Перестрахування є вторинним страхуванням, страхуванням страховиками самих себе.

Тривала практика страхування показала, що перестрахування є необхідною умовою забезпечення фінансової стійкості страхових операцій будь-якої страхової компанії, незалежно від розміру її капіталів, запасних фондів та інших активів. Доходи і навіть всі активи будь-якого страховика складають лише незначну частку його відповідальності перед страхуваль-никами. Різні катастрофічні випадки можуть не тільки значно підірвати його платоспроможність, але й призвести до повно-го банкрутства. Для приведения страхових сум прийнятих на страхування ризиків у відповідність з фінансовими можливо-стями страховика, а отже, для забезпечення фінансової стійкості страхових операцій і їхньої рентабельності існує інститут перестрахування.

Історичні відомості. Найстаріший з відомих контрактів з юридичними ознаками перестрахування був укладений в Генуї у 1370 році двома торговцями, які діями як перестрахувальники, з одного боку, і з іншого – третім торговцем, який діяв як агент пе-рестрахувальника. Перестраховувалася частина рейсу по переве-зенню вантажів від Каделес до Брюгге (весь рейс був з Генуї до Брюгге).

Перше згадування про договірне перестрахування відносить-ся до 1820 р. (Німеччина). Збільшення обсягу перестрахувальних операцій і ускладнення їх характеру зумовили виникнення ком-паній, спеціалізацією яких стало тільки перестрахування. До цьо-го спонукало і підвищення вимог до страхування, і гостра конку-ренція між прямими страховиками.

Перша професійна перестрахувальна компанія з’явилася в Кельні в 1846 р. – Кельнське перестрахувальне товариство. У 1863 р. було створене Швейцарське перестрахувальне товарист-во. На початку XIX ст. нараховувалося 30 перестрахувальних компаній, у 1900 р. їх кількість досягла вже 1272. Сьогодні у світі існує більше 10 тис. перестрахувальних компаній.

Перестрахування (цесія) є системою економічних відно-син, у процесі яких страховик, приймаючи на страхування ри-зики, передає частину відповідальності по них з урахуванням своїх фінансових можливостей на погоджених умовах іншим страховикам з метою створення збалансованого страхового портфеля, забезпечення фінансової стійкості і рентабельності страхових операцій.

Об’єктом перестрахувальних відносин є майнова ситу-ація вихідної страхової компанії, що виступає в ролі цедента.

Основні передумови перестрахування:

1. Неможливість або значні труднощі створення для стра-хової компанії ідеально збалансованого портфеля ризиків. Це пов’язано або з невеликою кількістю об’єктів страхування, або з наявністю у портфелі страхування великих і небезпечних ри-зиків.

2. Неможливість створити (навіть при ретельному доборі ризиків) портфель повністю ізольованих один від одного об’єктів страхування. Це пов’язано з тим, що умовами страху-вання звичайно покриваються різні небезпеки, яким застрахо-вані об’єкти можуть піддаватися одночасно.

Ринок перестрахування є міжнародним. Найбільш відомі гіганти цього ринку – “Ллойд”, “Мюнік Ре”, “Свіс Дженерел Ре” і “Скандія”. За останні роки основні позиції на ньому зай-няли компанії країн колишнього Радянського Союзу – російські і латвійські перестрахувальники.

Кілька фактів. 12 серпня 1985 року сталася аварія японсько-го авіалайнера. Через систему перестрахування до страхових ви-плат були залучені сотні страхових компаній світу. Причому май-же неможливо було відстежити діяльність кожної через величез-ну різноманітність перестрахувальних і переперестрахувальних договорів у таких галузях, як страхування відповідальності, КАСКО, страхування від нещасного випадку, особисте страхування, страхування продукції і т.ін. [56].

