Міждержавні стосунки 1970-х рр. “Перерва” у “холодній війні” та зрив політики розрядки
1. Нормалізація стосунків між Сходом та Заходом у кінці 60-х – І половині 70-х рр. ХХ ст.
2. Нарада з безпеки і співробітництва в Європі.
3. Радянсько-американські міждержавні стосунки 70-х рр. ХХ ст. Співпраця провідних держав світу у сфері обмеження ядерних озброєнь.
1. Нормалізація відносин між Сходом і Заходом, яка мала місце в кінці 60-х – на початку 70-х рр. ХХ ст. значною мірою пов’язана з діяльністю президента Франції Шарля де Голля (1959 – 1969) та канцлера ФРН соціал-демократа Віллі Бранта.
Важливу роль у процесі розрядки і співпраці між двома блоками відіграла Франція. У міжнародних стосунках, які зазнавали динамічних змін президент де Голль шукав нових партнерів. Річ у тому, що ще з часів ІІ світової війни де Голль насторожено відносився до американців. Після обрання у 1959 р. де Голль на посаду президента у нього сформувалися доволі непрості стосунки з Д.Ейзенхауером, а згодом з Дж.Кенеді. Де Голль, який вважав основним своїм завданням відновлення Великої Франції, намагався максимально унезалежнитися від США. 4 февраля 1965 р. генерал объявляет об отказе от использования доллара в международных расчётах и о переходе на единый золотой стандарт. 21 февраля 1966 г. Франция вышла из военной организации НАТО, а штаб-квартира организации была срочно переведена из Парижа в Брюссель. С этого времени официальная позиция Франции в международной политике становится резко антиамериканской. Генерал осуждает действия Израиля в Шестидневной войне в 1967 году, а затем и Вьетнамскую войну.
Одночасно де Голль активізує контакти зі Східною Європою, в тому числі з СРСР. В начале своего правления, 23 ноября 1959 года де Голль выступил со знаменитой речью под названием «Европа от Атлантики до Урала». В грядущем политическом союзе стран Европы президент видел альтернативу «англосаксонскому» НАТО.
В такий спосіб була закладена основа для співпраці, яка мала своїм результатом укладення у 1964 р. спочатку торговельної угоди, а згодом – договору про науково-технічну співпрацю. У період між 20 червня та 1 липня 1966 р. відбувся візит де Голля до СРСР. В ході візиту укладено договір про розширення політичних, економічних та культурних зв’язків. Обидві сторони засудили американське втручання у внутрішні справи Вєтнаму, заснували особливу франко-російську політичну комісію. У наступні роки де Голль здійснив візити до Польщі (вересень 1967 р.) та Румунії (травень 1968 р.), під час яких було підписано угоди економічного та політичного характеру.
В той самий час свою східну політику активізувала ФРН. Віллі Брант, який у вересні 1969 р. був обраний канцлером, вважав, що існує шанс об’єднання німців шляхом нормалізації стосунків з комуністичними країнами. В урядовій декларації від 28 жовтня 1969 р. канцлер виразив готовність вдатися до заходів, спрямованих на досягнення порозуміння з СРСР та народами Східної Європи.
Члени ОВД на нараді в Москві 3 – 4 грудня 1969 р. прийняли рішення розпочати переговори з урядом ФРН, висуваючи на перше місце діалог між ФРН та СРСР. Переговори тривали до серпня 1970 р. і завершилися укладенням 12 серпня Московського договору, підписаного канцлером Віллі Брандтом та прем’єром Олексієм Косигіним. В документі висловлювалася воля до діяльності в напрямку зростання двосторонньої співпраці. Метою такої діяльності мала стати нормалізації ситуації в Європі на засадах визнання статус-кво у територіальних та політичних питаннях, зокрема недоторканості кордонів. Договір опосередковано підтверджував існування двох німецьких держав та відкривав перед ними можливість вступу до ООН.
