2.2. Сільське розселення

Основними формами сільського розселення є сільські поселення, до них відносяться сільські населені пункти (села), хутори, окремі службові поселення (залізничні роз’їзди, лісництва та ін.). Таких поселень в Україні налічується понад 28.8 тисяч одиниць. Кількість їх постійно змінюється із різних причин, одні форми змінюються іншими залежно від потреб суспільства. Поширеною в Україні формою розселення впродовж XVII-XX ст. були хутори. Вони виникали внаслідок сільськогосподарського освоєння степових і лісостепових просторів, поступово розростаючись у села. Особливо густою мережа хуторів була після столипінської реформи на тій частині, що входила до складу Росії) та внаслідок утворення “осадницьких господарств” (у західній частині України, що з 1920 р. входила до складу Польщі). Але вже у 30-ті роки нашого століття внаслідок масової колективізації репресій та знищення т.зв. куркулів, штучного голодомору хутірська система у значній мірі була знищеною у східній частині України, а в післявоєнний період – і у західній. Якщо на початку ХХ ст. в Україні було понад 226 тис. хуторів, то у 1959 р. – близько 7 тисяч. У 60-70 рр. в Україні, як і всьому колишньому СРСР, проводилась політика на ліквідацію т.з. “неперспективних” сіл, передусім хуторів, які ніби-то гальмували процес укрупнення сільських поселень. Ці поселення були приєднані до ближніх сіл і зняті з обліку, в багатьох з них були ліквідовані заклади соціальної сфери (фельдшерсько-акушерські пункти, початкові школи, клуби), вони поступово занепадали, втрачали свою людність. Тільки за 1970-1979 рр. кількість населених пунктів зменшилась на 1.6 тис. одиниць, переважно за рахунок хуторів. Зменшенню людності у цих поселеннях сприяли активні процеси урбанізації, які супроводжувалися ростом міст. Деякому відновленню хуторів сприяло відокремлення їх від сіл і облік їх як самостійних поселень, що відбулося в середині 90-их років, а також розвиток фермерського господарства і приватизація землі в сучасних умовах. Ті хутори, що збереглися, стають тепер важливою формою сучасного розселення. 

Сучасна мережа сільських поселень складається із різних за людністю та функціями населених пунктів. Це, передусім, села різних розмірів: малі (до 500 осіб), середні (500-1000 осіб), та великі (понад 1000 осіб). За даними останнього перепису населення в Україні понад 57% поселень становили малі села, в т.ч. 18.3% - хутори (з числом жителів до 100 осіб). В них проживало тільки 6.5% населення, а в хуторах – 0.5%. Середні села займали 20.8% поселенської мережі, а великі – близько 18%. 

Середня щільність сільських поселень в Україні становить 50 поселень на 10000 км2 території. Найгустіша мережа – у Львівській (88.7%), Тернопільській, Хмельницькій, Полтавській (65-75) областях. Найрідше сільські поселення розміщені у Херсонській (25 поселень на 1000 км2), Луганській, Запорізькій, Одеській областях, АР Крим (35-40). 

Середня людність сільського населеного пункту в Україні становить 560 осіб. Цей показник є найбільшим у регіонах з крупнозаселеним розселенням – Карпатському (Закарпатська, Чернівецька (понад 1300 осіб), Івано-Франківська (понад 1000 осіб) та Південному (АР Крим, Херсонська, Одеська області), районах, а також у Черкаській області (800-1000 осіб). Найменші села в Україні – у її північно-східних (Харківська, Сумська, Полтавська області (300-400 осіб), східних (Донецька і Луганська) і поліських (крім Київської та Рівненської) областях (400-500 осіб). Це пов’язано з тим, що у них поширеною є хутірська (дисперсна) форма розселення. 

Більшість сільських поселень – це сільськогосподарські, в них населення в основному зайняте у сільськогосподарському виробництві. Трапляються також несільськогосподарські поселення: лісопромислові, лісоохоронні, транспортні, рекреаційні, агропромислові. Всі вони, крім останніх, мають невелику людність, безсистемну забудову. Агропромислові поселення -–багатофункціональні. В них населення зайняте як у сільському господарстві, так і промисловому підприємстві (з видобутку або переробки місцевої сировини). Ці села мають, як правило, більшу людність, ніж однофункціональні, в них кращі соціальні умови для життя людей. Своєрідними є села, які розміщені поблизу великих міст, їх відносять до т.з. приміських поселень. У них населення зайняте як у власному (індивідуальному) господарстві, так і в господарстві міста, широко поширеними є його маятникові трудові поїздки. Забудова цих сіл має деякі риси міської, благоустрій високий, а населення відзначається вищим рівнем життя. 