Стихійні лиха і терористичні акти нанесли в 2001 році еко-номічний збиток на суму близько 115 млрд. доларів. Ці дані опублікував 20 грудня провідний світовий перестрахувальний концерн “Swiss Re”. Прямий збиток від терактів у Нью-Йорку оцінюють в 90 млрд. доларів. Стихійні ж нещастя, як раніше, не були головною статтею витрат страхових компаній: випла-ти по них склали 9 млрд. Найдорожче обійшовся ураган в США, який коштував страховим компаніям 2,5 млрд. Щодо кількості загиблих, то найтрагічнішим був землетрус в Індії, який забрав життя 15 500 чоловік.

Внаслідок події 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку пере-страхувальники взяли на себе відповідальність на суму 27 млрд. дол. Їхні оплачені збитки характеризує

Можна сказати, що перестрахування – окремий інститут усередині страхування. У ньому склалася власна термінологія.

Перестрахувальник – страховик, який взяв на страху-вання ризик і передав частину його вартості в перестрахуван-ня іншому страховику. У цьому випадку він іменується також передавальною компанією, або цедентом. Страховик, який взяв у перестрахування ризики, називається перестраху-вальником.

Операція передачі перестрахувальником ризику в подальше перестрахування називається – ретроцесією, а перестра-хувальник, який передає ризик у ретроцесію – ретроцесіонером.

За умовами перестрахувальних договорів перестрахуваль-ник повинен систематично висилати перестрахувальнику пе-релік ризиків, що підпадають під перестрахування. Такий пе-релік іменується бордеро.

Ексцедент – сума ризику, що підлягає перестрахуванню зверх власних вирахувань.

Сліп – у факультативному перестрахуванні документ, який висилається перестрахувальником потенційним перест-рахувальникам, містить основні умови передбачуваного договору перестрахування: характеристику ризику, страхову суму, умови страхування, ставку премії, власні вирахування і т.д.

Перестрахування – це складні взаємини між страховиками, які передбачають певну довіру, порядність і взаємну згоду. Не дивно, що світовою практикою вироблені два основних принципи перестрахування.

По-перше, принцип можливості, відповідно до якого перестрахувальник зобов’язаний виплатити цеденту відшкодування пропорційно своїй частці участі і тільки в тому випадку, якщо він виплатив належне відшкодування застрахованому.

По-друге, принцип доброї волі, відповідно до якого перестрахувальник зобов’язаний інформувати перестрахувальника як до укладання договору страхування, так і протягом усь-ого терміну його дії про всі обставини, що стосуються об’єктів страхування і ступеня загрози їм.

Фронтування

Фронтування (або фронтинг) - це операція, у процесі якої компанія оформляє страховий договір, але ризик (части-на або повністю) передає іншому страховику, який не фігурує в договорі і найчастіше залишається невідомим для страху-вальника. Іншими словами, фронтинг означав прийняття на страхування (або перестрахування) ризиків з метою передачі їх повністю або частково іншим страховим компаніям, часто на їх прохання і за винагороду.

Фронтинг здійснюється, якщо страховик прагне потрапи-ти на ринок, куди він сам або його поліси не допускаються. У цьому випадку він звертається до місцевої страхової компанії з пропозицією оформити за винагороду страхування на себе, а потім перевести йому ризик і страхову премію.

Страхова компанія, яка укладає на прохання іншої страхо-вої компанії договір страхування на себе за умови, що 100% прийнятого ризику буде перестраховано в того страховика, на прохання якого укладена угода, називається фронтуючою компанією, а сам страховий поліс - фронт-поліс (ггопї. роіі-сіе$).

У перестрахувальній практиці набули поширення пули (загальний казан, загальний фонд). Учасники пула, якими найчастіше є всі страхові компанії ринку, за добровільною зго-дою між собою або відповідно до законодавства передають у пул всі ризики, які підлягають перестрахуванню по всьому портфелю страхувань, або по окремих видах страхування, або навіть по певних, особливо небезпечних ризиках.