Попри те, що процес ратифікації Московського договору затягнувся на півтори року це створило базу для нормалізації стосунків між ФРН та НДР. 21 грудня 1972 р. було підписано Договір про основи міждержавних відносин між НДР та ФРН. Ратифікація відповідного документу 21 червня 1973 р. сприяла процесу розрядки в Європі та прийому обох країн до ООН 18 вересня 1973 р. Після цього прискорився процес дипломатичного визнання НДР.
Одночасно відбувалася нормалізація стосунків з країнами Центрально-Східної Європи. 12 грудня 1970 р., ФРН підписала Договір з ПНР, в якому гарантувався західний кордон Польщі. Країни зобов’язувалися поважати територіальну цілісність одна одної та не висувати претензій в майбутньому. 11 грудня 1973 р. після двохрічних переговорів, ФРН укладено угоду із Чехословаччиною. У договорі підтверджувалася недоторканість існуючих між країнами кордонів, констатувалася відсутність у сторін взаємних територіальних претензій та трактувалася як “нікчемна” Мюнхенська угода.
У 1973 р. були нормалізовані відносини між ФРН і Угорщиною та Болгарією, які не мали суттєвих післявоєнних проблем у відносинах з ФРН, але чекали завершення переговорів ФРН із ЧССР. Румунія і Югославія нормалізували відносини з ФРН ще до 1970 р.
Важливою проблемою, яка гостро стояла в центрі німецького питання була проблема Берліна. 3 вересня 1971 р. США, СРСР, Великобританія та Франція підписали чотирьохсторонню угоду, у якій зазначалося, що три сектори Західного Берліну не є частинами ФРН, але водночас вказувалося, що ними та ФРН існує своєрідний зв'язок. Встановлено, що Західний Берлін буде окремою адміністративною одиницею з особливим міжнародним статусом, і тут не будуть застосовуватися урядові акти ФРН. Водночас констатувалося, що міжнародні угоди, які підписуватиме ФРН, будуть поширюватимуться на його територію.
Таким чином, впродовж 1960-х рр. керівництво Франція, а у кінці 1960 – першій половині 1970-х рр. і ФРН виступили з ініціативами, які мали на меті відійти від панівної на той час антагоністичної двополюсної системи міжнародних відносин та розпочати діалог з соціалістичними країнами. Це дозволило нормалізувати стосунки з СРСР та створити підґрунтя для співпраці держав з різними соціально-економічними устроями в рамках НБСЄ.
2. Варто відзначити особливе значення Наради з безпеки і співробітництва в Європі у післявоєнній історії. Завдяки їй Захід отримав можливість всупереч бажанню СРСР впливати на внутрішньополітичні справи країн Центрально-Східної Європи.
З ініціативою скликання подібного роду конференції за участі всіх європейських країн, а також США й Канади висловився 14 грудня 1964 р. міністр закордонних справ Польщі Адам Рапацький. Відповідна ініціатива була підтримана 20 січня 1965 р. Дорадчим політичним комітетом ОВД на сесії у Варшаві. У кінцевому документі підкреслено, що реалізація відповідного задуму закладає підстави для визнання існуючих кордонів та обох німецьких держав, а також містилася вимога, щоб обидві держави відмовилися від ядерної зброї. Відповідні питання були предметом обговорення чергових конференцій Дорадчого політичного комітету ОВД в Бухаресті (1966 р.) та Карлових Варах (1967 р.).
Інтервенція військ країн ОВД до Чехословаччини у серпні 1968 р., на деякий час загальмувала розрядку в Європі. Однак уже у березні 1969 р. на засіданні Дорадчого політичного комітету ОВД в Будапешті проголошено звернення до всіх європейських держав з закликом до посилення миру і безпеки на континенті. Відповідно у квітні 1969 р. на ювілейній сесії НАТО у Брюсселі були обговорені питання, що мали стати предметом обговорення наради.
