2. Незастосування сили або погрози силою.

3. Непорушність кордонів. Держави-учасниці НБСЄ визнали непорушними кордони одна одної, так само як і Кордони усіх держав у Європі, і зобов'язалися утримуватися від будь-яких зазіхань на ці кордони як на момент підписання Заключного Акта, так і в майбутньому. Принцип непорушності кордонів було вперше в історії міжнародних відносин зафіксовано на багатосторонній основі.

4. Територіальна цілісність держав.

5. Мирне врегулювання суперечок.

6. Невтручання у внутрішні справи. Відповідно до цього принципу країни-учасниці НБСЄ мають утримуватись від надання прямої чи непрямої допомоги терористичній, підривній або іншій діяльності, спрямованій на насильницьке повалення режиму іншої країни-учасниці.

7. Поважання прав людини та основних свободу включаючи свободу совісті, релігії та переконань. У відповідності з проголошеним принципом держави-учасниці зобов'язалися визнавати загальне значення прав людини та основних свобод.

8. Рівноправ'я та право народів розпоряджатися своєю долею. Виходячи з цього принципу всі народи світу мають невід'ємне право вільно визначати, коли і як вони того забажають, свій внутрішній та зовнішній політичний статус без втручання ззовні та здійснювати на власний розсуд свій політичний, економічний, соціальний та культурний розвиток.

9. Співробітництво між державами. Цей принцип передбачав зобов'язання держав-учасниць НБСЄ співпрацювати в усіх сферах у відповідності з цілями й принципами Статуту 00Н.

10. Сумлінне виконання зобов'язань за міжнародним правом. Останній з «гельсінських принципів» передбачав, що держави-учасниці мають сумлінно виконувати свої зобов'язання, які випливають як із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і тих міжнародних договорів та інших угод, учасниками яких вони є.

У рамках І частини заключного акту також було зафіксовано домовленість про іформування інших країн про будь-які військові маневри за участі більше 25 тис. солдатів, обмін спостерігачами на військових маневрах, обмін військовим делегаціями тощо.

ІІ та ІІІ частини мали швидше формальний ніж практичний характер.

Відповідно до частини IV держави брали на себе зобов’язання сприяти: контактам та регулярним родинним зустрічам, об’єднанню родин та змішаних сімей, подорожам з особистою чи фаховою метою, туристичним візитам, молодіжним зустрічам, доступу до інформації і обміну інформацією, співпраці в інформаційній сфері та покращенню умов роботи журналістів.

Заключний акт справив помітний стабілізаційний вплив на ситуацію в Європі. У ньому фактично було гарантовано непорушність кордонів на європейському континентів, широкому сенсі підведено остаточну риску під результатами ІІ світової війни. До того ж він ознаменував запровадження в міжнародних відносинах принципу консенсусу, засвідчив можливість його досягнення між країнами з різними соціально-економічним основами та цілями.

3. Початок 1970-х рр. ознаменований нормалізацією радянсько-американських стосунків. Виходячи з того, що у цей час між країнами існував паритет у ядерних озброєннях американська адміністрація змінила зовнішньополітичну доктрину “гнучкого реагування” на “реалістичне стримування”. Обидві сторони володіючи військовим комплексом здатним за будь-яких обставин завдати непоправної шкоди опоненту. За таких обставин потрібно було шукати мирні шляхи вирішення всіх проблем.

Візит Р.Ніксона до КНР у лютому 1972 р. підштовхував радянське керівництво до підготовки відповідної зустрічі з президентом США у СРСР. Зі свого боку, США не хотіли деформації балансу сил в результаті зближення з Пекіном, а тому з метою збереження стабільності прагнули поглибити стосунки з Москвою.

Ще з 1969 р. у Хельсінкі тривали радянсько-американські переговори, які стосувалися контролю над озброєннями. 30 вересня 1971 р. у Вашингтоні було підписано безтермінову радянсько-американську Угоду про заходи щодо зменшення небезпеки виникнення ядерної війни між СРСР та США. В соответствие с ним стороны обязались обязательно информировать друг друга обо всех случаях «несанкционированного, случайного или иного необъяснимого инцидента, связанного с возможным взрывом ядерного оружия», а также принимать меры для предотвращения случайного или несанкционированного применения ядерного оружия, находящегося под контролем каждой стороны.