На базі прийнятих у перестрахування ризиків ство-рюється перестрахувальний договір, у якому всім членам пула надається можливість участі пропорційно сумам премій, пере-даним ними в пул або в межах погоджених лімітів відповідаль-ності. Доцільність пулів полягає в тому, що цим видом перест-рахування досягається максимальне використання ємності да-ного страхового ринку і заощаджуються валютні кошти дер-жави.

Головний недолік пулів: при настанні катастрофічних подій збитки мають повністю або в межах ринку оплачуватися страховими компаніями однієї країни, у той час як при тра-диційних методах перестрахування значна частина збитків пе-рерозподіляється між країнами.

Цікаві відомості. Одним із перших і найбільш відомим є Швейцарський авіаційний пул. Співробітництво у формі пулів широко використовується в морському страхуванні. У Німеччині існує пул по страхуванню атомних ризиків, авіаційний пул. У Франції – пул по ризиках забруднення навколишнього середови-ща. Існують пули у Фінляндії, Росії, Індії, Україні та інших країнах [43].

Визначення власного утримання

Власне утримання страхової компанії – це економічно обґрунтований рівень суми, у межах якої компанія залишає (утримує) на своїй відповідальності певну частку страхових ризиків, передаючи в перестрахування суми, що перевищують цей рівень.

Найбільш складним у перестрахуванні є встановлення економічно обґрунтованого власного утримання передаваль-ної компанії. Від вирішення цього Питання прямо залежить фінансова стійкість страхової організації. 3 одного боку, зави-щене власне утримання спричинює необґрунтований тягар виплат страхового відшкодування і веде до зниження платос-проможності, з іншого - занижения власного утримання при-зводить до передачі зайвих премій перестрахувальникам і, як наслідок, - до втрати доходу.

Найбільш простим у практиці страхування є визначення портфельного власного утримання. Існують формули для роз-рахунку його величини, застосування яких і вибір з них прий-нятної також завдає значних труднощів. У багатьох країнах за-конодавчо введені вимоги до величини власного утримання. Наприклад, в Україні в статті 29 Закону “Про страхування” за-значено: “Якщо страхова сума по окремому об’єкту страхування перевищує 10 відсотків суми сплаченого статутного фонду і сформованих страхових резервів, страховик зобов’язаний ук-ласти договір перестрахування”.

Величина власного утримання по единичному ризику залежить від таких моментів:

• Фінансові можливості страховика. їх визначають всі складові фінансової стійкості, а саме:

- величина оплаченого статутного капіталу й інших влас-них коштів;

- величина сформованих страхових резервів, у тому числі резервів, не пов’язаних із зобов’язаннями;

- система перестрахування;

- структура інвестиційного портфеля.

• Досвід фахівців з даного виду ризику і політика компанії по формуванню оптимального страхового портфеля. По профільних для даного страховика видах ризику власне утримання, імовірно, мае бути вищим, ніж по видах страхування, у яких даний страховик не спеціалізується.

• Характер ризику - його потенційна небезпека. Досить часто для визначення величини власного утримання страховікомпанії використовують спеціальні шкали по різних видах ризику, у яких величина власного утримання дифе-ренціюється за класами небезпек

• Величина тарифної ставки. На світовому ринку діє за-кономірність: чим вищий тариф, тим менша величина власно-го утримання. Часто страховики використовують шкали за-лежності величини власного утримання від величини тариф-ної ставки за окремими видами ризиків у певному інтервалі (табл. 6.3).

• Характер портфеля. Портфель страхової компанії ха-рактеризується такими показниками, як кількість ризиків, об-сяг страхової премії, структура, збалансованість, географічний розподіл ризиків. Великий збалансований портфель дозволяє збільшувати власне утримання, у той час як невеликий або незбалансований – знижує його.

Крім того, що величина власного утримання надзвичайно важлива для страховика, вона має велике значення і для перест-рахувальника, тому що служить індикатором оцінки ризику. Невелике власне утримання передавальної компанії може вик-ликати певні сумніви перестрахувальників щодо якості ризику або сумлінності страховика при врегулюванні страхових подій.

