Заняття 2

1. Обов»язок витребування, подання доказів і доказування. Належність і допустимість доказів.

Обов»язок витребування доказів. Господарський суд не має права повернути позовну заяву без розгляду, якщо вважає, що наданих сторонами доказів на підтвердження їх вимог та заперечень недостатньо. В цьому випадку суд зобов»язаний витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення спору (ст. 38 ГПК).

Сторона, прокурор, які порушують клопотання перед господарським судом про витребування доказів, повинні докладно зазначити:

а) який доказ вимагається;

б) підстави, з яких вони вважають, що ці докази має підприємство чи організація;

в) обставини, які можуть підтвердити ці докази.

В протилежному випадку господарський суд може відмовити в витребуванні доказів.

Обов»язок доказування. У ст. 33 ГПК визначено головний елемент змагальності господарського суду – кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Позивач має довести факти, якими він обгрунтовує позовні вимоги, тобто підставу позову, а відповідач – обставини, якими він обгрунтовує заперечення проти позову.

Порядок подання доказів. Докази господарському суду подаються сторонами та іншими учасниками господарського процесу. Суд сприяє заінтересованим особам в реалізації обов»язку доказування шляхом витребування необхідних доказів, якщо сторона не може подати господарському суду докази самостійно. Згідно ст. 38 ГПК, якщо подані сторонами докази є недостатніми, суд самостійно витребує необхідні докази. Отже, господарський суд не лише вправі, а й повинен з»ясувати всі обставини справи, що належать до предмета доказування в ній та мають значення для її розгляду, хоча б сторони та інші учасники судового процесу й не посилалися на відповідні обставини.

У.разі невиконання сторонами обов»язку доказування господарський суду може розглянути справу за наявними в ній матеріалами (ст. 75 ГПК). В такому випадку судове рішення грунтуватиметься переважно на доказах, що підтверджують обставини, на які посилаються інші заінтересовані особи. В цьому випадку рішення суду може не задовольнити інтересів особи, яка не виконує обов»язків доказування.

Сторони мають надавати докази суду своєчасно, тобто в процесі розгляду спору в суді першої інстанції. Відповідно до ст. 101 ГПК в процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Але додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обгрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Якщо таких причини не наведено, суд має право не прийняти докази та не залучити їх до матеріалів справи.

Належність доказів. Належність доказів – це спроможність фактичних даних нести інформацію щодо обставин предмета доказування.

Суд зобов»язаний виключити з процесу доказування докази, які не стосуються справи, наявність яких ускладнює процес доказування, встановлення дійсних обставин справи, затягує розгляд справи, відібравши тільки докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. При цьому сторони мають право обгрунтувати належність доказу для підтвердження їх вимог або заперечень, щоб переконати суд у належності того чи іншого доказу. Обгрунтування прийняття або неприйняття до уваги того чи іншого доказу повинне знайти відображення в рішенні суду. Ненадання судом оцінки належним доказам може бути приводом для скасування судового рішення.

Сторони вільні у наданні господарському суду своїх доказів і доведенні їх переконливості. Проте вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди мають враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з якими доказування, обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Допустимість доказів. Допустимість доказів – це певне, встановлене законом обмеження у використанні доказів у процесі вирішення конкретних справ.

Допустимість доказів має загальний та спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що застосування засобів доказування, перелічених у ст.32 ГПК, можливе за умови їх отримання з додержанням встановленого порядку збирання, закріплення і дослідження доказів. Тобто господарський суд не приймає доказів, одержаних з порушенням закону. Як зазначено в постанові Пленуму Верховного Суду України від 1.11.1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», докази повинні визнаватись такими, що одержані незаконним шляхом, наприклад тоді, коли їх збирання й закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами.

Спеціальний характер полягає у вимогах закону про необхідність підтвердження певних обставин певними засобами доказування. Тобто у випадках, передбачених нормами матеріального або процесуального права, певні обставини мають підтверджуватися певними засобами доказування, або підтвердження певних обставин певними засобами доказування неможливе. Так, чинним законодавством, що регулює відносини за договором перевезення вантажу, встановлений перелік документів, які є підставою для покладення на перевізника відповідальності за втрату, псування. пошкодження або нестачу вантажу. Отже, жодні інші документи не можуть підтверджувати обставини, що є підставою для покладення на перевізника відповідальності за незбереження вантажу.