Поняття та структура правовідносин. Юридичні факти.

Суспільні відносини регулюються різними нормами: моральними, корпоративними, релігійними. Але значна частина суспільних відносин будується на основі правових норм. Ці відносини називаються правовими відносинами.

Правовідносини – це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких мають суб’єктивні права і юридичні обов’язки, що забезпечуються державою.

Ознаки правовідносин:

1.   Суспільні відносини, що виникають на основі норм права.

2.   Відносини, що охороняються державою і становлять основу державного примусу.

3.   Зв'язок між особами через суб’єктивні права і юридичні обов’язки.

4.   Відносини, для яких потрібна наявність волі хоча б одного з учасників.

Структуру правовідносин складають такі елементи: суб’єкти, об’єкти, юридичний і фактичний зміст.

Суб’єкти правовідносин – наділені правосуб’єктністю їх учасники. В юридичній науці розрізняють такі елементи правосуб’єктності:

• правоздатність – здатність бути носієм суб’єктивних прав і юридичних обов’язків; виникає з моменту народження особи і припиняється з її смертю;

• дієздатність – здатність своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб’єктивні права й виконувати юридичні обов’язки (розрізняють повну дієздатність – з 18 років, неповна – 14-18 років, часткова – особи до 14 років).

Недієздатність особи визначається лише судом.

Структуру  правовідносин перегляньте по таблиці:

1. Суб’єкти правовідносин

 

фізичні особи: -    громадяни; -     іноземці; -     особи без громадянства; -     народи, нації; -     національні меншини;

юридичні особи: -     підприємства; -        установи; -        організації; -        держава; -        адміністративні одинці.

 

2. Об’єкти правовідносин – соціальні блага, з приводу яких суб’єкти вступають у відносини.

Розрізняють:

матеріальні цінності -     речі (рухоме і нерухоме майно); -           цінні папери (гроші, акції, облігації, документи).

нематеріальні цінності -     особисті немайнові блага (життя, честь, гідність); -           результати інтелектуальної праці; -           послуги виробничого і невиробничого характеру.

 

3. Зміст правовідносин – права та обов’язки сторін характеризуються синтезом фактичного і юридичного змісту.

Юридичний зміст – це суб’єктивні юридичні права та обов’язки суб’єктів правовідносин, які потенційно визначають межі можливої поведінки.

Фактичний зміст – це сама поведінка суб’єктів, їхня діяльність, у якій реалізуються суб’єктивні юридичні права.

Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, з настанням яких виникають, змінюються чи припиняються правовідносини.

Юридичні факти поділяються на: дії, що залежать від волі особи; події , що не залежать від волі особи.

Поняття, причини та види правопорушень.

Правопорушення – протиправне, винне, суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), за яке настає юридична відповідальність.

Ознаками правопорушення є:

1)   соціально небезпечне або шкідливе діяння;

2)   протиправне, неправомірне діяння;

3)   винне діяння, вина виражається у формі умислу чи  необережності;

Намір (умисел) визначається двома формами:

прямий намір буває тоді, коли суб’єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає і бажає настання його шкідливих наслідків;

непрямий намір є тоді, коли суб’єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає його негативні наслідки, але байдуже ставиться до можливості їх настання.

Необережність також виступає у двох формах:

-     протиправна самовпевненість - суб’єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає можливість настання його негативних наслідків, але сподівається, що вони не настануть.

-     протиправна недбалість – суб’єкт не передбачає настання можливості негативних наслідків діяння, хоча повинен і міг їх передбачити.

4) юридично карне діяння.

Глобальною причиною всіх правопорушень є соціальні протиріччя, що завжди наявні в суспільстві.

Основні причини правопорушень:

1.   Об’єктивні причини (не залежать від особи, вони зумовлені обставинами) – причини економічного характеру, соціальні причини, обставини особистого характеру, суперечність чинного законодавства основним правам людини.

2.   Суб’єктивні причини (пов’язані з самою особою) – темперамент особи, незнання особою вимог закону, конкретні психічні відхилення, схильність людини до вживання алкогольних напоїв, наркотичних або токсичних речовин.

Правопорушення зумовлюються не однією окремою причиною, а відразу кількома.

