2. Спілкування як обмін інформацією

Комунікація (від лат. communication- повідомлення, пере­дача) - це передача інформації від однієї системи до іншої через посередництво спеціальних матеріальних носіїв, сигналів. Кому­нікація - необхідна передумова функціонування і розвитку всіх соціальних систем, бо вона забезпечує зв'язок між людьми, ро­бить можливим накопичення і передачу соціального досвіду, роз­поділ праці і організацію сукупної діяльності, управління, транс­ляцію культури. Зміст і форми комунікації відображають суспільні відносини і історичний досвід людей.

В суспільстві комунікація здійснюється між індивідами, групами, організаціями, державами, культурами завдяки знаковим системам (мовам). Комунікація між людьми відбувається у формі спілкування як обмін цілісними знаковими утвореннями (повідомленнями), в яких відображено знання, думки, ідеї, ціннісні ставлення, емоційні стани, програми діяльності сторін, що спілкуються. В процесі безпосередньо­го спілкування між людьми комунікація нерозривно зв'язана з їх пси­хологічною взаємодією і лише в абстракції може розглядатись як са­мостійна інформаційна форма міжособистісного спілкування. Інтерес науковців до комунікативних процесів існує з стародавніх часів. Уже Аристотель із "Риториці" відмітив, що будь-яке спілкування передба­чає принаймні три елементи: того, хто говорить, повідомлення і того, кому це повідомлення призначено. Повне описання комунікації вклю­чає наступні фази: докомунікативну, в якій відбивається формування цілей і потреб в обміні інформацією і намічаються способи їх реалі­зації, власне комунікаційну фазу, що включає створення, передачу і прийом повідомлення: і післякомунікативну фазу, коли виявляються наслідки (ефекти) комунікації і утворюється зворотний зв'язок.

В теорії комунікації було представлено різні структурні моделі комунікації, які по-різному виділяли як елементи комунікації, так і зв'язок між ними. Найбільшого поширення набула лінійна модель комунікації, що була сформульована в 1948 р. американським со­ціологом Г.Д. Лассуеллом, яка включає п'ять елементів:

1. як? (здійснюється передача) - засоби комунікації;

2. хто? (передає повідомлення) - комунікатор:

3. що? (передається) - зміст комунікації;

4. кому? (направлено повідомлення) - аудиторія;

5. з яким ефектом? - ефекти впливу.

Ця формула стала основою традиційного поділення предмет­них галузей дослідження комунікації на комунікатора, зміст і за­соби комунікації, аудиторію і ефекти впливу. В моделі Лассуел-ла реципієнт виступає в якості об'єкта. В 1953 р. Т. Ныокомбом була створена інтеракціоністська модель комунікації як альтер­натива Лассуеллівській. В моделі Т. Ньюкомба на перший план було висунуто активність реципієнта як рівноправного суб'єкта комунікативної діяльності. Суб'єкти комунікації розглядаються тут як рівноправні і пов'язані як взаємними очікуваннями і уста­новками, так і загальним інтересом до предмета спілкування. Ко­мунікація розглядається як реалізація цього інтересу за допомо­гою повідомлень, що передаються. Ефекти комунікації поляга­ють у зближенні або віддаленості точок зору комунікатора і ре­ципієнта на спільний предмет, що, в свою чергу, означає розши­рення або звуження їх можливостей взаєморозуміння і співробі­тництва. Такий погляд на комунікацію ставив в центр уваги до­сягнення згоди між суб'єктами комунікації, встановлення рівно­ваги в системі взаємних установок. .Моделі Лассуелла і ІІьюком­ба використовувались психологами для розробки прийомів ко­мунікації в рекламі, пропаганді та ін.