Види перестрахувальних операцій

За методом передачі ризиків у перестрахування й оформ-ленню правових взаємин сторін (страховика і перестрахуваль-ника) перестрахувальні операції поділяються на факульта-тивні і договірні (облігаторні),

Факультативний метод полягає в тому, що перестраху-вальнику і перестраховику надана можливість оцінки ризику, який може бути переданий у перестрахування повністю або частково. Це індивідуальна угода, що стосується, як правило, одного ризику.

Договірні відносини між перестрахувальником і перестраховиком мають обов’язковий, тобто облігаторний характер.

Перестрахувальний договір є юридичним документом, який визначає взаємовідносини сторін і встановлює їхні права й обов’язки. Він є також основним документом при судовому й арбітражному розгляді.

Ємність перестрахувального договору – максимальна сукупна сума ризику, що випадає на власне утримання ком-панії, яка прийняла ризик на страхування, та покривається лімітом відповідальності перестраховиків за перестрахуваль-ним договором.

Залежно від системи розподілу ризиків між перестраху-вальником і перестраховиком виділяють пропорційні і непро-порційні договори (рис. 6.4). У пропорційних договорах премія і збитки розподіляються пропорційно участі перестра-ховиків у договорі. У непропорційних – розмір премії перестраховика не залежить від його частки участі в договорі.

Пропорційне перестрахування – історично найбільш давня і до кінця XIX ст., власне кажучи, єдина форма перероз-поділу ризику. З цієї точки зору пропорційне перестрахування має ще назву традиційного перестрахування.

Пропорційним перестрахування називається тому, що і перестрахувальник і перестраховик оплачують страхові відшкодування і розподіляють страхові премії пропорційно прийнятій на себе кожним з них страховій відповідальності.

Серед пропорційних договорів сформувалися квотний, ек-сцедентний і квотно-ексцедентний, або змішаний. Ці договори є базисними. На практиці застосовується безліч модифікацій цих основних форм перестрахувальних договорів.

Квотний договір

Це найбільш проста форма перестрахувального договору. Відповідно до його умов страхова компанія передав в перестрахування в узгодженій з перестраховиком частці всі без ви-нятку прийняті на страхування ризики по певному виду стра-хування або групі суміжних видів страхування. У цій же частці перестраховику передається премія, а він відшкодовує перестрахувальнику в тій же частці всі оплачені ним відповідно до умов страхування збитки.

Звичайно доля участі в перестрахуванні виражається у відсотках від страхової суми. Участь перестраховика може бути обумовлена й у конкретній сумі (квоті).

Квотний перестрахувальний договір має такі основні переваги для передавальної компанії:

• на ризику страховика залишається та частка відповідальності, яка повністю відповідає його фінан-совим можливостям;

• він легкий в обслуговуванні, визначає мінімальні вит-рати часу і коштів на технічні, адміністративні й інші операції, пов’язані з ведениям такого договору.

Основний недолік - необхідність перестраховувати в значній частці невеликі ризики які не є серйозною небезпе-кою, які за інших обставин передавальна компанія могла б тримати на власній відповідальності, зберігаючи отримані премії. Крім того, квотне перестрахування не дозволяє повною мірою вирівнювати власний портфель страховика. Це видно з такого прикладу.

Ексцедентний договір

У практиці перестрахування цей договір називається sur-plas. Передавальна компанія утримує від кожного ризику не більше певної максимальної суми, яка називається “одна лінія” (one line). Максимальне утримання може також назива-тися ексцедентом, звідки й назва договору – ексцедентний. Це максимальне утримання може змінюватися за класами ри-зиків. Така зміна відбивається в таблиці утримань, що складає частину договору.

Частина страхової суми кожного ризику, яка перевищує зазначену “одну частку”, передається перестраховику, але тільки до певної величини, кратної утриманню (наприклад, до 5 ліній). Для перестрахування ризиків, страхові суми яких пе-ревищують ємність договору першого ексцедента, перестраху-вальник може укласти договір другого, третього і т.д. ексце-дента.

