Феномен релігійного екзистенціалізму

На відміну від атеїстичного екзистенціалізму, релігійний екзистенціалізм виходить із того, що існування, яке визначає сутність людини, приводить людину до Бога. Для релігійного екзистенціалізму характерне також прийняття безмежності людського існування і його вічності.

Р елігійний екзистенціалізм є результатом розвитку християнської культури. Тому він цілком може бути названий християнським екзистенціалізмом. Це добре розумів Сартр, розділяючи екзистенціалістів на дві принципово різні течії. "Існують два різновиди екзистенціалістів, — пише він, — по-перше, це християнські екзистенціалісти, до яких я зараховую Ясперса і сповідуючого католицизм Габріеля Марселя; і, по-друге, екзистенціалісти-атеїсти, серед яких Гайдеґґер і французькі екзистенціалісти, у тому числі й я сам. Тих і інших об'єднує лише переконання в тому, що існування передує сутності..."

Р елігійний екзистенціалізм виходить з ідеї творення людини Богом. Проте Бог створює людину не завершеною, а відкритою до діалогу і розвитку. Бог не обмежує людину рамками якоїсь готової сутності, вона повинна стати собою через своє існування. На відміну від атеїстичного екзистенціаліста, релігійний екзистенціаліст переконаний, що сутність людини виходить за межі земного існування — вона знаходиться і у Бозі, і у вічному існуванні людського Я. Таким чином, загальна для екзистенціалізму ідея розвитку сутності людини через її існування для релігійного екзистенціалізму означає вихід існування людини за межі доступної нам емпіричної данності.

Екзистенція людини спрямована до осягнення трансценденції (Бога і власної Вічності) через індивідуально-інтимний прорив до неї. Саме це дає підставу релігійним екзистенціалістам твердити про вічність людського існування, що підносить людину над абсурдністю окремих ситуацій життя.

До числа найбільш відомих релігійних екзистенціалістів відносять — про це вже йшлося — Карла Яс-перса і Габріеля Марселя. Розглянемо філософські вчення кожного з них.

Карл Ясперс: гранична ситуація і вихід за межі повсякденності

Карл Ясперс (1883—1969 рр.) продовжив традиції філософування С.К'єркегора. Починав він як психіатр і психолог, а потім звернувся до філософії. При цьому його цікавила не теоретична філософія, а філософія як досвід унікального переживання людини, як шлях особистості, реальність, вільна за змістом і за формою. Ясперс прагне відійти від гносеологічного поділу світу на суб'єкт і об'єкт, він хоче описати безпосередній досвід людського існування, не зводячи його ні до об'єкта, ні до суб'єкта. З цих позицій Ясперс рішуче критикує вузькораціоналістичну й умоглядну філософію минулого і сучасності.

За впливом на філософську думку XX ст. -Ясперса можна порівняти хіба що з Гайдеґґером. Але, на відміну від ГайцеїГера, Ясперс послідовно відстоює християнські позиції і вважається основоположником саме релігійного екзистенціалізму XXст.

За Ясперсом, людина буденності існує в передособистісному бутті, вона цікавиться лише предметами і сама переповнена "предметним буттям". Ясперс називає це буття існуванням (Dasein) і протиставляє екзистенції. (Як бачимо, він тлумачить поняття " Dasein " зовсім інакше, ніж Гайдеґґер.).

Екзистенція для Ясперса — як і для К'єркегора — це глибинно-особистісне буття* В екзистенцію виводить так звана "гранична ситуація"— ситуація відчаю, провини, жаху, що народжується в момент зустрічі зі смертю, коли людині загрожує моральна або фізична загибель. "Те, що перед смертю залишається істотним, те екзистенціально, те, що втрачає свою цінність... є оголене буття", — пише Ясперс. Для Ясперса безодня смерті "просвітлює" людину саме тому, що за нею прихована вічність екзистенції, її причетність до трансцендентного світу. "Те, що знищується смертю, є явищем, а не самим буттям" ²⁹.

Пройшовши потрясіння граничної ситуації, людина знаходить свободу і виходить за межі повсякденності "предметного буття". Це положення Ясперса стає згодом базовим для всіх течій екзистенціалізму XX ст.

