World War II

During World War II, she was a frequent performer at German Forces social gatherings in occupied France, and many considered her a traitor; following the war she stated that she had been working for the French Resistance. While there is no evidence of this, it does seem to be true that she was instrumental in helping a number of individuals (including at least one Jew) escape Nazi persecution. Throughout it all, she remained a national and international favorite. Piaf dated a Jewish pianist during this time and co-wrote a subtle protest song with Monnot. According to one story, singing for high-ranking Germans at the One Two Two Club earned Piaf the right to pose for photographs with French prisoners of war, to boost their morale. The Frenchmen were supposedly able to cut out their photos and use them as forged passport photos.

Personal life

The love of Piaf's life, the married boxer Marcel Cerdan, died in a plane crash in October 1949, while flying from Paris to New York City to meet her. Cerdan's Air France flight, flown on a Lockheed Constellation, went down in the Azores, killing everyone on board, including noted violinist Ginette Neveu. Piaf and Cerdan's affair made international headlines, as Cerdan was the former middleweight champion of the world and a legend in France in his own right.

In 1951, Piaf was seriously injured in a car crash along with Charles Aznavour, breaking her arm and two ribs, and thereafter had serious difficulties arising from morphine and alcohol addictions. Two more near fatal car crashes exacerbated the situation. Jacques Pills, a singer, took her into rehabilitation on three different occasions to no avail.Piaf married Jacques Pills in 1952 (her matron of honour was Marlene Dietrich) and divorced him in 1956. In 1962, she wed Théo Sarapo (Theophanis Lamboukas), a Greek hairdresser-turned-singer and actor who was 20 years her junior. The couple sang together in some of her last engagements.

Death and legacy

Piaf died of liver cancer aged 47 at Plascassier, on the French Riviera, on 11 October 1963. She had been drifting in and out of consciousness for several months. It is said that Sarapo drove her body back to Paris secretly so that fans would think she had died in her hometown. She is buried in Père Lachaise Cemetery in Paris next to her daughter Marcelle, where her grave is among the most visited. Although she was denied a funeral mass by the Roman Catholic archbishop of Paris because of her lifestyle, her funeral procession drew tens of thousands of mourners onto the streets of Paris and the ceremony at the cemetery was attended by more than 100,000 fans. Charles Aznavour recalled that Piaf's funeral procession was the only time since the end of World War II that he saw Parisian traffic come to a complete stop.

In Paris, a two-room museum is dedicated to her, the Musée Édith Piaf (5 rue Crespin du Gast).

Євгенія Гапчи́нська(*15 листопада 1974, м. Харків) — популярна українська художниця-живописець.

Народилася 15 листопада 1974 р. в Харкові в родині військового. П'ята дитина в сім'ї. У п'ятирічному віці пішла до школи, а в 13 років стала студенткою Харківського художнього училища. Закінчила Харківський художній інститут.

Стажувалася в Нюрнберзькій художній Академії. У 2000-му році переїхала до Києва. Живописно-виставкову діяльність розпочала 2002-го року. Роботи Євгенії продаються найдорожче серед сучасних українських художників. Художниця співпрацює з видавництвом «А-ба-ба-га-ла-ма-га», зокрема проілюструвала книжку Івана Малковича «Ліза та її сни».

Щороку робить більше десятка нових виставок в Україні, Росії, Франції, Бельгії, Англії, Нідерландах та інших країнах. Має кілька власних галерей в Україні та в Росії. Її роботи зберігаються в європейських музеях та приватних колекціях поціновувачів та діячів мистецтва.