Залежно від ступеня небезпеки та завданої шкоди правопорушення поділяються на два види: проступки і злочини.

Проступки – менш небезпечні правопорушення (порушення трудової дисципліни, суспільного порядку, невиконання цивільно – правового договору і т. ін.).

Злочини – найбільш небезпечні для суспільства правопорушення, що посягають на значущі соціальні цінності (життя, здоров’я індивіда, власність, безпеку держави, суспільну безпеку і т.ін.). Злочинами є тільки кримінальні правопорушення.

Залежно від виду юридичної відповідальності правопорушення поділяються на:

1)   дисциплінарні проступки (наприклад, порушення трудової дисципліни);

2)   адміністративні проступки (наприклад, порушення суспільного порядку, правил торгівлі, правил дорожнього руху, які не завдали тяжких наслідків);

3)   цивільно–правові проступки (наприклад, невиконання договірного зобов’язання, порушення авторського права);

4)   кримінальні правопорушення (злочини).

Правопорушення мають свій склад правопорушення – систему об’єктивних і суб’єктивних ознак, які визначають певне діяння як правопорушення, це його структура, в яку входять:

-     об’єкт правопорушення;

-     об’єктивна сторона правопорушення;

-     суб’єкт правопорушення;

-     суб’єктивна сторона правопорушення.

Об’єкт правопорушення – блага чи соціальні цінності, що охороняються нормами права, на пошкодження, позбавлення чи знищення яких спрямоване протиправне діяння (власність, життя, здоров’я людини, державна безпека, порядок управління, честь і гідність особи).

Об’єктивна сторона правопорушення включає протиправне діяння (таке діяння може бути виражене як в активних діях, так і в бездіяльності – невиконанні зобов’язуючих норм), його шкідливі наслідки, причинний зв'язок між протиправними діяннями і шкідливими наслідками, а також місце, час, спосіб, засоби, обставини та умови скоєння правопорушення.

Суб’єкт правопорушення – особа, наділена дієздатністю (яка включає деліктоздатність і здатність укладати угоди), осудна, здатна усвідомлювати свої дії.

Суб’єктивна сторона правопорушення включає мету (ідеальне уявлення про наслідки діяння), мотив (внутрішня причина, яка спонукала до діяння) іпровину (поділяється на намір (умисел) і необережність – з їх різновидами).

Реалізація права (норм права) - це втілення приписань правових норм у правомірному поводженні суб'єктів права.

Якщо прийняття нормативно-правового акту - попередній етап правового регулювання, то реалізація норм права - конкретний результативний прояв правового регулювання, оскільки об'єктом останнього є вольове поводження людей і саме такого роду поводження суб'єктів права (учасників суспільних відносин), що відповідає приписанням правових норм - результат дії права й ціль держави.

«Реалізація права» і «правопорушення» - несумісні поняття. Реалізує норму права - правомірне поводження, неправомірне поводження - порушує норму права.

Правові норми реалізуються в різних формах. По характері дій суб'єктів права розрізняють наступні форми реалізації права: використання, виконання, застосування.

Використання права - це поводження суб'єктів права, що складає в здійсненні ними своїх суб'єктивних прав, що представляє собою активну реалізацію тих можливостей, які надані їм нормами права (управомочивающими нормами).

Використання або невикористання своїх суб'єктивних прав - добровільна справа громадян, тоді як здійснення своїх правомочий органами держави, їхніми посадовими особами - не тільки право, але й обов'язок.

Виконання права - це активне поводження суб'єктів права, що складає в здійсненні ними дій, зазначених зобов'язуючими нормами. Невиконання обов'язків спричиняє юридичну відповідальність.

Дотримання права - це пасивне поводження суб'єктів права, що складає в нездійсненні ними заборонених нормами дій. Недотримання заборон спричиняє юридичну відповідальність.

Використання, виконання, дотримання - т.зв. прості форми реалізації права або т.зв. форми безпосередньої реалізації права, тоді як застосування - складна форма (по характері процедури).

