Повоєнні роки, крах колоніальної системи

Після Другої світової війни 1939—45 основний принцип, який вимагає визнання за націями право на власну державу, став універсальним і загальноприйнятим. Це відобразилося, зокрема, у розпаді останніх імперій. Розпад англійської імперії розпочався ще у міжвоєнну добу, коли Англія визнала незалежність Іраку (1932) та Єгипту (1936). Серед національних рухів в англійських колоніях найсильніше виявився індійський, особливо, коли його очолив Мохандас Карамчанд Ганді (1869—1948). У 1947 Англія визнала незалежність Індії. Індійські мусульмани не приєдналися до індійського національного руху й добилися утворення окремої національної держави — Пакистану (1947). У1948 проголошено незалежність інших англійських колоній — Цейлону (з 1971 — Шрі Ланка) і Бірми. На відміну від розпаду англійської імперії, який відбувався порівняно мирно, здобуття незалежності французькими колоніями у Північній Африці й Індо-Китаї супроводжувалося війнами і масовими насильствами в Алжирі (1954—1962), В'єтнамі,Лаосі, Кампучії (1945—1954). З 1960-х рр. процес деколонізації охопив Африку. Як і в Азії, приклад дала Англія, проголосивши у 1957 незалежність Гани. Протягом декількох років незалежність здобули більш ніж 20 африканських колоній. Останніми відмовилися від своїх колоній у Африці Португалія (1974), Родезія (1980), Південна Африка (1990).

Проголошення незалежності у країнах Азії й Африки у багатьох випадках відкрило шлях до нових воєн, у яких націоналістичні лозунги тісно перепліталися з соціалістичними і комуністичними. З другого боку, комуністичні режими самі активно експлуатували національну ідеологію і провадили шовіністичну політику стосовно окремих народів. УРадянському Союзі домінантні позиції займала російська нація. Це викликало опір серед неросійських народів, який набирав нових форм — від збройної боротьби у Західній Україні, балтійських країнах у перші післявоєнні роки до дисидентських рухів з чітким національним забарвленням у 1960—80-х рр. серед українців, литовців, латвійців, естонців, грузинів, вірмен та ін. Хоча радянська влада проводила репресії проти неросійських народів, разом з тим вона, зміцнюючи свої власні позиції, об'єднала розрізнені національні території у складі єдиних республік (наприклад, приєднання Західної України до Української РСР), сприяла формуванню національних партійно-державних еліт — тобто об'єктивно вела до зміцнення неросійських народів. Тому з падінням радянського режиму у 1991 розпад СРСР — останньої імперії — був неминучим.

З тих пір націоналізм став однією з найзначніших політичних і громадських сил в історії, можливо, перш за все в якості основного впливу або постулату Першої світової і особливо Другої світової війни.

Сучасність

У сучасному світі націоналізм залишається універсальним явищем. Він охоплює не лише країни третього світу, але і країни з достатньо високим рівнем господарського ікультурного розвитку (наприклад, рух французькомовного населення Квебеку у Канаді, конфлікти між фламандським і французькомовним населенням у Бельгії та ін.).

Все це спростовує передбачення марксистських і ліберальних теоретиків, що націоналізм є явищем минулого і що у міру модернізації суспільного життя він відімре. Ймовірно, що націоналізм залишиться поширеним явищем у світовому історичному розвитку протягом принаймні ще кількох десятиліть. Зважаючи на останні події у світі, зокрема расові та релігійні війни, твердження багатьох вчених про той факт, що такі речі, як націоналізм є природніми інстинктами кожної психічно та фізично здорової людини, пропаганди серед свідомого та високоосвіченого населення Землі ідеї космополітичної нації, зростання свідомості й освіченості представників останніх поколінь Європейських та Східних держав, внаслідок чого останніми роками у світі невпинно та доволі великими темпами зростає так званий «протестний електорат», націоналізм, ймовірно, буде невід'ємною частиною суспільно-політичного життя людства ще не одну сотню, а то й тисячу років.

Органічний націоналізм\

Доповнює він Кона поділом націоналізму на “волюнтаристський” та “органічний“.

