 60-х років було завершено створення металургійної та паливно-енергетичної бази, хімічної та електротехнічної промисловості. Зріс життєвий рівень. НДР за цим показником зайняла провідні позиції серед соціалістичних країн.

На міжнародній арені республіка знаходилась у відносній ізоляції: вона мала дипломатичні відносини лише з соціалістичними країнами.

У 1972 р. було підписано договір про основи взаємовідносин між двома німецькими державами.

У внутрішній політиці новий лідер Е. Хонеккер копіював радянську модель. На початку 70-х років шляхом викупу було ліквідовано усі приватні підприємства.

Відбулося посилення політичного контролю над суспільством, який здійснювало міністерство державної безпеки (МДБ — "штазі"). Майже на всіх мешканців НДР були заведені досьє.

Неосталінізм у НДР, як і в інших східноєвропейських країнах, швидко призвів до економічної стагнації, зовнішньої заборгованості, соціальних проблем і, відповідно, до зростання невдоволення.

Приїзд М. Горбачова у жовтні 1989 р. на святкування 40-річчя НДР вилився в масовий рух за оновлення. Придушити ці виступи силою було вже неможливо.

11 жовтня 1989 р. керівництво СЄПН звернулось до населення з пропозицією провести референдум про майбутнє соціалізму на німецькій землі. 18 жовтня Е. Хонеккер подав у відставку. Це стало сигналом до розгортання масових демонстрацій, створення нових політичних партій. Усім громадянам було надано право вільного виїзду з країни. Далі події розгорталися з небаченою швидкістю.

4 листопада 1989 р. у Берліні відбулася 500-тисячна демонстрація. 7 листопада у відставку пішов уряд, а 8 листопада —керівництво партії на чолі з Е. Кренцом. 9 листопада було зруйновано Берлінський мур, а 13 листопада створено новий уряд на чолі з X. Модровим.

У березні 1990 р. в країні відбулися перші вільні вибори. НДР отримала шанс розвиватися демократичним шляхом.

56.

57 Об'єднання Німеччини: проблеми та перспективи. З новим урядом Г. Коль погодився вести переговори. Була створена спільна комісія для ви­роблення документів про економічний, валютний і соціальний союз двох Німеччин. Документи на кінець квітня були готові. 1 липня 1990 року до­говір про економічний, валютний і соціальний союз між ФРН і НДР набрав чинності. В НДР створювалися нові структури на основі приватної влас­ності, вільних цін, ринку праці, капіталів і товарів. Валютою НДР стала мар­ка ФРН.

Договір від 1 липня створив економічні основи для об'єднання, але залишалось багато інших не врегульованих питань. 1 в червні 1990 року при­ступили до підготовки ще одного документу - «Договору про об'єднання». У вересні 1990 року його було ратифіковано. Датою його вступу в силу було визначено 3 жовтня 1990 року.

На території НДР було створено 5 земель: Мекленбург (столиця Шверин, 2 млн.); Бранденбург (столиця Потсдам - 2,5 млн.); Саксонія - Анхальт (столиця Магдебург - 2,5 млн.); Саксонія (столиця Дрезден - 5 млн.); Тюрі­нгія (столиця Ерфурт - 2,5 млн.) Східний Берлін увійшов до складу Феде­ральної землі Берлін.

14 Жовтня 1990 року відбулися вибори в цих землях - в цілому пере­могла хдс та сдп.

Слід зупинитися на міжнародних аспектах об'єднання Німеччини. Була вироблена формула «2+4» (ФРН, НДР; СРСР, США, Англія, Франція). За цією формулою велися переговори, на яких було погоджено основні момен­ти: 1) територію майбутньої держави складають ФРН, НДР і Західний Берлін; 2) ніяких територіальних претензій нова держава не висуває; 3) на момент створення нової суверенної держави всі права і відповідальність 4-х держав ліквідовуються; 4) Радянський Союз протягом 3-4 років виводить свої війська; нова ФРН створює армію чисельністю до 370 тисяч осіб (армія ФРН і НДР налічувала на час об'єднання 600 тисяч вояків); 5)Об'єднана Німеччина відмовляється від виробництва, збереження і застосування атомної, біологі­чної та хімічної зброї.

12 вересня 1990 року в Москві було підписано Договір про остаточне врегулювання відносин з Німеччиною. 13 вересня 1990 року було поперед­ньо підписано Договір про добросусідство, партнерство і співробітництво між СРСР і Німеччиною.

Німецьке питання, історія якого нараховує понад 40 років, було розв'я­зане мирним шляхом. 2 грудня 1990 року в об'єднаній Німеччині відбулися парламентські вибори, перемогу на яких отримала коаліція ХДС/ХСС і Вільна демократична партія, очолювані Г.Колем та Г.-Д. Геншером. На виборах 1994 року вони знову отримали мандат на керівництво об'єднаною країною.

Гострою проблемою, яка стала наслідком докорінного зламу суспіль­ної системи на теренах колишньої НДР, стало масове безробіття, якого та­кож не передбачили. Так само не вдалося зрівняти до кінця 1990-х років рівні життя в обох частинах Німеччини. За всіма прогнозами, незважаючи на високий рівень витрат, економічна інтеграція східних земель затяглася на тривалий час. Після визволення у Франції склалася нова політична ситуація. Колишні політичні сили, які уособлювали Третю республіку, були скомпрометовані внаслідок їхньої капітуляції перед нацистами. На політичну арену вийшли нові суспільно-політичні об’єднання. Впливовою силою став Союз деголлівців. Найбільшим політичними партіями стали Французька комуністична партія (ФКП), яка 1945 р. нараховувала 800 тис. чоловік.

Відновили свою діяльність радикали і праві довоєнні партії. Вони прагнули зберегти конституцію Третьої республіки. ФКП і ФСП виступали за проведення націоналізації промисловості, намагалися залучити виборців обіцянками поліпшення життя.

