3. Становище західноукраїнських земель у 1920-30-х рр.
Західноукраїнськими землями в міжвоєнний період володіли інші держави. Під польською окупацією впродовж 1919-1921 рр. опинилися Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, що становило третину всієї території тодішньої Польської держави. На цій території проживало 8,9 млн. чоловік, у тому числі 5,6 млн. українців.
Війська Румунії наприкінці 1918 р. окупували Північну Буковину і Бесарабію, до складу якої входили етнічні українські землі - Ізмаїльський, Аккерманський, Хотинський повіти. На території, підвладній Румунії, проживало майже 790 тис. українців.
Закарпаття (під назвою «Підкарпатська Русь») у 1920 р. було приєднане до Чехословаччини. На території краю проживало понад 725 тис. українців.
Окупація українських земель Польщею, Румунією та Чехословаччиною відбулася за підтримки західноєвропейських країн та США.
Окупаційні власті не мали жодного наміру поступатися українськими землями. Навпаки, вони проводили політику колоніального гноблення, асиміляції українського народу. Українські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини не мали власного автономного устрою. Уряди цих країн прагнули до посилення контролю над українськими територіями.
Політика Польщі
Польський уряд намагався витравити такі поняття, як «Україна» та «українці», застосовуючи замість них терміни «Східна Мало-польща», «русини». У 1924 р. видано закон про заборону вживання української мови у всіх державних установах.
У 1935 р. Польща офіційно відмовилася від своїх зобов’язань перед Лігою Націй щодо забезпечення прав національних меншин. Урядові кола, повернувшись до ідеї однонаціональної польської держави, розгортають репресії проти українців, здійснюють політику жорстокої асиміляції.
Польський уряд розділив країну на дві території - Польщу «А» і Польщу «Б». До першої входили корінні польські землі, до другої - переважно західноукраїнські і західнобілоруські. Сприяючи розвиткові промисловості в Польщі «А», уряд у той же час свідомо гальмував промислове будівництво в Польщі «Б». 85% підприємств Східної Галичини були дрібними, на кожному з них працювало менше 20 осіб. Господарство краю розвивалося відповідно до інтересів польської економіки. Переважали ті галузі, які забезпечували високі доходи без значних капіталовкладень, а саме: нафтодобувна, деревообробна, харчова, переробка мінеральної сировини. Влітку 1930 р. Галичиною прокотилася хвиля нападів на польські маєтки, що звичайно зводилися до підпалів. Зафіксовано близько 2200 таких актів. У відповідь на це уряд удався до масових жорстоких дій. В середині вересня розпочалася каральна кампанія пацифікації («умиротворення»).
Політика Чехословаччини
Уряд Чехословаччини провадив більш помірковану політику щодо Закарпаття. Але і ця політика була спрямована на те, щоб утримати Українські землі під владою Чехословаччини. Власті намагалися переконати українське населення, що в нього немає батьківщини, що українська мова є для нього «чужою». На Закарпатті у 1926 р. нараховувалося лише 92 підприємства і 6,7 тис. робітників. За двадцять років тут не було збудовано жодного значного підприємства. Визначальну роль в економіці західноукраїнських земель відігравав аграрний сектор. Проте розвиток с/г гальмувався колонізаторською політикою іноземних урядів. Аграрні реформи, проведені в 1919 р. Польщею, Чехословаччиною і Румунією, не ліквідували малоземелля українського селянства. Головною метою реформ була передача землі не корінному населенню, а польським (осадники), румунським і чеським колоністам (в колонізаційний фонд у Східній Галичині, Волині, Поліссі було виділено 445 тис. га землі, в Закарпатті - 19 тис. га, в Буковині - 5 тис. га).
Політика Румунії
Румунська влада здійснювала щодо українського населення політику тотальної румунізації, вдаючись до відкритих насильницьких дій. З 1919 по 1928 рр. на території Буковини діяв воєнний стан. У 1920 р. було заборонено вживання української мови. Українців не визнавали окремою нацією, називаючи їх «громадянами румунського походження, які забули рідну мову». Була заборонена українська преса, відбувалася румунізація православної церкви.