Особливості процесів комунікації в групах, організаціях та інших соціальних системах потребують більш складаних моделей. В кібернетичній моделі комунікації включаються можливості зво­ротного зв'язку, а також проходження інформації від комунікатора до реципієнта. Уявлення про багаторівневість комунікації, про чи­сельність проміжних комунікативних ролей (лідери думок, зв'язні, "вратарі" і т.ін.), про взаємодію формальних і неформальних кому­нікативних шляхів характерно для дослідження комунікації в со­ціальній психології та соціології організацій. В концепціях культу­ри приділяється велика увага специфіці кодів і впливу каналів пе­редачі повідомлень на їх якість і характер сприйняття.

Міжособистісна комунікація

Міжособистісна комунікація визначається як процес обміну інформацією, який призводить до розвитку і зміни останньої в загальному інформаційному полі, яке створюється партнера­ми зі спілкування.

Комунікативний акт завжди складається як мінімум з двох партнерів, які пов'язані між собою єдиним інформаційним про­стором. Людина, яка в процесі спілкування передає партнеру інформацію, в соціальній психології іменується "комунікатором ". Партнер, який приймає й інтерпретує інформацію -реципієнт.

Зворотний зв'язок - це інформація про те, як реципієнт сприй -має комунікатора, як оцінює його поведінку і слова. Міжособистіс­на комунікація - форма комунікації, в якій в ролях як комунікато­ра, так і реципієнта виступають окремі індивіди. Для міжособистісної комунікації є характерним безпосередній контакт між суб'єкта ми спілкування, що зумовлює ряд особливостей цієї форми комунікації: тісний зворотний зв'язок, що регулює хід спілкування; багатство кодів, що використовуються, зокрема й невербальних; двосторонній обмін інформацією, який відбувається у вигляді діалог; У міжособистісній комунікації обмін інформацією між суб'єктам тісно переплетено з їх психологічною взаємодією, створюючи єдиний процес спілкування. За характером взаємодії можна розгляд і ти особистісну і рольову міжособистісну комунікацію. Перша має більш експресивний характер, пов'язаний з самовираженням "Я". Сама участь в комунікаціях має в особистісній комунікації самоцінність. Як форма, так і зміст особистісної комунікації не пов'я­зані якимись строгими нормами і мають індивідуалізований і ситу­ативний неформальний характер. Рольова різновидність міжособистісної комунікації більш формалізована в своїх виявленнях, її зміст і форма визначені рольовими відносинами партнерів, а процес пе­редачі інформації націлено на досягнення певного результату. Тому комунікація має більш стандартний, раціональний і інструменталь­ний характер. Являючись більш стародавньою формою, міжособис­тісна комунікація зберігає і в сучасному суспільстві провідну роль у формуванні особистості і її відносин з зовнішнім світом. В складних інформаційних процесах сучасного суспільства міжособистісна комунікація виступає як противага масовим формам комунікації, опосередковуючи їх вплив на особистість. Рольовий різновид міжособистісної комунікації поряд з груповою комунікацією складає ос­новну систему комунікацій в організаціях.

Специфіка міжособистісної комунікації визначається ак­тивною природою людської особистості, яка складає цей процес. В людській комунікації відбувається не просто "рух інформації", а активний обмін нею. Отже, специфіка міжособистісної комунікації полягає в тім, перш за все, що цей процес є інтерсуб'єктним про­цесом (S→ S). На відміну від простого обміну інформацією між двома пристроями, тут ми маємо справу з відношенням двох індивідів, кожний з яких є активним суб'єктом: взаємне інформу­вання їх передбачає налагодження сумісної діяльності. Кожний учасник комунікативного процесу передбачає у своєму партнері не якийсь об'єкт, а активного діяча, і на цю його активність по­трібно орієнтуватись, направляючи йому інформацію, тобто ана­лізувати його мотиви, цілі, установки.

Друга особливість міжособистісної комунікації полягає в тім, що в її процесі кожен з учасників отримує нову інформацію на ту, що ними посилається, яка утворюється від прибавки до неї нового смислу в залежності від значимості інформації для учас­ників спілкування.