Ще восени 1944 р. Франція вступила в новий період своєї історії. Він триватиме до кінця 1946 року, до прийняття нової конституції, й називатиметься Тимчасовим режимом. 9 вересня 1944р. генерал Шарль де Голль сформував новий коаліційний Тимчасовий уряд, до якого увійшли учасники руху Опору. Вся повнота влади була фактично зосереджена в руках голови Тимчасового уряду генерала Ш. де Голля.

58. Шарль де Голль ( 1890-1970 рр.) – один з найбільших політичних і державних діячів Франції, народився 22.11.1890 року у місті Ліллє. Його батько викладав філософію і літературу в паризькому коледжі єзуїтів. Батьки своїх п’ятьох дітей виховували в дусі католицизму і патріотизму. 1901 року де Голль розпочав навчання в коледжі, а 1909 р. поступив до військового училища Сен-Сир. У званні молодшого лейтенанта закінчив Сен-Сир із відмінною атестацією. Продовжив освіту у Вищій військовій школі в Парижі. Учасник Першої світової війни, яку закінчив у званні капітана. Після завершення навчання 1925 року переходить на роботу до кабінету маршала Петена. 1937 р. йому присвоюють звання полковника й призначають командиром танкового полку в місті Мец. 1940 р. надають звання бригадного генерала та призначають заступником військового міністра. Під час Другої світової війни де Голль у Лондоні заснував патріотичну організацію “Вільна Франція” ( з 1942 р. “Змагаюча Франція” ), яка примкнула до антигітлерівської коаліції.

У 1944 –1946 рр. – голова Тимчасового уряду Франції. З 1947 р. керував діяльністю заснованої ним політичної партії “Об’єднання французького народу” ( ОФН ). У 1958 р. глава уряду Франції. 21 грудня 1958 р. обраний президентом Французької Республіки. 1965 р. переобраний на повторний термін. Після поразки на референдумі 28 квітня 1969 р. добровільно пішов у відставку. Помер 9 листопада 1970 р.

Тимчасовий уряд прагнув поліпшити економічне становище країни. У 1944 – 1945 рр. було націоналізовано ряд вугільних шахт, заводи авіаційних компаній, автомобільної фірми “Рено”, окремі значні фірми, підприємства енергетики, морський транспорт, Французький банк і чотири найбільших кредитних банки. Збільшувалась зарплата робітникам і службовцям, пенсії ветеранам війни, скасовувалися податки на зарплату малооплачуваних робітників. Колабораціоністи ( особи, які співробітничали з фашистами ) виганялися з державного апарату. Корінне населення колоній допускалося до адміністративних посад у себе на батьківщині; деякі його представники могли обиратися до французького парламенту.

Дії Тимчасового уряду де Голля в 1944-1946 рр. сприяли відродженню французької держави в нових історичних умовах.

Однією з першочергових проблем повоєнної Франції було питання про новий конституційний устрій Франції. Його мали вирішити Установчі збори, вибори до яких було призначено на 21 жовтня 1945 р. Одночасно в країні проходив референдум, який мав на меті визначити статус і повноваження майбутнього парламенту, а також виявити ставлення до політичної системи Третьої республіки. Референдум відкрив ідею повернення до Третьої республіки.

13 листопада 1945 р. Установчі збори знову обрали генерала де Голля главою Тимчасового уряду. У грудні уряд представив на обговорення бюджет на 1946 р. Депутати-соціалісти запропонували скоротити на 20 % військові витрати. Їх підтримали комуністи. Генерал рішуче протестував, він був переконаний у нездатності коаліційного уряду справитися з труднощами економічного й міжнародного порядку, які очікували країну. 20 січня 1946 р. він зробив заяву про відставку. Главою уряду було призначено соціаліста Ф. Гуена. До уряду увійшли сім соціалістів, шість комуністів, шість католиків. У Франції розпочався період правління трьохпалатного блоку.

пільно з іншими партіями Установчих зборів розробили проект, який у вересні 1946 р. Установчі збори прийняли як новий проект конституції. Його було схвалено в результаті референдуму, що відбувся 13 жовтня.

За новою конституцією парламент поділявся на дві палати – Національні збори і Раду республіки. В руках першої палати була, власно кажучи, зосереджена вся влада. Вона приймала закони і контролювала діяльність уряду. Президентові республіки, якого обрали на сім років, надавалися другорядні функції. 24 грудня 1946 р. нова конституція набрала сили.

16 січня 1947 р. відбулися вибори президента Французької республіки. Ним став правий соціаліст Венсан Оріоль. Так розпочала своє існування Четверта республіка.

59.Четверта республіка (1946-1958 роки). Економічний розвиток Франції проходив украй нерівномірно. Лише в 1948 році обсяг промислового вироб­ництва перевищив довоєнні показники. Наступного року було скасовано кар­ткову систему, досягнуто рівня національного доходу, який Франція мала напередодні другої світової війни. 1950 року виробництво продукції сільсько­го господарства зрівнялося з довоєнним рівнем. До 1948 р. країна не могла подолати дефіциту в державному бюджеті.

Прийняття Францією плану Маршалла і отримання триміліардної до­помоги стимулювало темпи економічного розвитку (крім цього, близько 2 млрд. доларів вона одержала за попередніми франко-американськими уго­дами). Початок 50-х років ознаменувався стабілізацією франка та цін. Обсяг промислового виробництва з 1952 по 1955 рік зріс на 27 відсотків, а у 1957 році обсяг цієї продукції удвічі перевершив довоєнний рівень. Особливо швидко розвивались нові галузі: електроніка, нафтохімія, літакобудування, автомобілебудування.

Сільське господарство розвивалося повільніше, ніж промисловість. Його продукція перевершила 1957 року довоєнний рівень лише на 15 відсотків. Відбувалася, хоч і повільними темпами, технічне переозброєння сільськогосподарського виробництва (електрифікація, механізація, хімізація). Водночас тривала концентрація земельної власності. Франція стала знач­ним експортером продовольства.