У “волюнтаристському” понятті нації особи мають деяку свободу; хоча вони й мусять належати до якоїсь нації “світу націй” і національних держав, вони, в принципі, можуть обрати націю, до якої бажають належати. В “органічному” понятті такий вибір неможливий. Особи народжуються в межах нації й куди б вони не мігрували, залишаються невіддільною частиною своєї рідної нації.²⁵

Типологія націоналізму

Англійський науковець Ентоні Сміт, в цілому погоджуючись із теорією про можливість розподілу націоналізму на громадянський і етнічний, разом з тим відзначає, що це лише два ідеальних типи і, що "кожен націоналізм містить громадянські та етнічні елементи у різній пропорції і різній формі". Відповідно він виділяє такі типи націоналізмів:

Антиколоніальний — націоналізм етносів перед здобуттям незалежності, які прагнуть прогнати чужоземних володарів і на місці колишньої колоніальної території створити нову державну націю.

Інтеграційний — рух етносів після здобуття незалежності

від колоніального поневолення, які намагаються об'єднати та інтегрувати у національну спільноту етнічно строкате населення і витворити нову націю з колишньої колоніальної держави.

Сепаратистський — рух перед здобуттям незалежності, спрямований на те, щоб відколотися від більшої політичної одиниці і заснувати на своїй території нову політичну націю.

Ірредентистський або пан-націоналістичний — рух, який намагається поширитися за межі теперішніх кордонів етнічної нації і включити до її складу тих членів етносу, які проживають за її межами або формуючи набагато більшу етнонаціональну державу, через союз етнічно і культурно близьких етнонаціональних держав.

Російські вчені Л. Дробижева, А. Аклаєв, В. Коротєєва, Г. Солдатова,, які також поділяють теорію про розподіл націоналізму на громадянський і етнічний, вважаючи, що вміст того чи іншого компонента визначає обличчя конкретного націоналізму, ґрунтуючись на вивченні декларацій, інституційних рішень і практичної поведінки етнічних та етнотериторіальних суб'єктів Російської Федерації, виділили такі типи націоналізмів, які характерні для своєї країни:

Націоналізм класичний, що полягає у прагненні до повної незалежності (варіант Чеченської Республіки — Ічкерії).

Націоналізм паритетний з яскраво вираженим прагненням до якомога повнішого суверенітету, який в силу зовнішніх і внутрішніх умов обмежений за рахунок передачі частини повноважень федеральному Центрові (в Татарстані, Башкортостані, Туві).

Економічний націоналізм, при якому домінуючою у деклараціях і діях є самостійність в економічній сфері, і ця самостійність розглядається елітою як шлях до якнайповнішого суверенітету (в Саха (Якутії) і — на окремих етапах — в Татарстані).

4. Захисний націоналізм, при якому домінуючими є ідеї захисту культури, мови, території, демографічного відтворення тощо (осетинський, інгушський, етнокультурний націона лізм в Карели, Комі).

Етапи націотворення В Україні

М. Чмиховим. У ній вирізняються такі основні етапи формування українського етносу: «археологічний»; «скіфо-сарматський»; «слов'янський»; «києворуський» (давньоруський) – друга половина X – перша половина XIV ст.; «іноземно-колонізаційний» – друга половина

XIV ст. – XIX ст.; «етнодемографічний» – XX ст.

У V–VІ ст. розпочинаються процеси великого розселення слов'ян. На корінних слов'янських територіях − між Дніпром, Дністром і Південним Бугом − з'являються два основні великі об'єднання  склавинів та антів,  що включають до себе вже 13 різних племінних груп. Згодом вони утворили  великі союзи-князівства, добре відомі за літописом, – це дуліби, бужани-волиняни, деревляни,  хорвати, сіверяни, поляни, уличі та тиверці. Саме ці племена складали ту частину східнослов'янського населення, яке в подальшому своєму розвитку приводить до створення передумов для виникнення в ІX ст. східнослов'янської держави – Київської Русі, а в умовах розпаду імперії Рюриковичів – до завершення процесів формування української народу [1, с. 212-214]; [24, с. 32]; [31, с. 52-87].