Визначає себе як шаленого трудоголіка, який щороку робить з півтора десятка нових виставок в Україні, Росії, Франції, Бельгії, Англії, Нідерландах та інших країнах. Має кілька власних галерей в Україні та в Росії. Її роботи зберігаються в європейських музеях та приватних колекціях поціновувачів та діячів мистецтва: від Лучано Паваротті й Нікіти Міхалкова — до…

Київська художниця зробила щастя своїм брендом, а себе називає «постачальником щастя №1». Товар, погодьтеся, абсолютно безпрограшний. Картини Жені Гапчинської, життєрадісні та світлі, населені кумедними і зворушливими людинками, охоче купують і музеї, і приватні особи — ті, хто може дозволити собі таке щастя: Лучано Паваротті й Андрій Шевченко, Софія Ротару й Анастасія Волочкова, Іван Малкович і Микита Михалков, Дмитро Коляденко і Марійка Бурмака. Її персонажі, як з’ясувалося, більш ніж природно почуваються на сторінках дитячих книжок. А ще у Гапчинської своя галерея в центрі Києва, сила-силенна проектів у світі моди та глянцю... Щастя потрібне всім.

А починалося все з труднощів, бідності, розчарувань. Як у будь-якій пристойній казці зі щасливим кінцем.

Коли я здобула освіту, якій присвятила 11 років, то виявилася не просто бідною людиною — ми жили буквально у злиднях: у нас дитина постійно просила їсти, нічим було платити за квартиру, ні на що було їздити у транспорті. Чоловік працював грубником, сторожем, кіоскером... У мене затребуваності за фахом не було ніякої. А навчалася я несамовито, вічна відмінниця, ніколи в житті не прогулювала, після інституту йшла додому й робила домашню роботу до 12-ї ночі. І ось, аналізуючи своє життя, я зрозуміла: не жалкую, що рано вийшла заміж, рано народила дитину, не жалкую з приводу якихось інших вчинків у житті — а жалкую за одним: за цими 11 роками тяжкої праці, замість якої не отримала нічого. Я вважала на той час, що це моя єдина величезна помилка.

Банально треба було на щось жити. Ще закінчуючи інститут, я пішла на курси манікюру, мене обіцяли влаштувати в перукарню, але, на моє щастя, а тоді — нещастя, в жодну перукарню мене не взяли, а обслуговувати клієнток удома я втомилася. Влаштувалася в рекламну компанію менеджером... Почалася епопея, коли я кожних три місяці змінювала роботу. Слава Богу, мене ніколи не виганяли, просто я розуміла: це не моє, і шукала щось інше.

Усе сталося дуже швидко, в один момент. Коли в одній компанії я з менеджера виросла до заступника директора, то зрозуміла, що стаю фахівцем не в тій галузі, у якій хотіла б рости. Я подумала: ще років зо два — і дорога вякісь інші спеціальності мені буде закрита, треба терміново йти звідси, доки моє життя не почало вибудовуватися цим шляхом. Знайшла роботу декоратора, це було трохи ближче до того, чого мені хотілося, але колектив трапився склочний... І знову все сталося в один момент: я звільнилася, і наступного ранку розгорнула «Золоті сторінки». Я відчула на той час, що у мене добрі організаторські здібності, до того ж я розуміюся на живописі, а отже, можу працювати в галереї, влаштовувати виставки. Зателефонувала в кілька галерей, і в «Срібних дзвонах» мені сказали: приходьте сьогодні, ми хочемо на вас подивитися. Я прийшла й відразу взялася за справи. І вже працюючи там, знову почала малювати. Скінчилися два роки пошуків...

першу картину, продану за добрі гроші? Це була перша ж робота, яку я намалювала після перерви, ельфик. Взагалі, я почала малювати, тому що трошки заспокоїлася душевно: умене була зарплата, мені здавалося, все вже чудово... Почала малювати просто для себе, щоб удома щось повісити.

