Розділ II характер морально-етичного виховання в американській школі в епоху прогресивізму

(90-і РОКИ ХІХ ст. – 40-і РОКИ ХХ ст.)

У другому розділі дослідження аналізуються соціально-педагогічні особливості морально-етичного виховання в американській школі у 1890-х–1940-х роках, обумовлені специфічними для тих часів суспільно–економічними, політичними, ідеологічними та демографічними чинниками. Розглядається вплив ідеології прогресивізму, що проникав в усі сфери суспільного життя Америки наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст., і виступав за здійснення соціальних реформ шляхом поступових змін, а також філософії прагматизму, ліберальної ідеології на зміст та характер морального виховання. Визначається роль релігії у морально-етичному вихованні молоді та ставлення її лідерів до процесів секуляризації школи. Досліджуються концепції морально-етичного виховання, які використовувалися в цей період у школах США, зокрема концепція “виховання характеру” на традиційних для Америки моральних цінностях, та підходи педагогів-прогресивістіво доповнен, зокрема Дж. Дьюї. Простежуються особливості морально-етичного виховання афроамериканців цього часу. Аналізуються форми, методи і засоби морально-етичного виховання у 90-х роках ХІХ століття – 40-х роках ХХ століття, а також роль учителя в цьому процесі .

2.1. Соціально-економічні передумови прогресивістського руху в сша

У 1890–1940-х роках в американському суспільстві відбувалися фундаментальні зміни. До них, передовсім, слід віднести урбанізацію, 1заємо до, індустріалізацію і централізацію законодавчої влади, що значною мірою зумовили характер і зміст морально-етичного виховання в американській школі. Відразу ж після закінчення громадянської війни і впродовж усього ХІХ століття США залишалися переважно аграрною країною. Так, у 1870 році менше 10 мільйонів американців, або лише 26% населення країни, проживало у містах, громади яких налічували понад 2500 осіб (додаток К).

Однак через півстоліття, на початок 1920-х років, демографічна ситуація в країні суттєво змінилася. За цей 50–річний відтинок часу американська нація модифікувалася з сільської на міську. З 1870 по 1920 рік кількість міст з населенням понад 500 тисяч жителів зросла з 2 до 12. Перепис населення, який відбувся в США в 1920 році, уперше засвідчив, що більше половини із 106 мільйонів жителів Америки тепер проживала у великих та малих містах. За наступні 10 років населення Америки зросло ще на 17 мільйонів, у т.ч. міське – на 15 мільйонів жителів. Урбанізація простежується не лише статистично; вона суттєво вплинула на культуру, у широкому розумінні цього слова, та спосіб життя широких верств населення. Прибувши до міст із сільських районів США та інших держав, люди опинилися в умовах, які мало хто досі міг собі уявити: бідність, важкі побутові умови, антисанітарія. Урбанізація викликала зростання посадових зловживань та злочинності проти громадян та їх власності, урядову корупцію, розбрат між робітниками та їхніми роботодавцями. Життя у великих містах, особливо для людей, які переїхали сюди з сільських районів, диктувало певні зміни в поведінці, у бік послаблення моральних норм. Міські жителі, зокрема, толерантніше ставилися до пияцтва та шахрайства. Більш вільними були стосунки між чоловіками і жінками. Люди, що потрапляли до міст із сіл та маленьких містечок, були шоковані таким станом справ і були переконані, що міське життя веде до морального розтління. Жителі ж великих міст, у свою чергу, вважали, що поведінка є швидше справою особистого вибору, ніж дотримання суспільних норм. Усе це разом з недовірою та непорозуміннями між різними верствами населення, зокрема між “старими” і “новими” емігрантами, зробило свій внесок у так звану деміфологізацію, зруйнування американської мрії про мир, достаток та загальну суспільну гармонію [583, 83].

