10. Оволодіння учнів способами виконання навчальних дій як умова успішного формування умінь

Оскільки навчальна діяльність, як і будь-яка інша, є сукупністю видів діяльності і навчальних дій, її успішність залежить від володіння способами виконання дій як сукупністю операцій. На уроці української мови учні, по-перше, мають засвоїти знання (правила), по-друге, спосіб застосування набутих знань для формування умінь. Головне − донести до свідомості учня, що йому необхідно перетворити знання (правила) у способи дії. Засвоєні способи дії стають засобами самоконтролю.

Результатом виконання навчальних дій і операцій, які входять до складу їх, є знання, уміння і навички учнів. Під уміннями психологи розуміють дії у процесі досягнення мети, володіння способами виконання їх.

Успішність навчальної діяльності залежить від володіння способами виконання дій. Це положення особливо актуальне для навчальної діяльності з української мови: мова належить до операційних предметів. Важливе завдання цього навчального предмета — формування у школярів мовних та мовленнєвих умінь і навичок як певних розумових дій з мовним матеріалом. Тому оволодіння учнів способами дії набуває особливого значення. Учні не навчаться розрізняти мовні одиниці, класифікувати їх, виконувати мовний розбір, грамотно писати, будувати зв’язні висловлювання, якщо не оволодіють узагальненими способами виконання цієї діяльності, їх застосування до розв’язання різноманітних конкретних завдань. Засвоєні способи дії стають засобами самоконтролю.

Найважливіше для формування навчальної діяльності — перевести учня від орієнтації на отримання правильного результату під час розв’язання конкретного завдання до орієнтації на правильне застосування засвоєного загального способу дії (Эльконин Д.Б. Психическое развитие в детском возрасте // Избр. психол. труды / Под ред. В.В. Давыдова, В.П. Зинченко. — М.: Педагогика, 1989. — С. 122 - 280, 250 с.). Виконання школярем навчальних дій розпочинається із складання ним попереднього уявлення про спосіб дії або його відтворення (Там же). Спосіб дії вибудовується учнями на основі знань, останні перетворюються у спосіб дії. Під умінням і розуміється така форма діяльності учнів, яка ґрунтується на чіткому усвідомленні дії, її складу, структури. Це своєрідна готовність людини до виконання складних комплексних дій. Навичкою прийнято називати дію, яка на основі багаторазового повторення набуває автоматизованого характеру (Богоявленский Д.Н. Психология усвоения орфографии. — М.: Просвещение, 1966. — 307 с.).

Організовуючи навчальну діяльність з української мови, важливо так будувати завдання, щоб навчити школярів користуватися різними розумовими операціями, що, з одного боку, забезпечує оволодіння знаннями й уміннями, а з іншого, — розвиває мислення, пізнавальні задатки школярів, здатність до самостійної пізнавальної діяльності.

Способи навчальних дій, якими мають оволодіти учні в курсі української мови, мають різноманітний зміст. Цей зміст насамперед залежить від характеру навчального матеріалу та завдань, які розв'язуються. Суттєво відрізняються способи формування мовленнєвих, навчально-мовних та правописних умінь. Усередині кожного типу умінь способи дії мають найрізноманітнішу структуру, містять у собі різну кількість операцій, забезпечуються різним обсягом знань. Так, щоб виділити закінчення слова, слово потрібно змінити. Але, щоб знати, як слово змінюється, необхідно визначити частину мови. Учень повинен виконати дії в такій послідовності: поставити запитання до слова, визначити частину мови, пригадати, як змінюються слова цієї частини мови та побудувати систему форм, знайти в них змінювану частину, визначити закінчення в слові.

Щоб знайти корінь, потрібно дібрати спільнокореневі слова і виділити в них спільну частину: рук-а — рук-ав — рук-ав-иц-я. Але, щоб дібрати спільнокореневі слова, треба визначити лексичне значення слова (рука — це частина тіла людини). Щоб виділити суфікс, потрібно виконати всі вказані вище операції, виділити в слові закінчення і знайти корінь, потім накласти дане слово на спільнокореневе: рукав — рука — рук. А щоб дізнатися, один чи декілька суфіксів у слові, необхідно або зіставити його зі словами тієї ж будови, або розгорнути слово в словосполучення, або виконати його словотвірний аналіз: рук-ав — рук-ав-иц-я; птах — пташ-ка — пташ-еч-к-а — пташ-ен-ят-к-о.