Я зараз, напевно, більше затребувана в Україні, але, з іншого боку, помічати мене почали після того, як мене знайшов директор віденського музею. Я ніколи не аналізувала, що йшло за чим, що саме мало резонанс. У мене неспокійний характер, я лізу в усі дірки, мені подобаються мільйон проектів: половину з них мені хтось пропонує, половину я придумую сама. Урезультаті в мене багато всього в роботі, і коли щось не реалізується, я не сумую й іноді навіть не помічаю. Мені пропонують робити телефон — я роблю телефон, кондиціонер — будь ласка, дитячі книжки — із задоволенням, проекти для журналів, наприклад для російського «Вога», з модельєрами, із щасливими ґудзиками, з маленькими дітьми, з ведмедиками, — а в сумі воно дає результат.

У червні я завершую роботу для Андрія Куркова, це буде серія з п’яти його дитячих книжок: перша з них — «Історії про пустомеликів», друга — «Чому їжачка ніхто не гладить». У принципі, особливої різниці для мене немає, тому що я не беруся за ті замовлення, які з самого початку не бачу як самодостатні картини. Я не роблю малюнків на папері, пишу на полотні, олією. Ті ж таки «Пустомелики» — длямене це серія картин, для Куркова будуть ілюстрації в книжці.

Ні-ні! У мене не буває якихось чорних думок, пошуків сенсу життя абощо. Найважчі дні — це просто втома, коли хочеться день повалятися під ковдрою, вдома, нікуди не ходити, і то навіть у такі дні я розумію, що життя загалом прекрасне, завтра я піду на роботу, все буде добре, просто сьогодні я втомилася. Це пік моїх негативних емоцій.

— Ваша манера дуже впізнавана. Ніколи не виникало бажання радикально її змінити, навіть не так задля того, щоб усіх здивувати, а поекспериментувати для себе?

— Напевно, ні. Навряд чи я напишу щось таке сучасне, дивне, криваве, епатажне чи абстрактне. Експериментувати хочеться, але вже десь усередині себе, на рівні цих чудиків, яких я бачу й люблю, мислю цими любимими мною чоловічками. Навіть «Пустомелики» для Куркова — експеримент длямене, мені так дивно їх робити, чоловічків із величезними носами. Я малюю й думаю: Боже мій, ну як же це, як вони можуть бути такими дивними-предивними?..

— Зіштовхувалася вже з першого свого благодійного проекту, коли я зробила колекцію ведмедиків і влаштувала аукціон на користь Одеського будинку дитини для ВІЛ-інфікованих діток. Мені відразу сказали: о який класний піар! Спочатку я дуже засмутилася, навіть плакала, — а тепер розумію: по суті, коли ти щось робиш узагалі, тебе все одно обов’язково в чомусь звинувачуватимуть. Є вибір: або не робити нічого — а цього я не можу від природи, — або вічно перебувати між цими суперечками. Але тепер я вже з вели-и-икою обережністю ставлюся до благодійних проектів, бо не вірю кільком організаціям, яким віддавала серії своїх робіт: не знаю, куди вони пішли, не знаю результатів.

А те, що хтось завжди незадоволений... Візьмімо мій останній проект, який два тижні — з початку червня — буде виставлений на Саксаганського, 55, там дванадцять робіт. Я нафантазувала діток Маші Єфросиніної, Гарика Кричевського, Соні Ротару, Юри Нікітіна... Мені від цих людей нічого не треба, я всіх їх добре знаю, вони мої друзі. Я дарую ці роботи, безкорисливий абсолютно проект, робився він із радістю, зі сміхом, але все одно є ображені.

— Вони ніяк не трансформувалися, крім того, що я з кожним роком дедалі більше його кохаю. Ми товаришували, ще коли були дітьми, усі трагедії, хвороби, переїзди, злидні переживали разом. У людей по-різному складається, і тяжкі, і хороші часи впливають на стосунки між чоловіком та дружиною, але ми з Дімою стараємося... Коли було тяжко, ми підтримували одне одного, а тепер легше з матеріальної точки зору, але з’явилися інші труднощі — з реалізацією якихось планів, цілей... Хоча це все, напевно, нісенітниця. Просто якщо є кохання, то про що ще говорити?