Тема № 9 Паралельне зіставлення. Аналогія. Контраст

Зіставний підхід, заснований на виявленні різноманітних співвідно­шень між літературними явищами, має універсальний, практично необ­межений обсяг експериментального матеріалу – він не мусить дотриму­ватися ані часової послідовності літературних явищ, ані причиново-наслідкових зв'язків. В основі зіставних методик лежить зацікавлення літературними збігами (аналогіями) і розбіжностями (контрастами) - подібностями й відмінностями, які можна сприймати як закономірні чи випадкові й пояснювати їх появу об'єктивними та суб'єктивними причи­нами.

Отож методика паралельного зіставлення полягає у віднаходженні аналогій і контрастів у літературах різних континентів та епох. Таку методику помічаємо вже у «Порівняльних життєписах» Плутарха, де біографії сорока шести видатних греків і римлян було розташовано па­рами за певною схожою ознакою, а кожна пара життєписів висвітлюва­лася рівнобіжно і завершувалася зіставною характеристикою, у якій від­значено подібності і відмінності у долях і характерах героїв.

Аналогія – це відповідність між літературними явищами. Пошук аналогій має на меті встановлення подібностей (збігів) між явищами на основі схожості деяких їх ознак (а : А :: б : Б, тобто «а відноситься до А, як б - до Б»). Скажімо, у своїй праці «Порівняння – не доказ» (1958) Рене Етьємбль вказав на очевидну подібність європейського романтизму і китайської поезії величезного історичного періоду – від Цюй Юаня (IV-III ст. до н. є.) до Сунської династії (XIII ст. н. є.): тогочасна китайська поезія, як і пізніша поезія європейського романтизму, звертається до народної творчості, високої емоційності тощо. Інший приклад: Юрій Бойко вбачає аналогію між розгорненим образом осиротілої матері-України в «Розритій могилі» Тараса Шевченка і образом матері-Італії, ко­лишньої могутньої володарки півсвіту, що тепер, скривавлена і згань­блена, оплакує своє горе в «Cancone all'Italia» Джакомо Леопарді

Контраст – це розбіжність між літературними явищами, яку мож­на виявити і продемонструвати за допомогою протиставлення. За прин­ципом контрасту побудовано статтю Лесі Українки «Два напрями в новітній італійській літературі» (1900), де окреслено відмінні концепту­альні і стильові риси творчості Ади Неґрі і Д'Аннунціо. А в нарисі «У всякого своя доля: Епізод із стосунків Шевченка зі слов'янофілами» (1989) Іван Дзюба послідовно розгортає порівняння суспільно-політич­них і філософських позицій Т Шевченка й А. Хом'якова, з'ясовуючи, що вони були антиподами у ставленні до монархії і колоніальної політики імперії, до соціальних і національних визвольних рухів, до офіційного православ'я і кріпацтва, до слов'янського питання і справи національно­го відродження.

Тема 10 Контекстуальний аналіз

У сучасній критиці поширеними є паралельні зіставлення, які допо­магають показати в новому світлі обидва явища: Тичина та Еліот (Остап Тарнавський), Ю. Яновський і Дж. Конрад (Маґдалина Ласло-Куцюк), Б.-І. Антонич і А. Рембо (Юрій Андрухович), західноєвропейський і ук­раїнський сентименталізм (Ігор Лімборський), неокласицизм Михайла Ореста і високий модернізм Воллеса Стівенса (Олена Глазкова)...

Якщо генетичні студії зосереджені на історичному контексті гене­тичних та еволюційних умов даного явища, то зіставна компаративісти­ка переносить предмет з історичного довкілля у сферу пізнавальних ек­спериментів і, порівнюючи низку різнорідних явищ, сама творить свій, зіставний, контекст – асоціативне поле збігів і розбіжностей, парале­лей і контрастів. Так створюється не природне середовище (чи, точніше, історичне довкілля) генетичних і контактних зв'язків, а експеримен­тальне поле відношень, сфера пізнавальних випробувань предмета.

З низки паралельних (дво- і багатосторонніх) зіставлень виникає контекстуальний аналіз, який розташовує навколо досліджуваного літературного явища подібні й відмінні мистецькі і позамистецькі яви­ща, що порівнюються з ним, без огляду на те, чи існують між ними ре­альні відношення спорідненості і впливу. Для генетичного дослідження ці відношення є обов'язковими, для порівняльного – факультативни­ми ². Наприклад, Анатолій Волков зіставив фантастичну романістику Володимира Винниченка і Карела Чапека. Володимир Панченко уви­разнив концептуальну постать Винниченкового героя, вписавши її в галерею «сильних особистостей» ніцшеанського зразка, творцями якої були А. Стріндберґ, С. Пшибишевський, К. Гамсун, М. Ґорький. А Га­лина Сиваченко вибудувала розлогий ідеологічний і жанровий контекст модерної антиутопії та політичного роману, простеживши численні аналогії між текстами В. Винниченка («Сонячна машина», «Лепро­зорій», «Слово за тобою, Сталіне!») і творами Є. Зам'ятіна («Ми»), К. Чапека («Фабрика Абсолюту», «Кракатит»), А. Платонова («Чевенґур»), О. Гакслі («Дивний новий світ»), Дж. Орвела («1984», «Ферма»), стрічками експресіоністичного кінематографа та іншими мистець­кими явищами XX ст.

Чим більший просторовий і часовий обсяг літературного матеріалу за­лучено для зіставлення, тим ширший твориться порівняльний контекст, якого, відповідно, випливають певніші та переконливіші висновки. Зіставивши елегію Дж. Мільтона «Люсідас» (1638) з розлогим колом літе­ратурних явищ – від міфів про смерть Адоніса та Орфея і буколік Теокри-та з Сицилії та Верґілія до поезії Волта Вітмена, Нортроп Фрай окреслив не генетичний, а суто функціональний контекст, де не варто говорити про якісь впливи та спадкоємність, бо творять його загальновживані літера­турні умовності, жанри, повторювані мотиви (архетипи), поетичні фор­ми. Таке багатостороннє зіставлення переростає в інтертекстуальний підхід, коли контекстом літературного явища стає вся література. До речі, стаття Н. Фрая так і називається: «Література як контекст».