54Художнє відтворення голодомору як найстрашнішої трагедії укр.. Народу в романі «Жовтий княз»

В основу роману "Жовтий князь" покладено особисті спогади Василя Барки про голодомор в Україні 1932-1933 років. Крім того, протягом двадцяти п’яти років він збирав спогади очевидців, пам’ятав, як голодувала родина його брата.

Селяни шукали порятунку у місті. Намагалися поміняти на останні речі хоч трішечки борошна, бодай навіть лузги. Але і тут їм не щастило. У місті на них чекали облави, під час яких забирали усе борошно. Багато людей від цього втратили розум, адже віднімали останнє, те, що повинно було протримати хоч трохи хворих і голодних дітей. Щоб вижити, не померти від страшного голоду, селяни ловлять і їдять усіляку живність. Не стало чутно гавкоту собак, зникли кішки, навіть миші ховалися від голодних людей. Селяни їли усе: ховрахів, горобців, навіть шпаків. їли, щоб одного дня не підвестися з ліжка, бо цього було дуже-дуже замало. Особливо, коли поряд дивляться на тебе голодними очима маленькі діти. Хоча і їх було вже дуже мало у селах. Вони, як і старі люди, вмирали першими, мовби наперед ділячись із сильнішими дорослими своїми пайками. Так було і в родині Катранників з роману В. Барки "Жовтий князь". Першою померла стара бабуся, потягнувши за собою старшого сина Дарії й Мирона — Миколу. Мирон, який дуже любив свою родину, намагався допомогти їй вижити. Але марно. Скоро вже і його ховали налякані, голодні Дарія і Андрій. За ним була похована і дочка Олена. Та й сама Дарія не довго протрималася...

. Трагедію усієї країни письменник змальовує через особисту трагедію родини Катранників, з яких живим залишається тільки молодший син Андрійко. Картини життя сім’ї наповнені вражаючими і страшними подробицями. Але в усіх ситуаціях герої залишаються вірними своїй селянській і людській моралі. Навіть голодний і помираючий Мирон Данилович не виказує місцезнаходження церковної чаші. Андрійко хоче поділитися останнім хлібом із зовсім чужою жінкою. Закінчується твір оптимістично — над землею народжується новий день, що несе надію.

55.Героїзм і трагізм історичної долі укр.. народу в творчості Довженка.

Майже всі твори митця - це розповіді про українців, людей, серед яких він народився, яких усім серцем любив і для яких творив. Ось кіноповість «Зачарована Десна», у якій письменник показав працелюбний і красивий душею український народ. Тут і трагедія, і велич української душі. Автор бачить страждання народу, становище української культури, рівень життя простих людей - і його серце болить за рідний народ. Але митець бачить і його працелюбство, і талановитість, і героїзм, і вміння з гумором ставитись до проблем, його духовність і любов до батьківщини. Темі мужності рідного народу у боротьбі з фашизмом у роки Другої світової війни О. Довженко присвятив оповідання «Воля до життя», «Ніч перед боєм», «На колючому дроті», «Мати» та кіноповісті «Повість полум’яних літ» та «Україна в огні». З великою майстерністю, правдиво і яскраво змалював він мужніх солдат, які пройшли боями всю Україну, б’ючись за те, «чому нема ціни у всьому світі, - за Батьківщину». Усі ці твори - гнівний осуд війни, яка забрал» життя мільйонів людей, яка полила кров’ю родючі українські землі, залишивши мільйони вдів, сиріт, калік.Проблема національної свідомості людини і народу дуже хвилювала писі. менника і особливо виразно вона постала у його творчості воєнного періоду. зокрема в кіноповісті «Україна в огні». На історичне безпам’ятство народу, на відсутність у нього поняття «вічноі істини» покладає немалі надії зухвалий завойовник, фашист фон Крауз.Як справжній митець, Олександр Довженко безмежно любив свій український народ, доля якого глибоко хвилювала митця. Письменника захоплювало те, що незважаючи на темноту і злидні, українському народові вдалося зберегти чистоту душ, волелюбство і високу мораль. Про трагізм народної долі, випробування і страждання під час Другої світової війни, з пекучим болем і гнівною пристрастю говорить О. Довженко у кіноповісті «Україна в огні» та «Щоденнику». Ці твори є гнівним осудом тоталітарної системи, яка кинула напризволяще цілий народ. Вражають своєю правдивістю гіркі слова Христі («Україна в огні»), яку звинувачують у співробітництві з ворогом і зраді. Вона запитує у своїх суддів, де можна було повчитися гордості і патріотизму, коли до війни «всі чесноти жінки мірялись на трудодень та бурякові центнери».

56.Духовні цінності людини в поезії Костенко.