Вивіз капіталу за кордон скоротився і здійснювався у формі продук­тивного, а не позичкового. Основна маса капіталовкладень тепер припадала на промисловість, сільське господарство й торгівлю в самій Франції. Фран­цузький капіталізм втрачав свій лихварський характер.

Важливою рисою французької економіки післявоєнного часу став швидкий розвиток державно-монополістичного капіталізму. Так, у держав­ному секторі вироблялося 20 відсотків промислової продукції, націоналізо­вані банки зосереджували в своїх руках 35-40 відсотків капіталовкладень.

Наприкінці 1940-х років сталися важливі зміни у сфері трудових відно­син: запроваджено 40-годинний робочий тиждень, оплачувані відпустки (до трьох тижнів), рівність в оплаті праці чоловіків та жінок, розширено мере­жу соціального страхування і допомоги безробітним. Проте у 1950-х роках ситуація змінилася. Правлячі партії зробили ставку на систему вільного підприємництва, лібералізацію ринкових відносин, тоді як структурна пере­будова економіки, спричинена НТР. вимагала чіткого стратегічного плану­вання, збільшення інвестицій, широкого залучення науково-технічних кадрів. Це спричинило відставання Франції за динамізмом розвитку від провідних світових держав, скорочення французького експорту на світовому ринку, за­гострення соціальної напруги в країні.

60. П'ята республіка (1958-1969 роки). Повернення Ш. де Голля до влади. В умовах повного розладу в державних структурах Четвертої рес­публіки активізувалися прихильники де Голля, які перебували в тотальній опозиції до неї. Деголлівці прагнули ліквідувати Четверту республіку, ска­сувати Конституцію 1946 року, припинити безкінечну чехарду кабінетів, вста­новити в країні тверду виконавчу владу на чолі з президентом. Ним мав ста­ти Ш. де Голль. Єдиний шлях повернення до влади де Голля його прихиль­ники вбачали в залученні на свій бік двох провідних сил: алжирських ультра-колоністів та армію, в руках якої знаходилася вся влада в Алжирі. Голлісти докладали всіх зусиль, щоб переконати французів та військове командуван­ня в Алжирі, що їхній лідер здатен вивести країну з кризи, очоливши уряд "громадського порятунку".

29 квітня голлісти організували в Алжирі демонстрацію за участю 30 тисяч осіб переважно європейського походження під гаслами: "Геть систе­му!", "Геть уряд!". 13 травня тут розпочався антиурядовий заколот військо­вих, які вимагали створення Комітету громадського порятунку та зміни уря­ду у Парижі, погрожували десантуванням у метрополію. 29 травня генерал дав згоду за відповідних умов очолити новий уряд. 1 червня Національні збори 329 голосами "за" та 224 - "проти" схвалили інвеституру Ш. де Гол­ля. Упродовж двох наступних днів парламент схвалив, подані де Голлем, три закони: про спеціальні повноваження уряду в Алжирі, про новий порядок перегляду конституції, про надзвичайні повноваження уряду. Після цього обидві палати парламенту були розпущені. Четверта республіка стала істо­рією.

Підготовка та прийняття Конституції П'ятої республіки.

Основне завдання де Голля за наданих йому парламентом надзвичайних повноважень полягало у прийнятті нової Конституції, яка б віддзеркалювала його розумін­ня ролі держави, нації, соціального консенсусу.

Конституція П'ятої республіки складається з короткої преамбули та 15 розділів. Згідно зі статтею 5-ю, президент є гарантом національної неза­лежності, територіальної цілісності, дотримання міжнародних договорів та угод. Він стежить за дотриманням Конституції і забезпечує своїм арбітра­жем «нормальне функціонування влади «. Прерогативи президента в урядовій сфері полягають в тому, що він призначає прем'єр-міністра і приймає його відставку, а за пропозицією останнього призначає і звільняє членів уряду. Президент Республіки головує на засіданнях Ради міністрів, підписує декре­ти та ордонанси . Як голові виконавчої влади, йому надавалися широкі по­вноваження в законодавчій сфері, визначалися його взаємини з парламен­том.

Конституція давала право президентові після консультацій з прем'єр-міністром і головами обох палат парламенту розпускати Національні збори. Єдиним обмеженням стала заборона розпуску зборів протягом року після виборів. Це право давало президентові нову зброю проти тих депутатів, які наважились би протидіяти йому.

Спеціальні права надавалися президентові у сфері судочинства. За Конституцією, він «гарант незалежності судової влади». Вищу Раду магістрату­ри очолює президент. Він, по суті, виносить остаточне рішення про призна­чення суддів і про помилування . Конституція 1958 року надавала президентові право приймати закони поза парламентом - шляхом референдуму. Де Голль виносив на референду­ми тільки проблемні питання. Так, шляхом референдуму було доповнено Конституцію законом від 1962 року "Про зміни щодо виборів президента Республіки загальним голосуванням".

Шарль де Голль зробив усе, щоб обмежити роль партій у французько­му суспільстві.

21 грудня 1958 року генерала Ш. де Голля було обрано на семирічний термін президентом Французької республіки.

61. Жорж Помпіду. Спадкоємцем де Голля на посаді президента та лідера голлістської партії став Жорж Помпіду(1911-1974).

В червні 1969 року відбулися позачергові президентські вибори. Як кандидат на посаду президента Ж.Помпіду висунув гасло "Спадковість та діалог", яким підкреслив намір продовжити голлістську політику, а водночас намір іти на зближення з тими угрупованнями, які опонували де Голлю. Ж.Помпіду переміг у другому турі виборів, за нього проголосувало 56 відсотків виборців. Новий президент Франції призначив прем'єр-міністром одного із найближчих соратників де Голля Жака Шабан-Дельмаса, увівши до уряду "незалежних республіканців", очолюваних Валері Жіскар д"Естеном, та представників правої опозиції. Головною опорою Ж.Помпіду стали не старі соратники де Голля ("барони", як їх називали у партії), а молодше покоління голлістів ("молоді вовки") на чолі з Жаком Шіраком.

