3. Основні підходи та напрями у вивченні малої групи

Мала соціальна група та процеси, що в ній відбувають­ся, постійно привертали увагу вчених. На початку XX ст. важливим етапом у формуванні соціально-психологічного наукового мислення було дослідження соціальної фасилі-тації (підвищення швидкості або продуктивності діяль­ності людини внаслідок актуалізації у її свідомості обра­зу іншої людини чи групи людей, як суперників чи спо-стерегачів за її діями) та соціальної інгибіції (погіршення продуктивності діяльності, її швидкості і якості, стриму­вання дій індивіда під впливом присутності інших). Різ­номанітні уявлення про малу соціальну групу, розвиток групової психології стали передумовою виникнення різ­номанітних напрямів у її вивченні. Найпомітніші серед них: соціометричний, соціологічний, школа «групової динаміки».

Соціометричний підхід. Засновник – ам. психолог Дж. Морено. У теоретичному плані соціометрія, на його дуку, є психологічною теорією суспільства, в основу якого покладена ідея про те, що всі сторони соціального життя – політичні, економічні і т.д. (макроструктуру) можна пояснити станом міжособистісних (емоційних) відносин між людьми (мікроструктурою). З усіх різновидів емоційних стосунків дослідник виділяє симпатію та антипатію (тяжіння та відштовхування), які визначають стан не тільки малої групи, а й суспільства загалом.

Цей підхід (метод) має вивчати систему міжособистісних (емоційних) взаємин індивіда, щоб згідно з нею перебудовувати макроструктуру, розв'язувати всі суперечності в суспільстві шляхом підбору, перестановки людей відповід­но до їхніх симпатій.

Соціологічний напрям. Пов'язаний з експерименталь­ною діяльністю Е. Мейо, який виокремлював дві системи взаємин у групі — формальну і неформальну, а також роз­крив роль неформальної групи в задоволенні важливих со­ціальних потреб індивіда (прийняття, підтвердження, на­лежність до групи). Пізніше стали розрізняти первинні і вторинні групи за ступенем соціальної дистанції між людьми. Виявилося, що в первинних групах така дистанція є мінімальною, в них відбувається особистісно забарвлене сприймання учасниками один одного, а у вторинних – дистанція – більша, взаємини в них побудовані на вимогах спільного завдання. Тобто, у первинних групах переважає міжособистісне спілкування, а у вторинних – групове.

За результатами Хоторнських експериментів було здійснено:

1. перегляд ролі людського фактора на виробництві, відхід від концепції робітника як “економічної людини”, виведення на перший план психологічних і соціально-психологічних аспектів трудової поведінки;

1. відкрито явище неформальної організації, що лежить в основі соціального життя колективу і визначає ефективність діяльності її членів.

Школа “групової динаміки”. Пов’язана з “теорією поля” нім. і ам. психолога Курта Левіна. Згідно з нею поведінка людини зумовлюється взаємодією соціальних і психологічних детермінант, що є життєвим або соціальним простором особистості. Групова динаміка характеризує всю сукупність групових процесів: утворення і розвиток групи, умови її формування та ефективності діяльності, особливості взаємозв’язку групи з індивідом та іншими індивідами, згуртованість, керівництва, прийняття рішення.

Розглядаючи групу як динамічне ціле, яке більше за його частини, представники цього напрямку визначили увесь спектр проблем малої групи: внутрішньогрупові конфлікти, способи розв’язання групових рішень, групова згуртованість, керівництво і лідерство, стилі лідерства та ін.