Глава 2 договори. Загальні положення

§ 1. Поняття і види договорів

Договори були основною правовою формою, за якою здій­снювався величезний товарний і господарський обіг Старо­давнього Риму. Правовий вплив поширювався на всі еконо­мічні, торгові та інші відносини. Римська юриспруденція

366

створила розгалужену систему договорів, яка забезпечува­ла надійну правову основу ділових відносин. Римське дого­вірне право класичного і післякласичного періодів — резуль­тат тривалого розвитку, вдумливого аналізу і відбору прак­тики преторів. Багато договорів були рециповані пізніши­ми правовими системами, а відтак збереглися і в сучасному праві.

Договір (contractus) — двостороння угода, в якій висловле­но волю двох сторін, спрямована на досягнення певного пра­вового результату — виникнення, зміну або припинення прав і обов'язків. Іншими словами, договір є угодою двох або кіль­кох осіб про здійснення певної правової дії або про утриман­ня від здійснення певної дії.

Більшість договорів — двосторонні правочини, в яких дві сторони є контрагентами угоди. Існували також багатосто­ронні договори, але в римському праві вони зустрічалися по­рівняно рідко. Предмет договору — яка-небудь дія, бездіяль­ність або відмова від здійснення дії. Наприклад, сусіди домо­вилися між собою, що один з них не зводитиме перед вікнами будинку другого будівлю, аби не закривати світла до його ві­кон.

Договір — це вольовий акт. Він не може виникнути всупе­реч волі сторін, однак це саме акт, дія, внаслідок якої вини­кає зобов'язання, одна із підстав виникнення зобов'язань. Однак не будь-який договір породжує зобов'язання, хоч пе­реважна більшість є основою для виникнення зобов'язань. Поняття зобов'язання ширше, ніж поняття договору: зо­бов'язання виникають (крім договорів) також з деліктів, ква-зіделіктів і квазіконтрактів.

На ранній стадії римське договірне право позначалось об­тяжливим формалізмом, який зменшувався в міру розвитку договорів. Разом з тим навіть у розвинутому римському праві не всяка угода визнавалася договором. Для визнання угоди договором вимагалось додержання встановлених формаль­ностей, без яких правові наслідки не наставали.

Римська договірна система, як досить розгалужена і бага­тогалузева, охоплювала всі господарські відносини. Вона розрізняла два види договорів — контракти і пакти, які істо­тно відрізнялися один від одного.

Контракти як формальні угоди визнавалися приватним правом і забезпечувалися позовним захистом. Система контрактів була замкнутою, через що тривалий час не визна-

367

валися ними угоди, не передбачені приватним правом. Однак під впливом потреб товарообігу, що швидко розвивався, кла­сичне і післякласичне приватне право допускає певні відхи­лення.

Пакти — це неформальні угоди, тобто саме ті, які були правовою формою ділового життя за межами кола контрак­тів. Вони не мали позовного захисту і безумовного юридич­ного значення: тут покладалися лише на совість контрагентів, на їхні моральні якості, а не на припис норми позитивного права. Невиконання пакту не тягло юридичної відповідаль­ності. Проте з розвитком ремесел, торгівлі, сільського госпо­дарства цивільний обіг не міг уже вдовольнитися замкнутим колом контрактів. Нові відносини вимагали нових договірних форм. Римська юридична практика змушена була визнати за деякими пактами силу контрактів, надавши їм позовного за­хисту.

Контракти поділялись на види за різними підставами.

1. Залежно від процедури укладення договорів, а, отже, і підстав виникнення зобов'язань, що випливали із контрактів, Гай розрізняв чотири види зобов'язань, що випливали з контрактів шляхом: передачі речі — res; проголошення пев­ них слів (усно) — verba; написання певних слів — litterae; до­ сягнення угоди — consensus. Ці підстави виникнення зобов'я­ зань із контрактів були критерієм розмежування окремих ви­ дів контрактів: вербальних, літеральних, реальних і консен- суальних.