Залежно від людності та щільності сільських поселень в Україні виділяється 12 районів сільського розселення (схема запропонована Г.М.Рогожином та А.І.Ярмоленком1: 

Дрібнохутірський із зрідженою мережею поселень (поліські райони Волинської та Рівненської областей); 

Дрібно- та середньоселенний із зрідженою мережею поселень (поліські райони Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей); 

Середньо- та крупноселенний з рівномірним заселенням території та високою щільністю населення (частина лісостепової зони); 

Крупноселенний з густою мережею поселень (центральна та південно-західна частини лісостепу); 

Дрібно- та середньоселенний з переважанням стрічкових форм розселення (північний і частково центральний степ); 

Дрібно- та крупноселенний із зрідженою мережею поселень (центральний та південний степ); 

Дрібно- та середньоселенний з густою мережею поселень (західні області України); 

Передгірний крупно- та середньоселенний (передгірні райони Карпат та Закарпаття); 

Гірський дрібно- та середньоселенний з рівним та дисперсним розселенням (у Карпатах); 

Дрібно- та середньоселенний з розвинутими міськими агломераціями (Донбас і Придніпров’я); 

Гірський дрібноселенний із зрідженою мережею поселень (гірський Крим); 

Прибережно-курортний (південний берег Криму). 

Це районування стало основою для схем сільського розселення, розроблених пізніше українськими географами, а також використовувалось багатьма із них для визначення територіальних одиниць інтегрального (міського і сільського) розселення України. 

В сучасних умовах реформування економіки, а найперше – сільськогосподарського виробництва (передусім розвиток фермерських та індивідуальних селянських господарств) сприятиме розвитку всіх сільських поселень. А розвиток сільського і т.з. “зеленого” туризму, який намічається у всіх регіонах України дасть поштовх до розвитку малих сільських поселень, які найбільше наближені до природи. Цьому сприятимуть також постійно наростаючі потреби міського населення у відпочинку на природі, а також необхідність значної частини міщан у розвитку даного господарства. 

Новим в районуванні сільського розселення України є метод розпізнавання образів або метод таксонономії, запро-понований М.О.Ковтонюком (1990). 

Використовуючи названий метод, автор отримав районування сільського розселення. Для цього було використано 9 показників по 479 адміністративних районах. За допомогою ЕОМ на території нашої держави виділено 26 таксонів, які М.О.Ковтонюк згрупував в п’ять типів розселення, зокрема: 

Типовоукраїнські таксони (Південно-Східний, Центрально-український, Подільський, Східно-Подільський, Західно-Подільський). Відзначаються невеликою або середньою щільністю сільського населення (до 48 чол./м2), невеликою або середньою людністю сільських поселень (420-870 чол.), займають 82.7% адміністративних районів України. 

Прикарпатські таксони (Південно-Західно-Подільський, Стрийсько-Самбірський, Пустомитівський, Косівський). Відзначаються високою щільністю сільського населення (69-90 чол./м2), середньою людністю сільських поселень. Ці таксони займають 5.4% адміністративних районів держави. 

Середньосільські таксони (Димерський, Кілійський, Черкаський, Надвірнянський, Бориспільський, Броварський), мають невелику або середню щільність сільського населення (20-55 чол./м2), людність сільських поселень (в середньому 1100-1250 чол.). До цього типу належить 6.6% адміністративних районів України. 

Буковинсько-Закарпатські таксони (Кіцманський, Іршовський, Хустський, Коломийський, Івано-Франківський, Новоселецький). Вони мають високу щільність сільського населення (70-112 чол./м2), середню або велику людність сільських поселень (1100-1900 чол.). До цього типу належить 4.1% адміністративних районів України. 

Великосільські таксони (Ренійський, Ізмаїльський). Вони мають невелику щільність сільського населення (20-45 чол./м2),, великі сільські поселення – в середньому 2000-2900 чол. 

Виділення вище названих таксонів сільського розселення України дає змогу розробити конкретні заходи оптимального розвитку сільського розселення в нашій державі, а повторення таксономії через певний час визначити напрям його розвитку.