Премії і страхові відшкодування розподіляються між пе-редавальною компанією і перестраховиком пропорційно співвідношенню страхових сум. Перестраховик знову платить страховику комісію, оскільки сам не витрачається на пошук клієнта і врегулювання відносин з ним.

Ємність ексцедентного договору складається із суми влас-не утримання і суми ексцедента.

Договір квотно-ексцедентного перестрахування являє собою поєднання двох вищезгаданих договорів.

Непропорційне перестрахування з’явилося в XIX ст. у зв’язку з появою катастрофічно великих збитків страхових компаній за підсумками роботи за значний період. Однак у широких масштабах воно стало застосовуватися після Другої світової війни. Використовується в різних видах страхування, але найчастіше – по договорах страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів за збиток, за-подіяний третім особам у результаті ДТП. Непропорційне пе-рестрахування також застосовується в усіх видах страхування, де немає верхньої межі або межі відповідальності страховика.

Договір ексцедента збитку

Договір ексцедента збитку є найбільш розповсюдженою формою непропорційного перестрахування і служить для за-хисту страхових портфелів компаній по окремих видах стра-хування від найбільш великих збитків. Під збитками страхо-вої компанії за рік розуміється сукупна сума страхових відшкодувань у цілому або по окремих ризиках.

За умовами цього договору інструмент перестрахування набирає сили тільки тоді, коли остаточна сума збитку по заст-рахованому ризику в результаті страхового випадку або серії страхових випадків, яка є наслідком тієї самої події, переви-щить обумовлену суму. Відповідальність перестраховиків зверх цієї суми обмежується певним лімітом. Це призводить до того, що ризики основного страховика можуть виявитися не повністю перестрахованими. Щоб уникнути цього, страховику варто укладати другий, третій і т.д. договори ексцедента збитку.

Перестрахувальна премія звичайно встановлюється у пев-них відсотках до річної брутто-премії по страховому портфелю. Тому даний тип договору дає високий прибуток перестраховику. Однак оскільки до початку дії договору може бути відома тільки оцінна або очікувана сума премії, то спочатку сплачується певна сума авансу премії з наступним перерахун-ком остаточної суми на базі фактично отриманої суми брутто-премії за рік.

Договір ексцедента збитковості

Під збитковістю в страхуванні розуміється відношення суми збитків (страхових відшкодувань) до зібраних премій. Договір ексцедента збитковості ще називають договором “стоп лос”. Він аналогічний договору ексцедента збитку з тією різницею, що страхова компанія захищає спільні результати роботи (звичайно за рік) на випадок, якщо не збитки, а збит-ковість перевищить обумовлений у договорі відсоток або розмір.

Розмір збитковості, понад яку діє договір, звичайно вста-новлюється з таким розрахунком, щоб передавальна компанія не мала можливості фінансової вигоди по відповідальності, яка припадає на її частку. Таким чином, договір має на меті не гарантувати передавальній компанії прибуток, а тільки захис-тити її від додаткових або надзвичайних втрат.

Ліміти відповідальності перестраховиків за договором ек-сцедента збитковості встановлюються в межах певного відсот-ка збитковості, наприклад, від 100 до 105% збитковості за рік (або в абсолютній сумі). До договору при цьому вноситься за-пис: “збитковість залишена на рівні 105%” або “стоп-збит-ковість 105%”.

Незважаючи на те, що договори ексцедента збитковості набули поширення, їх застосування доцільне лише в тих ви-падках, коли по певних видах страхування результати проход-ження справи різко коливаються або коли один або кілька страхових випадків можуть сильно вплинути на кінцеві річні результати.

Договори ексцедента збитковості часто використовуються для доповнення звичайної схеми захисту, наприклад, на дода-ток до пропорційного договору.

Механізм перестрахування українськими страховими компаніями відповідно до загальних тенденцій світового ринку використовується повною мірою, оскільки потужності внутрішнього ринку не вистачає для поглинання всіх прийня-тих на страхування ризиків.