У президентських перегонах 1969 року брали участь ліві партії, які не змогли дійти згоди щодо єдиного кандидата. СФЮ висунула своїм пре­тендентом на найвищу в державі посаду Гастона Деффера, а комуністи -Жака Дюкло і програли президентські вибори.

У діяльності Ж.Помпіду - Ж.Шабан-Дельмаса чітко окреслилися кон­тури постголлізму - голлізму без де Голля, тобто відповідному коректуван­ню були піддані як внутрішньополітичні, так і зовнішньополітичні настано­ви де Голля. На зміну пафосному гаслу "величі Франції" Ж.Помпіду запро­понував ідею "нового суспільства" та "промислового імперативу", тобто ста­більного промислового росту, випереджаючого розвитку індустрії, її модер­нізації і розв'язання усіх соціальних проблем. Система державного регулю­вання, створена де Голлем, зберігалася, але вона набрала більшої гнучкості. Замість деголлівської заідеологізованої програми "асоціації праці та капіта­лу" Ж.Поміду висунув ідею "конкретної участі", тобто зміцнення матері­альної зацікавленості робітників у результатах своєї праці. Таким чином уряд прагнув попередити повторення соціального вибуху 1968 року. Він запровадив так звані "контракти прогресу", тобто своєрідні колективні дого­вори, у відповідності з якими адміністрація націоналізованих підприємств зобов'язувалася щорічно забезпечувати підвищення зарплати в обмін на відмову профспілок від страйків.

Корекції зазнала в цей період і зовнішньополітична стратегія Франції. Пріоритетним напрямком залишався процес західноєвропейської інтеграції. 1969 року Ж.Помпіду виступив з ініціативою "завершення, поглиблення й розширення" інтеграційних процесів. Пропозиції французького президента було покладено в основу програмного документу "Про обличчя Європи", прийнятого 1973 року державами-членами "Спільного ринку". Ж.Помпіду відмовився також під деголлівської політики блокування вступу Великобри­танії до ЄЕС і до 1973 року Великобританія, Данія та Ірландія стали члена­ми Співтовариства.

Новий французький президент пішов на зближення з двома наддержавами - СРСР та США, відмовившись від деголлівської політики формуван­ня "третьої сили". Визнаючи політичне лідерство США в західному світі, Ж.Помпіду домагався відмови американського керівництва від політики дик­тату у стосунках з союзниками.

Політику щодо країн "третього світу" новий президент П'ятої респуб­ліки провадив у відповідності з принципами де Голля. Франція підтримува­ла ці країни, Ж.Помпіду відвідав Китай, а Північну Африку оголосив "сфе­рою життєвих інтересів" Франції.

62.Президентські вибори 1974 року. Валері Жіскар д'Естен - третій президент П'ятої республіки. 1974 року перед Францією постала пробле­ма дострокових президентських виборів у зв'язку з раптовою смертю Ж.Пом­піду. Внутрішні чвари роздирали голлістську партію (з 1971 року вона стала називатися "Союз демократів на захист республіки" - ЮДР). Группа "ба­ронів" запропонувала в якості претендента на президентську посаду Ж.Шабан-Дельмаса - прихильника повернення до ортодоксального голлізму. Ліде­ри "молодих вовків" на чолі з Ж.Шіраком сформували непримириму опо­зиції і розкололи фактично партію. Політичній гегемонії голлізму прийшов кінець. 1976 року голлістська партія реформувалася і стала називатися Об­'єднанням на підтримку республіки (ОПР).

В другому турі переміг з невеликою перевагою В.Жіскар де Естен, за нього було віддано 50,6, а за його головного опонента Ф.Міттерана - 49,3 відсотка голосів виборців. Новий президент був одним з наймолодших лідерів європейських країн. 1974 року йому виповнилося 48 років. Син крупного промисловця, родич знаменитих Шнейдерів, В.Жіскар де'Естен закінчив два привілейовані вузи Франції: Політехнічну школу та Національну школу ад­міністрації. Учасник руху Опору. У 30-річному віці його було обрано депу­татом парламенту, він мав репутацію висококваліфікованого фінансиста. З 1962 по 1974 рік В.Жіскар де Естен міністр економіки та фінансів.

Уряд, сформований новим президентом, складався переважно з його однопартійців та деголлівців ("молодих вовків") на чолі з Жаком Ш Іраком, якого було призначено прем'єр-міністром. Діяльність В.Жіскар д’Естена співпала з початком економічної та енергетичної кризи 1974 року. Вибира­ючи стратегію антикризової політики, він намагався поєднати принципи державного регулювання і економічної лібералізації: з одного боку, було на­дано додаткові субсидії нафтовим монополіям і виділено засоби для за­купівлі нафти на світових ринках; з іншого, підвищено мінімум зарплатні, пенсій і допомогу сім 'ям, знижено віковий ценз на виборах з 20 до 18 років, спрощено процедуру споживчого кредиту, виділено додаткові асигнування на будівництво житла, шкіл, дитячих установ. Проте поглиблення кризи суп­роводжувалося ростом безробіття, яке склало 1976 року 1 млн. осіб. Коло­сальні витрати на соціальні програми, які охопили до 90 відсотків населен­ня, стали причиною. бюджетного дефіциту. Ця обставина заставила уряд пе­рейти до жорсткої монетарної політики та згортання соціальних програм. Таким чином, результати політики "жіскардизму" були невтішними.

Третьому президенту П'ятої республіки не вдалося реалізувати по­вністю і свою зовнішньополітичну стратегію. Проголошуючи курс на ат­лантичну співпрацю та покращення стосунків з Сполученими Штатами, В.Жіскар д'Ехчен підкреслював водночас важливість продовження деголлі-вського курсу - політики порозуміння та політичного співробітництва з СРСР.

