24. Поетична вираження глибокої любові до рідної мови в поезії Дмитра Павличка.

Рідне слово, мова рідного народу - це одна із наскрізних тем у творчості Дмитра Павличка. У збірці "Правда кличе" Д. Павличко порушує гострі для української нації проблеми мови, історії, мистецтва. Так, у вірші "Ти зрікся мови рідної..." поет картає земляка-українця, який занедбав поле Рідна мова - одна із найбільш хвилюючих тем у віршах Д. Павличка останніх років. У циклі "Вірші з Монголії" вирізняється поезія "Між горами в долинах - білі юрти", адресована землякам. рідного слова, ставши безбатченком, перевертнем. Колись українців Шевченко назвав "моголами", тому що вони не пам'ятали, хто вони насправді. Та далеко українцям-"моголам" до цих людей, що так цінують своє слово, пісню, прадавній дух своєї нації. Шевченківська глумлива нота звучить у словах Павличка, коли він ганьбить своїх співвітчизників, що спромоглись позбутися колишніх скарбів - і матеріальних, і духовних. Страшно і соромно констатувати, що таких українців, які зреклися рідної мови, в Україні - більше п'яти мільйонів. Це - наслідок передусім їхньої низької культури, брак національної свідомості, патріотичної гордості самих українців, а також політики тотальної русифікації, що проводилась в Україні протягом століть. У нашій мові — наша історія, і ми пишаємося нею, хоч би як погано і не жилося українцям.  

25. «Празька школа» українських письменників

Потужна енергія «розстріляного відродження» виявилася незнищенною. Водночас існувало ще одне відгалуження української літератури на теренах еміграції — «празька школа». До неї входили Ю. Дараган, Є. Маланюк, О. Ольжич, Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна, О. Лятуринська, О. Стефанович та ін. Це поєднання письменників і поетів вважати літературною організацією можна лише умовно, адже воно не мало ні статуту, ні членства, ні структури. Основу «празької школи» складали вчорашні учасники визвольних, нещасливих для України, змагань 1917—1921 pp., інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі. Тут, поблизу міста Каліш, було зроблено спробу об'єднати творчу енергію погромленого українства на основі художньої літератури. Після того як Польща почала надто неприязно ставитися до українців, більша їх частина подалася до Чехо-Словаччини. З явились «нові характери»,виповнені напругою вольових імперативів. Вони формувалися на межі українського та європейського світів. «Празька школа», збагачена здобутками наддніпрянської лірики, вражала своєю цілісністю. Вона переймалася не лише «тугою за втраченою батьківщиною», а й «розлитим широкою рікою історизмом. Від сучасників не приховалося й те, що «пражани» зазнавали впливу Д. Донцова. Творча молодь в еміграції, прийнявши ідею необхідності виховання нового характеру, поступово вивільнялася з-під «донцовізму», але не поривала зв'язків із самим ідеологом, розвивала раціональні елементи його теорії. Літературна та духовна ситуація в еміграції була неоднозначною. Особливого загострення набула проблема національного мистецтва, що викликала цілу смугу полемік, зокрема між Є. Маланюком і Д. Донцовим. «Пражани» витворили довкола себе потужні силові поля «аристократизму духу», стали осередком формування нового типу українця, який зумів інтелектуалізувати чуттєву стихію української ментальності,. Першими ластівками на небосхилі «празької школи» були збірки Галі Мазуренко «Акварелі» та Ю. Дарагана «Сагайдак», що з'явилися 1925 р. Поезія «празької школи» характерна тим, що в її текстах віднайшов своє випробування вольовий тип українця, котрий невдовзі утверджувався в житті, яке потребувало «трагічних оптимістів».