За підсумками останніх років частка ризиків (у грошовому вираженні), передана в перестрахування перестраховикам-нерезидентам України, коливається на рівні від 52,6 до 61,5%. При цьому страхування життя має 100% перестрахування у нерезидентів. Державне обов’язкове страхування взагалі не перестраховується [12].

Найбільші українські страхові компанії більш ніж за 10 років діяльності зарекомендували себе як надійні партнери по перестрахуванню і налагодити міцні зовнішньоекономічні зв’язки зі страховими і перестрахувальними компаніями бага-тьох країн. Наприклад, ринками перестрахування однієї з найбільших страхових компаній України “АСКА” є:

Внутрішній, на якому відбувається співробітництво з відомими українськими страховими компаніями, такими як НАСК “Оранта” (Київ), Оранта-Дніпро (Дніпропетровськ), Авто (Київ), Гарант-ЛІКО (Київ), АКВ-Гарант (Київ), Ук-раїнська транспортна страхова компанія (Київ), Енергополіс (Київ), Мономах (Одеса), Скайд (Київ), Скайд-Вест (Київ), Алькона (Київ), Народна страхова компанія (Київ), Кримська страхова компанія (Севастополь), ДАСК (Дніпропетровськ) та ін.;

Російський, де партнерами “АСКА” є страхові компанії “Россгосстрах”, “Росяно”, “Цюрих-Русь”, “Авикос”, “AIG Россия” та інші, і перестрахувальними компаніями: “Русское перестраховочное общество”, “Московское перестраховочное общество”, “Транссибирская перестраховочная корпорація”, “Находка Ре”;

Європейський. Тут “АСКА” співробітничає зі страховими і перестрахувальними компаніями Європи - Munchener

Максимальна частка перестрахування припадає на так звані “м’які” ринки. Так, близько 55% від усіх перестрахувальних платежів припадає на Латвію, 16% - на Росію, близько 9% - на Молдову, тоді як на такі “тверді” ринки, як німецький і швейцарський, - усього 2% і 1,5% відповідно.

При цьому, якщо цільове використання перестрахування на “твердих” традиційних ринках не викликає особливих сумнівів, а в надійності таких перестраховиків, як Munich Re, Swiss re або Allianz, навряд чи доводиться сумніватися, то відтік коштів у прибалтійські країни і навіть на російський ри-нок звичайно пов’язують з різними тіньовими схемами, які до-тепер відіграють значну, якщо не визначальну роль в ук-раїнському страхуванні.

Нині державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг підготувала постанову, що регламентує питання пере-страхування у нерезидентів. Комісія наполягає на тому, щоб українські страховики перестраховували ризики тільки в тих закордонних компаніях, які перебувають під наглядом регу-лювальних органів у себе вдома.

Вважається, що цей документ повинен вирішити проблему з псевдоперестрахуванням, що є одним із найболючіших місць українського ринку. Так, за даними комісії, на перестра-хування в нерезидентів щорічно йде 32,6% від загального об-сягу премій, що збираються українськими компаніями. При цьому у вигляді виплат в Україну, як правило, повертається лише близько 2% цієї суми. Причому лідерство в списку країн, куди відправляються українські ризики, вже багато років ут-римують країни Балтії і Молдова.

Ці цифри свідчать про те, що перестрахувальні операції в більшості випадків не є реальним перестрахуванням. Були ви-падки, коли перестрахування проводилося в Прибалтиці, при-чому в компаніях, які не перебували під наглядом регулюючо-го органу, не мали ліцензій, статутні фонди яких були незнач-ними – 5 тис. дол.

Страхування експортних кредитів – один із видів страху-вання інвестицій, який потребує найвищого професіоналізму страховика. Воно може охоплювати деякі інші видів страху-вання, які в окремих випадках можуть розглядатися як са-мостійні. Це страхування валютних ризиків, страхування вит-рат на вступи експортера на новий ринок, від інфляції і цілий ряд інших.

