21. Собор, яке симол духовності й краси в однойменному романі Олеся Гончара.

Кожен визначний твір знаходить своє місце в літературі залежно від того, як він збагачує наше розуміння краси і призначення людини, які актуальні питання порушує. "Собор" — шостий роман Олеся Гончара, письменника, увінчаного всіма можливими нагородами. Твір завдав великого удару тоталітарному режимові. Він виконав роль не стільки інструменту розвалу, скільки єднання, соборності сил українства для творення нового демократичного устрою життя. Така книга важить більше, ніж просто видатне літературне явище.

Що таке, власне кажучи, собор у "Соборі"? Цілком конкретний християнський храм, збудований козаками після розгрому Січі. Але собор водночас і втілення високого духу народного. Він як рентген, просвічує уми, душі, позиції, велич і благородство, підлоту і звироднілість. Цей собор став епіцентром конфлікту в романі між людьми, між духовністю і бездуховністю. Собор постає перед нами як диво довершеності народної архітектури, народного бачення й розуміння краси, як пам'ятка історичного минулого народу, коли запорожці після розгрому царицею Січі змінили зброю на книги і розбрідалися ченцями по світу.

А ще собори — це символи самобутності кожного народу, його незалежності, його сили і величі. Таким чином, Олесь Гончар у своєму романі показує собор як архітектурну споруду, як художній символ України, та головним чином, храм символізує красу людської душі, моральну чистоту.

22. Мотиви лірики Василя Симоненка.

В. Симоненко — поет прекрасної, але трагічної долі. Він прагнув сказати правду про свій час і про себе, розвінчати добу сталінського культу, відродити загальнолюдські моральні й духовні цінності. Його творчість була теплим подихом вітру після важкої крижаної зими, першою ластівкою, шо, на жаль, не принесла з собою весни. В. Симоненко був до безтями закоханий у життя і поезію. Він залишив нам неоціненний духовний скарб: збірки «Тиша і грім», «Земне тяжіння», «Поезії», «Лебеді материнства».

Патріотична лірика посідає визначальне місце у творчості В. Симоненка. Найпопулярнішим твором на цю тему є «Лебеді материнства». Образ рідної матері якось непомітно переріс в образ України, що теж схилилася над колискою сина, бажає йому добра, любові, але й заповідає вічну істину.

Роздуми про життя, про людську сутність звучать у віршах «Ти знаєш, що ти людина» і «Я». За словами автора, кожна людина — неповторна особистість, яка повинна мати право на свободу, на визначення своєї людської гідності. Тема материнства, кохання звучить у ніжних трепетних рядках поезій В. Симоненка.

Також у поетичному доробку письменника є мотив викриття того негативного, що було в чиновників-бюрократів, у вдачах різних людей, бо людина живе не для того, щоб «лицемірити, «чванитись пихато», «дуракам пускати в очі дим». Упевненість у майбутньому, віра в перемогу добра й справедливості – все це знаходить вияв у поезії Василя Симоненка.

23. Образ ліричного героя поетичних творів Євгена Маланюка.

Українська міжвоєнна поезія досягла найвищого рівня завдяки поезії Є. Маланюка, який належав до Празької поетичної школи, і був її безумовним лідером. Головною та провідною темою у творчості Є. Маланюка стає батьківщина - Україна, проблема її державності в минулому, сучасному та майбутньому. Перед читачами постає ліричний герой-патріот, який щиро вболіває за долю рідного краю, милується силою і життєздатністю народу, не закриваючи при цьому очі на його недоліки. Часто «я» ліричного героя зливається з авторським. Поет не дуже багато часу провів на рідній землі. Хоч і народився в Україні, хоч і намагався у рядах армії УНР боротися за рідну державу, проте з 1920 року він подався в еміграцію. Та це не зменшило його любові до Батьківщини, не вбило його віри в українських людей, справжніх патріотів. Тому й ліричний герой творів Маланюка є невблаганним волелюбцем, що намагається відкрити очі своїм сучасникам на зло, яке відбувається у країні.  Ліричний герой Євгена Маланюка вірить у своїх сучасників. Він має надію, що вони, ті, хто "зродився з хвиль злото-синіх вібрацій", хто звик працювати на своїй вільній землі, не віддадуть її на поталу різноманітним попихачам, зможуть її захистити. Ліричний герой Маланюка — поет-вигнанець, але він не відірваний від Батьківщини. Його світогляд і світопізнання зростає ра¬зом з долею рідного народу. І мудрість його стає врівноваженою і виваженою мудрістю рідного слова. Тому в пізній творчості поета реалізується таке символічне втілення образу України.