З 22 по 29 травня 1972 р. тривав офіційний візити Р.Ніксана до СРСР, в ході якого було підписано 10 документів серед яких найвідоміші “Договір про обмеження системи протиракетної оборони” (ПРО) та “Тимчасова угода про деякі обмеження в галузі стратегічних наступальних озброєнь” більш відома як ОСО-1 (по-английски – SALT (Strategic Arms Limitation Talks).

В рамках Договору ПРО СССР и США договорились о том, что каждой стороне будет разрешено создать по два комплекса «противоракет» и поставить под их защиту, соответственно, по два района по выбору. Во время второго визита президента Р.Никсона в Москву 1974 г. (27 червня – 3 липня) специальным советско-американским протоколом число районов, разрешенных для размещения систем ПРО, было сокращено с четырех до двух – по одному для каждой стороны.

ОСО-1 было заключено сроком на пять лет и содержало количественные ограничения развертывания наступательных вооружений. СССР получил право иметь 1600 единиц МБР как наземного, так и морского базирования, а США – 1054. Сверх этого лимита стороны обязались в течение пяти лет не увеличивать число стационарных пусковых установок МБР наземного базирования и пусковых установок баллистических ракет подводных лодок (БРПЛ).

Договоренности серии «ОСВ-1» не касались таких важных видов наступательных вооружений как бомбардировщики дальнего радиуса действия, по числу которых США имели трехкратное преимущество над СССР. Кроме того, соглашения не регламентировали численность разделяющихся головных частей (РГЧ), что позволяло увеличивать разрушающую мощность стоявших на вооружении ракет за счет размещения на них разделяющихся боеголовок вместо обычных, оставаясь формально в лимитах соглашений 1972 г.

В останній день візиту Р.Ніксона було підписано документ під назвою “Основи взаємовідносин між СРСР і США”. У ньому сторони зафіксували, що основою взаємовідносин між країнами є принцип мирного співіснування, вказувалося що ідеологічні відмінності не є перешкодою для нормальних стосунків. Країни також зобов’язувалися запобігати конфронтації та не прагнути до здобуття переваги за рахунок іншої сторони.

Приезд Р.Никсона в СССР заложил основу традиции регулярных встреч высших руководителей двух стран.

В ході офіційного візиту Л.Брежнєва до Вашингтону, який тривав з 18 по 26 червні 1973 р., сторони підписали більше двох десятків документів, серед яких найважливішим є “Угода між СРСР та США про запобігання ядерній війні”. Ідучи далі порівняно з договором від 1971 р., керівники держав брали на себе зобов’язання здійснювати кроки, які б унеможливили ядерний конфлікт не тільки між США та СРСР але і між ними та третіми державами. У випадку виникнення загрози ядерного конфлікту сторони мали приступити до консультацій.

Нормалізація радянсько-американських відносин позитивно відобразилася на міжнародних відносинах загалом. Завдяки їй у січні 1973 р. у Парижі було підписано Угоду про припинення війни і відновлення миру у Індокитаї (нормалізація ситуації у В’єтнамі), спільними зусиллями вдалося завчасу завершити 4 арабо-ізаїльську війну тощо.

У ІІ половині 70-х рр. у стосунках між країнами починає зростати напруження, що було зумовлено зміцненням радянських позицій в регіонах, які не вважалися зоною впливу СРСР. Со второй половины 70-х годов Советский Союз приобрел ряд опорных точек и пунктов захода военных кораблей на Красном море – в Сомали (1975 г.), в Эфиопии (1977 г.) и Южном Йемене. Це стало елементом новой военно-морской стратегии СССР, которая предусматривала создание мощных военно-морских сил, способных уравновешивать военно-морскую мощь США.

В 1977 г. впервые после Вьетнама СССР и США оказались вовлеченными в косвенную конфронтацию в связи с войной в «третьем мире» – конфликтом между христианской Эфиопией и Сомали, где преобладающей религией являлся ислам, из-за эфиопской провинции Огаден.

Советский Союз оказался в сложной ситуации: воевали две страны, с которыми он строил союзнические отношения. Примирить их не удавалось, возникла проблема выбора между партнерством с Эфиопией или Сомали. Эфиопский режим, который провел радикальную земельную реформу, производил впечатление более революционного. Он активней выступал за строительство «социализма». Советские военные считали, что потенциал влияния Эфиопии в Африке больше того, которым обладает Сомали. Наконец, инициатором конфликта являлось Сомали. В Москве сочли, что союз с Эфиопией важнее. СССР стал вместе с Кубой оказывать ей военную помощь. В ответ в 1977 г. сомалийское правительство М.Сиада Барре денонсировало советско-сомалийский договор 1974 г., и порт Бербера был закрыт для заходов советских военных кораблей. Вслед за тем, сомалийский лидер обратилось за помощью к США, и Соединенные Штаты сочли возможным оказать ему поддержку, которой, однако, оказалось недостаточно.