Якщо учні будуть просто знати, з яких частин складається слово, але не знатимуть способів виділення частин слова, вони будуть користуватися найрізноманітнішими способами, які іноді приводять до правильного висновку, а іноді — до помилкового. Якщо ж їх навчити змінювати слова, порівнювати їх за формою та значенням з новоутвореними, виявляти зв'язок між зміною форми та значенням, тоді, розв`язуючи конкретне практичне завдання — виділення кореня та інших частин слова, учні будуть не вгадувати чи шукати їх за випадковими ознаками, а свідомо, осмислено застосовувати засвоєний спосіб дії. Вони також зможуть обґрунтувати та довести правильність своїх дій. Таким чином, правильне розв'язання окремих конкретних завдань повинно бути наслідком формування загального способу дії.

Щоб визначити до якої частини мови належить слово, потрібно виконати таку послідовність дій: 1) поставити питання і визначити загальне значення слова; 2) розглянути його морфологічні ознаки; 3) визначити його роль у реченні; 4) зробити висновок про те, якою частиною мови є слово. Відповідно до цього способу дії учень повинен відповідати таким чином: слово «природою» – іменник. По-перше, воно називає (означає) предмет (що? – природа); по-друге, воно жіночого роду, 1-ої відміни, вжито в однині, орудному відмінку; по-третє, в реченні є додатком. Отже це іменник.

Спосіб дії становить досить складну сукупність та послідовність операцій, тому його засвоєння залежить від оволодіння цими операціями. Щоб визначити, просте речення чи складне, учень повинен встановити, скільки граматичних основ воно має. Якщо речення має одну граматичну основу, то це речення просте, якщо дві або декілька граматичних основ — складне. Але виконання вказаних дій буде успішним тоді, коли учні оволодіють способами виділення граматичних основ. Це вміння має бути актуалізоване, перш ніж учитель дасть школярам у готовому вигляді або сконструює з ними спосіб розмежування простого і складного речень. Щоб визначити тип складного речення, необхідно з'ясувати, чи з'єднані частини складного речення сполучниками або сполучними словами. Якщо сполучник відсутній, речення безсполучникове складне. Якщо прості речення в структурі складного з'єднані сполучниками сурядності, речення складносурядне, якщо сполучник не сурядний, речення складнопідрядне. На перший погляд цей спосіб дії здається дуже простим. Але користуватися ним учні можуть у тому випадку, коли усвідомлюють семантичні відношення між частинами речення, легко впізнають сполучники та класифікують їх. Важливо при цьому дотримуватися повноти складу виконуваних навчальних дій.

Щоб підвести групу речень під поняття «текст», необхідно встановити, чи утворює подана сукупність речень тематичну та змістову єдність. Для цього потрібно визначити тему (про що говориться) і головну думку (для чого говориться). Якщо є заголовок, то визначити, чи відображає він зміст тексту. Потім з’ясувати, чи всі речення підпорядковуються темі та головній думці висловлювання. Для цього встановити, про що говориться в кожному з них, і зіставити предмет висловлювання в кожному реченні з темою цілого тексту, а відтак з’ясувати, чи немає серед речень зайвого, тобто такого, яке не співвідноситься з темою та головною думкою висловлювання. Потрібно також з’ясувати, чи є подана група речень завершеним висловлюванням, що нового вносить у зміст висловлювання кожне наступне речення, що воно додає до сказаного, а якщо текст великий за обсягом, то з’ясувати, на які частини (мікротеми, абзаци) він ділиться, яка головна думка кожної частини (мікротеми), як зв’язані між собою абзаци та речення всередині кожного абзацу, які засоби зв’язку використані в тексті. Потрібно розглянути також, чи підпорядковується темі та головній думці висловлювання добір мовних засобів у тексті. Власне йдеться про те, щоб підвести групу речень під поняття «текст», навчити школярів аналізувати текст з погляду наявності його ознак.

Оволодіння дією підведення під поняття «текст» сприяє формуванню навичок самоконтролю. Разом з тим, на уроках ми часто спостерігаємо, як, з’ясовуючи, наприклад, до якого стилю чи типу мовлення належить текст, учитель обмежується односкладною відповіддю учня. Для того, щоб в учнів сформувалися міцні знання, вміння і навички, слід якомога частіше пропонувати їм довести свою думку. Це вміння має стати навичкою для учнів.

Підкреслимо, що термін «автоматизований» потрібно відрізняти від терміну «автоматичний»?????????. На відміну від останнього, він означає спосіб утворення навички як дії, що спочатку ґрунтується на свідомому використанні певних правил і тільки потім у процесі виконання вправ автоматизується. Інтелектуальні дії також стають навичками і вміннями. Інтелектуальні навички становлять операції, що здійснюються автоматизовано, звично. Так, учень набуває звичку постійно прагнути доводити свої думки, перевіряючи їх правильність. Але самі дії доказу, аргументації не є навичками — це вміння творчої дії. Вони вимагають оформлення, вираження в мові, тим самим розвиваються мовні здібності школярів, формуються навички висловлювання в науково-навчальному стилі.