Третя особливість міжособистісної комунікації визначається самим характером обміну інформацією, який є психологічним вили­вом один на одного. Комунікативний вплив, який тут виникає, є не що інше, як психологічне діяння одного комунікатора па іншого з метою зміни його поведінки.

В загальній теорії інформації є поняття "семантично значу­ща інформація", яке означає кількість інформації, яка дана не па "вході", а на "виході", тобто та, яка спрацьовує. В людській комуні­кації "семантично значуща інформація" - це та, що впливає па зміну поведінки, тобто та, що має смисл. Цей смисл розкривається за до­помогою знака. За допомогою системи знаків партнери можуть впли­вати один на одного. Виготський стверджує, що "знак" у спілкуванні подібний до знаряддя праці.

За характером впливу інформація, що йде від комунікатора, може бути спонукальною і констатуючою. Спонукальна інфор­мація виявляється в наказі, проханні, інструкції, пораді. Вона роз­рахована на те, щоб стимулювати певні дії і виконує такі функції: активізацію поведінки, тобто спонукання до дії в заданому напрям­ку; інтердикцію, тобто заборону певних дій або небажаних різно­видів діяльності; дестабілізацію, або порушення деяких автономних форм поведінки та діяльності.

Констатуюча інформація виступає у формі повідомлення і пе­редбачає зміну поведінки не прямо, а опосередковано і поступово. Залежно від спрямованості інформації, яка йде від комунікатора. виокремлюють аксіальну та ретиальну комунікації. Аксіальна (від лат. - axis- вісь, осьовий) - спрямовує свої сигнали до якогось ок­ремого отримувача інформації (індивідуального чи групового). Ретиальна (від лат. - rete-мережа) - має своїм адресатом бага­тьох реципієнтів, великі соціальні групи, які розосереджені у про­сторі й у більшості випадків є анонімними для комунікатора.

Четверта особливість міжособистісної комунікації поля гає втім, що комунікативний вплив як результат обміну інформацією можли­вий лише тоді, коли комунікатор і реципієнт володіють єдиною сис­темою кодування і декодування знаків, тобто коли вони говорять од­нією мовою. Обмін інформацією можливий лише за умови, що знаки і закріплені за ними значення відомі всім учасникам комунікативно го процесу. У людей, які спілкуються, має бути однакове розумі:г я не тільки значень одних і тих самих слів, а й їх смислу.

В психології поняття "знак" - це компонент діяльності люди­ни, засіб її свідомого орієнтування в об'єктах зовнішнього світу, уп­равління власною поведінкою і поведінкою інших людей. В куль­турно-історичній теорії Л.С. Виготського є поняття "знакове опосе­редкування''. В цій теорії психологічний розвиток розглядається як зміна природи і структури психічного процесу через знак (знаряд­дя праці, мова, малюнки і т.ін.). Знак як психологічний інструмент не має готового значення. Значення не є властивістю знака, воно йому надається людьми в процесі спілкування. Значення - це уза­гальнена форма відображення суб'єктом найсуттєвіших властивос­тей об'єктів. Жоден знак не "несе" або не "має" значення, значення знаходиться в свідомості людей, воно виникає в процесі їх сумісної діяльності і спілкування, і існує у вигляді поняті), соціальних ро­лей, цінностей. Значення розкривається через зміст знаків, тобто їх смисл. Через значення у свідомості виникає образ світу, який вклю­чає образи інших людей і образ "Я". Завдяки системі значень здійснюється управління процесами індивідуальної діяльності суб'єкта. Носіями значень поряд зі структурами природної мови ви­ступають такі знакові засоби-системи, як схеми, картини, формули, системи символіки, "мова" мистецтва та ін. Значення у єдності з особистіcним смислом утворює структуру індивідуальної свідомості.