Прагнення багатьох американців сприяти фізичному та духовно–моральному оздоровленню суспільства певною мірою матеріалізувалось 16 січня 1920 року, коли була введена в дію 18–а поправка до Конституції, яка забороняла виготовлення, транспортування і продаж алкогольних напоїв. Прогресивні реформатори вбачали в торгівлі спиртним найбільше джерело корупції. Вони вважали, що пияцтво призводить до зростання злочинності, погіршення виховання дітей, нещасних випадків на роботі, породжує інші проблеми. Однак чимало американців стверджували, що заборона вживання алкогольних напоїв порушує їхні індивідуальні права. Прибічники конституційної поправки, особливо релігійні фундаменталісти і сільські жителі, наполегливо продовжували захищати свою позицію [613].

Урбанізація Америки наприкінці ХІХ століття не була б такою швидкою та драматичною, якби не масова еміграція, котра стрімко поповнювала ряди міських жителів. Важливе значення в цьому зв’язку мала не лише загальна кількість “нових емігрантів“, як їх називали тогочасні журналісти, але й їх походження, “національні корені” (додаток К.1.). Існував глибокий контраст між “старими“ та “новими“ емігрантами. Із 1,3 мільйона європейців-емігрантів, що прибули в США за п’ятирічний період – з 1866 до 1870 року, – 98% були вихідцями з Північної та Західної Європи, головним чином з Англії, Шотландії, Уельсу, Ірландії, Скандинавії та Німеччини, тоді як за період з 1906 по 1910 рр. Із 4,5 млн. Емігрантів понад три чверті складали вихідці з Південної та Східної Європи – Італії, Росії, Греції, Польщі, Угорщини, Болгарії, Чехословаччини, Литви та інших країн. Серед східноєвропейців виявилося близько двох мільйонів євреїв, котрі рятувалися від переслідувань в Росії та інших країнах з надією віднайти релігійну, економічну та культурну свободу у США. Проте мрії євреїв, як і, зрештою, інших емігрантів, збулися лише до певної міри. В Америці було більше можливостей, аніж у Європі, проте тут відчувалася значна упередженість щодо них з боку старих емігрантів – представників домінуючої культури країни. Отже, якщо на початку ХІХ ст. вихідці з Англії дискримінували католиків–ірландців, що прибули до США, то наприкінці ХІХ ст. Таке упереджене ставлення корінних американців стосувалось уже нових емігрантів.

Сполучені Штати Америки, з одного боку, традиційно підтримували в’їзд емігрантів до нового світу, оскільки він був джерелом поповнення дешевої робочої сили. З другого боку, американський уряд прагнув взяти цей процес під контроль, щоб мінімізувати суперечності, які він породжував, а то й керуючись політичними, ідеологічними та іншими міркуваннями. У 1885 році, наприклад, був прийнятий закон, що обмежував число найманих робітників з інших держав. При цьому зазначалося, що закон в жодному разі не обмежує вільної 4заємо до, оскільки така позиція була б неприйнятною для самих американців. Проте за три роки до того, у відповідь на тиск з боку жителів західного узбережжя, американський Конгрес прийняв Акт “Про обмеження 4заємо до з Китаю”. Відверта антикитайська політика в Америці була майже расистською, – це було проілюстровано в доповіді Каліфорнійського законодавчого комітету 1876 року. У ній, зокрема, підкреслювалось, нібито “китайці нижчі від будь-якої раси, створеної Богом. У них немає душ, щоб їх рятувати, але навіть якщо душі і є, то вони не гідні порятунку” [289, 64–65].