Доцільність проведення такого страхування обумовлена низкою причин, основними з яких є:

• своєчасне одержання коштів по кредиту, навіть якщо клієнт відмовляється платити;

• можливість застрахуватися від політичних ризиків, що найчастіше відіграють основну роль в експортному кре-дитуванні;

• можливість освоєння нових, раніше не відомих ринків. Основними функціями страхування експортних кредитів є:

• стимулювання експорту товарів, робіт і послуг;

• заохочення прямих закордонних інвестицій. Випадки несплати кредиту можуть відбуватися з різних

причин, аналітики виділяють до 50 окремих ризиків. Їх зви-чайно підрозділяють на дві основні групи.

До першої відносять суто комерційні або економічні ризи-ки (банкрутство приватного покупця, відмова від платежу або прийняття товару, несплата боргу в обумовлений термін і т.ін.).

До другої – політичні ризики (воєнні дії, революції, забо-рона на платежі за кордон, консолідація боргів, націоналізація, конфіскація; неплатіж покупця, у ролі якого виступає державна організація, скасування імпортної ліцензії, введення ембар-го і т.ін.).

Цей вид страхування відбувається шляхом звичайного ук-ладення з клієнтом договору страхування. Не існує типової форми поліса, оскільки вони диференційовані за формою кредиту і низкою інших умов: кредитоспроможності і ко-мерційної репутації клієнта, терміну кредиту, наявності спеціального забезпечення, розмірів і характеру ризику.

Кредитні ризики є функцією безлічі перемінних, які навіть не можна перерахувати. У цілому фактори, що визнача-ють ризик страховика, поділяються на загальні, пов’язані з кредитоспроможністю, і спеціальні, які стосуються торговель-ної угоди. Основні з них: коливання цін на товари і курси валют, не завжди прозорі умови продажу товарів, нестабільність економічних і політичних умов, у яких здійснюватиметься угода, невизначеність у благонадійності підприємця і багато інших.

Парадокс страхування експортних кредитів полягає в тому, що з погляду наукової калькуляції ризик, пов’язаний з іно-437

Н.І.Машина МІЖНАРОДНЕ СТРАХУВАННЯ_____________________

земними кредитами, взагалі не може бути об’єктом страхуван-ня, оскільки не мае необхідних ознак для його кількісної оцінки.

Тому не встановлена класифікація форм ризику і не вироб-лені тверді тарифи. Власний досвід страховика по вивченню умов угоди і комерційного та фінансового стану справ клієнтів дає можливість оцінити лише деяку приблизну величину ризику і прийнятні тарифи. I якщо в області трактування ризиків ще існує певна типологізація, то технічні деталі договору страху-вання є унікальними в кожному конкретному випадку.

Проте в міжнародній практиці можна виділити кілька ха-рактерних форм полісів по страхуванню кредитів:

• декларативный поліс по страхуванню векселів, трасова-них у зв’язку з продажем або постачанням товарів, причому належним чином оплачені векселі мають бути пред’явлені страховику, і їх сума повинна бути списана із суми обороту, на який виданий поліс;

• декларативный поліс на угоди по відкритому рахунку, при цьому предметом страхування є не векселі, а фактури;

• поліс, виписаний на певний період. Звичайно поліс ви-дається на термін, що не перевищує 12 місяців, причому розмір ризику встановлюється у відношенні найбільшого кредиту, наданого клієнтом його іноземному контрагенту в будь-який час упродовж цих місяців. При цьому заборгованість іно-земного контрагента не повинна перевищувати певної межі, яка встановлюється при страхуванні кредиту, оскільки пере-вищення її не підлягає відшкодуванню у разі неспроможності іноземного контрагента;

• можлива також видача полісів по страхуванню:

- певного відсотка можливих збитків протягом року по всьому торговельному обороту клієнта або його части-ни, наприклад, у розмірі 75%;

- можливих збитків, що виникають у зв’язку з вимуше-ним продажем товарів, розпорядницькі або вантажні документи яких покупець був не в змозі або не захотів викупити.