Смисл - це той суб'єктивний зміст, якого набуває слово в кон­кретному контексті, в конкретній ситуації спілкування. Смисл, який вкладає в слово той чи інший індивід, може не співпадати з загаль­ноприйнятим його значенням, що може бути бар'єром у спілкуванні. Справжнє ефективне спілкування - це не стільки обмін значення­ми, скільки обмін смислами, це пошук спільного смислу. Для опи­сання цієї ситуації соціальна психологія запозичила з лінгвістики термін "тезаурус", яким позначається єдина система значень, прий­нята всіма членами групи, учасниками комунікативного процесу. Навіть знаючи значення одних і тих же слів, люди іноді по-різному їх розуміють: соціальні, політичні, вікові та інші особливості можуть бути цьому причиною. Саме у спілкуванні смисл слова збагачуєть­ся і модифікується, воно набуває нових, невизначених нюансів, по­казуючи суб'єктивне ставлення людини до конкретного об'єкта. Тому кількість значень слова обмежена для кожного етану розвит­ку мови, а кількість смислів практично є необмеженою.

П'ята особливість міжособистісної комунікації, яка теж пов'яза­на з умовами людського спілкування, цс виникнення специфічних комунікативних бар'єрів. Ці бар'єри не пов'язано з якимись слабки­ми місцями в каналі передачі або огріхами кодування і декодування. Ці бар'єри є соціально-психологічними за своїм характером.

Комунікативний бар'єр - це психологічна перепона різного походження, яку реципієнт встановлює на шляху небажаної, втом­люючої або небезпечної інформації. Такі бар'єри можуть виникати через відсутність розуміння між учасниками спілкування, яке ви­никає на ґрунті соціальних, політичних, релігійних, професійних відмінностей, які породжують різне світовідчуття, світорозуміння, світогляд взагалі. Бар'єри у спілкуванні можуть виникати через ін; індивідуальні психологічні особливості тих, хто спілкується (недовіра, образа, підозра та ін.).

Найчастіше зустрічаються такі бар'єри міжособистісної кому­нікації:

• уникнення (уникнення контактів з небажаними особами, забування (не слухати);

• авторитет (обезцінення інформації за рахунок зниження ав­торитету комунікатора);

• нерозуміння, яке може виникати внаслідок різних причин, зокрема, фонетичного бар'єру (невиразність мови, мова з великою кількістю слів-паразитів);

• семантичний бар'єр (різниця в тезаурусі - існуючих систе­мах значень партнерів спілкування), жаргон, сленги;

• стилістичний бар'єр (наприклад, критичні зауваження, не емоційність читання казки дітям, використання імперативного сти­лю ("ти повинен"), категоричні слова;

• логічний бар'єр (логіка є або дуже складною, або спрощеною; є чоловіча, жіноча, дитяча логіка, бідних і багатих, здорових і хво­рих). Комунікатор повинен вибирати адекватну для даного момен­та систему доказів.

Вербальна комунікація.

Вербальна комунікація використовує усну і. письмову мову. Якщо уявити, скільки книг, газет і журналі її виходить щодня, скільки листів, телеграм, рекламних листівок знаходять люди в своїх пошто­вих срииьках, скільки книжок ми читаємо протягом свого життя - і стає зрозумілою важливість письмової комунікації.

Люди використовують письмову мову рідше, ніж усну, і все-таки письмова комунікація має дуже велике значення, особливо в останні декілька років. В епоху, коли на зміну телефонним пе­реговорам приходить електронна пошта, навички письмової мови стаючі) дуже важливими. Роботодавці у відборі кандидатів на ва­кантні місця все більшої уваги приділяють умінню грамотно вик­ласти свої думки на папері.

Усна мова ще й досі залишається найбільш розповсюдже­ним способом комунікації. Було опитано співробітників тих організацій, де керівництво намагається побудувати взаємосто­сунки між співробітниками на основі письмових способів ко­мунікації - циркулярів, розпоряджень і різних форм звітності. Більш як 2/3 опитуваних робітників заявили, що близько 75 % вказівок вони отримують від своїх керівників в усній формі.