Упередженість американського суспільства стосовно нових емігрантів підігрівалась квазінауковим расизмом, який витлумачував національні відмінності поміж людьми як расові. Так, слов’яни, євреї та італійці розглядались як раса, відмінна і нижча від північних народів, які у свій час стали осілими американцями. Після виходу в 1859 році праці Ч.Дарвіна “Походження видів” у США були сформульовані “наукові” аргументи, згідно з якими одні расові групи більш розвинені, ніж інші. Послідовники цих лжетеорій стверджували, що нація сама повинна вирішувати, чи має країна бути заселена британцями, німцями та вихідцями зі Скандинавії, історично вільними, енергійними та прогресивними, чи слов’янами, італійцями та емігрантами з Азії, корумпованими, нерозвиненими та менш інтелектуальними. У 1894 році була створена Ліга обмеження еміграції. Пропонуючи тести на грамотність, вона розпочала кампанію, спрямовану на скорочення припливу емігрантів до США. Цей інструментарій у свій час уже пройшов “перевірку на ефективність”, обмежуючи участь афроамериканців у виборах на американському Півдні. Слід зазначити, що кількість учасників расистської організації Ку Клукс Клан, відомої своїми нападами на чорношкірих у південних штатах, збільшила своє членство у 1920 роках до чотирьох мільйонів осіб та спрямувала свої зусилля на обмеження нової еміграції, аргументуючи це генетичною неповноцінністю емігрантів [289, 74]. Однак не тільки расистські організації долучилися до цієї справи. Видатний учений Едвард Торндайк (Edward L. Thorndike) та президент університету Вісконсін Чарльз Ван Хайз (Charles Van Hise), провідні соціологи І. А. Росс (E. A. Ross) та Чарльз Кулі (Charles H. Cooley) і керівники Інституту Карнегі у Вашингтоні також допомагали “контролювати еволюційний прогрес раси”. Один з популяризаторів расистської антропології Медісон Грант (Medison Grant) у 1916 році писав, що “до складу нової еміграції входить велика кількість слабких, із зіпсованою долею та розумово відсталих представників усіх рас, які репрезентують найнижчі верстви населення Середземноморського басейну та Балкан разом з юрбами знедолених людей з польських гето” [289, 76].

Така упередженість до вихідців з інших країн підсилювалась занепокоєнням американської громадськості загальним станом міст, у яких проживали емігранти. Корінні американці були стурбовані великою кількістю іноземних претендентів на робочі місця і проявляли ворожість до біженців, які потрапили сюди після Першої світової війни. До 1921 року цей антагонізм призвів до того, що Конгрес США затвердив обмеження на в’їзд емігрантів залежно від національності. Цей Акт підкріплювався національними квотами 1924 та 1929 років, що значно зменшили еміграцію до зі Східної та Південної Європи. Порівняно з попередніми періодами для багатьох національностей річна квота на в’їзд до Америки зменшилась на 99 відсотків [289, 76-77].

Мільйони новоприбулих емігрантів з дітьми вже стали часткою американського соціуму, хоча расистське ставлення до них було досить відчутним. У великих містах емігранти та їхні діти складали більшість мешканців. Серед чиказців (1910 р.) у 78 відсотків населення один з батьків був неамериканського походження. У Нью–Йорку це число становило відповідно 79%, у Мілвокі – 78%, у Сан–Франциско – 68%. Це означало, що більшість робітників на заводах і фабриках та школярів-міщан були емігрантами або їхніми дітьми (додаток К.2.). Американські громадські та національні лідери вважали велику кількість іноземців проблемою, котра створювала труднощі на робочих місцях, у школах і загалом порушувала соціальний порядок; усе більше надій покладалось на освіту та моральне виховання для вирішення проблем, пов’язаних з еміграцією [289, 76-77].

Нові емігранти влаштовувались на роботу майже в усіх сферах ринку праці, котрий вимагав кваліфікованих та некваліфікованих працівників. Значна їх частина влаштувалась на шахтах, металургійних заводах, фабриках та бойнях промислової Америки, де емігранти становили більшість працівників. Наприклад, емігранти та чорношкірі мігранти складали 16 тисяч з 23 тисяч працівників на сталеплавильному заводі в м.Номстеді в Пенсільванії. За даними історика Девіда Броуді (David Broudy), близько 60% робітників, зайнятих у сфері виробництва в період перед Першою світовою війною, були іноземцями [235, 15]. За цей час змінилось не лише етнічне походження робітників, але природа й організація праці, що було пов’язано з індустріалізацією та управлінням промисловістю. За період з 1870 до 1920 року доля найманих сільськогосподарських робітників зменшилась майже вдвоє, а відсоток промислових робітників зріс від 17% до 26%, майже сягнувши кількості сільськогосподарських працівників. Ще разючішими були зміни в окремих галузях господарства США. Так, число робітників на шахтах збільшилось у шість разів, на будівництві – утричі, на транспорті та у сфері послуг – у шість разів. Настільки ж зросло число зайнятих у торгівлі та фінансовій сфері [581, 87].

