Уникнення подвійного оподаткування.
Міжнародне оподаткування на сучасному етапі характеризується координацією податкового законодавства суверенних держав з метою уникнення подвійного оподаткування суб’єктів міжнародних відносин.
Подвійне оподаткування виникає внаслідок того, що одна держава претендує на право стягувати податок на основі факту проживання (або громадянства) платника податку, а інша — на основі місця отримання доходу. Подвійне оподаткування може виникати й у випадку, коли обидві сторони стверджують, що платник податку є їх резидентом, або якщо кожна з двох держав стверджує, що дохід отримано саме на її території.
Країни намагаються уникати подвійного оподаткування або одностороннім шляхом на основі внутрішнього (національного) законодавства, або згідно з двосторонніми міждержавними договорами з питань оподаткування.
Основною метою уникнення подвійного оподаткування є сприяння міжнародній торгівлі та інвестуванню шляхом зменшення податкових бар’єрів, які перешкоджають вільному міжнародному обміну товарів і послуг. Полегшення податкового тягаря стимулює розвиток торгівлі та інвестування.
Майже в усіх країнах існують правила оподаткування, які регулюють податковий режим для своїх резидентів, що діють за кордоном, та для іноземних платників податків, діючих у даній державі. Хоча податкові системи в країнах неоднакові, між ними існує принципова схожість і можливе взаєморозуміння. Іноді таке взаєморозуміння закріплюється у двосторонніх угодах щодо конкретних податків; в інших випадках відповідний податковий режим встановлюється національним податковим законодавством якоїсь окремої країни.
Хоча у багатьох країнах існує законодавство, яке регулює міжнародні операції і забезпечує одностороннє звільнення від подвійного оподаткування, такі односторонні зусилля не завжди дають змогу повністю вирішити існуючі проблеми. Наприклад, якщо за внутрішнім законодавством Канади платник податку вважається резидентом цієї країни тоді як за національними законами США він — резидент США, то виникає можливість подвійного оподаткування доходів цієї особи. Тому одним із завдань договору про усунення подвійного оподаткування є вирішення конфлікту щодо статусу резидента.
Подібні угоди певною мірою забезпечують визначеність і передбачуваність статусу резидента, що дає змогу платникам податків планувати свої дії. Положення, що містяться в угодах, передбачають обмін інформацією між країнами. Це допомагає сторонам угоди забезпечувати застосування положень внутрішнього податкового законодавства.
Існує правило міжнародного оподаткування, за яким пріоритетне право оподаткування надається країні, з якою є територіальний зв’язок ( тобто країні, в якій отримано дохід), а залишкове право оподаткування — країні громадянства або місцеперебування.
Оподаткування доходу на основі територіальної юрисдикції, як правило, здійснюється за одним з двох методів:
— Країна здійснює повну юрисдикцію над прибутком від господарської діяльності, отриманого нерезидентом, створюючи для такого прибутку такий самий режим оподаткування, що і для резидента цієї країни. На суму витрат, пов’язаних з отриманням такого доходу, як правило, зменшується база оподаткування.
— Дохід, отриманий не від господарської діяльності (дивіденди, відсотки, роялті, орендна плата), як правило, підпадає під обмежену юрисдикцію. Нерідко такий дохід оподатковується податком країною проживання платника податку на валовій основі (тобто відрахування не допускаються) за ставками від 0 до 30 %.
Країни звичайно структурують свої податкові системи на базі одного з двох підходів:
• всесвітній підхід;
• територіальний підхід.
Обидва підходи втілюють спроби визначити, які фірми, іноземні чи "домашні" за інкорпорацією, або які доходи, іноземні чи домашні за походженням, є предметом оподаткування у країні, що приймає.
Всесвітній підхід до оподаткування (він ще має назву резидентський, або національний, підхід) передбачає однакове оподаткування доходів, зароблених фірмою, незалежно від того, де ці доходи отримані (в країні чи за кордоном). Згідно з цим підходом прибутки транснаціональної корпорації вдома (батьківська фірма) та за кордоном (філії) розглядаються як всесвітні прибутки й оподатковуються країною базування. Наприклад, США оподатковують доходи американської ТНК незалежно від того, які джерела цих доходів — внутрішні чи іноземні. Але при цьому не охоплюються доходи філій транснаціональних фірм інших країн базування, що діють на території США. Тому США також застосовують територіальний підхід до іноземних компаній, що діють у межах національної юрисдикції, оподатковуючи всі їхні доходи, зароблені на території країни.
Таким чином, територіальний підхід, який ще називають підходом на основі джерел, акцентує увагу не на країні інкорпорації фірми, а на тому, що доходи фірми зароблені в межах юрисдикції країни, що приймає.
Такі країни, як Німеччина, керуючись територіальним підходом, оподатковують зароблені на їх території доходи як іноземних, так і внутрішніх фірм. Але водночас в основному не оподатковують доходи, зароблені поза територією країни. Територіальний підхід (як і всесвітній підхід) має недоліки. Якщо фірма-резидент заробляє доходи поза країною свого базування, але в країнах-реципієнтах, де отримані ці доходи, вони не оподатковуються, виникає "податковий розрив*'. У таких випадках податкові органи країни базування розширюють базу оподаткування і на зарубіжні доходи (якщо це першою не зробить країна-реципієнт у межах власної податкової юрисдикції).
Таким чином, і за всесвітнього, і за територіального підходів виникає необхідність у змішаних податкових системах.
Філії ТНК сплачують у країнах, що приймають, податок на корпоративні доходи (corporate income tax). Але багато країн базування їхніх батьківських фірм відстрочують стягування додаткових податків на доходи, що зароблені філіями за кордоном, доти, поки вони не будуть переказані батьківськими компаніями "додому".
Мережа двосторонніх податкових угод, багато з яких базуються на типовій угоді, запропонованій Організацією економічного співробітництва й розвитку, спрямована на зменшення подвійного оподаткування. Податкові угоди визначають, як одна країна оподатковує дохід, зароблений в іншій країні. Угоди передбачають, які ставки та до яких доходів будуть застосовані. Це особливо важливо для фірм, що головним чином експортують у другу країну, а не здійснюють там бізнес у вигляді "постійної установи". Компанія, що тільки експортує, не буде прагнути, щоб будь-який з її інших всесвітніх податків стягувався країною-імпорте-ром. Податкові угоди визначають, що є "постійною установою", а що — "обмеженою присутністю" в податковому аспекті.
Як правило, податкові угоди мають своїм результатом зменшення податку на переказані доходи між двома країнами-учасни-цями. Це має важливе значення для транснаціональних фірм, що здійснюють операції через філії та заробляють активний дохід, та для індивідуальних портфельних інвесторів, що отримують пасивний дохід у формі дивідендів, процентів, "роялті".