Буковина була відсталою окраїною Румунії. Буковинська економіка залишалася напівкустарною, найбільшу питому вагу в економіці складала харчова промисловість. Соціальне і національне гноблення українців у складі Румунії викликало опір місцевого населення, село повставало: у 1919 р. спалахнуло повстання у Хотинському повіті на Буковині, у 1924 р. Татарбунарське повстання у Південній Бессарабії.
Отже, внаслідок колонізаторської політики, економіка Західної України перебувала в застої. Складне соціально-економічне становище обумовило еміграцію із західноукраїнських земель (переважно з Галичини). За 1919-1939 рр. емігрувало 190 тис. чоловік. Захищаючи себе від соціально-економічного гноблення, місцеве населення, долаючи великі труднощі, створювало десятки кооперативних підприємств: споживчо-закупівельних, торгових, фінансово-кредитних та ін. Кооперація організовувала основні ділянки економічного життя і стала важливим його чинником. Тяжким було і соціальне становище населення: низький життєвий рівень, жорстока експлуатація, високий рівень безробіття, захворюваності, смертності.
Політичне життя. Національно-визвольний рух
Побоюючись зростання національної свідомості українців, іноземні уряди всіляко перешкоджали розвитку освіти: у 1924 р. польський уряд прийняв закон, що забороняв вживати українську мову в урядових установах. Того ж року міністерство освіти здійснило реформу, за якою більшість україномовних шкіл було перетворено на двомовні заклади з переважанням польської мови; закривалися українські школи (в Буковині до 1927 р. не залишилося жодної), діяла норма прийому до вузів української молоді (у Львівському університеті вона складала 5%, причому студентами могли бути лише ті, хто присягнув на вірність Польщі). Освіту мали лише 40% дорослих громадян Закарпаття, 30% - Галичини і Волині, 20% - Буковини.
Щоб забезпечити доступ української молоді до вищої освіти, вчені Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка та Ставропігійське братство заснували у Львові таємний Український університет (1921-1925 рр.).
Діяльність підпільного університету стала виявом високого рівня національної свідомості західноукраїнського населення, його прагнення відстояти національну гідність українців.
У центрі політичного життя західноукраїнських земель стояли такі головні питання:
визначення шляхів національного визволення;
побудова суверенної української держави;
утвердження в ній справедливого соціально-економічного ладу.
Галичина і Волинь
Національно-визвольний рух очолювали різні політичні сили, погляди яких на майбутнє України не збігатися, а іноді були навіть протилежними. Наймасовішою партією було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) - партія центристської спрямованості, яка орієнтувалася на здобуття Україною незалежності та її демократичний розвиток. Партія об’єднувала інтелектуальну еліту краю, використовувала легальні методи боротьби, вела погоджувальну політику стосовно польської влади. Другою за впливом була Радикальна партія, яка прагнула поєднати принципи демократичного соціалізму з національним відродженням України і її незалежним існуванням. Відображала інтереси переважно селян, сільської інтелігенції та сільськогосподарських робітників.
Боротьбу за соціальне і національне визволення українського народу вела також Компартія Західної України (КПЗУ). Вона відображала інтереси тієї частини населення, яка схилялася до возз’єднання з Радянською Україною в межах СРСР. КПЗУ виступила проти антиукраїнських акцій сталінського керівництва. За вказівкою ВКП(б) Комінтерн прийняв рішення про розпуск КПЗУ.