Одна з малоприємних сторінок американського життя тих часів – широке застосування дитячої праці в різних сферах виробництва, зумовлене, з одного боку, економічною необхідністю. Оскільки заробітна плата робітників у цей період була низькою, то єдиним способом для виживання багатьох сімей була обов’язкова праця кожного члена родини. У результаті цього до 1910 року кожна п’ята дитина у віці до 15 років працювала, заробляючи собі на життя. Багатьом юним робітникам було не більше 5 років, і вони виконували різну роботу. Одні з них виготовляли штучні квіти, інші сиділи за машинами на великих фабриках. Але найбільше дітей працювало на текстильних фабриках та в шахтах. Роботодавці були зацікавлені в праці дітей, тому що могли платити їм значно менше, ніж дорослим. Діти, звичайно, страждали, перебуваючи тривалий час у небезпечних виробничих умовах. Репортер Марія Ван Ворст так писала в 1903 році про роботу дітей у текстильній промисловості в Південній Кароліні: “вони поверталися додому о восьмій годині вечора і навіть пізніше, якщо підприємство мало продовжений робочий день. Діти були, як правило, мовчазними і засипали за столом чи на лавках. Їх клали на ліжка, не роздягаючи, невмитих, погано одягнених, і ці клунки ганчір’я лежали доти, доки фабрика не будила їх удосвіта гудками. Крім того, була ще одна важлива причина, чому діти страждали. Іти на роботу означало залишити школу, отже, втратити можливість досягнути кращого життя в дорослому віці”. Утім, в Америці тих часів було чимало людей, які розглядали це явище як благо. Вони були переконані, що для дітей погано бути незайнятими, а фабрики – даровані Богом установи, які не дозволяють молоді марнувати життя [273, 437].

Реакцією на індустріалізацію в епоху прогресивізму стало державне регулювання бізнесу і промисловості, що мало на меті ліквідацію суперечностей між працею і власністю без зміни владних стосунків. Прикладом централізації влади на рівні штату стало обов’язкове шкільне законодавство. В епоху прогресивізму навчання в школі до певної міри було добровільною справою кожного. У цей час продовжували домінувати положення класичного лібералізму, що держава не може обмежувати індивідуальний вибір людини стосовно освіти. Але, прагнучи до “американізації” емігрантської молоді та її соціальної адаптації до нових політичних та економічних умов, уряди всіх штатів прийняли у 1918 році закони про обов’язкове відвідування школи і почали їх реалізовувати [265, 127].

У зв’язку з цим відбулись важливі зміни в управлінні освітою. Зокрема в більш–менш значних містах було встановлено централізоване управління освітою. Це давало змогу краще використовувати бюджет і складати загальноміський навчальний план, що дозволяло адміністраторам- прогресивістам приймати важливі рішення, котрі впливали на діяльність учителів і керівників шкіл. Разом з тим централізація освіти мала й інші наслідки. У нових умовах місцеві етнічні громади не мали спромоги, як раніше, впливати на прийняття рішень стосовно діяльності шкіл, у яких навчались їхні діти. Голос простої людини нічого не означав, оскільки рішення в освітніх справах приймалися не через громадське обговорення, а фахівцями в галузі складання навчальних планів та педагогіки. Ліберальні реформатори вважали, що зміни в міському і шкільному управлінні – крок уперед до демократичного, правового і морального суспільства.