Передбачаючи гостру політичну боротьбу на наступних президентських виборах, В.Жіскар д'Естен запропонував тактику "виснаження крайніх блоків" та ініціював сторення 1978 року нової партії "Союз за французьку демократію" (СФД). Цей блок виграв парламентські вибори 1978 року та вибори до Європарламенту 1979 року. Проте на час президентських виборів 1981 року СФД втратив свій політичний вплив.

63. Франсуа Морю Адрієн Марі Міттеран (1916-1996) народився в неве­ликому провінційному містечку Жарнак (на південному заході Франції). Рід Міттеранів бере свої початки з XV століття. Як правило, вони були служили­ми людьми. Його батько обіймав перед війною посаду начальника великого і стратегічно важливого вокзалу в Ангулемі. Згодом став підприємцем. Ди­тячі роки майбутнього президента минали в дружній, багатодітній (8 дітей) католицькій сім'ї. Хлопець мав схильність до гуманітарних наук, навчався у католицькому коледжі, багато читав, був комунікабельним. Проте вже у ди­тинстві відзначався гордим і незалежним характером. Любив футбол і регу­лярно грав у гольф до останніх днів життя.

В 1934 році вступив на юридичний факультет Сорбоннського універ­ситету, виділявся як один з найбільш ерудованих студентів, Співчутливе, добре серце юнака спонукало його до участі в різних благодійних організаціях. Потім свої моральні ідеали він переніс і в політику.

У студентські роки Ф.Міттеран не виявляв інтересу до соціалістичних ідей, хоча французька молодь ними захоплювалася.

У 1947 році створив власну партію Демократичний і соціалістичний союз опору (ЮДСР). 1953 року став головою цієї партії. За час свого пол­ітичного життя (до обрання президентом) входив до складу 11 урядових ка­бінетів.

З 1959 року Ф. Міттеран - сенатор. Прихід до влади Ш. Де Голля 1958 року не підтримав, залишався послідовним противником фундатора П'ятої республіки. З 1971 року - голова Французької соціалістичної партії. В 1965, 1974, 1981 роках брав участь у президентських перегонах.

Після обрання президентом Республіки Ф. Міттеран залишив посаду першого секретаря ФСП, призупинив членство у соціалістичній партії і став безпартійним. Оскільки більшість у парламенті становили представники правих партій, четвертий президент П 'ятої республіки розпустив Національні збори і призначив нові вибори. Відбулися вони в червні 1981 року. Великого успіху на них домоглися соціалісти, їм віддали перевагу 37,7 відсотка ви­борців (9,3 млн. осіб). Вперше в історії соціалісти здобули в Національних зборах абсолютну більшість місць (284 з 491). За комуністів, які виступали в коаліції із соціалістами, проголосувало 16 відсотків виборців (4 млн. осіб), вони вибороли 44 парламентських мандати.

Виконуючи передвиборні зобов'язання, Ф.Міттеран сформував коалі­ційний уряд лівих сил із соціалістів, комуністів та лівих радикалів. Його очо­лив соціаліст П'єр Моруа. Комуністи, які 34 роки перебували в опозиції, ввійшли до уряду і отримали 4 міністерські посади. Вони очолили міністер­ства транспорту, охорони здоров'я, професійної освіти, громадських служб та адміністративних реформ. Всі ж провідні міністерські портфелі дісталися соціалістам. Ліві радикали були представлені двома міністрами (охорони на­вколишнього середовища та туризму).

У зовнішньополітичній сфері найвагомішим кроком стало підписання Єдиного європейського акту, відповідно до якого 12 країн "Спільного рин­ку" зобов'язувалися до 1993 року створити на своїх теренах "простір для внутрішніх кордонів", де буде забезпечено "вільне пересування товарів, кап­італів, послуг і цивільних осіб". Чітко визначилася у цій сфері і така тенден­ція президента-соціаліста, як поворот у бік атлантичної співпраці: відбулося сім зустрічей Ф.Міттерана з президентом США Р.Рейганом.

64. В сучасних умовах в світі нараховується майже два десятки міжнародних економічних об'єднань інтеграційного типу. Одним з найбільш розвинутих щодо глибини інтеграційного процесу є Європейський Союз, який утворився на основі трьох інтеграційних об'єднань - Європейського об'єднання вугілля та сталі, Європейського співтовариства по атомній енергії, Європейського економічного співтовариства.

Європейське об'єднання вугілля та сталі було створено в 1952 році у вигляді спільного ринку вугілля, залізної руди і статі. До складу цього об'єднання увійшли ФРН, Франція, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Італія. Вони підписали угоду, якою відмінялися митні податки та кількісні обмеження імпорту й експорту між учасниками об'єднання і запроваджувалися єдині митні тарифи на імпорт вугілля і сталі з третіх країн.

Європейське економічне співтовариство ("Спільний ринок") було створене в 1957 році в результаті підписання Римського договору. До його складу увійшли ті же країни, що входили в Європейське об'єднання вугілля і сталі. Основною метою створення цього об'єднання було: 1) зняття торгових обмежень між країнами-членами; 2) встановлення єдиного спільного тарифу в торгівлі з третіми країнами; 3) забезпечення вільного переміщення капіталів, послуг і робочої сили; 4) узгодження і проведення єдиної політики в галузі сільського господарства, транспорту і енергетики; 5) уніфікація податків; 6) створення валютного союзу.

Європейське співтовариство по атомній енергії було утворене в 1958 році вже згадуваними нами шістьма європейськими країнам Його метою були: контроль за використанням матеріалів, щ розщеплюються; проведення дослідних робіт; обмін технічно інформацією; спільне будівництво підприємств атомної енергетики і т. ін.

Західноєвропейська інтеграція в процесі свого розвитку пройшла декілька основних етапів: етап зони вільної торгівлі, етап митного союзу, етап спільного ринку і етап економічного союзу, який розпочався в 1993 році і триває по сьогодні. Кожен із названих етапів західноєвропейської інтеграції характеризувався певними особливостями.

На етапі зони вільної торгівлі (1958-1968 pp.) у відповідності з Римським договором були відмінені митні податки та кількісні обмеження на взаємну торгівлю, встановлений єдиний спільний митний тариф і запроваджена загальна митна політика стосовно третіх країн.