Щоб бути зрозумілим, мало мати хорошу дикцію. Потрібно не тільки усвідомити те, що необхідно повідомити, але й вибра­ти такі слова, щоб вони були зрозумілими слухачам.

Слова здійснюють суттєвий вплив на ефективність комунікації. В зв'язку з цим в психології аналізується мова з погляду на спілку­вання. Удосконалення навичок вербального спілкування можливо за рахунок збагачення словарного складу мови. Використовуючи слова, потрібно звернути увагу на денотати і конотації. Денота­том називають предметне значення слова або, кажучи інакше, його словникове визначення. Наприклад, словник визначає поняття "батько" як родитель чоловічої статі. Це визначення і є денотатом даного слова. Окрім цього це слово має емоційну окрасу, тобто несе в собі особливий аналіз, якого словникове визначення не може роз­крите повністю. Інколи якийсь чоловік може сказати "Не сперечай­ся з батьком!" В цьому випадку мається на увазі інший смисл, ніж той, що акцентується у визначенні цього поняття в словнику. Та­кий допоміжний смисл називається конотацією. Отже, денотат - це словникове визначення слова, а конотація - це почуття, емоції і асо­ціації, які зумовлені тим або іншим словом.

У визначенні денотативного і конототивного значення слова мо­жуть виникнути проблеми, пов'язані з багатозначністю слова. Значен­ня виявляється із контексті, Роботодавцям добре відома відмінність між денотативним і конотативним значенням слів. Так, просто змінивши назву тієї чи іншої робітничої посади, можна зробити її більш приваб­ливою. Наприклад, замість об'яви, що потрібна "прислужниця", краще вказати, що шукають "технічного працівника з широким колом обо­в'язків". Словосполучення "технічний працівник" має більш сприят­ливе конотативне звучання. Ставлення людей до секретарської праці теж зміниться, якщо цю професію назвати "секретар-референт" або "помічник директора". Психологи також виявили, що слово "компа­нія" звучить більш привабливо, ніж слово "корпорація", не дивлячись на те, що корпорація більша за компанію і працювати на корпорацію вважається більш престижним. Важливим є конотації і для працівників рекламного бізнесу. Для грамотної реклами потрібні слова з сильним емоційним звучанням, як позитивним, так і негативним.

Невербальна комунікація

Будь-яка комунікація, яка здійснюється без слів, вважається не­вербальною комунікацією. Наприклад, комунікації, що здійснюють­ся різними художніми формами. Все більш стають поширеними прості зорові символи. їх можна побачити в найрізноманітніших місцях: в аеропортах, на автотрасах, на промислових підприємствах, на упаков­ках ліків, продуктів. Особливі знаки є для кімнат відпочинку, місць для куріння, для кафетеріїв і т.п. Інформативним може бути також одяг людини, який повідомляє оточуючим про настрій, почуття і на­міри людини. Наприклад, якщо прийти на офіційний прийом в тені­сних шортах, то це буде демонстрацією певного ставлення до при­сутніх. Маючи здатність підсилювати або послаблювати вербальний вплив, ці системи допомагають виявити такий суттєвий параметр ко­мунікативного процесу, як наміри його учасників.

На сьогодні описано і досліджено чисельні форми невербаль­ных знакових систем. Головні з них: кінесика, паралінгвістика, проксеміка, візуальне спілкування. Оптико-кінетична система знаків включає жести, міміку, пантоміміку, вона є більш-менш чітко сприйманою властивістю загальної моторики різних частин тіла (рук, обличчя, пози). Ч. Дарвін перший застосував дослідження в галузі вираження емоцій у людини і тварин. Ця загальна моторика різних частин тіла відображає емоційні реакції людини, а тому включення оптико-кінетичної системи знаків в ситуацію комунікації надає їй особливої виразності. Психологи виявили, що повідомлення через мову тіла впливає на співрозмовника сильніше, ніж вербальне. На­приклад, якщо людина крізь сльози буде запевняти, що у неї все га­разд, то повірять скоріше не її словам, а сльозам.