Гостро, безкомпромісно, не відступаючи від своїх ідеалів, осмислює вона у поетичних творах сучасні проблеми, пов'язані з духовним занепадом людей. Картає зраду, відступництво. У своїх поезіях Ліна Костенко бачить конкретних винуватців моральної і духовної деградації людей. Це -вся радянська система. З великою тривогою Ліна Костенко закликає нас жити у злагоді й любові. Як заповіт, звучать її слова: "Не відступитися і не покласти лжу на струни". Не можна зрікатися високих ідеалів наших предків, власної культури і мови. Проблеми мови порушені поетесою у кількох її віршах. Найдраматичнішим у поезії "Біль єдиної зброї" є те, що рідній "трагічній мові" труну "не тільки пороги, а й діти власні тешуть". Отаких безбатченків чимало ще й сьогодні "на нашій - не чужій землі". Названа поезія сильна вірою поетеси в те, що дух народу і її мову не вбити нікому: Поезія Ліни Костенко застерігає нас від втрати своєї історичної пам'яті. Особливо виразно ця думка звучить у її романі у віршах "Маруся Чурай". Образ Марусі зливається з образом України, що сигналізує через століття: пам'ятайте, нащадки, свою історію, і лише тим будете сильні і знані у світі.    Поезія Ліни Костенко художньо осмислює загальнолюдські вартості, примушує задуматись над тим, що залишає по собі людина. Думки про справжні цінності, про сенс у житті, духовність і бездуховність порушено у вірші "Вже почалось, мабуть, майбутнє". Тут читаємо: "Шукайте посмішку Джоконди, вона ніколи не мине". Розуміючи швидкоплинність матеріальних цінностей, завжди треба пам'ятати про духовні: красу, мистецтво, любов до людей, любов і вірність Батьківщині.     Поезія "Життя іде і все без коректур..." нагадує про обов'язок прожити життя чесно, змістовно. Людина для поетеси - найвища цінність. Потрібно поспішати жити і поспішати створювати добро. Одній з найбільших цінностей, в розумінні Л. Костенко, є також живий зв'язок людини з природою, гармонія в стосунках з нею. Поезія Ліни Костенка глибоко філософська, вона затверджує думку, що сенс життя не в зовнішніх атрибутах, а у вічних загальнолюдських цінностях.

57.Лыризм,гумор ы сатира у творах Вишны(на приклады гуморески)

У гуморесках-жартах засуджується самовпевненість людей, невігластво. "Усмішки" Остапа Вишні показують широку картину життя на Україні. Автор зображує цілу галерею добродушних, довірливих, щирих постатей селян, розкриває ряд болючих проблем колективізації, індустріалізації, українознавства, патріотичного обов'язку. Усі ці важливі питання Вишня майстерно висвітлює, використовуючи гумор і сатиру, що йде від самого життя, бо для характеру українця властиве тонке відчуття навколишнього світу, де поєднується і серйозне, і смішне. А сміх цей доброзичливий, жартівливий, м'який, бо іде від чистого серця.

Органічне поєднання м'якого ліризму з дотепним гумором характерне для "Мисливських усмішок". У них підкреслюється чарівність природи, кращі якості людей, що розкриваються серед зелених лісів. Усі ці "усмішки" можуть збагатити знанням про матінку-природу, розкрити в звичайному кленовому листкові цілий світ з його радощами і трагізмом, виховати повагу до всього живого на землі, навчити щиро й незрадливо любити свій рідний край з його людьми, добрими душею і чистими помислами. Саме в творах цього циклу найповніше виявилася чиста, щедра і весела душа нашого сміхотворця. Це мисливець тієї рідкісної вдачі, який виходить на полювання не з наміром убити, а з метою якомога надійніше уникнути знищення природи.

Герої оповідок — мисливці-невдахи і мисливці-фантазери. Це люди надзвичайної правдивості, бо нічого не вигадують. Майстерно застосовані в "усмішках" іронічні розповіді та описи. "Мисливські усмішки" — це своєрідне поєднання народного анекдоту і пейзажної лірики в прозі. Звідси і їхня надзвичайна привабливість, яка забезпечила стійкий інтерес читача.

У "Мисливських усмішках" автор використовує безліч гумористичних художніх засобів. Багатозначність використовується для створення каламбурів.

58.Трагедыя роду Половцыв у романі «Вершники»Яновського У романі "Вершники" порушено багато проблем: трагедія роду і народу, розпад родини заради ідеї, революція і народ, політичні платформи різних партій і політичних сил, відданість справі, творча праця та духовні цінності. Але найболючішою є проблема братовбивчої громадянської війни. Письменник не схвалює криваву різню, братовбивство, хоча б і заради нового життя. Війна - це завжди нещастя і горе для народу, горе для країни. У новелі "Подвійне коло" автор передає картину жахливої братовбивчої різні, яка є трагедією не тільки роду, а й народу: за один день війни загинули сотні людей і серед них три брати Половці. Знехтування батьківського заповіту: "Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду", сліпа приналежність до класу - трагедія братів Половців. Одного дня у серпні 1919 року доля звела братів Половців під Компаніївкою, щоб вони вбили один одного, бо у вирі громадянської війни вони опинились у ворогуючих таборах: Андрій - у денікінців, Оверко - у петлюрівців, Панас - у махновців, Іван - у більшовиків. Належність до різних політичних партый, бажання помсти і жорстокої розправи представників однієї платформи над представниками іншої призводить до безсердечної розправи над братами. В ім'я примарних ідей брати Половці вбивали один одного. Роман "Вершники" - це протест Ю. Яновського проти війни та братовбивства, заклик зважити на помилки історії та ніколи не припускатися їх.На фоні жорстокого часу Половці стають не менш жорстокими. Вони не стали зрадниками, боягузами, відступниками, а стали лише завзятими непримиренними ворогами.Біда і трагедія братів Половців у тому, що вони "не милували згоду". В ім'я примарних ідей вони вбивали один одного.