У період з кінця ХІХ ст. до 1920-х років в американському шкільництві відбулися фундаментальні зміни. Реформа американської школи у цей час набула якісно нового характеру у зв’язку з глибоким проникненням ідей прогресивізму в усі сфери суспільного життя Америки, у тому числі і в освіту. Керівники освіти повірили в досягнення прогресу шляхом здійснення наукового управління і стали всіляко підтримувати централізовані інституції, очолювані фахово підготовленими людьми. У зв’язку з потребами промисловості школи розширили свої навчальні плани, включивши в них інтенсивне професійне навчання. Ці заклади освіти розглядалися водночас як первинний засіб соціалізації поліетнійчного населення США в єдиний американський народ з необхідними професійними і політичними знаннями і навичками та морально-етичними цінностями [581, 446].

У нових умовах відбувалась інтенсивна розбудова американської державної школи, яка набрала особливого розмаху в другій половині ХІХ 9за. Саме наприкінці століття у більшості штатів США було прийнято закони, які вимагали обов’язкової початкової освіти дітей віком від 8 до 14 років. Ці законопроекти передбачали, що учні відвідуватимуть школу від 12 до 16 тижнів на рік. Як наслідок, різко зріс контингент учнів. Якщо в 1889–1890 навчальному році всього 358 тис. Школярів відвідували державні та приватні заклади, що становило лише 7% усієї молоді віком 14 – 17 років, то в 1909–1910-х роках уже близько 74% дітей шкільного віку, переважно у великих містах, ходили до школи [581, 82].

Навчальна програма була однаковою для всіх і включала арифметику, письмо, читання, фізкультуру, домоводство і трудове навчання. Відвідування середньої школи у США на початку ХХ ст., на відміну від початкової, не було обов’язковим. Проте з розвитком промисловості стало зрозуміло, що використання нових технологій вимагає від працівників певних технічних та управлінських якостей. З цією метою створювались середні школи. Кількість цих шкіл збільшилась зі 100 перед громадянською війною до 6 тисяч у 1900 році. У навчальний план середніх шкіл входили історія, література та професійні курси, призначені для того, щоб допомогти випускникам знайти роботу. До 1910 року більшість міських білих підлітків, особливо хлопців, ходила до середньої школи і навчалась безкоштовно. У 1914 році в США півмільйона американців відвідувало середню школу, що давало їм можливість підготуватися до вступу в коледж або отримати кращу роботу на виробництві. У 1919–1920-х роках вже близько 2,5 мільйонів учнів (32% вікової групи) відвідували середню школу. А в 1926 році їх кількість зросла до 4 мільйонів. Загалом з 1930-х років кількість учнів середніх шкіл збільшилась у шість разів. Як наслідок, виникла освітня криза, викликана великою потребою в навчальних приміщеннях, учителях та програмах для підготовки, навчальному обладнанні та фінансуванні [581, 82].

1930-і роки – роки “великої депресії” – стали справжнім випробуванням для американської школи. На половину зменшився валовий національний продукт, що позначилося на особистих доходах громадян, акціонерних товариств та банківській системі. Складні економічні умови цього періоду, які були характерні для американського суспільства в цілому, особливо вплинули на школи. Перш за все, мається на увазі значне погіршення фінансової підтримки шкіл з боку держави, яке поставило під загрозу їхній розвиток в наступних десятиліттях [585, 241].

В особливо важких умовах опинилися сільські школи: найнижча зарплата вчителів, найкоротший шкільний семестр, найстаріше обладнання і засоби навчання, які не відповідали нормативним вимогам, і найменша кількість учнів. У період піку депресії розорені сільські школи не могли нормально забезпечувати навчально-виховний процес і більшість з них були зачинені. Проте зростання рівня народжуваності на селі, особливо в бідніших південних районах, вимагало розвитку шкільництва. Міські школи були більш захищені від розорення, оскільки для них фінансовий спад почався лише із зменшення доходів міських підприємств. Для афроамериканців, які проживали в сільській місцевості, особливо на Півдні Америки, ситуація з освітою була ще складнішою, оскільки владні структури цього регіону, які контролювались білими американцями, непропорційно розподіляли допомогу між школами ще з часу прийняття законів Джима Кроу [585, 245-247].