На етапі митного союзу (1968-1986 pp.) здійснювалися заходи по створенню в рамках співтовариства єдиної правової бази та єдиного економічного середовища для господарської діяльності юридичних та фізичних осіб, в тому числі в таких сферах як наука, техніка, валютні відносини, охорона навколишнього середовища, зовнішня політика. На цьому етапі до шістки країн-учасниць інтеграційного об'єднання приєдналися Данія, Ірландія, Великобританія, Греція, Португалія, Іспанія.

На етапі спільного ринку (1987-1992 pp.) були ліквідовані залишки перешкод та обмежень на шляху переміщення товарів, послуг, капіталу і робочої сили. Крім того, країни домовилися про те, що надалі будуть відмінені прикордонні митні пости і паспортний контроль, подолані відмінності у стандартах, здійснені заходи по взаємному визнанню освітніх сертифікатів, забезпечені рівні права всім виробникам об'єднання при державних закупівлях продукції, подолані відмінності в системі оподаткування.

На етапі економічного союзу (з 1993 року і по сьогодні) відбувається інтенсивний розвиток валютного союзу і посилення політичної інтеграції. Хоча офіційно назву "Економічний союз" європейське інтеграційне об'єднання одержало з 1 листопада 1993 року, тобто після ратифікації країнами-учасницями Маастріхтських угод, окремі вчені датою започаткування економічного союзу вважають початок 90-х років, коли були підписані Маастріхтські угоди.

Згідно з Маастріхтським договором в Європейському союзі вводиться єдина валюта євро і створюється єдиний центр по формуванню валютної і грошово-кредитної політики в складі Центрального банку і Європейської системи центральних банків на зразок Федеральної резервної системи США. Сьогодні членами ЄС є 15 країн: Австрія, Бельгія, Великобританія, Німеччина, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція.

Зрозуміло, що найважливішим досягненням європейської інтеграції на етапі економічного союзу буде введення єдиної валюти євро. Запровадження спільної валюти підведе єдину базу під існуючі в ЄС єдині ринки товарів, послуг, капіталу і робочої сили і завершить створення валютно-економічного союзу.

Функціонування ЄС базується на політико-правовій системі управління, яка включає в себе наднаціональні та національно-державні органи регулювання. До основних правових структур ЄС відносяться Рада міністрів, Комісія ЄС, Європейський парламент, Суд ЄС.

Рада міністрів ЄС є головним міжурядовим органом, до складу якого входять міністри закордонних справ, фінансів, економіки, сільського господарства, транспорту і ін. Рада міністрів засідає по мірі необхідності і вирішує більшість питань простою більшістю голосів. Окремі питання (наприклад, оподаткування) вимагають стопроцентної згоди учасників. Рада міністрів виступає законодавчим органом ЄС і відіграє головну роль в системі влади.

Європейська рада являє собою директивний орган ЄС, який збирається на засідання, як правило, двічі на рік у складі глав держав та урядів-учасниць і голови Комісії ЄС. Європейська рада приймає рішення з таких питань як прийняття нових членів, створення європейської валютної системи, реформа єдиної сільськогосподарської політики, відношення з третіми країнами, виборну Європарламент тощо. Рішення Європейської ради є обов'язковими для виконання всіма іншими органами ЄС. Головою Європейської ради є глава держави або уряду однієї з країн-учасниць, який змінюється через кожні 6 місяців.

Комісія ЄС являє собою наддержавний виконавчий орган ЄС Складається з призначених урядами країн-учасниць персонально на п'ять років. Члени Комісії не можуть одержувати які-небудь інструкції від своїх урядів і зобов'язані діяти в інтересах співтовариства в цілому. Голова Комісії призначається за домовленістю між урядами країн ЄС і за згодою Європейського парламенту на 5 років. Комісія здійснює керівництво повсякденною діяльністю ЄС, готує пропозиції для розгляду на засіданні Ради міністрів, здійснює контроль за виконанням рішень Ради міністрів національними урядами. Комісія ЄС здійснює всі відносини від імені ЄС з третіми країнами, контролює здійснення єдиної політики ЄС стосовно третіх країн.

Європейський парламент є представницьким і контролюючим органом ЄС. З моменту створення Європейського економічного співтовариства, тобто з 1957 року і до 1979 року депутати делегувалися до складу Європейського парламенту національними парламентами. З 1979 року депутати Європарламенту обираються прямим голосуванням у всіх країнах-членах строком на 5 років. Парламент приймає рішення спільно з Радою міністрів з питань внутрішнього ринку, прийняття бюджету, прийняття нових членів, заключення угод про асоціації з країнами, що розвиваються, та співробітництво з країнами з перехідною економікою.

Суд ЄС являє собою верховну судову інстанцією ЄС. Він складається з 13 суддів, які призначаються на шість років на основі взаємної згоди між урядами країн ЄС. Суд забезпечує дотримання законності, виконання угод і реалізацію принципів ЄС.

Крім названих, існують й інші владні і консультативні органи, а також допоміжні установи, які необхідні для нормального функціонування ЄС.

Правовою основою діяльності ЄС і всіх його органів виступають міждержавні угоди про створення та функціонування ЄС. Вони підлягають однаковому витлумаченню і застосуванню всіма країнами-учасницями і підпадають під юрисдикцію Суду ЄС. Названі угоди становлять собою своєрідну конституцію ЄС, тобто первинне законодавство. Похідним законодавством виступають регламенти, директиви, рішення, рекомендації. Регламенти за своїм статусом стоять вище національних законів країн-членів ЄС і набувають на територіях цих країн силу закону. Директиви являють собою законодавчі акти, що містять загальні положення, які конкретизуються в спеціальних постановах країн-учасниць ЄС. Рішення стосуються конкретних країн, підприємств або навіть окремих осіб, яким вони адресовані. Рекомендації не є обов'язковими до виконання, але вони служать орієнтиром для національних урядів.