Значимість оптико-кінетичної системи знаків в комунікації до­сліджується спеціальною галуззю знань - кінесикою. Так, наприклад, в дослідженнях англійського вченого М. Аргайла вивчалась частота і сила жестикуляції в різних культурах (протягом години фіни жестикулю­вали 1 раз. італійці - 80, французи - 120, мексиканці - 180).

Шведський дослідник К. Бердвістл запропонував виділити оди­ницю тілорухів людини - кін, або кінему (аналогічно фонемі в лінгвістиці). Із кінем утворюються кінеморфи (щось подібне фразам), які й сприймаються в ситуації спілкування. На основі пропозицій Бердвістла було створено свого роду "словники''' тілорухів, навіть з'яви­лись роботи про кількість кінів в різних національних культурах. З мстою визначення "сітки" основних зон людського обличчя, тіла, руки, тощо Бердвістл поділив все тіло людини на 80 зон: обличчя, голова. рука права, рука ліва, нога права, нога ліва, верхня частина тіла, \ і нижня частина тіла. Смисл побудови словника в тому, щоб одиниці - кіни -були прив'язані до певних зон, тоді і запишуться тілорухи. Подібний варіант було запропоновано для запису виразів обличчя, міміки. В літе­ратурі визначені ю більш як 20000 описувань виразу обличчя. Щоб якось їх класифікувати була запропонована дослідником П. Екманом методика, яка отримала назву FАSТ. Принцип той самий: обличчя ділить­ся на три зони горизонтальними лініями (очі і лоб, ніс і область носа, рот і підборіддя). Далі виділяються шість основних емоцій, які найча­стіше виражаються за допомогою мімічних засобів: радість, гнів, здивування, огида, страх, сум. Фіксація емоції відповідно "зони" дозі;' і визначити більш-менш правильно мімічні рухи. Ця методика отрима­ла поширення в медичній (патопсихологічній) практиці.

Специфічною знаковою системою, що використовується; ко­мунікативному процесі, є "контакт очей", який має місце у візуаль­ному спілкуванні. Дослідження в цій галузі тісно пов'язані з загально психологічними дослідженнями в галузі зорового сприйняття очей. В соціально-психологічних дослідженнях вивчається частота обміну поглядами, "тривалість" їх, зміна статики і динаміки погляду, уникання. Контакт очима не обмежується інтимним елі. і ку­ванням. Знаки, що подаються рухами очей, включаються з більш і ши­рокий діапазон ситуацій спілкування. Є роботи про роль візуального спілкування для дитини, зокрема, виявлено, що для дитини с влас­тивим фіксувати увагу перш за все на обличчі людини. Експеримент з дорослими показав, що найбільш жвавою реакцією є реакція на два горизонтально розташованих круги (аналог очей). Це явище має зна­чення в роботі медиків, роботі педагогів, а також людей, що мають відношення до проблем керівництва. Як і інші невербальні засоби, контакт очима доповнює вербальну комунікацію, тобто повідомляє про готовність підтримати комунікацію або перервати її.

Паралінгвістична і екстралінгвістична система знаків теж є "добавками" до вербальної комунікації. Паралінгвістична система - це система вокалізації, тобто якість голосу, його діапазон, то­нальність. Екстралінгвістична система - це включения в мову пауз, інших вкраплень, наприклад, покашлювань, плачу, сміху, темп мови. Всі ці доповнення виконують функцію фасцинації, тобто збільшу­ють семантично значиму інформацію, тільки не за допомогою мов­них включень, а, так би мовити, "навколомовними" прийомами.

Простір і час організації комунікативного процесу виступа­ють також знаковою системою, є компонентами комунікативних ситуацій, несуть смислове навантаження. Наприклад, розміщення партнерів обличчям один до одного сприяє виникненню контакту, окрик у спину має негативне значення. Експериментально доведе­на перевага деяких просторових форм організації спілкування як для двох партнерів, так і масових аудиторій.