В Африке сформировалась сеть партнерских отношений СССР с режимами левой ориентации. Ее главными участниками были Ангола, Эфиопия (занявшая место, ранее принадлежавшее Сомали) и Мозамбик, с которым 31 марта 1977 г. Советский Союз тоже заключил договор о дружбе и сотрудничестве.

Возросшая гибкость военных доктрин и военно-технические достижения ко второй половине 70-х годов предопределили возрастание интереса американских стратегов к идее «управляемых конфликтов» и «ограниченных войн».

В 1977 г. после прихода новой администрации в США приобрела популярность идея «окна уязвимости» в соответствии с которой Советский Союз обладал превосходством над Соединенными Штатами, и поэтому последним требовалось немедленно, за несколько лет до конца 70-х годов, принять крупные меры для увеличения способности США осуществлять устрашение Советского Союза.

Відомий американський спеціаліст П.Нитце указывал, что принятые на вооружение в СССР ракеты СС-19 и СС-18 имели, соответственно, трехкратное и семикратное превосходство над самой мощной американской МБР «Минитмент-3» по забрасываемому весу – весу заряда, который они могут выводить на орбиту и доставлять до цели.

Критики предложений П.Нитце возражали ему, указывая, что хотя каждая ракета СССР в отдельности мощнее американской аналогичного типа, по совокупности забрасываемого веса американские ядерные силы превосходят советские. СССР отставал от США в технологиях точного наведения, уступал по боевой мощи подводного флота и средствам противолодочной борьбы. Полемика по вопросам военной политики в США протекала бурно. Она влияла на мнение законодателей и исполнительной власти.

В такой обстановке американский конгресс принял резолюцию, в соответствии с которой администрация была обязана при заключении соглашений с СССР по контролю над вооружениями добиваться численного равенства всех показателей ограничений. Это решение поддержали американские военные, хотя они понимали его абсурдность с точки зрения доктрины «взаимно гарантированного уничтожения».

Несмотря на трудности в ходе переговоров СССР и США, удалось выработать компромисс. 15 – 18 июня 1979 г. в Вене после пятилетнего перерыва (с 1974 г.) состоялся советско-американский саммит, на который прибыли Л.И.Брежнев и Дж.Картер. В его ходе был подписан советско-американский Договор об ограничении стратегических вооружений (он стал называться сокращенно «ОСВ-2», после чего и «Временное соглашение...» 1972 г. по аналогии стали «задним числом» называть «ОСВ-1»). Договор установил равные предельные уровни средств доставки ядерного оружия. Каждая сторона могла иметь не более 2400 единиц всех трех типов пусковых установок (МБР, БРПЛ (баллистических ракет подводных лодок), и тяжелых бомбардировщиков, способных нести ракеты класса «земля-воздух» с дальностью свыше 600 км). При этом каждая сторона имела право самостоятельно установить приемлемую для нее численность носителей каждого типа в пределах общей установленной суммы. Было согласовано, что к 1 января 1981 г. потолок в 2400 единиц при этом будет уменьшен до 2250. В пределах этих лимитов каждой стороне разрешалось иметь не более 1320 ракет с РГЧ. Кроме того, стороны договорились не увеличивать число боеголовок на имеющихся у них на вооружении типах ракет, что означало согласие США и СССР прекратить гонку вооружений в области производства новых видов РГЧ. Срок действия договора устанавливался до 31 декабря 1985 г.

Одновременно с договором, 18 июня 1979 г. было подписан протокол о запрещении развертывания крылатых ракет наземного и морского базирования с радиусом действия свыше 600 км. В соответствии с документом также запрещалось создание мобильных пусковых установок МБР. Протокол должен был оставаться в силе до 31 декабря 1981 г. Отдельным обменом письмами СССР принял обязательство воздерживаться от дооборудования самолета «Ту-22М» (Бэкфайер) и превращения его в стратегический бомбардировщик.

Вторую серию переговоров СССР и США о контроле над вооружениями удалось довести до успешного результата. Оставался открытым вопрос о ратификации подписанного. В последующие полгода вокруг него разворачивалась острая политическая борьба. Положение в третьем мире, как всегда в эти годы, не способствовало ее благоприятному исходу.