Європейський союз має власні фінансові кошти, тобто свій власний бюджет, який визначається Радою міністрів і Європарламентом та затверджується останнім. Приблизно дві третини видатків з бюджету ЄС використовується на реалізацію єдиної аграрної політики. В її основі лежить субсидування внутрішніх та експортних цін. Завдяки єдиній аграрній політиці ЄС перетворився у другого після США світового експортера сільськогосподарської продукції. Єдина аграрна політика включає в себе такі елементи:

єдині ціни на сільськогосподарську продукцію всередині ЄС і єдиний механізм їх підтримання;

вільна торгівля сільськогосподарською продукцією, відсутність тарифних і кількісних обмежень всередині ЄС та єдині правила зовнішньої торгівлі сільськогосподарською продукцією і єдині митні тарифи на торгівлю нею з третіми країнами;

єдине фінансування сільського господарства через Європейський фонд орієнтації і гарантії сільського господарства.

Єдина аграрна політика дозволяє країнам ЄС продавати свою сільськогосподарську продукцію за цінами значно вищими за середньосвітові. Це перевищення інколи становить 30% і навіть більше.

Поряд з ЄС в Європі з 1960 року існує ще одна організація - Європейська асоціація вільної торгівлі. Вона становить собою торгово-економічне об'єднання, створене за ініціативи Великобританії, у відповідь на створення Європейського економічного співтовариства.

65. Внутрішня та зовнішня політика уряду Б.Краксі (1983-1987 роки). Після виборів було сформовано п’яти партійний коаліційний уряд на чолі з лідером соціалістичної партії Бенедетто (Беттіно) Краксі. Вперше за після­воєнні роки ХДП поступилася ключовою посадою в уряді. Головне завдан­ня нового кабінету міністрів полягало в тому, щоб подолати наслідки кризи 1980-1982 років, дефіциту торговельного балансу в три трильйони лір та держбюджету, інфляції тощо.

Італійський уряд на чолі з соціалістом Б. Краксі керував країною ре­кордно тривалий час-до літа 1987 року. Йому випало здійснити свого роду "неоконсервативну революцію" на взірець тієї, яку здійснили в США Р.Рей­ган, у Великобританії - М.Тетчер, у ФРН - Г.Коль. Першочерговим постало питання про статус державного сектору, в якому зосереджувалося 3/4 до­бувних підприємств і видобутку чавуну, понад 50 відсотків сталеливарної", 70 - суднобудівної та дві третини електромеханічної промисловості і майже вся інфраструктура. Новий підхід стосовно державного сектору передбачав часткову приватизацію та ліквідацію нерентабельних підприємств. Водно­час було дано поштовх бурхливому розвиткові дрібного підприємництва. Що­річно засновувалося 250-300 тисяч нових приватних підприємств (при бан­крутстві - 100-150 тисяч). Мініпідприємства виростали на базі ремісничих майстерень, надомного виробництва, у дворах і садах селян-напівспільників.

Разом з тим підприємці, спекулюючи гаслом звільнення економіки, перейшли в наступ на соціальні завоювання трудящих. Конфіндустрія (об­'єднання промисловців) висунула гасло:" Менше держави, менше промис­ловості, менше профспілок!" Уряд Б.Краксі запровадив режим жорсткої еко­номії та підтримав Конфіндустрію своїм декретом від 14 лютого 1984 року про обмеження дії рухомої шкали зарплати, яка регулювала збільшення зар­платні відповідно до зростання вартості житла; зменшення витрат на охоро­ну здоров'я, соціальне страхування та освіту. Водночас уряд здійснив ак­тивну атаку на мафію, підвищив зарплату поліції, притягнув до судової відпо­відальності багатьох її учасників; дещо обмежив відповідно до нової угоди з Ватиканом вплив католицької церкви на освітні та сімейні відносини.

У зовнішньополітичній сфері уряд Б.Краксі взяв курс на зміцнення ат­лантичної солідарності. Однією з перших Італія приєдналася до американсь­кої стратегії оборонної ініціативи (СОІ), дозволила будівництво у Комізо, на Сицилії, баз для 112 ядерних крилатих ракет; італійські військові брали участь в акціях багатонаціональних збройних сил тощо. Водночас Італія приєдна­лася до "антирадянської коаліції", пов'язаної із справою Антонова, болгарсь­кого підданого, організатора замаху на папу Іоанна-Павла П. В 1986 році Б.Краксі відвідав СРСР і зустрівся з М.Горбачовим - ініціатором нового політичного курсу, спрямованого на перебудову радянської системи. Після відставки уряду Б.Краксі 1987 року, уряди очолювалися демохристиянами і часто змінювалися.

66. Испанский генерал Франсиско Франко разгромил республиканцев, которых поддерживал СССР. Это случилось в 1939 году. Победа положила конец кровопролитной и выматывающей гражданской войне, длившейся в течение трех лет. Победа над республиканцами предопределила экономический подъем в Испании и способствовала росту ее населения. Но вместе с тем породила многие нынешние проблемы, с которыми страна сталкивается сейчас.

Франсиско Франко

Гражданская война в Испании 1936-1939 гг. унесла жизни миллиона человек. Она была обусловлена ее положением в то время. В начале XX в. бывшая колониальная держава превратилась во второразрядную страну, вступившую в затяжную полосу упадка и нестабильности. Масло в огонь подливали и разные местные группировки, вырывающие друг у друга власть. Так, только в 1930–36 гг. это случилось четыре раза. Сначала бразды правления захватили военные, затем - король, потом - левые силы, через некоторое время – правые и опять - левые.

В том, что в стране началась гражданская война, виноваты не только какие-то внешние силы, но и сами испанцы. Конечно, СССР, нацистская Германия и фашистская Италия стремились установить в Мадриде лояльный себе режим. Но и в самой Испании не нашлось силы, способной спасти страну от катастрофы. Правые не собирались отказываться от средневековых привилегий вроде крупных частных и церковных землевладений и противились реформам со стороны левых. Не лучшим образом вели себя и левые, пытавшиеся победить пережитки прошлого, физически уничтожая противников. Активно использовались и взрывчатка, и огнестрельное оружие.