Найбільш активною була діяльність Організації українських націоналістів (ОУН). Вона утворилася у 1929 р., у Відні, на базі Української військової організації. Організатором і керівником ОУН протягом 1929-1938 рр. був Є.Коновалець. Ідеологією ОУН став «інтегральний націоналізм» (крайня форма націоналізму), розроблений Д. Донцовим та іншими теоретиками: перевага національних інтересів над індивідуальними, вищою метою боротьби є досягнення державної незалежності будь-яким способом. Мета ОУН - утворення соборної української незалежної держави з багатоукладною економікою. Політична система майбутньої держави мала ґрунтуватися на владі однієї націоналістичної партії. На чолі руху і держави мав стояти лідер, наділений необмеженою владою. Будівництво незалежної України мало завершитися вигнанням з українських земель усіх окупантів. Методи боротьби - пропагандистські, агітаційні, організаційні, диверсійні і терористичні. Терору зазнавали не тільки представники окупаційної влади, а й українці, які не поділяли ідеології і методів боротьби ОУН. На поч. 30-х рр. члени ОУН організували понад 60 замахів на польських і українських діячів. Утворення ОУН з її безкомпромісними, крайніми методами боротьби стало результатом втрати українцями віри в можливість досягнення самостійності мирним шляхом, віри у підтримку західних країн. ОУН спиралася переважно на молодь, схильну до рішучих дій, здатну до самопожертви в ім’я національного визволення. Членами організації стали талановиті поети О.Ольжич, О.Теліга, Є.Маланюк та інші. Напередодні Другої світової війни ОУН нараховувала до 20 тис. дійсних членів і багато прихильників. Після вбивства Є.Коновальця (1938 р.) серед членів ОУН посилилися суперечності щодо тактики боротьби, внаслідок чого стався розкол. Виникли два напрями: революційне крило очолив С.Бандера (ОУН-Б), помірковане крило очолив А.Мельник (ОУН-М).
Значний вплив на активність українського населення мала греко-католицька церква, її глава, митрополит А.Шептицький, який користувався великим авторитетом серед західних українців, виступав проти приєднання українських земель до Польщі, всіляко сприяв процесам національного відродження. У 1923 р. А.Шептицького було заарештовано.
Буковина
Тут склалися менш сприятливі умови для діяльності українських політичних партій і громадських об’єднань. Вони діяли підпільно і напівпідпільно. Коли у 1938 р. до влади в Румунії прийшли військові, а діяльність політичних партій була повністю заборонена, свої організації зберегли лише добре законспіровані радикальні націоналістичні групи.
Закарпаття
Політичне життя в Закарпатті мало свої особливості. Суто українських партій, які діяли б самостійно, тут не було. Політичні групи Закарпаття існували під «дахом» близьких їм політичних партій Чехословаччини. У діяльності українських політичних груп існувало три основні течії:
москвофільство (вважали, що карпатоукраїнці - це частина російського населення, денаціоналізованого під впливом певних історичних умов);
русинство (вважали жителів краю окремим слов’янським народом);
українофільство (було найбільш впливовим, оскільки відображало настрої і традиції більшості українців Закарпаття).
У 1938 р. у результаті мюнхенського зговору західних держав з Гітлером до Німеччини відійшла заселена німцями частина Чехословаччини, почалося розчленування держави. У цих умовах чеський Уряд 11.10.1938 р. дав згоду на утворення карпато-української автономії. Уряд автономії очолив лідер українофілів А.Волошин. 2.11.1938 Віденський Арбітраж – Закарпаття передано Угорщині. У лютому 1939 р. було обрано Сейм Карпатської України і сформовано Карпатську Січ - військову організацію, що налічувала 5 тис. бійців. 14.03.1939 р. при підтримці Німеччини почалася окупація Закарпаття Угорщиною. 15.03.1939 р. Сейм проголосив незалежність Карпатської України, проте вона опинилася в міжнародній ізоляції, а Карпатська Січ не змогла зупинити окупантів. І вже через декілька годин після проголошення незалежності Закарпаття було повністю окуповане угорськими військами, уряд А. Волошина змушений був емігрувати.
Проголошення незалежної Карпатської України мало велике історичне значення: воно сприяло перетворенню населення краю в національно свідомих українців, продемонструвало прагнення українського народу до утворення власної держави.