У граничній ситуації людина самотня. У цій самотності їй відкривається істина власного існування. Але Ясперс переконаний, що потрібно йти далі — до екзистенціального спілкування, в якому люди проникають у потаємні глибини один одного. Екзистенція проявляється лише тоді, коли "співвідносить себе з іншою екзистенцією і трансценденцією", — вважає Ясперс.

Відносини екзистенції з іншою екзистенцією — як комунікація — і з трансценденцією — як віра — у вищих своїх проявах стають любов'ю. Любов до людини і Бога — це глибинне розв'язання всіх граничних ситуацій.

Габріель Марсель: за межі трагічної мудрості

Якщо філософія Карла Ясперса є результат переважно протестантської культури, то творчість Габріеля Марселя (1889—1973 рр.) укорінена в культурі католицькій. Марселя можна назвати представником католицького екзистенціалізму, який бере початок ще від Августина Блаженного.

У центрі вчення Марселя — людина, що спрямувала своє існування в напрямі до Бога. Чи може мудрість філософів допомогти на цьому шляху? Для Марселя принципово важливо зрозуміти, "за яких умов мудрість як така може існувати поряд із екзистенцією, зосередженою на достовірностях Одкровення, або всередині цієї екзистенції" .

Марсель чудово розуміє, що філософське усвідомлення людини в XX ст. являє собою "трагічну мудрість". "Для сучасної людини мудрість може бути тільки трагічною" , — говорить він.

Трагізм сучасної мудрості багато в чому визначив Нііщге. І це відкрило перед нею досить широкі обрії. Але в тому трагізмі, який приніс Ніцше, приховується смертельна небезпека для самої мудрості. "Якщо в якийсь момент — чого, мабуть, не можна заперечувати — існувала ніцшевська мудрість, то сьогодні необхідно запитати, чи так випадково вона, врешті-решт, переросла в безумство?" ³².

Вихід за межі деструктивності трагічної мудрості для Марселя означає вихід за межі протиставлення буття і сущого, що характерне, передусім, для філософії Гайдеґґера. "Абсолютно сумнівну, як мені здається, відмінність між буттям і сущим я пропоную замінити відмінністю між Світлом і тим, що воно освітлює, — говорить Марсель. — Само собою зрозуміло,

Світлом тут позначається не фізичне явище". Марсель розуміє під Світлом Божественне Світло, що наповнює існування людини в цьому світі. Відкритість цьому Світлу і складає для нього сенс екзистенції.

С аме така відкритість часто недоступна трагічній мудрості, яка "завжди ризикує випустити з поля зору те, що суть всякого життя, його кульмінація — в чомусь такому, що в певному смислі за межами життя..." ^м. Але в будь-якій трагічній мудрості, яка страждає і сумнівається, мудрості, усунутої від Бога і його Світла, завжди є передчуття Бога і Світла — якщо, звичайно, ця мудрість не відчужена від Життя і Особистості. Бо "життя — в тому сенсі, в якому кожний говорить про своє життя, — ніяк не можна вважати абсолютно і беззастережно далеким Світлу, який розуміється як гранична онтологічна данність... Тут нас підводить мова, тому що Життя і Світло взагалі не можна розглядати як різні данності..." ³⁵.

Поєднання мудрості як знання і просвітленості як одкровення долає реальні трагізми людського існування. В результаті людина переповнюється буттям-проти-смерті, вона прагне перебороти могутність смерті в цьому світі — не тільки як фізичне згасання, а й як забуття, відчуження людей; людина прагне здолати смерть і перетворити життя на Вічність — для тих, кого любить і може любити.

А значить, "істинна мудрість нашого сторіччя, сторіччя абсолютної неубезпеченості, полягає в тому, щоб з необхідною розсудливістю, але й не без трепетного захоплення шукачів, піти стежками, що ведуть, не скажу за межі часу, але за межі нашого часу, — туди, де технократи і статистики, з одного боку, інквізитори і кати, з іншого — не тільки втрачають землю під ногами, але зникають, як туман на світанку чудового дня".