Таким чином, стародавнє населення  України не було етнічно та культурно однорідним упродовж тисячоліть. Автохтонне населення постійно змішувалося із прибулими, міграції не були рідкісним явищем, але вони ніколи не призводили до повної зміни населення, значна його частина продовжувала жити на своїх предвічних місцях. Отже, можемо говорити про безперервність етнокультурних процесів на землях України, починаючи з V тисячоліття до н. е. і закінчуючи останніми століттями І тисячоліття до н.е. Тільки визнання безперервного етнічного розвитку на території України з успадкуванням наступними поколіннями людей культури попередників дає можливість зрозуміти, чому в середині І тисячоліття н. е. ми бачимо на українських землях етнічну спільність із тисячолітніми традиціями, віруваннями, досить високим розвитком матеріальної культури.

Сформувавшись у VIII–IX ст., український етнос уже в X ст. виявився здатним до самоорганізації на державному рівні. Результатом його державотворчих зусиль стає поліетнічна Руська земля.

Київська Русь (умовна назва першої Давньоукраїнської держави з центром у Києві) в IX–XIII ст. об'єднувала фактично усіх східних слов'ян і була однією з найбільших держав середньовічної Європи. Тема етногенезу українців, білорусів та росіян вимагає очищення  від ідеологічно-кон'юнктурних спекуляцій, спрощення і профанації. І найперше треба піддати беземоційному науковому аналізу багаторічну аксіому про „спільне коріння братських слов'янських народів” [14, с. 22].

Внаслідок занепаду Києва у другій половині XII ст. серед українських князівств зростало значення Галича. Галицько-Волинська держава на ціле століття продовжила традицію української державності, ставши визнаним центром України-Русі. Важливо відзначити, що вона об'єднувала лише українські етнографічні землі, тому була більш монолітним в етнічному відношенні утворенням, аніж Київська Русь. У цьому проявляються наступність, послідовність і безперервність україногенезу.

Процеси формування українського етносу в другій половині XIV– першій половині XVII ст. значною мірою зумовлювалися чотирма зовнішніми «іноетнічними» факторами – литовським, польським, татарським, московським (російським). Зовнішні фактори значною мірою зумовили такі полярні й суперечливі тенденції розвитку українських земель у XV–XVI ст., як внутрішня дезінтеграція та консолідація, поглиблення етнічної окремішності русинів-українців тощо.

Незважаючи на це, український народ у своїй основі ніколи не втрачав власної етнічності. Саме вона стала основою для українського національного відродження кінця XVIII – початку

XX ст. У ньому умовно вирізняють три етапи.

            1. Сутність першого – фольклорно-етнографічного полягала у ствердженні самобутності українського народу шляхом збирання історичних, етнографічних та фольклорних пам'яток.

            2.  На другому – культурницькому (літературному) етапі національного відродження, спираючись передусім на етнолінґвістичну базу, вчена еліта головні зусилля спрямовувала на відстоювання прав української мови та розширення сфери її вжитку.

            3.  На третьому – політичному етапі українського націо-нального відродження розпочалося вироблення етно-політичних доктрин, які б забезпечували вільний самобутній розвиток не лише українського, але й інших слов'янських народів.

Етнодемографічний розвиток України в XX ст. Протягом

XX ст. українці пережили складні й трагічні процеси етно-демографічного розвитку. Їхні характер і спрямованість, як і раніше, значною мірою визначалися політикою іноземних державно-політичних систем, у межах яких перебував український етнос, а також подіями загальноєвропейського масштабу, передусім, світовими війнами. Ці та інші фактори спричиняли масові переселення, еміграції, терор та різні випробування, що випали на долю українців.

В етнодемографічному розвитку українців у XX ст. можна умовно вирізнити такі основні етапи:

1) початок XX ст. (до 1914 p.), коли українські етнічні землі перебували у складі Російської та Австро-Угорської імперій;

2) 1914–1925 роки, коли український етнос зазнав відчутних людських втрат та етнотериторіальних змін, спричинених Першою світовою війною, революціями та національно-визвольним рухом;

3) 1926–1939 pp., коли почалася чергова стабілізація життєдіяльності українського етносу в межах чужих держав;

4) 1939 р. – перша половина 50-х років, коли його розвиток був перерваний Другою світовою війною і трагічними повоєнними подіями;

5) друга половина 1950-х – 80-ті роки, коли більшість українців опинилася в межах СРСР;

6)  1990-ті роки, коли з відновленням Української держави розпочалися глибокі зрушення в етнічній свідомості українства.