Кожній з цих груп відповідав точно визначений перелік до­говорів, тобто кожен договір «знав» своє місце і не міг пере­ходити з одної групи до іншої. Відповідно чотири групи до­говорів мали вичерпний перелік контрактів. Між тим, практи­ка вимагала визначення юридичної чинності й за іншими до­говорами, які не ввійшли до цього переліку. Це п'ята група, яка вже в середні віки дістала назву contractus innominati — інномінальні, або ж безіменні контракти. За своєю юридич­ною природою вони наближалися до реальних контрактів.

2. Критерієм класифікації контрактів слугував також сту­ пінь вимог до їхньої «формалізації». У докласичному рим­ ському праві при пануванні формалізу у випадку укладення і тлумачення змісту договорів перевагу надавали букві догово­ ру, а не його суті. Навіть якщо в договорі було допущено по­ милку, яка перекручувала його зміст, відступити від зафіксо­ ваних положень не можна було. У такий спосіб тлумачилися

368

і нормативні акти. Наочно це видно на прикладі закону Акві-лія. Цей закон передбачав, що той, хто неправомірно знищив або пошкодив чуже майно, ніс відповідальність за неодмінної умови: якщо шкода заподіяна «согроге согрогі», тобто тілом тілу, матеріальним предметом матеріальному предмету. От­же, якщо чужого раба було вбито палицею, відповідальність наставала, а якщо раба заморювали голодом, — то ні. Вже пізніше преторська практика поширила відповідальність і на ті випадки, коли не було «согроге согрогі».

За цим самим критерієм розрізнялися й угоди: negotia stricti juris — правочини суворого права і negotia bonae fidei — правочини доброї совісті. Перші були властиві до­класичному праву, другі — праву класичному, коли при тлу­маченні правових норм виникає тенденція більшого врахуван­ня змісту, що надає йому перевагу перед буквою. Потім ця тенденція переходить і на договори. Важливішим визнається не те, що сказано — id quod dictum est, а те, що зроблено, до чого сторони прагнули насправді — id quod actum est.

369

3. Залежно від розподілу прав і обов'язків розрізняли од­ носторонні та двосторонні договори, так само як і зобов'я­ зання, що виникали з них. Договори, в яких одна сторона ма­ ла тільки право, а інша — тільки обов'язки, називалися одно­ сторонніми (наприклад договір позики), а договори, в яких кожна із сторін мала права й обов'язки, — двосторонніми. Права й обов'язки розподілялися між сторонами не завжди рівномірно. Інколи одна сторона мала за договором більше прав і менше обов'язків, а друга, навпаки, менше прав і біль­ ше обов'язків. Існували договори, в яких права й обов'язки розподілялися між сторонами рівномірно, тобто права й обов'язки однієї сторони відповідали обов'язкам і правам іншої. їх називали синалагматичними (наприклад договір ку- півлі-продажу). У свою чергу синалагма була доконаною (як­ що зобов'язання були взаємними від початку) або недокона- ною (якщо зобов'язання спочатку були односторонніми, а потім стали взаємними. Наприклад, безоплатний договір до­ ручення породжував обов'язки довірителя компенсувати ви­ трати повіреного, якщо такі мали місце).

4. За критерієм оплатності розрізняли договори платні, коли майнову вигоду мають обидві сторони (наприклад при купівлі-продажу), і безоплатні, коли вигоду має тільки одна сторона (наприклад, безпроцентна позика, позичка).

24 — 3-1008

Римське право знало також ряд інших договорів: абстракт­ні й казуальні, формальні й неформальні тощо.

Як зазначалося, для римської договірної системи харак­терний вичерпний перелік контрактів. Незважаючи на різне господарське призначення і правову специфіку контрактів, їх об'єднувала наявність позовного захисту. Кожний контракт захищався спеціальним позовом зі своєю власною назвою. Характер позову визначав зміст договору.