Глава 18 страхування кредитних ризиків

У зарубіжній практиці при страхуванні експортних кре-дитів страхове покриття для економічного ризику надається шляхом страхування експортних угод. Це так званий вид стра-хування “делькредере” – ризик, якому піддається дебіторська заборгованість з постачання товарів і послуг.

Ґрунтуючись на надзвичайній відповідальності страховика, який надає страхове покриття по експортних кредитах, практика страхування за свою понад піввікову історію виро-била певні принципи страхування.

Перший принцип полягає в тому, що страхування кредиту має передувати появі конкретного ризику. Не можна застраху-вати товар, якщо його власник не в змозі змінити умови по йо-го відчуженню або якщо товар уже відправлений. Момент зміни приналежності товару може бути встановлений різними способами, але найбільш важливим є факт підписання контракту, що встановлює основні умови кредитної угоди.

Тільки як виняток із загальних правил можливе страху-вання в тих випадках, коли об’єктивно не виключена мож-ливість появи у страхувальника ризиків, які страховому това-риству не відомі або можуть бути відомими пізніше. У цьому випадку страховик покладається на принцип вищої сумлінності клієнта.

Другий принцип полягає в тому, що страховик забезпечує захист тільки від надмірного ризику – від тієї частки ризику, що перевищує визнану нормальною частку або залежну від самого експортера.

Страхування всього кредитного ризику, незважаючи на численні вимоги торгових кіл, не набуло поширення, тому що розвиток страхування в цьому напрямку спотворював би природу страхового захисту і значно здорожував його вартість.

Третій принцип пов’язаний з неповнотою страхового захи-сту, а саме з тим, що страхування не може забезпечити захист від усіх ризиків. Наявність повного страхування позбавило б експортера мотивацій щодо відстеження кредитного договору, оскільки в такій ситуації він мало цікавиться платоспроН.І.Машина МІЖНАРОДНЕ СТРАХУВАННЯ_____________________

можністю свого іноземного клієнта і у нього зникають стриму-ючі мотиви при наданні кредиту.

Четвертий принцип обумовлений допоміжним характером самих функцій страховика. Страхова організація не є кредитного установок) і не ставить перед собою мету заміни остан-нього. Наприклад, покупця тратти може цілком забезпечити ЇЇ акцепт якою-небудь солідною кредитного установок), і додат-кова гарантія страхової організації може бути лише бажаною, але не обов’язковою.

П’ятий принцип пов’язаний з особливостями встановлен-ня ціни страхування, що визначається часткою ризику, яку страховик бере на себе. При гарантуванні всього обсягу ризику страховик повинен встановлювати більш високу ставку, ніж при страхуванні, скажімо, 50 або 75% остаточного збитку. Природно, що якою б високою не була страхова премія, екс-порту все-таки вигідніше застрахувати товар і сплатити пев-ний відсоток страховику, ніж перекласти всю вартість можли-вого ризику на ціну партії експортованого товару.

Шостий принцип визначається можливістю одержання експортером страхового відшкодування лише після встанов-лення розмірів остаточного збитку. Страховик у будь-якому випадку докладає всіх зусиль для того, щоб, по-перше, одержа-ти від дебітора яку-небудь частку застраховано! позики, подруге, реалізувати те майно, яке забезпечувало кредит. Шсля цього страховик спрямовує всю виручену суму на відшкоду-вання збитків, доплачуючи від себе можливу різницю між за-страхованою сумою і надходженнями від дебітора чи продажу згаданого забезпечення. Вся операція по встановленню остаточного розміру збитку потребує певного часу, який досягає, але звичайно не перевищує, трьох місяців.

Ризики експортного кредитування в основному пов’язані або з недостатньою поінформованістю експортера і банкіра, який акцептує векселі останнього про фінансове становище