У різних культурах розроблені свої нормативи часових харак­теристик спілкування, які є своєрідним доповненнях! до семантич­но значущої інформації. Своєчасний прихід до початку перегоне; символізує ввічливість до партнера, запізнення - вияв неповаги. існує навіть окрема галузь - проксеміка, яка вивчає нормі: про­сторової і часової організації спілкування ("просторова психоло­гія"). Засновником просторової психології є американський досл­ідник Е. Холл, який досліджував перші форми просторової орган­ізації спілкування у тварин. У випадку людської комунікації була запропонована особлива методика оцінки інтимності спілкування на основі вивчення організації його простору.

Холл виділив чотири зони міжособистісного спілкування:

• Зона інтимного спілкування (від півметра до безпосереднь­ого тілесного контакту). На такій відстані спілкуються закохані, батьки з дітьми, дуже близькі люди. Крім найближчих в цю зону допускаються лікарі, медсестри, перукарі та інші спеціалісти, про­фесія яких потребує безпосереднього тілесного контакту з клієнтом. Намагаючись у спілкуванні з кимось ввійти в цю зону, ви тим са­мим патякаєте на те, що хотіли б вважати його другом.

• Зона особистого спілкування (від 0,5 до 1,5 м). Межі цієї зони різні для різних культур. Як правило, на такій дистанції спілкуються добре знайомі один одному люди. Ця відстань доз­воляє їм торкатись один одного, потиснути один одному руку, похлопати плече. Більшість людей вважають цю зону своїм осо­бистим простором і не схильні впускати в нього сторонніх лю­дей. Наприклад, коли ви сидите в кафе, де є вільні місця, і но­вий відвідувач підсаджується до вас, то ви будете відчувати себе незручно. Або інший приклад. В переповненому транспорті люди уникають візуального контакту один з одним, намагають­ся дивитись у вікно або на стінку, щоб таким чином витримати межі особистого простору.

• Зона формального спілкування (від 1,5 до 3 м). На такій ди­станції ведуть ділові, а також випадкові і малозначимі розмови, існує вислів "витримувати дистанцію", за допомогою якого описують відносини начальника і підлеглого.

- Зона публічного спілкування (більш як 3 м). Простір, що відділяє людину від оратора в залі, є зоною публічного спілкуван­ня. В такій ситуації коментарі, інтимні жести не є дотепними (на­приклад, потиснути руку лекторові, похлопати по плечах).

Описані зони міжособистісного спілкування мають культурні відмінності. Американський психолог Рампел в своїй роботі (1У88) описав так званий "латиноамериканський вальс", коли мексиканець, розмовляючи з американцем, настирливо намагається наблизитись /(о партнера, а той постійно відсторонюється від нього. Незнання норм чужої культури може зашкодити діловому спілкуванню. Наприклад, американці звикли розпочинати виступ перед аудиторією з розповіді про свій професійний досвід і досягнення в конкретній галузі. Проте представник азіатської культури може сприйняти це за пусту похваль­бу, оскільки у азіатів не прийнято акцентувати увагу на своїх успіхах. Дослідження в галузі просторової психології пов'язані з вивченням специфічних наборів, просторових та часових констант, комунікатив­ної ситуації. Останні називаються хронотопами (термін введено А.А. Ухтомським, надалі - М.М. Бахтіним). У літературі описані, зок­рема, хронотипи "лікарняної палати", "вагонного супутника" та ін. Суть їх полягає в тому, що специфічна ситуація спілкування створює інколи несподівані ефекти впливу. Наприклад, не завжди можна по­яснити відвертість до першого зустрічного, яким є "вагонний супут­ник". Отже, аналіз систем невербальної комунікації показує, що вони відіграють велику роль в комунікативному процесі.