Стильові домінанти в творчості «Празької школи»
Стильову домінанту «Празької школи», на думку М. Ільницького, можна виявити у «своєрідному симбіозі символічного та неокласичного стильових начал». Є. Маланюк помічає у творчості окремих пражан, зокрема Ю.Липи, барокові ознаки. Зрозуміло, що ці співвідношення у творчості кожного виступають у різних пропорціях.
Тенденції символізму найбільше відчутні в поезії Юрія Клена, Юрія Дарагана, Олекси Степановича, Галини Мазуренко, Оксани Лятуринської, Наталі Лівацької – Холодної та інших.
Їх естетика тяжіє до ідеалізації дійсності, для них реальним є не зовнішній світ (матерія, простір, час), а світова «воля», вічні форми речей, а мистецтво виступає лише засобом споглядання, прозріння ідей – форм. В основі такого письма – принципи ідеального світу, свобода поетичного вираження, що інтуїтивно прозріває ідеально-істинний світ, приховану у глибині речей ідею, доступну лише поезії та музиці, бажання виявити і відтворити образ Краси, а через нього й розкрити ідею добра.[ 10 ]
Християнську символічну концепцію світу найповніше виражають твори Юрія Клена («Володимир», «Софія», поема «Жанна д`Арк.», «Потоп», «Попіл імперій»), Євгена Маланюка («Євангелія піль», «Собор», «Візія», «Молитва» та ін.), Юрія Липи («Львів», «Св.Юрій», «Прокляття»), Олекси Степановича («Біля сфінкса», «Молитва», «Хрест», «Юрій», «Над Христом»), Оксани Лятуринської («Молитва», «З літопису»), Наталі Лівацької-Холодної («Терпко в роті», «Христос Воскрес!»), Олени Теліги («Сучасникам», «Лист»), Олега Ольжича («Муки св. Катерини», «Молитва», «Монастир»), Галі Мазуренко («Різдво», «Гетсиманський сад», «Христос і Леонардо да Вінчі»).
Про підвищену увагу поетів до релігійно-матафізичної проблематики свідчить постійне використання ними християнських мотивів і символів. Тут можна вирізнити дві тенденції використання християнської топіки:
топоси, що виражають однозначний ортодоксальний релігійний ідеалістичний світогляд, повну Віру в Бога як батька і творця всесвіту, головні християнські чесноти;
християнські топоси, індивідуально ре інтерпретовані представниками «нового мистецтва», у яких втілюється гетеродоксальний зміст, подаються образи, мотиви і символи Нового Завіту як певні знаки для порушення різноманітних актуальних екзистенцій них, психологічних, суспільних, культурологічних проблем ( друга тенденція домінує здебільшого у псевдо- і квазістилях).
Елементи бароко в пражан
Серед панівних стильвих прикмет поезії «Празької школи « помічаємо риси бароко, чи, за Ю.Лавриненком, необароко. Найповніше вони виявляються у творчості Євгена Маланюка.
Польський поет Йозеф Лободовський у статті «Ostatnia wiosna», вміщеній на сторінках паризького журналу «Культура», слушно писав про домінанту катастрофізму у творчості поета.
Проте, що «вісників ці», і , зокрема, Є.Маланюк, були поетами із загостреним відчуттям катастрофізму життя, перейняті глибоко людяним оптимістичним настроєм, свідчить той же Д.Донцов. У своїй доповіді « Literatura stepu» у Варшавському пен-клубі (3/ХII.31 р.) він вказав, що національне художнє слово завжди «було дієвим і насиченим катастрофами».
Візьмемо до прикладу «Уривок з поеми Євгена Маланюка:
Коли ж в батуринськім огні
Держава рухнула, тоді-то
Вони взяли свячений ніж,
Залізняка майбутні діти.
Хай зникнуло, хай загуло –
Вони лишилися, як криця!
І жадний примус, жадне зло
Їх не примусило скориться!
І далі:
Як не калічила Москва,
Не спокушався її розкол той –
Та враз підвівсь і запалав
І з серця кров`ю крикнув Гонта.
…Даремне, вороже, радій –
Не паралітик і не лірник
Народ мій – в гураган подій
Жбурне тобою ще, невірний!
Ще засилатимеш, на жаль,
До Києва послів московських _
І по паркету наших заль
Ступати лапкою буде сковзк[ 14 ]
Конфлікт у тексті будується на характерному для необарокових стильових моделей принципі поєднання протилежностей – «миру» («там тече козацький Буг», «Синюха», «я там весен вербний пух» і « дух землі – з дитинства нюхав») і «війни» ( коли «держава рухнула», тоді сини її «взяли свячений ніж», і скільки їх «не калічила Москва», «лишилися як криця», «жадний примус, жадне зло» їх «не примусоло скориться»). Такі конфлікти Гегель відносить до епопей них, бо йдеться про війну між націями і тут «вся нація приходить у рух і переживає у своєму загальному стані нове піднесення і діяльність, бо цілісність як така може тут відстояти себе». Включені у тканину твору психологічні комплекси «війни» і «миру» композиційно вмотивовані, подані за принципом економії і доцільності. Контраст, навмисне закладена суперечність характеризують усі введені в поле зору читача предмети й аксесуари. Спершу «Свячені ножі» вводяться у твір Євгена Маланюка як іконічна деталь, а далі зумовлюють висновок : «…Даремне, вороже, радій … Народ мій – в гураган подій Жбурне тобою ще, невірний!». Те саме можна сказати про прийоми характеристики персонажів («Рокоче запорозька кров Міцних поплічників Богдана»; «чия упевнена рука Зміцніла сивого Мазепу»; «Вони взяли свячений ніж. Залізняка майбутні діти!»; «Та враз підвівсь, і запалав, і з серця кров`ю крикнув Гонта»). Ці характеристичні деталі за психологічною аналогією співзвучні у фабулярній динаміці, і , в той час , виступають контрастом до введеного у текст психологічного комплексу природи. Контраст «миру» і «війни» реалізований у концепті твору:
Я закохавсь в гучних віках,
Я волю полюбив державну.