В феврале 1936 г. в результате парламентских выборов к власти пришел «Народный фронт», в котором были сильны коммунисты, что усугубило ситуацию. Левые начали террор против инакомыслящих и экспроприировали частную собственность. В ответ в июле того года армия подняла восстание и менее чем за три года добилась победы.

С 1 апреля 1939 г. установилась диктатура генерала Франсиско Франко, которого стали называть «каудильо» (исп. вождь). В СССР его считали «гитлеровцем», но Франко не уничтожал евреев, а, напротив, спас не менее 60 000 представителей этого народа, бежавших от нацистов. Кроме того, глава Испании был ревностным католиком.

Единственной разрешенной партией была «Фаланга», по идеологии отчасти напоминавшая итальянских фашистов. Однако диктатор быстро обломал идейных нацистов, критиковавших «военщину». Одних выгнали из партии, других включили в состав «голубой» дивизии добровольцев, которая в 1941 г. отправилась на Восток, воевать с СССР. Таким образом, Франко сохранил нейтралитет в войне и избавился от тех, кто требовал поддержать «крестовый поход» Гитлера против коммунизма.

Генерал стал политическим долгожителем. Вряд ли можно отнестись к эпохе его почти 40-летнего правления однозначно. Например, благодаря Франко проблема национальных меньшинств, особенно баскская, резко обострилась. Он упразднил данную баскам (как и каталонцам с галисийцами) автономию, запретив их язык. Не случайно, что группировка ЭТА, возникшая в 1959 г., изначально не являлась террористической и сепаратистской организацией. К этому она пришла через 10 лет, когда стало ясно, что ни о какой автономии с Франко говорить нельзя.

При этом фигура диктатора неоднозначна. В 1939 г. ему досталась отсталая страна. Уходя же, он оставил развитое государство. В начале 1960-х гг. оно приняло стабилизационный план, вошедший в историю как «испанское чудо». В 1960–74 гг. по показателям экономического роста (6,6 процента в год) Испания занимала второе место в мире, уступая лишь Японии. Во многом именно благодаря Франко сегодня испанская экономика занимает девятое место в мире и пятое в Европе по общему объему ВВП.

Но в отличие от расцвета послевоенной Германии рост экономики Испании был в меньшей степени связан с материальной помощью от США. Первые годы страна была в изоляции и развивалась самостоятельно. Ее экономика расцвела позднее, во время холодной войны. Этому способствовала Америка, для которой Испания была интересна как выгодный союзник против СССР.

Красноречиво о Франко говорят и данные демографии. Он сурово карал за аборты, педерастию, поддерживал институт семьи. С 1900 по 1932 гг. население Испании увеличилось на 5,5 млн человек - с 18,6 до 24,1 млн. Но за меньший период - с 1932 по 1959 гг., несмотря на унесшую миллион жизней гражданскую войну, прирост составил 5,8 млн человек. А в 1959 - 77 гг. население увеличилось на 6,4 млн. человек.

Франко умер в конце 1975 г. И после его смерти динамика рождаемости снизилась. Так, с 1977 по 1996 гг. она сократилась почти вдвое.

Гражданская война в Испании повлияла и на современные отношения этой страны с Россией. Так, многие правые, являющиеся в той или иной степени идейными наследниками каудильо, до сих пор относятся к РФ с предубеждением. Сейчас отношения между нашими двумя странами улучшились. Но они стали таковыми только в 2004 г., когда на смену правым к власти в Мадриде пришли левые – идейные потомки поддержанных Советским Союзом республиканцев.

67. Іспанія в роки переходу від авторитаризму до парламентської де­мократії (1976 - 1982 роки). Поштовхом для переходу до реальної демок­ратії в Іспанії стала смерть фундатора авторитарного режиму Ф.Франко (20 листопада 1975 року). На цей час, в країні "склалася своєрідна рівновага сил. Постфранкістський режим не міг зберегти стару систему, а опозиція не спроможна була запровадити іншу". Причини слід шукати перш за все в тому, що франкізм зазнав впродовж свого існування значної демократичної ево­люції, а, отже, підготував грунт для мирної перебудови іспанського суспіль­ства. Вирішальне значення мало й те, що її гарантом став іспанський король Хуан Карлос І, який у своїй інаугураційній промові заявив про свій намір здійснити назрілі в країні реформи.

Перший післяфранкістський уряд очолив Х.Аріас Наварро. До його складу увійшли і представники правих сил, які орієнтувалися на еволюційну заміну режиму, і прихильники "бункера". У програмній заяві нового кабіне­ту міністрів, опублікованій 15 грудня 1975 року, йшлося, щоправда, в загаль­них рисах про "процес еволюції" і наближення Іспанії до західного співто­вариства та здійснення "деяких перетворень".

Між тим у суспільстві відбувалася активна структуризація. Так, 26 бе­резня 1976 року виникла антифранкістська опозиція - Демократична коор­динація. До неї увійшли ліві соціалісти, ліберали (ліві демократи, карлісти), нові профспілки тощо.

Програма Демократичної координації містила 7 пунктів: 1) негайне звільнення всіх політв'язнів, повернення емігрантів, відновлення в правах всіх, хто був їх позбавлений з політичних мотивів; 2) відновлення у повному обсязі основних прав і свобод; 3) ліквідація "вертикальних синдикатів" і визнання свободи профспілок; 4) негайне надання прав і свобод різним на­ціям Іспанії; 5) введення демократичного законодавства; 6) невтручання армії в політику; 7) демократичний розрив з минулим і надання народу права вирішувати питання про майбутнє держави шляхом референдуму. Програма не торкалася соціально-економічних проблем. Першочергового значення Де­мократична координація надавала політичній демократизації суспільства, пов'язуючи саме з нею можливість приступити до розв'язання соціально-економічних питань.