У травні 1969 р. уряд Фінляндії висловив готовність взяти участь у підготовці наради. У кінці жовтня цього ж року в Празі відбулася зустріч міністрів закордонних справ країн ОВД, на якій було запропоновано в раках запланованого заходу обговорити питання, пов’язанні із гарантуванням безпеки та відмовою від використання сили або ж погроз її застосування у міжнародних стосунках в Європі. Також планувалося обговорити можливі шляхи розширення на засадах рівноправності стосунків між європейським державами.
В наступні кілька років відбувалися дискусії на тему характеру та форми наради. Слід відзначити, що США та Велика Британія зволікали з позитивною відповіддю стосовно участі у конференції, сподіваючись в рамках двосторонніх переговорів схилити СРСР до більших поступок. На противагу ним активно включилася у підготовчий процес Франція. 25 – 30 жовтня 1971 р. Париж з офіційним візитом відвідав Леонід Брежнєв. У прийнятій в ході візиту декларації про співпрацю були вказані засади та цілі майбутньої конференції. Вона мала вона ліквідувати поділ континенту на військово-політичні угрупування. Одночасно підкреслювалося значення науково-культурного обміну та міжлюдських контактів.
Такі кроки позитивно відбилися на позиції країн Заходу. На сесії Ради Північноатлантичного союзу в Брюсселі 9 – 10 грудня 1971 р. прийнято рішення розпочати підготовчі багатосторонні консультації, а також запропоновано 4 предмети обговорення майбутньої конференції:
- європейська безпеки;
- вільний рух осіб, ідей та інформації;
- господарча та технічна співпраця;
- співпраця на предмет покращення природного середовища.
Було також погоджено, що НБСЄ відбуватиметься в трьох фазах: перша на рівні міністрів закордонних справ, друга на рівні експертів і третя – урочиста на рівні керівників держав.
22 листопада 1972 р. у Хельсінкі розпочалися багатосторонні консультації на рівні послів 32 країн (всіх європейських країн крім Албанії та Монако, водночас за участі США та Канади), на яких мали бути узгоджені питання організаційного характеру. Переговори тривали практично 7 місяців, що було зумовлено великою кількістю та розмаїттям позицій її учасників. Крім того, додатковим уповільнюючим чинником була система прийняття рішень, яка базувалася на необхідності досягнення консенсусу. У результаті обговорення, у липні 1973 р. було остаточно узгоджено рекомендації, щодо організаційних питань, пов’язаних із проведенням наради. Цей документ отримав назву “Синя книга. Визначено, що переговори триватимуть у три етапи.
Перша фаза тривала з 3 по 7 липня 1973 р. в Хельсінкі на рівні міністрів закордонних справ і мала на меті узгодження загальних позицій. Друга відбувалася в Женеві з 18 вересня 1973 р. до 21 липня 1975 р. на рівні експертів. Під час цього етапу було підготовлено заключний документ НБСЄ. Третя фаза за участі представників 33 європейських держав (крім Албанії), США та Канади тривала 30 липня – 1 серпня 1975 р. В останній день роботи конференції прийнято Заключний акт НБСЄ, який є принциповим явищем у світовій історії. Документ включає всі базові складові стосунків між державами і складається з 5 частин:
І. Питання безпеки в Європі.
ІІ. Співпраця у господарській, науково-технічній сферах та питаннях охорони навколишнього середовища.
ІІІ. Справи присвячені безпеці і співпраці в районі Чорного моря.
IV. Співпраця у гуманітарній та інших сферах.
V. Подальші кроки.
Найважливішою складовою заключного акту загалом та І частини зокрема, була «Декларація принципів, якими держави-учасниці керуватимуться у взаємних відносинах». Відповідно до документу країни, брали на себе зобов’язання у рамках взаємовідносин визнавати наступні основоположні принципи:
1. Суверенна рівність, поважання прав, притаманних суверенітету. Наголошувалося, що йдеться про поважання всіх прав, притаманних суверенітетові. В Декларації було зафіксовано поважання права держав «вільно вибирати й розвивати свої політичні, соціальні, економічні та культурні системи, а також право встановлювати свої закони та адміністративні правила».