Добре відома різниця між архітектором і павуком, який плете павутину, або бджолою, що будує соти. Архітектор планує результати своєї діяльності та саму діяльність. Його дії керуються мисленням. Будь-яка мисленнєва дія виконується поопераційно. Отже, засвоєння досвіду мислення відбувається шляхом включення учнів у здійснення операційних структур, виконання розумових та мисленнєвих дій різного рівня складності та самостійності. Таким чином, орієнтація на способи дії надає вчителеві можливість більш оперативно керувати як формуванням у школярів знань і вмінь, так і розвитком їх логічного мислення.

Будь-якій практичній дії повинна передувати розумова. Так, шахіст подумки, уявно виконує декілька варіантів операцій, перш ніж зробити хід. Психологи стверджують, що, навчаючи практичних дій, головну увагу слід звертати не на зовнішню частину дії, а на внутрішню, розумову. «Коли в людини не виходить яка-небудь практична дія, — пише Н.Ф.Тализіна, — зазвичай говорять, що в неї невмілі руки. Це неправильно: невмілою є голова, оскільки руки завжди слухняні, вони виконавці її наказів... вчити потрібно не руки, а голову» (Талызина Н.Ф. Формирование познавательной деятельности младших школьников. — М.: Просвещение, 1988. — 173 с., с.11). Психолог наводить приклад з навчанням дитини писати букви. Щоб допомогти руці дитини, вчителька або мати бере дитячу руку в свою і починає разом з нею писати букви. Але, як зауважує Н.Ф.Тализіна, «букви пише рука, але керує рукою голова дитини, прокладаючи за допомогою зору шлях руці на папері, і починати потрібно не з руху руки, а з аналізу того шляху, який повинна пройти рука» (Талызина Н.Ф. Формирование познавательной деятельности младших школьников. — М.: Просвещение, 1988. — 173 с., с.11).

Опанування учнями способів виконання навчальних дій є разом з тим процесом формування розумової діяльності, розвитку інтелекту школярів, їх пам'яті. Якщо дитина володіє знанням та вміє міркувати, вона неодмінно зробить правильний висновок. Прийом міркування, таким чином, виконує три функції: 1) допомагає учневі засвоїти правило, яке багатократно повторюється у формі міркування; 2) допомагає зрозуміти це правило, оскільки учень бачить його в дії, він сам використовує його в різноманітних випадках, отже, мислить, значить, вправляється в мисленні; 3) навчає мови наукового стилю, оскільки тренує учня у запропонованому стилі мовлення (Федоренко Л.П.Принципы обучения русскому языку. –- М.: Просвещение, 1973. –- С. 39-73. Федоренко Л.П. Закономерности усвоения родной речи. — М.: Просвещение, 1984. — 160 с. с.40-41). Особливо важливим є розвиток так званої оперативної пам'яті, яка помітно підвищує рівень граматичної, орфогра­фіч­ної, пунктуаційної правильності мовлення. Оволодіння способами дії сприяє розвиткові логічного мовлення учнів.

Користування набутим способом дії як засобом регуляції інтелектуальної діяльності сприяє не тільки закріпленню нових знань і введенню їх у систему наявних, але й удосконаленню механізму саморегуляції та самоконтролю, звичайно за умови повернення до розгорнутого висловлювання під час виникнення ускладнень. «Завдяки цьому й стає можливим розгорнуте, послідовне систематичне міркування, тобто чітке й правильне зіставлення основних думок у процесі мислення» (Общая психология / Под ред. А.В. Петровского. — М.: Наука, 1976. — 406 с., с.318).

Діяльність є сукупністю видів діяльності і навчальних дій, її успішність залежить від володіння способами виконання дій як сукупністю операцій. На уроці української мови учні, по-перше, мають засвоїти знання (правила), по-друге, спосіб застосування набутих знань для формування умінь. Головне − донести до свідомості учня, що йому необхідно перетворити знання (правила) у способи дії. Засвоєні способи дії стають засобами самоконтролю.

Результатом виконання навчальних дій і операцій, які входять до складу їх, є знання, уміння і навички, розвиток і виховання учнів. Під уміннями психологи розуміють дії у процесі досягнення мети, точніше, умінням є володіння способами виконання дій.

Організовуючи навчальну діяльність з української мови, важливо так будувати завдання, щоб навчити школярів користуватися різними розумовими операціями, що, з одного боку, забезпечує оволодіння знаннями й уміннями, а з іншого, — розвиває пізнавальні задатки школярів, здатність до самостійної пізнавальної діяльності.

Див.дис. Коленцової