Норма права — це загальнообов'язкове, формально-визначене правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу. Ознаки норми права такі ж, що й права в цілому, але норма не має такої ознаки, як системність, оскільки вона регулює групу певних суспільних відносин і лише в сукупності з іншими, узгодженими з нею нормами складає систему права. Оскільки ознаки права вже наводилися, перелічимо специфічні ознаки норми права: 1. Правило поведінки регулятивного характеру — норма права вводить нове правило, фіксує найтиповіші соціальні процеси і зв'язки; впливає на суспільні відносини, поведінку людей; є модель (зразок, еталон, масштаб) регульованих суспільних відносин. Регулятивність норми права підкреслює її дія, «роботу», яка повинна призвести до певного результату. 2. Загальнообов'язкове правило поведінки — норма права виходить від держави, повинна сприйматися як керівництво до дії, котре не підлягає обговоренню щодо доцільності. 3. Правило поведінки загального характеру — норма права має загальний (без зазначення конкретного адресата — неперсоні-фікований) характер, тобто поширюється на усіх, хто стає учасником відносин, регульованих нормою. Як регулятор суспільних відносин, норма має багаторазовість застосування (наприклад, заборона хуліганства). 4. Формально-визначене правило поведінки представницько-зобов'язуючого характеру -- норма права закріплює права і обов'язки учасників суспільних відносин, а також юридичну відповідальність (санкції), яка застосовується у разі її порушення. Надаючи права одним, норма права покладає обов'язки на інших (наприклад, молоді люди мають право на навчання, обов'язок інших — забезпечити це право). Формальну визначеність норма права отримує після викладення її в законах, інших писаних джерелах права. 5. Правило поведінки, прийняте в суворо встановленому порядку, — норма права видається уповноваженими на те суб'єктами в межах їх компетенції з дотриманням певної процедури: розробка, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміна або скасування чинності. 6. Правило поведінки, забезпечене всіма заходами державного впливу, аж до примусу, — держава створює реальні умови для добровільного здійснення суб'єктами зразків поведінки, сформульованих у нормі права; застосовує способи переконання і примусу до бажаної поведінки, зокрема, ефективні санкції у разі невиконання вимог норми права. У будь-якій державі існує і виникає величезна кількість норм права. Ці норми можна класифікувати (поділити) на види за певним критерієм (ознакою). Норми права за предметом правового регулювання (або за галузями права): норми конституційного, адміністративного, кримінального, цивільного, трудового, екологічного права та ін. Норми права за методом правового регулювання (або за формою закріплення бажаної поведінки суб'єктів права)  імперативні  диспозитивні  Імперативні — норми, що виражають у категоричних розпорядженнях держави чітко позначені дії і не допускають ніяких відхилень від вичерпного переліку прав і обоє 'язків суб'єктів. Інакше: імперативні норми прямо наказують правила поведінки. Диспозитивні — норми, у яких держава наказує варіант поведінки, але які дозволяють сторонам регульованих відносин самим визначати права й обов'язки в окремих випадках, їх називають «заповнювальними», оскільки вони заповнюють відсутність угоди і діють лише тоді, коли сторони регульованих відносин не встановили для себе іншого правила, не домовилися з даному питання (розпізнаються через формулювання: «за відсутності іншої угоди», «якщо інше не встановлено в договорі» та ін.). Інакше: диспозитивні норми надають свободу вибору поведінки. Норми права за характером впливу на особу  заохочувальні  рекомендаційні  Заохочувальні — норми, що встановлюють заходи заохочення за варіант поведінки суб'єктів, який схвалюється державою і суспільством і полягає в сумлінній і продуктивній праці (наприклад, правила щодо виплати премій). Рекомендаційні — норми, що встановлюють варіанти бажаної з погляду держави поведінки суб'єктів. Норми права по субординації в правовому регулюванні  матеріальні  процесуальні  Норма матеріального права — норма, що є первинним регулятором суспільних відносин: містить правило (права, обов'язки, заборони), на підставі якого можливо вирішення справи по суті. Наприклад, не можна вчиняти вбивство. Норма процесуального права — норма, що встановлює оптимальний порядок застосування норм матеріального права: містить правило, на підставі якого можливо вирішення справи по суті. Наприклад, порядок розслідування злочину, порядок виклику свідків до суду тощо.